ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Пошуки Шарівського трактиру при балці Княжі

Байраки на Дніпропетровщині

Загальновідомо, що вздовж і впоперек запорозьких земель пролягали “шляхи” – тобто великі торговельні второвані тракти. Вони слугували для руху обозів з різними товарами для торгівлі в запорозьких землях, а також в Україні та Польщі. Ці ж тракти слугували і для поштових сполучень. Поштові сполучення в Запорожжі аж до впливу на них Російського уряду у 1760 і 1770 рр. існували на тій же підставі, як в усій Європі в середні віки, тобто через гінців. На території Запорожжя давати коней та варту гінцям було обов’язком козаків, які сиділи зимівниками2.

Так було в Запорожжі до 1768 р. У листопаді цього року, щоб прискорити їзду кур’єрів та зміцнити сполучення, вирішили заснувати постійні пошти.

Головний командир Новоросійської і Київської губерній генерал Воєйков доручив Запорозькому Кошу заснувати поштові станції від Січі до Княжих Байраків або до Жовтенської (Верхньодніпровський повіт Катер[инославської] губ [ернії]). Г.М. Ісаков, управитель Новоросійської губернії, зі свого боку створив станиці:

1. У Крюкові (Полтав[ська] губ[ернія]), де переправа через Дніпро у Кременчуку.

2. В Онуфріївці (нині с[ело] гр. Толстого) Олександрійського повіту Херсонської губ[ернії].

3. У Княжих Байраках (де нині Шарове).

4. У Жовтенькій, що нині волость Жовта; і на кожній станції по шестеро коней з упряжжю і провідниками.

Запорожці зі свого боку негайно влаштували такі пости:

1. Від Січі до Солоної (на однойменній річці) – 25 верст.

2. Від Солоної до Базавлука (річки) і до Містка Церковного – 45 верст.

3. Від Містка Церковного до мосту Похилівського [зимівник] на річці

Саксагані – 25 верст.

4. Із Саксагані від мосту Похилівського до Жовтенокої – 30 верст.

Отже, всього 125 верст.

На кожній станиці поставлено шестеро коней і троє козаків із наставлянням: возити посланців і пошту, беручи за кожного коня і версту по 1 копійці.

Одна з таких пошт знаходилась у верхів’ї балки Княжі Байраки в Шарівському трактирі. Цей пункт знаходився на так званому, “Коржовому шляху”, який з’єднував Кизикерменський і Микитинський шляхи.

Надалі кількість поштових станцій у XIX ст. (вони стали називатися трактирами) збільшилась, особливо після заснування земської пошти. Аналіз картографічного матеріалу дозволяє зробити висновок, що Шарівський трактир – це те ж саме, що і заїжджий двір Вишневського на мапі 1869 р.1.

Знаходився він біля сучасного села Жовтоолександрівка Пальмирівської сільської ради П’ятихатського району Дніпропетровської області. Цей пункт добре відомий місцевим старожилам, які точно вказали його місцезнаходження.

За відомостями місцевих жителів, тут в різні роки знаходили монети початку ХVІІ-ХVІІІ ст. У 2006 р. було здійснено дослідження цієї території.

При обстеженні території було з’ясовано, що площа поширення складає близько 150 х 200 м. Можна виділити три ділянки, де спостерігається скупчення знахідок. По всій обстеженій ділянці трапляються найрізноманітніші знахідки:

1. Фрагменти кераміки.

2. Уламки скляного посуду і круглих шибок непрозорого мутного скла.

3. Залізні вироби.

Найчисленнішими та найрізноманітнішими є знахідки фрагментів керамічних виробів: фрагмент кахлі з рослинним орнаментом, фрагменти горщиків, мисок і тарелей, прикрашених мальованим і штампованим орнаментом різнокольоровою поливою, фрагмент покришок та ручок. Датуються ці фрагменти ХVІІІ – ХІХ ст. На сусідній частині ділянки

Схема розташування Шарівського трактиру

спостерігається невелике підвищення діаметром до 20 м, в районі котрого зустрічається багато уламків цегли. При його шурфовці було виявлено глинобитний майданчик (долівка). Таким чином Шарівський трактир – це перша пам’ятка, пов’язана з заснуванням пошти та функцінуванням торговельних шляхів на Запорожжі, знайдена на Дніпропетровщині.

Шарівський трактир. 2006 р. Знахідки: фрагмент кахлі – 1; вироби із заліза – 2; фрагменти покришок – ,3, 4, 8, 9; фрагменти посуду – 6, 7

Треба зазначити, що і раніше автор в різні роки намагався знайти трактири біля сел. Мирівське (м. Кривий Ріг), трактир Короп’єва біля с. Миролюбівка П’ятихатського району, трактир біля села Лихівка, П’ятихатського району, але ті спроби не дали бажаного результату.

____________________

1. ДІМ бібліотека. — Ф. № 25.

2. Скальковський А.О. Історія Нової Січі. — Дніпропетровськ: “Січ”, 1996. — С. 181-188.

Дмитро Тетеря (Переяслав-Хмельницький),

завідуючий науково-дослідним відділом

Національного історико-етнографічного

заповідника “Переяслав”

Історико-археологічні дослідження на території Вознесенського

Монастиря у Переяславі

В історичному середовищі пізньосередньовічного Переяслава важливе місце посідали монастирські комплекси, які відігравали значну роль в релігійно-культурному та соціально-економічному житті міста. Сьогодні багато важливих та цікавих питань, що стосуються їх історії, діяльності, проблем охорони, збереження та музеєфікації, потребують більш детального вивчення та залучення значно ширшого кола джерел та матеріалів. До них, в першу чергу, належать результати археологічних досліджень та старожитності, отримані в ході їх проведення. За писемними даними, в Переяславі протягом ХVІІІ ст. функціонувало два монастирі – Вознесенський та Михайлівський. Територія Михайлівського монастиря неодноразово потрапляла в поле вивчення археологів ще з середини ХІХ ст., що пов’язано з розміщенням на його території залишків давньоруських кам’яних споруд, в першу чергу, фундаментів Михайлівського собору, спорудженого в 1089 р. Під час цих досліджень було виявлено і ряд старожитностей, що характеризують цю територію за пізньосередновічної доби [4, 186-188]. Територія Вознесенського монастиря площею приблизно 4,5 га археологічно не досліджувалась у зв’язку з тим, що з 1925 р. й до останнього часу (2002 р.) тут розміщувалась військова частина.

Засновано Вознесенський монастир на початку ХVІІІ ст. В настольній грамоті від 4 березня 1702 р., виданій першому єпископу відновленої в 1700 р. Переяславсько-Бориспільської єпархії Захарію Корніловичу, вказувалося, що до неї належить ряд монастирів, в тому числі Вознесенський у Переяславі [1, 132]. Він займав територію в центральній частині Нижнього міста ХVІІ-ХVІІІ ст., поблизу кам’яної церкви в ім’я Вознесіння Господнього, збудованої коштом гетьмана Івана Мазепи в 1695-1700 роках.В статусі кафедрального монастиря Вознесенський монастир проіснував до 1785 р., коли указом імператриці Катерини ІІ єпископська кафедра при монастирі була закрита. Вознесенський монастир був перетворений в Архімандричий монастир другого класу. В 1793 р. архієрейська кафедра в монастирі була відновлена, а 1847 р. переведена до Полтави. Монастир став позаштатною обителлю з невеликою кількістю ченців, управління було покладено на казначея, якого призначав єпископ, що знаходився в Полтаві. В такому статусі Вознесенський монастир існував аж до остаточного закриття після 1917 р. Архітектурний ансамбль монастиря формувався протягом кількох десятиліть. Після спорудження Вознесенського собору, фундатором якого був Іван Мазепа, в подальшому подвір’я монастиря розбудовувалось коштом та фундацією переяславських єпископів. 1738 р. єпископом Арсенієм Берлом на базі монастиря відкривається вищий навчальний заклад — колегіум, в якому в 1751 р. викладав курс поетики визначний філософ-просвітитель Григорій Сковорода. Після пожежі 1748 р., коли згоріли приміщення колегіуму, в 1753 р. клопотанням єпископа Іоанна Козловича зводиться новий цегляний будинок колегіуму. Протягом 1700-1776 років з південної сторони Вознесенської церкви коштом переяславського єпископа Іова Базилевича була зведена цегляна триярусна дзвіниця, до якої зі східного боку у 1782 р. єпископом Іларіоном Кондратовським була прибудована тепла мурована церква в ім’я святої великомучениці Варвари. Окрім цих споруд на монастирській території розміщувались будинок для архієпископа в комплексі з дерев’яною теплою церквою, дім начальника училища, комора, цегляна будівля консисторії, сарай, учнівська лікарня, цегляний льох, гуртожиток для учнів училища, готель для богомольців, флігель для півчої, житловий корпус монахів, а також кухонний корпус з їдальнею, баня, сарай, лікарняний корпус. Північну частину монастирської садиби займав сад-парк. За топографічним описом Малоросійської губернії 1798-1800 років, монастирське подвір’я мало наступний вигляд: “Внутри города монастырь мужескій второклассный Вознесенській, обнесенный каменною оградою; въ немъ пребываніе имеетъ єпископ // Переяславській и Бориспольскій; въ ономъ монастыре: церквей каменныхъ первая Вознесенія Господня, вторая Святія великомученицы Варвары; колокольня каменная и семинария, въ которой преподается: граматика, поезія, риторика, красноречие, история, географія, арифметика, греческий и латинський язики. Учителей п’ять, учениковъ до двухъсот пятидесяти человекъ; келій каменныхъ и деревянныхъ осьмнадцать”[3, 42]. До сьогоднішнього дня із споруд монастиря збереглися лише Вознесенський собор, дзвіниця, будинок колегіуму та частково підземна споруда з напівзруйнованим входом і фрагмент стіни-огорожі.

З 2003 р. археологічною експедицією Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав” на території Вознесенського монастиря розпочато проведення розвідкових археологічних досліджень [5, с.9-13]. У ході робіт здійснено шурфування в західній та східній частині садиби монастиря, зроблено розкоп площею 18 кв.м, а також проведено обстеження збережених кам’яних споруд. При зачистці стінок шурфів та розкопу простежено та зафіксовано наступну стратиграфію культурних нашарувань: 0 – 0,30 м – чорноземний шар з уламками будівельних матеріалів ХІХ – ХХ ст.; 0,30 – 0,90 м – темно-сірий суглинок, культурний шар кінця ХVІІ – ХVІІІ ст.; 0,90 – 1,10 м – темно-коричневий суглинок, культурний шар давньоруського періоду; 1,10 – 1,70 м – сірий суглинок, культурний шар давньоруського періоду; 1,70 – 1,90 м – жовто-сірий грунт, рівень давнього горизонту; 1,90 м – материковий лес.

Культурний шар давньоруської доби потужністю 0,80 м складався з двох прошарків темно-коричневого (0,20 м) та сірого (0,60 м) суглинку. В першому зафіксовано прошарки вугілля від згорілого дерева. В заповненні культурного шару виявлено бронзову іконку-підвіску першої половини ХІІ ст. з зображенням Святого Георгія Змієборця, поясну пряжку, уламки керамічного посуду ХІ – ХІІІ ст. та кістки тварин.

Шар ХVІІ – ХVІІІ ст., як показують дослідження, на значній площі території колишнього монастиря зруйнований інтенсивними будівельними роботами ХVІІІ – ХХ ст. В розкопі при зачистці південно-східної та західної стінок зафіксовано частково збережений шар ХVІІ – ХVІІІ ст., потужністю 0,3 м, а також господарчу яму, пов’язану з ним.

Яма знаходилась в південно-західній частині розкопу й мала злегка похилі стінки та заокруглене дно. Глибина її від сучасної поверхні – 1,70 м, ширина в перетині — 1,50 м. Кераміка цього періоду, виявлена при дослідженнях, включає уламки гончарного посуду (Рис. 1, 1-5) та поодинокі знахідки фрагментів пічних кахлів. Гончарний посуд представлений, в основному, сіро та жовтоглиняними горщиками. Вони мають злегка відігнуту шийку та заокруглене вінце. Прикрашені врізними горизонтальними лініями та штампом. Жовтоглиняні горщики орнаментовані брунатною фарбою. З інших типів виявлено уламки покришок до горщиків, фрагменти макітер та підсвічників. Скляні вироби представлені уламком денця від штофа. Знайдені уламки пічних коробчатих кахлів орнаментовані рослинним орнаментом.

У ході проведених робіт, за 16,50 м на північний захід від північно-західного кута Вознесенського собору, при дослідженні шурфу виявлено яму, пов’язану з будівництвом собору. Її глибина від сучасної поверхні складає 2,90 м. В ямі на глибині 1,20 м зафіксовано прошарок вапна

Рис. 1. Знахідки уламків побутового посуду ХVІІ – ХVІІІ ст. з археологічних досліджень на території Вознесенського монастиря

товщиною 0,10-0,15 см. У шурфі, закладеному біля західної стінки собору, за 1,40 м ліворуч від входу вдалось простежити конструктивні особливості фундаменту собору (Рис. 2, 1) та виявити залишки фундаменту пізнішої прибудови-притвору (Рис. 2, 2).

Глибина залягання фундаменту собору від сучасної поверхні складає 1,75 м (на час побудови 1,15-1,10 м). Нижню частину фундаменту складає забутовка уламками цегли, пролитими вапняковим розчином, що лежить на материковій глині. Внизу забутовки зафіксовано брилу каменю пісковику розміром 40 х 50 см. Зверху забутовки покладено чотири ряди цегли на вапняковому розчині. Над ними знаходиться ще чотири ряди цегли, що утворювали підмурок собору, а на даний час засипані ґрунтом.

Розмір цегли складає 30 х 15 х 5-6 см, товщина горизонтальних та вертикальних швів 1 – 1,5 – 2 см. Глибина залягання основи фундаменту прибудови – 1,40 м, фундаментна траншея не доведена до материка. Фундамент складають вісім рядів цегли, не зв’язані з кладкою собору. Особливістю є широкі горизонтальні та вертикальні шви

Рис. 2. Профілі південної (1) та північної (2) стінок шурфу поблизу

західної стіни Вознесенського собору

товщиною 6-7 см. Нами проведено візуальне обстеження та складено план підземної споруди та надбудови-входу до неї (Рис. 3, 2), що частково збереглись на монастирській території, а також залишків кам’яної стіни, якою було обнесено монастирську садибу в останній чверті ХVІІІ ст. Ці об’єкти сьогодні знаходяться в занедбаному стані і активно руйнуються (Рис. 4; 1,2). Надбудова-вхід або так звана “капличка”, викладена з цегли ХVІІІ ст., слугувала в часи функціонування монастиря входом до підземної споруди. На сьогодні від неї збереглися лише стіни на висоту 2,50 м. ЇЇ вигляд на середину ХІХ ст. зафіксовано на малюнку Т.Г.Шевченка, на якому зображено комплекс споруд Вознесенського монастиря у Переяславі (Рис. 3, 1). Розміри цієї споруди складають 4,50 х 4,50 м, товщина стін 0,7-0,8 м. З північного, південного та західного боків вона мала арочні входи розміром 2,0 х 2,0 м, що вели до дверей у підземелля. На стіні ще збереглися два вмуровані крюки, на які навішувались дверні завіси.

Рис. 3. 1 – Комплекс споруд Вознесенського монастиря. Мал. Т.Г. Шевченка.

1845 р.; 2 – план підземної споруди на території Вознесенського монастиря.

Мал. Д.Тетері. 2006 р.

Сама підземна споруда складається з коридору та двох приміщень, зорієнтована по осі захід-схід з ланцюжковим плануванням. Довжина коридору – 14,85 м, ширина – 1,75 м. По коридору на відстані 10,70 м від вхідної стіни, праворуч і ліворуч на висоті 0,5 м від підлоги розміщено дві ніши розміром – 1,90 х 1,70 м.

Обидва приміщення прямокутні в плані, півовальні в перетині. Розміри першого складають: довжина - 4,90 м, ширина – 5,80 м, другого відповідно 4,60 м та 5,80 м. Висота склепіння – 2,60 м. Цегляне мурування стін рядове на вапняковому розчині, прослідковуються сліди тинькування та побілки.

На західній стіні обох приміщень вмуровано крюки для підвішування ліхтаря, збереглись частково також одвірки. Параметри цегли надбудови-входу та підземної споруди тотожні: довжина – 25-27,5-28-29-30-35 см, ширина 14-14,5-15-15,6-15,7-15,8-16-16,2-16,5-16,6см, висота (товщина) – 5-5,2-5,3-5-5,6-5,7-5,8-6-6,4-7см. Товщина швів складає: вертикальних – від 6ммдо 1-1,2-1,5-1,7 см; горизонтальних – від 1,5 до 2,3см. Розміри цегли, характер цегляного мурування стін та склепіння дають можливість датувати споруду другою половиною ХУІІІ ст. За результатами обстеження попередньо можна припустити, що це монастирський льох, підземна частина якого на сьогодні ще досить непогано збереглась. На таке призначення вказує і наявність вентиляційних каналів в стінах обох приміщень. Не виключено, що від споруди йшли підземні відгалуження, які сполучали її з архієрейським будинком, колегіумом та Вознесенським собором, а на даний час замуровані. В певній мірі на це вказує виявлене під час реставраційних робіт підземне приміщення в колегіумі, яке знаходилось під підлогою центрального вестибулю. Проте це питання потребує більш детального археологічного та документального вивчення.

Від стіни-огорожі зберігся лише невеликий фрагмент в північно-східній частині монастирського подвір’я, на розі сучасних вулиць Шевченка та Сковороди, загальною довжиною 57,5 м. Висота стіни від сучасної поверхні 2,50-2, 90 м, товщина 1,15 м. Стіна викладена з цегли охристого кольору, розміром: довжина – 25-30-32-33,2-33,3-33,5-35,5см; ширина – 15,5-16-16,3-16,5-17 см; висота – 4,5-4,7-4,9-5-5,2-5,3-5,5 см. Товщина швів розчину: вертикальних від 1,2 до 4 см, горизонтальних від 2 до 5 см.

Результати проведених археологічних досліджень значно розширюють джерелознавчу базу для вивчення історії та окремих напрямків діяльності колишнього Вознесенського монастиря. Вони засвідчують активну освоєність його території в період функціонування. Отримані результати показують перспективність і необхідність проведення тут масштабних досліджень. В подальшому, в першу чергу, потрібно провести пошук та вивчення підземних комунікацій, залишків архієрейського будинку та нших монастирських споруд. Необхідно також здійснити заходи, спрямовані на охорону та реставрацію збережених монастирських споруд, в тому числі, музеєфікацію об’єктів, виявлених в ході археологічних досліджень.

____________________

1. Ластовський В. Монастирі Переяславсько-Бориспільської єпархії у ХVІІІ ст. // Переяславська земля і світ людини. – Київ – Переяслав-Хмельницький, 1998.

2. Мельник В.П. Переяславський Вознесенський монастир. Історія та сучасний стан пам’яток. // Могилянські читання 2005. – К., 2006.

3. Описи Лівобережної України кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1997.

4. Тетеря Д.А. Матеріали ХVІІ-ХVІІІ ст. з археологічних досліджень на території переяславських монастирів ХVІІІ ст. // Матеріали науково-практичної конференції “Культурно-релігійний розвиток Гетьманщини кінця ХVІІ-ХVІІІ ст.» – Ніжин, 2006.

5. Тетеря Д.А., Товкайло М.Т., Юрченко О.В. Звіт про археологічні дослідження в м. Переяславі-Хмельницькому в 2003 р. // НА ІА НАНУ. – С. 9-13.

Дмитро Філімонов (Дніпропетровськ), старший

науковий співробітник Дніпропетровського обласного

центру з охорони історико-культурних цінностей

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти