ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Лекція 3. ЄВРОПА ТА БЛИЗЬКИЙ СХІД В ЕПОХУ ПАЛЕОЛІТУ

Галькові знаряддя Homo habilis (5,6) і рубила пітекантропів (1-4).

Заселення Європи первісними людьми.

Історія Європи з появи в ній давньої людини охоплює близько 2 млн. років, з яких письмовими джерелами висвітлені лише події останніх 3 тис. років.

Давня людина з’явилася в Європі в четвертинний, або льодовиковий, період. Для цього періоду характерний розвиток материкових льодовикових покривів, що проникали далеко на південь, в області з помірним кліматом.

Плейстоцен, що звичайно ділять на нижній, середній і верхній, характеризується значними коливаннями температури. Холодні кліматичні періоди асоціюються із заледеніннями. Періоди з більш теплим кліматом, які падають на час між заледеніннями, називаються межльодовиків’ями, або інтергляціалами. Усередині більших періодів минулого й малі кліматичні коливання. Кількість заледенінь у плейстоцені Європи визначається по-різному. У межах Східної Європи нараховують шість заледенінь, у Центральній Європі – шість-сім.

До початку плейстоценових материкових зледенінь у Північній Європі існували темнохвойні ліси тайгового типу з ялин, ялиць, сосен з модриною, березою й вільхою. У середньому плейстоцені похолодання, що підсилюється, сильніше всього позначилося саме в області морського клімату Північної Європи. По сусідству із крижаними щитами широко поширилися ландшафтні зони тундри й холодного степу з мохами, осоками, різнотрав’ям, карликовими березами й вербами.

У нижньому плейстоцені в Європі жила досить теплолюбна фауна, південні тварини проникали у високі широти. У Європі жили представники африканських співтовариств, аж до Англії були поширені гіпопотами й слони із прямими бивнями. Ссавці Північної Європи були представлені лісовими співтовариствами. У зв’язку з похолоданням у фауні ссавців широко поширилися холодостійкі елементи. Пристосування до холодного клімату в ссавців виразилося в збільшенні розмірів тварин, створенні жирового покриву, розвитку волосяного покриву (мамонт, шерстистий носоріг), використанні печер для перебування (печерний ведмідь, печерний лев).

Європа не була колискою гомінідів. Імовірно, що вони прибули з Африки.

Найдавніші свідчення перебування гомінідів у Європі відносяться до першої половини нижнього плейстоцену, але їх дуже небагато, і вони не настільки яскраві й виразні, як африканські місцезнаходження того часу. Це Сан Вальє (Франція), звідки походить кам’яне знаряддя, вік якого 2,3–2,5 млн. років. Інше місцезнаходження Ля Рош Ламбер (Франція) – датується часом 1,5 млн. років тому й містить багато розбитих (навмисно?) костей тварин разом зі шматками кварцу й кременю. Третє – Шийяк I (Франція), де знайдені галькові знаряддя разом зі середньовіллафранкськой фауною.

Більше надійним пам'ятником є печера Шандалья I (Істрія, Югославія), дата якої – 1,6 млн. років тому. У печері знайдені два примітивних кам’яних знаряддя з гальки, зуб гомініда й багато кісток ссавців, значна частина яких належала молодим особинам коня Стенона, носорога, кабанів, бовинів і була обпалена. Знайдено й деревне вугілля. Очевидно, у печері жили гомініди, знайомі з вогнем, а кістки тварин були залишками їхнього мисливського промислу.

Археологічних свідчень перебування гомінідів у Європі в другій половині нижнього плейстоцену (1,5 млн.–700 тис. років тому) також небагато. До них належить Сінзель (Франція) (1 млн. років тому), грот Ле Валлоні (Франція). Гомініди жили в ньому близько 700 тис. років тому. До цього ж або більше раннього часу відносяться матеріали із Пржезлетіце (Чехія). За допомогою палеомагнітного аналізу вони датовані часом 890 – 750 тис. років тому. Тут у відкладеннях давнього озера знайдені залишки табірних стоянок давньої людини, що містять знаряддя праці, камені, вугілля й обгорілі кістки тварин із давніх вогнищ. У фауністичних залишках представлені мамонт, кінь, осел, бізон, олень. Серед знарядь праці знайдені чоппери та інші кам’яні знаряддя, ножі з розколотих костей.

До першої половини середнього плейстоцену можуть бути віднесені знахідки розбитих костей тварин і сліди вогню в печері Сент Естев-Жансон (Франція), але кам’яних знарядь там немає. У Ле Ром’є(Франція) разом з кістками давніх тварин зайдені кам’яні вироби. До середнього плейстоцену відноситься Вертешселлеш (Угорщина). Мінімальний вік пам’ятки 370 тис. років. Це – велике стійбище давньої людини (архантропа), що розташовувалося біля теплих джерел. Галькова індустрія тут відзначається наявністю мікролітів.

Існують три ймовірних шляхи їх проникнення у Європу.

Перший найкоротший шлях по суші – через Босфор і Дарданелли, другий – через Туніську затоку, третій – через Гібралтар.

Імовірність першого із зазначених шляхів доводиться знахідкою черепа в Петралоне (Греція). Череп належить архантропові, що еволюціонував, і має певні риси подібності з африканськими черепами. Другий шлях підтверджують знахідки в Сицилії й південній Італії, третій – у Кадіксі.

Середній палеоліт. Мустьє.

Середній палеоліт Європи, що часто називають епохою мустьє за епонімною пам’яткою у Франції датується від 125/100 до 40 тис. років тому.

За припущенням вчених, європейське мустьє розвивалося у двох основних зонах – у Західній Європі й на Кавказі – і звідти поширилося на іншу Європу.

У середньому палеоліті значно вдосконалилося виробництво кам’яних знарядь, насамперед самих нуклеусів, тобто ядрищ для сколювання відщепів, і великих (так званих леваллуазьких) пластин. Знаряддя мустьє виготовлялися в основному з відщепів.. Двосторонньо оброблені знаряддя зберігаються й у середньому палеоліті, але істотно змінюються. Ручні рубила зменшуються в розмірах. З’являються листоподібні наконечники й вістря різних типів, які використовувалися в складених знаряддях і зброї, наприклад у метальних списах. Типове знаряддя мустьє – скребло – має багатолезові форми. Мустьєрські знаряддя багатофункціональні: вони служили для обробки дерева й шкір, для стругання, різання й навіть свердління.

Початок середнього палеоліту припадає на відносно теплий інтергляціал Рісс-Вюрм.

Початок середнього палеоліту збігається з періодом теплого й сухого клімату, коли в Європі ще зберігалася субтропічна фауна: давній слон, гіпопотам, носоріг. На території Угорщини ще були поширені хвойні й листяні ліси, а клімат був тепліший від сучасного. З’явилися значні безлісні простори. Клімат пом’якшився й потеплішав. Нове поступове похолодання й зменшення кількості опадів привели до того, що рослинність набула степового характеру.

Мустьєрські середньопалеолітичні пам’ятки поділяють на базові табори, залишки яких часто знаходять у великі й добре вкритих печерах, де утворилися потужні культурні шари з досить різноманітною фауною, і на тимчасові мисливські табори з їх бідною й спеціалізованою індустрією.

Зустрічаються й майстерні для видобутку й первісної обробки каменю. Базові табори й тимчасові мисливські стійбища розташовувалися як у печерах, так і під відкритим небом.

У кантоні Берн (Швейцарія) знайдені місця видобутку кременю у вигляді вертикальних ям глибиною 60 м, викопаних роговим знаряддям. Тут же здійснювалася первинна обробка кременя. У Балатенловаші (Угорщина) відкриті дві шахти середнього палеоліту, у яких добувалися лимоніт і гематит – барвники. У шахтах знайдено більше сотні знарядь із рогів і костей благородного й гігантського оленя (сокири, вістря, лопаточки). Із цих шахт у давні часи було витягнуто близько 25 куб. м барвників.

У середньому палеоліті люди жили в печерах і гротах, під скельними навісами, рідше – на відкритих місцях. У південно-західній Франції мустъєрські стоянки знайдені під скельними навісами й у малих печерах, що рідко перевищують 20-25 м завширшки й глибину. У Комб ГренадійЛе Пейрарі (Південна Франція) відкриті ями від стовпів, що підтримували, можливо, завіси зі шкір. У Ле Пейрарі знайдені залишки житла (11,5 x 7 м) з невеликих кам’яних блоків, з вогнищами по головній осі. Залишки десяти невеликих жител виявлені в низов’ях р. Дюране (Франція).

Основним заняттям населення залишалося полювання, але саме в середньому палеоліті відбувся перехід до спеціалізованого полювання.

Основою господарської діяльності палеоантропів Лаціо (Центральна Італія) було полювання на найрізноманітнішу дичину. Місця для базових таборів вибиралися там, де мисливська територія створювала значну розмаїтість у ресурсах. Більшу роль при цьому грало полювання на таких великих тваринах, як слон, гіпопотам, носоріг, які продовжували жити на західних рівнинах центральної Італії доти, поки не стали зникати вологі ліси й болота – природне середовище їхнього перебування.

Судячи з розташування пам’яток середнього палеоліту, людина ще не рухалася за чередами в гірські місцевості, залишаючись в основному в низинних районах, де зберігалися слони, бегемоти, носороги.

У Кенігсхауе біля Гарцських гір (ФРН) група людей – близько 30 чоловік – жила із квітня по жовтень на березі озера, у досить відкритій місцевості, в оточенні очеретяних боліт і лісів з вільхи, берези, тополі. Основним заняттям було полювання на мамонта, носорога, дикого коня й бика.

Поселення Лебенштедт у Зальцгіттера (ФРН) існувало в умовах тундрової рослинності 55 тис. років тому. Основним заняттям населення було полювання на північного оленя, бізона, коня, шерстистого носорога. Всі кам’яні знаряддя – знаряддя полювання й оброблення туш. Це літній табір групи мисливців (40-50 чоловік), що жили тут усього по декілька тижнів, але протягом ряду сезонів.

У середньому палеоліті також засвідчене полювання на хутрових звірів. У гроті Ортюс (Франція) мисливці на пантеру, рись, вовка приносили в табір тільки шкіри, зняті на місці полювання. Аналогічна картина спостерігалася в Ерде, де на печерну гієну, вовка й бурого ведмедя полювали через їхні шкіри.

Відомий рибний лов (Кударо на Кавказі), полювання на птахіві збирання, особливо в районах з більш м’ягким кліматом. Імовірно, існувало полювання зі списом, у тому числі й метальним, оснащеним кремінним наконечником. Було освоєно й облавне полювання на пересіченій місцевості, можливо, з використанням ловчих ям.

Перші свідчення духовного життя давніх мешканців Європи також відносяться до середнього палеоліту. Це й перші поховання, і сліди ритуалів, можливо пов'язаних із зародженням тотемізму, і застосування, правда вкрай рідко, орнаментації – ритмічного повторення нарізок на кісках або каменях, а також використання фарби – у першу чергу червоної охри.

Більшість мустьєрских поховань перебуває в межах поселень, в основному в печерах. Могильні ями – неглибокі, неправильних обрисів, але часто вириті або видовбані спеціально для поховання. Основний похоронний обряд – трупопокладення на боку, зі злегка підігнутими в колінах ногами. Зверху поховання засипалося землею або каменями. У могилах знаходять мінеральну фарбу-охру, знаряддя й кістки тварин, але все це могло потрапити туди й випадково, з культурного шару, а не як жертвоприношення покійному (похоронного інвентарю).

Однак зачатки в середньому палеоліті давніх релігійних вірувань – тотемізму й фетишизму можна вважати встановленими. Таким тотемом для багатьох общин був ведмідь – печерний або бурий. Зустрічаються випадки особливого поховання із черепами й кістками ведмедів: черепи складали у спеціальні ніші в печерах або ящики з кам’яних плит (Драхенлох, Швейцарія; Петерсхеле, ФРН), кістки ховали у спеціальних кам’яних спорудах (Регурду, Південно-Західна Франція).

 

Верхній палеоліт

У верхньому палеоліті давні мешканці Європи зробили ряд істотних прогресивних кроків як в економіці, так і в області соціальних відносин. Людина верхнього палеоліту – це Homo sapiens sapiens, або кроманьйонська людина.

У цілому початок верхнього палеоліту датується часом від 37 до 32 тис. рр. назад.

Деякі верхньопалеолітичні локальні культури могли походити від місцевого пізнього мустьє. До них відносяться селетська культура в Центральній Європі й перигорська – у Франції й Іспанії.

У верхньому палеоліті не тільки збільшується щільність населення, але й, розширюється людська ойкумена, охоплюючи нові області на півночі й північному сході Європи й піднімаючись у гірські райони.

Виділяється ряд культур, які або змінюють одна одну, або співіснують на різних територіях на протязі від 40 до 10 тис. років тому. Основними з них є ориньякська, граветтська, солютрейська й мадленська культури, або індустрії.

Селетська культура. Характерні листоподібні наконечники списів і дротиків, двусторонньо оброблені плоскою ретушшю.

Оріньякські культури поширені від Близького Сходу (близько 40 тис. років тому) до західних регіонів Європи (від 37 до 30 тис. років тому), іноді вони доживають до 20 тис. років тому. Вони характеризуються такими типами знарядь, як кінцеві скребки,різні види різців і свердел, кістяні й рогові наконечники списів, дротиків і навіть стріл. На думку ряду вчених, лук і стріли поширюються в Європі саме в цей час. Використовувалися кістяні наконечники списів і дротиків.

Творці оріньякських культур жили дрібними, досить ізольованими групами. Ці групи мали мисливські території менш 200 кв. км кожна. Їх стоянки часто знаходять у долинах рік. Це й печерні поселення південної Бельгії й південно-західної Франції, і стоянки в долинах, невеликих рік – приток Дунаю й Рейну.

Для граветтських культур знаряддя праці, зроблені переважно із правильно огранених, досить дрібних пластин із широким використанням ретуші. Граветт відноситься в основному до періоду 30–20 тис. років тому.

Полювання на мешканців тундри – мамонта й північного оленя, печерного ведмедя, вовка, дикого бика – була основним заняттям граветтського населення в Центральній і Західній Європі, а на благородного оленя – переважала в Північній Італії. Полювання носило специфічно степовий характер. Для нього характерним є досить однорідний склад здобичі, рання спеціалізація на деяких видів тварин. Степове полювання привело до спорудження більш довгострокових поселень і появи так званого напівосілого мисливського суспільства.

У Південно-Західній Франції, у південній частині Центральної Франції,а також у Піренеях, Каталонії й Астурії були поширені солютрейські культури. Вони датуються часом від 21 до 16 тис. років тому. Характерні вироби солютре – лавролисті й верболисті наконечники списів, бічні й кінцеві скребки, свердла.

У країні басків головними об’єктами полювання солютрейського населення були сарна й гірський козел. У великих відкритих місцевостях переважало полювання на благородного оленя, коня, бізона.

Мадленські культури, які датуються часом 16-10 тис. років тому, були поширені переважно на території Франції, північної Іспанії, Бельгії, Швейцарії, півдня ФРН.

У кремінній індустрії мадленских культур переважають кремінні різці, скребки, проколки, зустрічається багато рогових і кістяних знарядь, у тому числі кістяних наконечників списів і гарпунів.

Носії мадленської культури на верхньому Дунаї полювали на вимерлий вид коня, північного оленя, мамонта й шерстистого носорога, на лісових мешканців, подібно благородному оленеві, і на печерних ведмедів і гієн.

На середньому Рейні полювали переважно на диких коней, рідше – на оленів, мамонта, носорога, бовинів і збирали молюски. У Тюрінгії зафіксоване полювання на диких коней і лісову форму північного оленя, причому можливо, що тут людям у полюванні допомагав уже одомашнений вовк. Полювання супроводжувалося пересуваннями на значні відстані.

Мисливці на північних оленів займали Середньоєвропейську рівнину лише в зимові місяці, а в літній період переміщалися за північними оленями в гірські райони Баварії й Швейцарії або ж у Південну Скандинавію. Літні табори мисливців розташовувалися поблизу літніх пасовищ північних оленів. На території Франції північні олені, а слідом за ними й мисливці верхнього палеоліту мігрували між Паризьким басейном і північчю Центрального масиву.

Цікаві дані про розвиток господарства верхнього палеоліту Південно-Східної Європи отримані під час розкопок печери Франхті на Пелопоннесі (Греція). Тут 25-20 тис. років тому жили мисливці на дикого коня благородного оленя, дикого бика, і на один із видів дикої кози. Є свідчення про лов дрібної риби, хутрового полювання й збирання дикоростучих бобових (сочевиця, вика). Вперше зафіксоване збирання диких злаків (ячменю, вівса).

Система поселень верхнього палеоліту Європи варіювалася залежно від пори року, розподілу ресурсів, їхнього характеру й сезонності. Основним типом поселення був базовий табір, у якому збиралися всі члени родової громади і який був населений у ту пору року, коли довкола нього зустрічалися череди оленів, коней, бовинів. Базовий табір звичайно складався з 10-12 легких жител каркасного типу, покритих шкірами тварин. Тимчасові стоянки, що з’являлися як результат сезонного розчленовування базового табору, складалися із двох-трьох жител, у яких жило кілька родин.

У верхньому палеоліті Європи продовжували використовуватися печери й скельні притулки-навіси для базових таборів, і для тимчасових стоянок. Дані по деяких регіонах дозволяють стверджувати, що кількість стоянок у печерах і гротах у верхньому палеоліті значно збільшилося. Це свідчить про те, що загальна кількість населення Європи у верхньому палеоліті зросла й що традиції використання печер зберігалися й розвивалися.

Верхньопалеолітичні житла – в основному наземні, злегка заглиблені в ґрунт. Вони займали площу від 12 до 20 кв. м, хоча відомі й менші розміри, і більші. У звичайних житлах могла жити одна парна родина, що складалася із двох-п’яти, шести людей, а на стоянці в цілому, очевидно, жили 15-20 чоловік одночасно. У певні сезони в базових таборах збиралося набагато більше мешканців.

Зустрічаються довгі будівлі з багатьма вогнищами, що розташовувалися по центральній осі. Кожне вогнище – центр перебування однієї парної або малої родини.

Мисливці-збирачі верхнього, а можливо, уже й середнього палеоліту мали общинно-родову організацію, про наявність якої можна судити по етнографічних аналогіях. Громада палеолітичних мисливців, очевидно, була асоціацією нуклеарних родин, зв’язаних відносинами спорідненості, місцем перебування, загальною мисливською територією. Суспільство це просте, первісне, досить примітивне. У ньому відсутні які-небудь спеціальні інститути або диференційовані групи: політичні, економічні, релігійні. Економічний поділ праці усередині громади має лише статевовіковий характер.

Громади могли бути великими і малими. Мала громада складається із сукупності декількох родин, зв’язаних кровноспорідненими зв’язками. Вона мала загальне поселення. Общинники разом займалися господарською діяльністю. Вчені вважають, що мала громада в палеоліті складалася в середньому з 25 членів. При щільності населення одна людина на 50-100 кв. км її територія повинна була становити від 1250 до 2500 кв. км.

Для верхнього палеоліту Європи характерним було широке поширення тотемізму й анімізму у поєднанні з мисливською магією. Про виникнення анімізму свідчать верхньопалеолітичні поховання з їх розвиненим похоронним обрядом: сильно скорчені поховання на боці, з коліньми, підтягнутими майже до підборіддя, посипані червоної вохрою, поміщення в могилу знарядь праці й зброї, прикрас – намиста й підвісок. Засвідчено й похвальні споруди – надмогильні горбки, викладені з кісток або плит.

Зображення хвостатих людей у звіриних шкірах, у масках, з рогами на голові можуть розглядатися як зображення предків-тотемів – фантастичних істот, напівзвірів-напівлюдей. На кістяній підвісці з печери Раймонден (Франція) зображена сцена поїдання тотема-бізона. Від нього зберігаються голова й передні ноги.

Пам’ятки мисливської магії – це верхньопалеолітичні зображення бізонів і інших тварин, простромлених списами й гарпунами.

Свідченням відправлення обрядів посвяти знайдені в печерах Монтеспан і Тюк д’дубер (Південно-Західна Франція), де в глибині, далеко від входу, знайдені відбитки ніг палеолітичних людей – підлітків 11-14 років і дорослих.

У верхньому палеоліті Європи розвивається й досягає зльоту й мистецтво. Його виникнення пов’язане з мисливською магією, зародженням перших релігійних уявлень, тотемізмом і анімізмом.

Засвідчено дві великі групи творів первісного мистецтва: по-перше, наскальний і печерний живопис і гравіювання, свого роду монументальне мистецтво; по-друге, твори мистецтва з рогу, кістки й каменю – малі форми й перша поява декоративного мистецтва.

Широке поширення мали жіночі фігурки висотою від 12 до 25 см з бивня мамонта. Вони знайдені в у Франції, Італії, Австрії, Чехії. Фігурки натуралістичні, з великими грудьми, товстими животами й сідницями. Є й фігурки тварин, що відтворюють об’єкти полювання давніх людей.

Зображення в печері Ласко

У мадленську епоху статуетки в основному зникають, поширюється різьблення по кістці або каменю, різного роду рельєфи й велика кругла скульптура, але переважно у франко-кантабрійському регіоні. Сюжетами цих зображень як і раніше є об'єкти плювання – олень, кінь, дикий бик.

Наскальні зображення, рельєфи й живопис виявлені головним чином на півдні Франції й півночі Іспанії. Це гроти Дордони, печери в Піренеях. У деяких з них знайдені десятки й сотні зображень. Найвідоміші з печер –Альтаміра в Іспанії, Ласко й Тло-Де-Гом у Франції. Техніка зображення різна: комбінація гравіювання й живопису. Спочатку використовувалися контурні малюнки, іноді – з однотонним зафарбуванням усього зображення. Потім живопис розвивається в напрямку поліхромних зображень.

Мезоліт Європи

Настання постльодовикового періоду або голоцену, ознаменувалося значними змінами природних умов у Європі. У другій половині IX тис., внаслідок змін температурних зон, людиною вже могли бути заселені ті регіони, які раніше були для нього недоступні, наприклад північ Скандинавії й Шотландії або високогірні зони – Швейцарські Альпи.

З початком бореального періоду сухість клімату Європи зросла, що привело до істотного зниження рівня внутрішніх вод. Так, у Центральній Європі в бореальний період вони були на 1-3 м нижче, ніж у наступний, атлантичний. Зростання кількості опадів на початку атлантичного періоду не тільки підняло рівень внутрішніх вод і морів, але змінило берегові лінії й змусило деякі групи населення змінити господарські території й навіть напрямок господарської діяльності.

Великі зміни відбулися в рослинності й ландшафтних зонах. Великі відкриті простори тундри стали зникати, поступаючись місцем лісам. В Англії березово-соснові ліси змінилися дубовими з домішкою сосни й ліщини. Подальше підвищення кількості опадів і середньорічних температур привело до нових змін у складі лісу, наприклад, збільшенню кількості вільхи. У лісах Центральної Європи пропорції різних видів дерев змінювалися залежно від ґрунтових умов.

Основними мешканцями лісів раннього голоцену Європи були козуля й олень, що водилися на узліссях; кабан і лось, що жили в хащах; дикий бик, що адаптувався до рідкої рослинності паркового характеру. Жодна із цих тварин не утворювала таких великих стад, як, наприклад, північний олень. Козулі й лосі – в основному одинокі тварини, благородні олені збираються лише в невеликі стада із самок і молодих особин або зі зрілих самців, кабани живуть невеликими групами. Одні дикі бики можуть створювати більші череди.

У Середземномор’ї екологічні зміни відбувалися менш різко. З початком голоцену повільно підвищувалися температура й вологість. Більш висока вологість сприяла росту змішаних дубових лісів в Італії й Греції й сповільнювала появу сучасних масивів південного дуба, фісташки і ялівця. Середземноморський клімат на більшій частині Західного Середземномор’я встановився тільки з початком бореального періоду.

Поширення лісової рослинності й відступ тундри в приполярні широти не могли не відбитися на економіці мезолітичного населення Європи. Спеціалізоване полювання на стадних тварин, характерне для верхнього палеоліту, стало тепер неможливим, за винятком північних областей. Змінився характер фауни, а з ним – методи й прийоми полювання. У центрі уваги мисливців мезоліту виявилися тварини, що жили поодинці або невеликими групами. Полювання стало більше складним й менш успішним. Мезолітичне населення Європи змушене було звернутися до рибної ловлі, морського промислу, збирання морських молюсків, більш інтенсивного збирання насіння і плодів рослин, у тому числі диких злаків і бобових.

Зміни в економіці, у свою чергу, вплинули на спосіб життя й характер поселень мезолітичних мешканців Європи, на величину мисливських громад. Людина змушена була вести більше рухливий спосіб життя, використовуючи в різну пору року різні екологічні зони своєї економічної території. З’явився специфічний тип пам’яток – черепашкові, або кухонні, купи (к’єкенмединги), особливо характерні для пізнього мезоліту (атлантичного періоду) скупчення залишків людської життєдіяльності у вигляді великих куп черепашок морських молюсків, змішаних з кістками морських і сухопутних ссавців – об’єктів полювання мезолітичних громад, що жили на берегах Середземного й Північного морів і Атлантичного океану. Є свідчення, що самі громади стали меншими, а кількість сезонів, коли громада могла збиратися повністю, скоротилося.

Зародження неоліту

У географічному середовищі ще відбувалися зміни, викликані різноманітними тектонічними процесами, коливався рівень і берегові лінії морів і озер.

Розселення людських колективів проходило ще більш інтенсивно. Люди попадали в різноманітні природні умови, пристосовувалися до них, і це в свою чергу привело до існування різноманітних неолітичних культур.

Перехід людства на неолітичний ступінь розвитку на різних територіях не був одночасним. Різним був і характер неолітичних культур. Найраніші культури цього часу, для яких уже були властиві всі ознаки епохи (землеробство, скотарство, кераміка), склалися у країнах Стародавнього Сходу і в Середземномор’ї.

У Південно-Західній Азії, приблизно 10 тис. років тому, появилася соціальна організація, що базувалася на ефективному сільському господарстві. Відомо, що ця горбкувата зона була здавна населена збирачами епохи плейстоцену. Послідовний ряд її мешканців у давньому кам’яному віці відображений в археологічних матеріалах з печер Сирійсько-Палестинської області й Іракського Курдистану й завершується різними кремінними індустріями, що освоїли виробництво знарядь із пластин і мікролітів. З них до числа найбільш повно досліджених культур пізнього палеоліту належать кебарська в Північній Палестині й зарзійська в Курдистані.

Встановлено, що люди, які виготовляли знаряддя зарзійського типу, селилися як на відкритих стоянках, так і в печерах.

У Північній Палестині й Сирії кебарську культуру змінює натуфійська культура, свідчення якої можна знайти як у печерних, так і у відкритих пам’ятках. Датується вона 8000 (іноді 10000)–7000 роками до н.е.

Була поширена головним чином на території Ізраїлю, Палестини, Лівану, а також частково на території сучасної Сирії й Південної Туреччини.

Виділена англійським археологом Дороті Геррод за знахідками у печері Шукбана на березі Ваді-Ен-Натуф за 27 км на північний захід від Єрусалима в 1928–1932 роках..

,,Натуфійці” жили в печерах, іноді в поселеннях просто неба, у напівземлянках зі стінами, облицьованими сумішшю глини з піском, або дрібними каменями. Для натуфійської культури характерні крем’яні мікролітичні знаряддя геометричних обрисів, крем’яні вкладиші для серпів і жнивних ножів, ступки й пести для розтирання зерен, кістяні гарпуни й рибальські гачки.

Займалися полюванням, рибальством, збором дикоростучих злаків (за допомогою спеціальних жнивних ножів). Високорозвинене збирання створювало передумови для виникнення тут на наступних етапах (докерамічний неоліт) ранньоземлеобробної культури. Багато дослідників допускають можливість виникнення найдавнішого у світі примітивного землеробства вже на стадії натуфійської культури. Сьогодні прийнято вважати, що карімшахирсько-натуфійський комплекс можна співвіднести з початковим етапом процесів доместикації й окультурення тварин і рослин. Виявлені на пам’ятках цих культур кістки, за визначенням зоологів, належать домашнім собакам; і хоча залишки культурних рослин поки не виявлені, досить характерні знахідки кремінних вкладишів для серпів і кам’яних розтиральників, що явно служили для розтирання зерен.

Становлення й поширення осілого способу життя, заснованого на вирощуванні рослин, а потім і розведенні тварин, виявляється в поселеннях Палестини, Сирії й південного сходу Туреччини IX–VIII тис. рр. до н.е. Трохи пізніше він фіксується на півночі Іраку й у горах Загроса. Поступово від округлих у плані жител переходять до прямокутних, причому в підвалах іноді споруджуються невеликі приміщення, можливо сховища; житлові приміщення розташовувалися над ними. На ряді поселень (Єрихон, Не Валі-Чорі) знайдені будівлі обрядового призначення. Характерна ознака культур раннього неоліту – наявність черепів померлих, риси осіб яких ,,реконструювали” за допомогою спеціальної маси, а також виготовлення кам’яних і глиняних фігур, імовірно, предків. VI тис. до н.е. – час повсюдного поширення в Передній і почасти Центральній Азії керамічного посуду. Уже в неоліті роблять перші експерименти по обробці самородної міді й навіть її металургії.

Яскрава пам’ятка неоліту Західної Азії – поселення Чатал-Гуюк у Туреччині, де були розкопані будівлі з численними й різноманітними багатобарвними стінописами й рельєфними зображеннями тваринних і міфологічних заступників у вигляді жіночих істот, поховання з надзвичайно для цього часу багатим інвентарем, різноманітні вироби, що свідчать про віддалені обмінні зв'язки.

 

Поселення Чатал-Гуюк – одне з найбільших неолітичних поселень на Близькому Сході. Товщина культурних нашарувань тут перевищує 20 м. Поселення було обнесене глиняною стіною, що місцями збереглася. Житла мали плоску покрівлю, складалися з кількох малих кімнат, що вели до однієї спільної, більшої за розмірами. У житлах під долівкою виявлено поховання. Померлих клали на бік у скорченому стані, посипали їх здебільшого зеленою фарбою, рідше червоною. В Чатал-Гуюку відкрито і досліджено унікальні зразки первісних святилищ з культовими статуетками та настінним розписом із зображеннями крилатих драконів і фігурок безголових мерців. Тут же, крім інших знахідок, зібрано велику кількість зразків первісної пластики – статуетки людей, фігурки тварин тощо.

Однією з найбільш ранніх відомих науці неолітичних культур на Іракському плоскогір’ї є культура Джармо, що датується VII–VІ тисячоліттями до н.е. Поселення Джармо являє собою житловий пагорб (тель) площею понад 10 га. Тут досліджено вісім культурних шарів загальною товщиною до 5 м. Виявлено рештки невеликих глинобитних жител площею 12 м2 кожне з вогнищами-печами для випікання хліба. На наявність дверей у житлах вказують камені з виямками – підп’ятники. Мешканці Джармо розводили овець і кіз, вирощували два сорти пшениці і ячмінь. Кераміка Джармо товстостінна, округлодонна, майже без орнаменту; до глини, з якої її виготовляли, додавали полову.

Цікаві ранньонеолітичні пам’ятки і культури, відкриті в Палестині (Ієрихон), Малій Азії (Мерсін, Чатал-Гуюк, Хаджілар та ін). Поселення Ієрихон було вже укріплене кам’яною стіною з баштами. Тут виявлено докерамічні й керамічні шари. В докерамічний час у користуванні був кам’яний посуд. Кераміка з’явилась на початку VI тисячоліття до н.е. Основним заняттям мешканців поселення було землеробство.

Ранні землеробські культури, споріднені з культурами Месопотамії та Ірану, виявлено і в Середній Азії, зокрема в Туркменії. На великій площі розкопано тепе (житловий горб) Джейтун. Як і в Джармо, тут виявлено залишки глинобитних жител, велику кількість кам’яних і кістяних знарядь, у тому числі серпи з крем’яними вкладишами, а також дрібну глиняну пластику. Кераміка Джейтуна плоскодонна, прикрашена простим розписним орнаментом, виготовлялася з домішками полови. Основним заняттям мешканців поселення були вівчарство та розведення кіз. Знали вони й землеробство. Датується поселення і джейтунська культура VI тисячоліттям до н.е.

В Європі неолітичні культури з’явилися в VI–V тисячоліттях до н.е. Внаслідок нерівномірності історичного розвитку на деяких північних територіях Європи й Азії неолітичні культури почали виникати лише в IV тисячолітті до н.е. На Балканах до числа ранніх неолітичних культур належить культура Кріш-Старчево. У Подунав’ї і Центральній Європі та Прикарпатті давно відома культура з лінійно-стрічковою керамікою. Також давно відкрито культуру Ертебелле (Ютландія) та багато інших.

 

Неоліт Європи.

Археологічна стратиграфія й радіовуглецеві дати переконливо свідчать, що землеробство утвердилося в Передній Азії значно раніше, ніж у Європі, куди неолітичні форми господарства проникли ззовні в цілком сформованому виді. За винятком диких предків однозернянки (однієї з різновидів пшениці) і проса, зона вирощування яких обмежувалася деякими областями Балканського півострова, Європа не знала злаків, на основі яких були виведені основні зернові культури; і хоча в європейських лісах бродили дикі бики й свині, вівцю сюди завезли ззовні. Більше того, жнивні ножі із кремінними вкладишами, сідлоподібні зернотерки (ручні млини), шліфовані сокири з різних порід каменю й посуд, повністю ідентичні знайденим набагато давніше на поселеннях Передньої Азії.

Неолітичну культуру Європи ні в якій мірі не можна розглядати як таку, що просто поширилася на нову територію із Західної Азії. Насамперед мало значення розходження в природних умовах. Середземномор’я, із цього погляду, багато в чому подібно з областями, що стали прабатьківщиною нового виду господарства; але відносно вологий клімат, великі виходи льодовикових глин і, найголовніше, листяні ліси, що переважали в рослинності помірного пояса, – все це перешкоджало швидкому поширенню нового типу господарювання. Не дивно, що перші хлібороби, які проникли в Центральну Європу, тяжіли переважно до зони лесових ґрунтів, що легко піддаються обробці або господарювали на території, де використовувалася підсічно-вогнева система, що вимагало частих переселень. Витиснутим у помірний кліматичний пояс Європи неолітичним людям довелося відвойовувати клаптики оброблюваної землі й лугу в незайманого лісу. Північніше зони листяних лісів поширення землеробства було взагалі неможливо, і первісні мешканці більшої частини Скандинавії, включаючи майже всю Фінляндію, а також великих просторів Північної Росії, покритих хвойними й березовими лісами, аж до початку залізного віку продовжували цілком залежати від полювання й рибальства, сприйнявши від хліборобів лише деякі ремесла – такі, як виготовлення кераміки, а трохи пізніше металургію бронзи. У тих областях Європи, куди проникла нова форма господарювання, жили мезолітичні мисливці й рибалки. Деякі області – наприклад, Балкани й ряд районів Центральної Європи – були заселені мало, інші – приміром, Західна Балтія й Британські острови – відносно щільно. З початку VIII принаймні до початку V тисячоріччя до н.е., та й багато пізніше на північній периферії Європейського континенту існував ряд локальних культур, розходження між якими визначалося пошуками шляхів найбільш успішної адаптації до природних умов постльодовикового періоду. Ці спроби пристосування до зовнішнього середовища заради виживання здійснювали усе ще в рамках привласнюючого господарства. Дея

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти