ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Методи формування свідомості особистості, або методи переконань

Перший етап правильно організованого виховання - знання (ро­зуміння) вихованцем тих норм і правил поведінки, які повинні бути сформовані в процесі виховання. Важко виховати, виробити певну якість, не добившись чіткого розуміння значення цієї якості. Методи цієї групи важливі для успішного проходження наступного етапу - формування почуттів, емоційного переживання, необхідної поведінки. Глибокі почуття виникають тоді, коли усвідомлена вихованцями ідея, представлена в яскравих, хвилюючих образах.

Раніше методи цієї групи називали методами переконання, оскі­льки головна їх функція - формування стійких переконань. Не знання, а переконання стимулюють вчинки школярів, тому не стільки поняття і судження, скільки моральна впевненість у суспільній необхідності і особистій корисності певного типу поведінки повинні формуватися на етапі розвитку свідомості.

Провідну роль у групі методів формування свідомості особисто­сті відіграють словес»//' методи (розповідь, пояснення, бесіда, діалог, етична бесіда, лекція, диспут та ін.). Такі методи як розповідь учителя, пояснення, бесіда, лекція охарактеризовано у п. 11 3 - С 167 Нижче охарактеризуємо такі методи формування свідомості особистості як етична бесіда, діалог, диспут, приклад.

Етична бесіда. Особливі труднощі для молодого вчителя ви­кликають індивідуальні бесіди, які найчастіше проводяться у зв'язку з локальними конфліктами, порушеннями дисципліни, коли вчитель реагує або негайно, або відкладає бесіду. Краще, коли індивідуальні бесіди проводяться за раніше визначеним планом, за певною систе­мою. Тоді вони мають попереджувальний характер, вносять індивіду­альні корективи в загальну програму виховного впливу.

Організація і проведення бесід має віковий аспект. У початкових класах бесіди варто будувати індуктивним шляхом. З віком, коли учні навчаться аналізу фактів поведінки і діяльності, умінню оперувати поняттями більш високого рівня узагальнення, добір змісту бесід і методика їх проведення можуть і повинні все більше спиратися на ініціативу вихованців, враховувати їх зростаючі запити і оціночні судження.

Етична бесіда - метод і засіб виховання, покликана формувати моральні поняття, моральні правила і норми, переконання учнів на різних етапах їх навчання і виховання.

Етичною бесіда називається тому, що її предметом найчастіше є моральні, етичні проблеми. Мета етичної бесіди поглиблення, закріп­лення моральних понять, узагальнення і зміцнення знань, формування системи моральних поглядів і переконань.

Етична бесіда - це метод залучення вихованців до вироблення правильних оцінок і суджень з усіх хвилюючих їх проблем. Аналізую­чи ситуацію, конкретні вчинки, діти краще з'ясовують їх сутність і значення. Метод особливо актуальний для учнів V - IX класів, коли наступає інтенсивний період формування "картини світу". В практиці шкільного виховання зустрічаються планові і непланові етичні бесіди.

Ефективність етичної бесіди залежить від дотримання ряду ва­жливих умов.

1. Дуже важливо, щоб бесіда мала проблемний характер, перед­бачала боротьбу поглядів, ідей, думок. Вихователь повинен стимулю­вати нестандартні питання, допомагати школярам самим знаходити відповіді на них.

2. Не можна допускати, щоб етична бесіда розвивалась за рані­ше складеним сценарієм з заучуванням готових або підказаних дорос­лими відповідей. Необхідно дати дітям можливість говорити те, що вони думають, навчати їх з повагою ставитися до думок інших, терп­ляче й аргументовано виробляти правильну точку зору.

3. Неприпустимо перетворювати бесіду в лекцію: вихователь го­ворить, вихованці слухають. Лише відверто висловлені думки й сум­ніви дозволяють вихователю спрямувати бесіду так, щоб діти само­стійно усвідомили сутність обговорюваного питання. Успіх залежить


від того, наскільки теплим буде характер бесіди, чи розкриють в ній

вихованці свою душу.

4. Матеріал для бесіди повинен бути близьким до емоційного досвіду вихованців. Не можна очікувати і вимагати від них активності при обговоренні складних питань або таких, що пов'язані з незрозумі­лими, сторонніми подіями, почуттями. Лише спираючись на реальний досвід учнів, бесіди на загальні теми можуть бути успішними.

5. В процесі бесіди важливо з'ясувати і порівняти всі точки зору. Жодна думка не може бути проігнорована, це важливо з усіх точок 30ру — об'єктивності, справедливості, культури спілкування.

6. Завдання керівництва етичною бесідою полягає в тому, щоб допомогти вихованцям самостійно усвідомити і сформулювати прави­льні висновки. Для цього вихователю потрібно вміти дивитися на події, вчинки очима вихованців, розуміти їхню позицію і почуття.

Помилково думати, що бесіда - спонтанний метод. Високопро- фесійні вихователі проводять етичні бесіди не часто і готуються до них грунтовно. Етичні бесіди можуть проводитися орієнтовно за таким сценарієм: повідомлення конкретних фактів; пояснення цих фактів і їх аналіз за активної участі всіх співбесідників; обговорення конкретних аналогічних ситуацій; узагальнення найсуттєвіших ознак конкретних моральних якостей і співставлення їх з раніше засвоєними знаннями, мотивація і формулювання морального правила; викорис­тання учнями засвоєних понять при оцінці своєї поведінки, поведінки інших людей.

Високої професійності потребують індивідуальні етичні бесіди з порушником дисципліни. Дуже важливо, щоб під час бесіди не виник психологічний бар'єр. Якщо учень невірно розуміє ситуацію, необхід­но тактовно, не принижуючи його гідності, пояснити, що він помиля­ється. В присутності товаришів бесіда повинна бути короткою, діло­вою, спокійною, без іронії чи зарозумілості. Вихованець лише тоді відгукнеться на заклик вихователя, коли відчує, що обговорювана проблема дійсно хвилює його наставника, що він вболіває за справу і хоче допомогти. Якщо вихователь зуміє надати індивідуальній бесіді задушевного характеру, то він може розраховувати на повний успіх.

Діалог - один з основних шляхів обміну думками, універсальна форма інформаційної взаємодії педагога з учнями, спосіб впливу на свідомість і формування певних поглядів, мотивів, почуттів.

Успішне використання діалогу передбачає дотримання таких

умов:

І) Своєчасний вибір ролі того, хто говорить і хто слухає. Це ви­значається проблемами і ситуаціями, які виникають. Якщо учень негайно шось хоче сказати першим - нехай говорить і вчитель пови­нен уважно й терпляче вислухати. Учень не здатний сприймати слова педагога, коли він "перевантажений" власними думками і почут-тями.


Йому потрібно висловитись. Іншого разу, навпаки, в учня немає ба­жання говорити. Тоді говорить учитель на цікаву й актуальну тему, викладаючи свої погляди, виявляючи довір'я до того, хто слухає.

2) Здатність (вміння) слухати співбесідника. Від того, як педа­гог слухає своїх вихованців, залежить хід і виховна сила діалогу. За допомогою уваги того, хто слухає, розмова може розвиватися, неувага - викликає роздратування того, хто говорить, і розмова може припи­нитися. Той, хто слухає, всім своїм виглядом (позою, жестами, очима, мімікою) виявляє своє ставлення до тієї інформації, шо повідомляє співбесідник. Останньому потрібно дати можливість висловитися. Не можна перебивати його словами: "Все ясно, досить". Це неповага і її не можна допускати. Коли співбесідник перестав говорити, можна поцікавитися, наскільки точно Ви зрозуміли його думки.

3) Уміння надавати своїм міркуванням правильну форму. В пе­дагогіці мають місце дві форми висловлювань: "Я - повідомлення", "Ти - повідомлення". Перше - шлях до взаєморозуміння; друге - в зворотному напрямку.

Якщо педагог говорить: "Я не задоволений тим, як ти виконав домашнє завдання", то в цьому випадку він виявляє свою реакцію на вчинок співбесідника, дає йому можливість пояснити те, що сталося. В цих умовах виховне завдання розв'язуватиметься без драми. Якщо ж педагог скаже: "Ти - безвідповідальний і ледар, який по-справжньому не виконав домашнє завдання", то цей вирок викличе відповідну агресивну (недоброзичливу) реакцію учня. Можуть розпочатися пода­льші взаємні докори і на цьому грунті виникне неприязнь. Накинутий ярлик "Ти - безвідповідальний" створює тупикову ситуацію: психоло­гічна дистанція збільшується, на більш-менш тривалий час наступає відчуження. Взагалі, ніколи в розмовах з школярами не можна оціню­вати їх особистість негативно, а варто робити зауваження (якшо воно необхідне) за здійснений вчинок.

В діалогах необхідно дотримуватися недоторканості особистос­ті. Завжди потрібно усвідомлювати велику силу слів: "Ти - хуліган". "Твій вчинок не заслуговує схвалення" або: "Ти - нероба" і "Ти не виконав роботу". Оцінювати необхідно тільки конкретні дії, не торка­ючись особистості. У кожного є своя внутрішня правота і внутрішня сліпота. Нехай же оцінює свої спонукання (мотиви) і справи сам учень, а педагог - покликаний лише стимулювати це.

Диспут - один з методів і одна з форм роботи з старшокласни­ками, дійовий засіб морального виховання і розвитку логічного мис­лення учнів. Цей метод формування суджень, оцінок, переконань заснований на давно відомій закономірності: знання, здобуті в процесі зіткнення думок, різних точок зору, завжди характеризуються висо­кою мірою узагальнення, стійкості і гнучкості. Диспут найбільше відповідає особливостям старшокласників, особистість яких характе­ризується палким пошуком сутності життя, прагненням нічого не сприймати на ніру, бажанням порівнювати факти, щоб з'ясувати істину.

Диспут не вимагає визначених і закінчених рішень. Він дає мо­жливість учням аналізувати і обґрунтовувати поняття, захищати свої погляди, переконувати в них інших людей. Для участі в диспуті недо­статньо висловити свою точку зору, необхідно виявити сильні й слабкі позиції протилежного судження, підібрати аргументи, що показують хибність однієї і підтверджують достовірність іншої точки зору. Дис­пут дає можливість навчатися мужності відмовитися від помилкової точки зору в ім'я істини.

Важливо, щоб питання, запропоновані для обговорення, містили життєво значиму для школярів проблему, по-справжньому хвилювали їх, спонукали до відкритої, щирої розмови.

Диспут вимагає ретельної підготовки як самого вихователя, так і учнів. Питання, винесені на обговорення, готуються завчасно; до їх розробки і складання необхідно залучати учнів. Ведучий диспуту повинен продумати, як викликати жвавий обмін думками, підвести учасників диспуту до необхідних узагальнень і наукових висновків, уникнути гнітючих хвилин вимушеного мовчання або поверхового розв'язання суперечливих дискусійних питань. В кінці диспуту веду­чий підводить його підсумки, відмічає помилкові погляди і судження, що були спростовані в процесі обговорення, детальніше зупиняється на тому, що цінного і корисного дав диспут його учасникам.

Головне призначення диспуту - створити орієнтовну основу для творчих пошуків і самостійних рішень.

В диспуті найбільш суттєво проявляються моральні погляди, переконання, громадські почуття та відповідна поведінка. Диспут (від латинського слова сперечатися, міркувати) завжди передбачає супере­чку, зіткнення різних, інколи протилежних точок зору. Цінність дис­путу, як форми виховання, полягає, перш за все, в тому, що він сприяє подоланню шаблонного мислення, залученню до самостійності су­джень, співставленню думок і поведінки з думкою та поведінкою товаришів, формуванню вміння логічно мислити і будувати свої дове­дення та спростовувати аргументацію опонентів, виробленню культу­ри мови і суперечки.

Успішне проведення диспуту в значній мірі залежить від вибору теми. Вона має бути актуальною, проблемною і здатною викликати протилежні судження.

Після визначення теми її потрібно конкретизувати за допомогою запитань, які чітко визначають суть поставленої проблеми та можуть з максимальною ефективністю викликати активне обговорення учасни­ками диспуту. Нечіткість формулювання запитань може звести нані­вець всі зусилля, спрямовані на підготовку диспуту.

Деякі вчителі вважають, що вибору теми і визначення запитань для дискусії достатньо для того, шоб проводити диспут. Щоб диспут відбувся, потрібна велика підготовча робота. Для його підготовки і проведення необхідно створити ініціативну групу, яка має потурбува­тися про складання детального плану підготовки, розподілення за­вдань між школярами, визначення ведучого (або ведучих), надання йому допомоги. Складання запитань для диспуту і підбір необхідної літератури до її обговорення; підготовка приміщення, яскравих об'яв, спеціальних випусків стінгазет; складання цікавих (можна з гумором) запитань анкети диспуту, розповсюдження її, збір і систематизація пропозицій, відповідей, питань школярів, регламент диспуту - це далеко неповний перелік можливих обов'язків ініціативної групи. Можна рекомендувати взяти інтерв'ю у спеціалістів, відомих людей міста (району) за запитаннями диспуту.

Якщо старшокласники не мають достатнього досвіду і знань про правила проведення диспуту, ініціативній групі треба подумати про вироблення рекомендацій для учасників диспуту. Досвідчені педагоги рекомендують містити в пам'ятку такі поради і правила:

1. Перш, ніж дискутувати, подумай, що будеш відстоювати.

2. Дискутуй чесно і щиро, не спотворюй думок і слів товаришів.

3. Починаючи сперечатися, ясно і чітко висловлюй ті позиції, які будеш захищати, доводити.

4. Пам'ятай, що точні і беззаперечні факти є найкращим спосо­бом доведення власної і спростування протилежної позиції.

5. Якщо доведена помилковість твоєї думки, май мужність ви­знати правоту свого опонента.

6. Завершуючи виступ, підведи підсумки, сформулюй висновки (Див. Лисовский В.Т. Диспуты на морально-этические темы. - М., 1988).

Дуже важливо, щоб учитель (класний керівник), ініціативна група та поради учасникам диспуту допомогли школярам чітко уявити мету диспуту. Дискусія тільки тоді може досягнути мети, якщо її учасники будуть чітко усвідомлювати, що диспут переслідує головну мету — пошук істини.

На жаль, на практиці часто зустрічається, коли ижолярі готові сперечатися заради того, щоб одержати перемогу над "супротивни­ком". У такому випадку дискусія стає нецікавою для більшості шко­лярів, оскільки сперечаються між собою двоє підлітків, що прагнуть будь що "побороти супротивника", не цікавлячись, чи сприятиме це пошуку істини. Дуже багато залежить від ведучого (їх може бути і 3: вчитель, добре підготовлений старшокласник, запрошении спеціа­ліст з проблеми дискусії). Керівництво диспутом має сприяти ство­ренню атмосфери вільного висловлення своїх поглядів, полемічності, такту та поважного ставлення до позицій опонентів.

Структура диспуту (композиція) може бути різною. З багатьох варіантів розглянемо два. Перший - коротке вступне слово ведучого з викладенням мети, завдань і основних запитань диспуту. Другий - виступ двох доповідачів з викладенням протилежних точок зору з найважливіших питань диспуту. Після цього розвивається дискусія.

Керівництво полемікою - складний процес, який містить у собі багато моментів. Ведучий мусить осмислити загальні думки опонен­тів, вміло їх подавати, спрямовуючи розгортання дискусії, відчувати настрій аудиторії, вміти створювати атмосферу запрошення до розду­мів, вільного висловлювання своєї думки.

Досвід свідчить, іцо спочатку школярі, які ведуть диспут, потре­бують допомоги вчителя. Вона потрібна не тільки при його підготовці, але особливо в процесі полеміки. В цьому випадку не варто поспішати пропонувати готове рішення, тут особливо необхідна тактовність, яскравий і переконливий виступ, доброзичливість та почуття гумору.

При підготовці та проведенні диспуту важливо всебічно підтри­мувати самостійність школярів, не нав'язувати їм своїх суджень. Це стосується і підведення підсумків диспуту. Досвід показує, що його можуть зробити достатньо досвідчені учні (або вчитель, класні керів­ники). Висновок не можна будувати за певним трафаретом. Важливо, щоб він був коротким, переконливим, спирався на найбільш вдалі та цікаві виступи і відображав можливі шляхи практичного вирішення проблем, що окреслені в диспуті.

Досвід свідчить, що виховний вплив диспуту на учнів проявля­ється вже при підготовці до нього. Хвилююча тема, конкретизація питань для дискусії, колективна багатогранна діяльність учнів, очіку­вання диспуту та сама дискусія значно активізують підлітків. В поле­міці вони навчаються аналізу моральних ситуацій, вмінню відповідати на запитання, що їх хвилюють. Людина в суперечці найчастіше є персоною, що активно мислить і діє. Все це робить диспут активною формою виховання. Оволодіння вмінням організовувати його та інші форми виховної діяльності є важливою умовою професійного станов­лення вчителя, вихователя.

Приклад - як метод морального виховання дає конкретні зразки для наслідування, активно впливаючи на свідомість, поведінку вихо­ванця.

У моральному вихованні школа повинна спиратися на позитивні приклади. Приклади з життя і діяльності сучасних людей, видатних діячів минулого, історичних, літературних героїв у наочній конкрет­ній формі розкривають їх моральне обличчя і тим самим стають одним з першорядних чинників формування моральних понять, ідеалів учнів. А ідеал вимагає орієнтації на зразки діяльності. Людина, як у дзеркало дивиться на людину. Наслідуючи в своїй поведінці передове, прогре­сивне, свій ідеал, учні привчаються жити і діяти відповідно до вимог суспільної моралі.

Приклад у наочній формі показує образ для наслідування. Це й потрібно дитині, бо вона завжди буде когось наслідувати - старшого брата, сильнішого або розумнішого товариша, матір, батька і т.д. Часто вона наслідує те, що, з нашої точки зору, не гідне для насліду­вання, але що зацікавило й привабило її. Не завжди наслідування має безпосередній характер, часто воно виявляється в опосередкованій формі. Наслідування - це діяльність індивіда. Іноді важко встановити межу, де закінчується наслідування і починається творчість. Творчість часто проявляється в особливому, своєрідному наслідуванні.

У ранньому віці, поки дитина ще неспроможна зрозуміти, чому слід діяти так, а не інакше, багато рис поведінки вона набуває, наслі­дуючи дорослих. Учень молодшого шкільного віку наслідує того, хто виявляє на нього найсильніше враження. Люди, які оточують учня, своїми вчинками подають йому зразки для наслідування, тому дуже важливо, щоб дитину оточували позитивні приклади для наслідуван­ня.

У середньому і старшому шкільному віці наслідування набирає свідомого характеру. Наслідуючи дорослих - вчителя, батьків, стар­ших, учень спирається на власні погляди, судження, переконання. Для досягнення мети він вже робить свідомі зусилля. У цьому віці поряд з прикладами з навколишнього життя потрібні приклали з широкого соціального досвіду, з героїчного минулого і сучасного, з літератур­них і мистецьких творів, з життя і діяльності відомих і видатних лю­дей.

Важливе значення для формування морального обличчя, харак­теру, поведінки школярів мають приклади літературних героїв. У літературному творі учні знаходять відповіді на численні питання, що хвилюють їх; художній твір, що викликає глибокі переживання, емо­ції, нерідко, стає для них книгою життя. Улюблений герой допомагає дітям виробляти в собі належне ставлення до навколишньої дійсності, високі морально-етичні і естетичні якості.

Поведінка батьків, їх спосіб життя, особистий приклад - над­звичайно важливий фактор виховання дітей. Вся організація сімейного життя, кожний момент з життя батьків, їх поведінка, ставлення до людей, до роботи є для дітей наочним прикладом поведінки. Коли батьки ввічливі, люб'язні, дисципліновані, акуратні, то й дитина праг­не наслідувати їх і навпаки, грубість, зухвалість та інші негативні риси поведінки залишають небажаний слід і на вихованцях.

Школа і сім'я, організовуючи життя дітей, повинні вчити їх на позитивних прикладах. Важливою умовою є правильна організація середовища, де живе й розвивається дитина. Завдання школи і сім і не лише захистити дітей від поганого впливу, поганого прикладу, а и виховати такі якості, які б давали можливість протистояти поганому,

перебороти негативний вплив.

Учитель має вирішальний вплив на формування поведінки уч­нів Його особистий приклад є для учнів найвищим зразком для наслі­дування. Природно, що виховання учнів залежить насамперед від особистості вчителя, від його поведінки, світогляду, ділових якостей, авторитету, ставлення до учнів. Авторитетним є той учитель, який вимогливий до себе і до своїх учнів, користується довір'ям, любов'ю та повагою вихованців, може заволодіти їх серцем, бути прикладом у формуванні поведінки. Особистий приклад учителя, як відзначив К.Д. Ушинський, - це життєдайний сонячний промінь для молодої душі, який неможливо нічим замінити.

Ефективність впливу на дітей особистого прикладу вчителя збі­льшується, коли він своєю особою, авторитетом діє на учнів система­тично й послідовно, між його словами і ділами немає розбіжності, всі вчителі висувають до поведінки учнів однакові вимоги. Вчитель пови­нен свідомо організувати свою поведінку і не подавати своїми вчин­ками і діями негативного прикладу учням. Сила впливу авторитету вчителя у деяких людей залишає немеркнучий слід на все життя.

Таким чином, методи формування свідомості особистості є осо­бливо значимі серед загальних методів виховання. Вони вирішують одне з найскладніших завдань виховання: збагачують розум дитини потрібними знаннями, розвивають її індивідуальну свідомість.

П.І. Підкасистий подає такі конкретні рекомендації з викорис­тання методу переконання у практичній діяльності вчителя:

1. Метод переконання необхідно систематично використовувати в практичній роботі. З його допомогою розв'язуються завдання роз­ширення, поглиблення у школярів світоглядних знань.

2. У виховній роботі варто використовувати різноманітні форми переконання. Необхідно намагатися розмовляти з школярами так, щоб слова вихователя глибоко западали в їх свідомості, а для цього необ­хідно систематично удосконалювати мистецтво бесіди і переконання. В слові вчителя вихованець повинен відчувати його щиру впевненість, пристрасть, ерудицію і культуру.

3. Інформація, що подається учневі, повинна бути:

а) науковою, тобто об'єктивно висвітлювати факти;

б) пов'язаною з практикою;

в) переконливою, доступною, яскравою за формою викладу.

4. Виховний вплив необхідно спрямовувати не лише до розуму школярів, але и до їх почуттів, які відіграють велику роль у засвоєнні знань, формуванні демократичних переконань.

5. Школярів потрібно навчати відстоювати, захищати, доводити істину, справедливість, людинолюбство, миролюбство.

6. Не можна зловживати довготривалими виступами, бесідами доповідями; будувати їх необхідно з урахуванням вікових та індивіду­альних особливостей своїх вихованців.

7. Не варто вважати метод переконання єдиним. У виховній ро­боті його необхідно поєднувати з іншими методами.

Володіючи методом переконання, можна розв'язувати різнома­нітні педагогічні завдання і досягати конкретних завдань виховання.

19.4. Методи організації діяльності і формування досві­ду суспільної поведінки

Виховання повинно формувати певний тип поведінки. Не по­няття і переконання, а конкретні справи і вчинки характеризують вихованість особистості. У цьому зв'язку організація діяльності і формування досвіду громадської поведінки є серцевиною виховного процесу.

Всі методи цієї групи грунтуються на практичній діяльності ви­хованців. Керувати цією діяльністю педагоги можуть завдяки тому, шо її можна диференціювати на складові частини - конкретні дії і вчинки, а інколи й на більш дрібні - операції. Виховний процес поля­гає в тому, що педагог здійснює перехід від керівництва операціями до керівництва діями, а потім до управління (керівництва) діяльністю вихованців (В.Сластьонін).

Загальний метод формування необхідних якостей особистості - вправи. В засвоєнні досвіду суспільної поведінки вирішальна роль належить діяльності. Способом залучення до діяльності є вправо- практичний метод виховання, сутність якого полягає в багаторазовому виконанні потрібних дій, доведення їх до автоматизму. Результат вправ - стійкі якості особистості - навички і звички. Ефективність вправ залежить від таких умов: а) системи вправ; б) їх змісту; в) до­ступності; г) обсягу; д) частоти повторень; е) контролю і корекції; є) особистих якостей вихованців; ж) місця і часу виконання; з) поєднан­ня індивідуальних, групових і колективних форм вправ; и) мотивації і стимуляції вправ.

Плануючи систему вправ, вихователю необхідно передбачувати, які навички і звички вироблятимуться в учнів. Виховання мусить виробляти життєво необхідні, важливі, корисні навички і звички. Тому виховні вправи не вигадуються, а беруться з життя, залаються реаль­ними ситуаціями. В першу чергу використовуються вправи для виро­блення загальнолюдських моральних якостей, дефіцит яких у сучас­ному світі стає все відчутнішим.

Щоб сформувати міцні навички і звички, необхідно розпочинати вправи якомога раніше, бо чим молодший організм, тим швидше зміцнюються в ньому звички. Звикнувши, людина вміло керує своїми почуттями, гальмує свої бажання, якщо вони заважають дотримувати­ся певних обов'язків, контролює свої дії, вірно їх оцінює з позиції інтересів інших людей. Витримка, навички самоконтролю, організова­ність, дисципліна, культура спілкування - якості, які грунтуються на сформованих вихованням звичках.

Вимога - це метод виховання, за допомогою якого норми пове­дінки, виявляючись в особистих відношеннях, викликають, стимулю­ють або гальмують певну діяльність вихованця і появу в нього певних якостей. За формою подання розрізняють прямі і непрямі (побічні) вимоги. Для прямої вимоги характерні імперативність, визначеність, конкретність, точність, зрозумілі вихованцю формулювання, що не мають двох різних тлумачень.

Пред'являється вимога рішуче, причому можлива ціла гама від­тінків, які виражаються інтонацією, силою голосу, мімікою.

Непряма вимога (порада, прохання, натяк, довіра, схвалення та ін.) відрізняється від прямої тим, що стимулом дії є не стільки сама вимога, скільки викликані нею психологічні фактори: переживання, інтереси, прагнення вихованців.

Вимоги викликають позитивну, негативну або нейтральну (бай­дужу) реакцію. Тому розрізняють позитивні і негативні вимоги. Прямі накази здебільшого негативні, оскільки майже завжди викликають негативну реакцію вихованців. До негативних непрямих вимог нале­жать осуд і погрози. Вони, як правило, породжують лицемірство, подвійну мораль, формують зовнішню покірність при внутрішньому опорі.

За способом пред'явлення розрізняють безпосередню і опосере­дковану вимогу. Вимога, за допомогою якої вихователь сам добиваєть­ся від вихованця потрібної поведінки, називається безпосередньою. Вимоги вихованців один до одного, "організовані" вихователем, - опосередковані вимоги. Вони викликають не просту дію окремого вихованця, а ланцюжок дій - наступні вимоги до товаришів. Одна з умов ефективності даного методу - почуття міри.

Привчання - інтенсивно виконувана вправа. Його застосовують тоді, коли необхідно швидко і на високому рівні сформувати необхід­ну якість. Частина привчань супроводжується хворобливими процеса­ми, викликає незадоволення. На жорсткому привчанні грунтуються всі казармені системи виховання, наприклад, армійська, де цей метод поєднується з покараннями.

Використання методу привчання в гуманістичних системах ви­ховання обґрунтовується тим, що певний примус, неминуче наявний в цьому методі, спрямований на благо самої людини, і це єдиний при­мус, який може бути виправданий. Гуманістична педагогіка заперечує жорстке привчання, яке суперечить правам людини і нагадує дресиру­вання, вимагає, по можливості, пом'якшення цього методу і викорис­тання його в комплексі з іншими, перш за все з ігровими. Привчання плюс гра - вплив дійовий і гуманний.

Привчання використовується на всіх етапах виховного процесу, але найефективніше воно на ранній стадії.

Умови правильного використання привчання:

1. Чітке й ясне уявлення про мету виховання у самого виховате­ля і його вихованців. Якщо вихователь не зовсім розуміє для чого він прагне прищеплювати ті чи інші якості, чи будуть вони корисними людині в житті, якщо його вихованці не вбачають потреби в тих чи інших діях, то привчання можливе лише на основі неухильного підко­рення. Ніякої користі не буде, доки дитина сама не зрозуміє, що їй це потрібно.

2. Привчаючи, необхідно чітко й зрозуміло формулювати пра­вило, але не давати казенно-бюрократичних вказівок.

3. На кожен відрізок часу має бути виділений оптимальний об­сяг дій, доступних і посильних для вихованців. Для вироблення звич­ки потрібно час, квапливість тут не наближає, а віддаляє мету. Споча­тку необхідно потурбуватися про точність виконання дій, а вже потім — про швидкість.

4. Показуйте як потрібно виконувати дії і які мають бути ре­зультати. Порівняйте вичищені і невичищені черевики, випрасувану і невипрасувану сорочки, але так, щоб це порівняння викликало відгук у душі вихованця, змусило його засоромитися своєї невихованості, викликало бажання негайного її позбавлення.

5. Краще використовувати послідовно-паралельну схему при­вчання. Для послідовного виховання якостей одна за другою потрібно багато часу. Однак, не можна паралельно формувати декілька або багато якостей. Необхідно виділити однорідні групи якостей, в яких вже сформовані якості полегшують виховання нових потрібних рис.

6. Привчання вимагає систематичного контролю. Контроль по­винен бути доброзичливим, зацікавленим, але неослабним і суворим, обов'язково поєднуватися з самоконтролем.

7. Значний педагогічний ефект дає привчання в ігровій формі. Дитина добровільно виконує певні правила поведінки без вказівок збоку. Використовувати ігри варто в тих випадках, коли:

а) мета діяльності недостатньо приваблива для вихованців;

б) процес досягнення мети нудний, одноманітний і пов'язаний з неприємними відчуттями.

Метод доручень має різноманітний характер і використовується для того, щоб розвинути необхідні якості: неорганізованим доручають підготувати і провести захід, що вимагає точності й пунктуальності.


Метод організації діяльності і поведінки вихованців у спеціаль­но створених умовах називають методом виховних ситуацій. Від­значимо деякі важливі моменти, обов'язкові для успішного викорис­тання виховних ситуацій.

Ситуації не повинні бути надуманими. Вони відображають жит­тя з усіма його суперечностями і складнощами. Вихователь спеціально створює лише умови для виникнення ситуації, а сама ситуація пови­нна бути природною. Такі ситуації трапляються в школі на кожному

кроці. . .

Важливу роль для успішного використання методу відіграє рап­товість. Вихованець, який чекає певної реакції педагога, завчасно готує себе до опору і, якщо діяти на нього раптово, у більшості випад­ків він приймає його позицію. Порушників роззброює великодуш­ність, простота, доброта, але за єдиної і важливої умови: вони повинні бути правильно сприйняті як гуманні дії, а не вияв слабкості, невпев­неності. В окремих випадках виправдовує себе невтручання виховате­ля в розвиток ситуацій.

Методи стимулювання

Стимулом у Стародавній Греції називали палицю з загостреним наконечником, який використовували погоничі биків і мулів.

Пряме і безпосереднє призначення стимулів - прискорювати або, навпаки, гальмувати певні дії.

Найвідомішими методами стимулювання є заохочення і пока­рання. Педагогіка XX ст. звернула увагу на змагання.

Заохочення - вираження позитивної оцінки дії вихованців. Його види: схвалення, підбадьорення, похвала, вдячність, надання почесних прав, нагородження грамотами, подарунками.

Умови ефективності використання методу заохочення:

1. Необхідна розумна доля заохочення. Враховується, перш за все, психологічний аспект заохочення, його наслідки. Заохочуючи, вихователі повинні прагнути, щоб поведінка вихованця мотивувалась і спрямовувалась не на прагнення отримати схвалення або нагороду, а внутрішніми переконаннями, моральними мотивами.

2. Заохочення не повинно протиставляти вихованця решті членів колективу.

3. Заохочення повинно розпочинатися з відповіді на питання: кому, скільки і за що.

4. Заохочення вимагає індивідуального підходу.

5. Використовуючи заохочення, необхідно виявляти обережність і почуття міри. Не потрібно хвалити:

а) за те, що дароване природою (розум, здоров'я, врода тощо);

б) за те, що досягнуто не своїми зусиллями, своєю працею;

в) понад два рази за одне й те ж досягнення;

г) у зв'язку з жалістю;

д) у зв язку з бажанням сподобатися. Однак, варто пам'ятати, що того, хто хвалить, не завжди люблять. Необхідно утримуватись від заохочень там, де без них можна обійтись.

Покарання — це метод педагогічної дії, яка повинна запобігати небажаним вчинкам, гальмувати їх, викликати почуття провини перед собою та іншими людьми. Як і інші методи виховання, покарання розраховане на поступове перетворення зовнішніх стимулів у стимули внутрішні.

Відомі види покарання пов'язані з:

а) накладанням додаткових обов'язків;

б) позбавленням або обмеженням певних прав;

в) вираженням морального осуду.

В сучасній школі практикуються різноманітні форми покарань: несхвалення, зауваження, попередження, обговорення на зборах, догана, відлучення від занять, виключення зі школи та інші.

Серед педагогічних умов, що визначають ефективність методу покарання наступні:

1. Покарання є більш ефективним, якщо воно здійснюється ко­лективом або підтримується ним. Учень гостріше переживає почуття вини, якщо його вчинок засудив не лише вихователь, але й товариші, друзі. Тому потрібно спиратися на громадську думку.

2. Не рекомендується використовувати групові покарання.

3. Якщо рішення про покарання прийнято, то порушник повинен бути покараний.

4. Покарання буде ефективним, якщо воно зрозуміле учневі і він вважає його справедливим. Після покарання про нього не згадують, а з учнем підтримують нормальні стосунки.

5. Здійснюючи покарання, не можна ображати учня. Караємо не за особистою неприязню, а за педагогічною необхідністю. Формула "вчинок - покарання" повинна дотримуватися неухильно.

6. При вирішенні питання, за що карати, рекомендується дотри­муватися такої лінії: від покарань, спрямованих переважно на гальму­вання негативних вчинків, рис характеру, звичок до покарань, суть яких полягає в тому, щоб виробити певні позитивні якості.

7. Основою для використання методу покарання є конфліктна ситуація. Але не всяке порушення і відхилення від норми обумовлює дійсно конфліктну ситуацію і, отже, далеко не при всякому порушенні варто використовувати покарання.

8. Не поспішайте карати до тих пір, поки немає чіткої ясності в ситуації, поки немає повної впевненості в справедливості і корисності покарання.

9. Не допускайте перетворення покарання в засіб помсти, не ставайте на шлях формальних засобів впливу, бо покарання дієве лише тоді, коли воно максимально індивідуалізоване.

10. Покарання пимагас педагогічного такту, глибокого знання педагогічної і вікової психології, а також розуміння того, що тільки одними покараннями справі не допоможеш. Тому покарання викорис­товують лише в комплексі з іншими методами виховання.

11. Покарання не повинно шкодити здоров'ю - ні фізично, ні морально.

12. За один раз - одне покарання (якщо навіть одночасно було здійснено кілька негативних вчинків).

13. Не можна карати і сварити: коли дитина хвора; їсть; після сну; перед сном; під час гри, роботи; відразу після фізичної або душе­вної травми; коли в

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти