ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Лекція 5. ЄВРОПА ТА БЛИЗЬКИЙ СХІД В ЕПОХУ НЕОЛІТУ

План:

1. Загальна характеристика епохи неоліту. ,,Неолітична революція”.

2. Зародження неоліту на Близькому Сході

3. Неоліт Європи.

Література:

І.Г. Шовкопляс Основи археології. – К.: Вища школа, 1972. – С. 60-64, 70-7353-59.

Всемирная история: В 10-ти т. – Т.1. – М.: Гос. Изд-во полит. Литературы, 1955. – С. 106-128.

Монгайт Л.А. Археология Западной Европы: В 2 кн. – М.: Наука, 1973. – Кн.1. Каменный век. – С. 196-247.

http://uk.wikipedia.org/wiki/Натуфійська_культура)

http://bibliofond.ru/view.aspx?id=452717

http://www.celtica.ru/content/view/26/160/

Марджори, Чарльз Квенелл Первобытные люди. – М.: Центрполиграф, 2005 //bibliotecar. ru /Central. Yudi/9 htm

Археология: Учебник / Под ред. академика РАН В.Л. Янина. – М.: Изд. Моск. ун-та, 2006. – С. 113-147.

Титов В.С.История Европы с древнейших времен до наших дней: В 8 т. – Т.1.Ч.І. Гл. 2.1. // http // gumilevicha. culichci. net / HEU. 1101 htm

1. Загальна характеристика епохи неоліту. ,,Неолітична революція”

Неоліт – новий кам’яний вік, хронологічно йде за мезолітом і передує епосі появи перших металів. Слово ,,неоліт” у другій половині ХІХ ст. увів Дж. Леббок, що використовував новогрецький термін, що означав ,,новий кам'яний вік”. Леббок усього лише дав назву періоду, відомому за знахідками кам’яних знарядь певного характеру, що відрізнялися від знарядь, характерних для попереднього етапу, у термінології Леббока – палеоліту (давнього кам’яного віку), коли їх обробляли винятково технікою оббивки.

На території Східної Європи неолітичний період датується серединою VІ–IIІ тис. до н.е.; у країнах Стародавнього Сходу ця епоха розпочинається у VIII–VІІ тисячоліттях до н.е. Неоліт характеризується значними зрушеннями в розвитку економіки і соціальних відносин. Саме в неоліті людина переходить від виключно привласнюючих способів добування засобів існування (мисливство, рибальство, збиральництво), що панували досі протягом довгих тисячоліть, до нових, відтворюючих форм господарства (землеробство і скотарство).

Важливі перетворення в господарській діяльності неолітичної людини (приручення тварин, винайдення землеробства), як і досягнення в розвитку техніки виготовлення знарядь, інколи називають ,,неолітичною революцією”. Вираз ,,неолітична революція” був уведений в обіг Г.Чайлдом для позначення процесу виникнення ,,самодостатніх суспільств, що виробляють продукти харчування”. У цьому терміні виражена ідея про те, що в порівнянні з попереднім періодом дикості, заснованим на полюванні й збиранні, що зайняв приблизно півмільйона років, успішне освоєння виробництва продуктів харчування (що включало доместикацію тварин і рослин) відбулося по-революційному раптово.

Скотарство виросло із мисливства і було справою чоловіків, бо вони добре розумілися на звичках тварин і могли легше їх приручити. Майже всі великі господарські тварини – бик, свиня, коза, вівця – були приручені в неоліті. Шляхи і послідовність одомашнення тварин у різних народів були різні. На Іранському нагір'ї і Передньому Сході ще в кінці X – на початку IX тисячоліття до н.е. були приручені вівця і коза; бик і свиня стали свійськими тут значно пізніше – у VIII тисячолітті до н.е. У межах півдня Східної Європи було навпаки: першими свійськими тваринами стали бик і свиня, їх приручення, як згадувалося вище, розпочалося ще наприкінці мезоліту. Вівця й коза були одомашнені лише наприкінці V тисячоліття до н.е.

Землеробство виникло зі збиральництва, яким займалися переважно жінки, що поступово від збирання корисних рослин перейшли до їх вирощування. Землю обробляли палкою-копалкою. Вирощування культурних злаків – пшениці, ячменю вперше розпочалося на нагір’ях Західного Ірану, Малої Азії і Палестини, де росли дикі предки пшениці і ячменю. В Європі лише на Балканах відома дика пшениця-двозернянка. Розвивається і рибальство. Влітку рибу ловили сітками, а взимку, під льодом, – загорожами і вершами.

У техніці виготовлення знарядь з’являються нові прийоми: розпилювання, шліфування каменю, наприкінці неоліту – свердлення. Саме ці нові способи обробки каменю і дали назву всьому періоду (нео – новий). У техніці шліфування виготовлявся також і кам’яний посуд. Крем’яні знаряддя, що з’явилися за попередніх епох, удосконалюються, створюються нові. Значного поширення набувають інструменти для обробки дерева: сокири і тесла, що нерідко виготовляються тепер у техніці шліфування. Широко використовуються крем’яні ножі і вістря списів і стріл з двобічною оббивкою. З’являються булави і так звані човники, призначення яких невідоме. Не виходять з ужитку і мікроліти. Серед знахідок – велика кількість скребків, різці трапляються рідше.

Знаряддя праці. З формальної точки зору, перші землеробські громади можна вважати неолітичними з тієї причини, що основні знаряддя праці й предмети озброєння як і раніше робилися із кременю й інших порід каменю, хоча ці громади, безумовно, існували одночасно із цивілізаціями, що вже освоїли метал, й іноді запозичували в них металеві предмети. Хліборобові були потрібні кам’яні сокира й тесло, щоб зрубати дерева для розчищенні поля, підготувати колоди для будівництва й т.п. Хоча господарське життя як і раніше було підпорядковане завданню виживання й відрізнялося слабким ступенем поділу праці, а кожна громада забезпечувала продуктами головним чином саму себе, нестача у знаряддях для рубання дерев і обробки деревини була настільки великою, що в деяких районах Європи в рудниках або шахтах спеціально добували кремінь або інший камінь і робили заготовки сокир і тесел, які продавали в далекі області за сотні кілометрів. Точно так само раковини молюска Spondylus Gaederopus, використання яких як особиста прикраса міцно вкоренилося в культурі Подунав’я, потрапляли зі Східного Середземномор’я далеко на захід – у Північну Італію, долину Рейну й Центральну Францію.

Знайдено зернотерки (знаряддя з двох каменів, між якими розтирали зерно). Знаходять сітки, які використовувалися ще в мезоліті, голки для в’язання сіток.

Важливою рисою неоліту є поява глиняного посуду – кераміки. Кераміка – одне із значних досягнень людської культури. Вона значно сприяла покращенню умов життя людини, зокрема, дала можливість робити більші запаси продуктів харчування та вживати варену їжу. З появою глиняного посуду значно збільшується осілість людей. На Передньому Сході поява кераміки датується VIII–VII тисячоліттями до н.е. В межах Східної Європи глиняний посуд з’являється в VI тисячолітті до н.е. Він мав просту форму, був гостродонний і погано обпалений. Ліпили його з глиняних качалочок так званим джгутовим способом. Гостродонний посуд було легше виліплювати. Обпалювався він на відкритих вогнищах догори дном. У таких горщиках на примітивних відкритих вогнищах швидше закипала вода. З часом техніка виготовлення кераміки вдосконалювалася. У глину домішували траву, полову, товчені черепашки, пісок.

Посуд покривали орнаментом. Особливо був поширений візерунок з відтисків гребінцевого штампу, прокреслених ліній, ямок, наколів тощо. За технологією, формою, орнаментацією глиняний посуд у різних племен чи їх груп був далеко не однаковим, бо кожна група первісного населення робила все це часто по-своєму. Тому для вчених такі знахідки мають дуже важливе значення, оскільки допомагають за типами кераміки визначати район поширення культури окремих племен, територію їх розселення.

Типи посуду. Точно виявити азіатські джерела керамічного посуду, характерні для тієї або іншої неолітичної культури в Європі, можна лише в окремих випадках; як правило, європейський посуд відрізняється явною своєрідністю, причому іноді зовсім очевидний вплив некерамічних прототипів. Наприклад, відзначалося, що деякі посудини культури сескло в Греції своїм візерунком нагадують посудини з березової кори; дунайський посуд, прикрашений спіральним меандром, нагадує за формою гарбуз; кераміка середньонеолітичного періоду із Центральної Німеччини й Данії подібна до плетених кошиків; нарешті, деякі західні посудини відтворюють форму шкіряних місткостей. Це дозволяє думати, – якщо не брати до уваги середземноморський посуд, прикрашений відбитками зазубрених раковин і розповсюджений від Сирії до Західного Середземномор’я, або близькість ранньої писаної кераміки із Греції до анатолійської і північно-месопотамської, – що неолітичні культури Європи були утвореннями досить самобутніми, хоча й виниклими під впливом зовнішнього імпульсу. Справді, встановлено, що неолітична відтворююча економіка проникла в деякі регіони Європи на докерамічній стадії й що, коли хлібороби в різних областях освоювали виробництво кераміки, вони використовували як зразки звичні для них усілякі некерамічні місткості. Серед різних мешканців неолітичної Європи, що виготовляли кераміку, можна виділити групи – серед них придунайську, – господарство яких було майже винятково виробляючим, або ж такої групи – наприклад, жителів регіону Швейцарії, – які значною мірою продовжували залежати від полювання й рибного лову, а також тих субнеолітичних мешканців Скандинавії й Північної Росії, які вже сприйняли виготовлення кераміки, але були нездатні освоїти землеробство.

Види поселень. Утворення пагорбів, або телів, внаслідок тривалого перебування людини на одному місці – звичайне для Західної Азії явище, однак воно характерне й для окремих областей на південному сході Європи: у Греції, Болгарії, Югославії, Румунії й Угорщині. В інших областях люди як правило, міняли місця перебування, хоча через певний час найчастіше поверталися на колишні поселення. Житла на більшій частині території Європи були прямокутні в плані, мали дерев’яний каркас і двосхилий дах. У Центральній Європі, у ранніх хліборобів Подунав’я, такі будинки могли мати довжину 45 м і більше й майже неодмінно включали як житло, так і комори й приміщення для худоби. У лесовому ґрунті дерев’яні будівлі можна простежити лише за слідами в землі; але в Південній Німеччині й Швейцарії по берегах давніх озер у вологому середовищі добре збереглися цілі яруси будівель. Як правило, селища неолітичних хліборобів складалися із цілої сукупності будівель. Спочатку вони найчастіше не мали укріплень, але в міру загострення боротьби за території виникла необхідність оточувати селище валом, ровом або частоколом.

Поховання. В епоху раннього неоліту мешканці Центральної Європи ховали своїх померлих в індивідуальних ґрунтових могилах, як правило, на цвинтарях, що примикали до поселення. Найдавніші неолітичні поховання носіїв культури кубків з високою шийкою, що жили в Північній Німеччині й Західній Балтії, – також індивідуальні, хоча могили іноді обкладали кам’яними плитами або галькою і нагадували планування будинків.

Згодом багато неолітичних племен Західної й Північно-Західної Європи освоїли практику колективних поховань, що вперше склалася в мешканців Месопотамії, що використовували метал. Гробниці, у багатьох регіонах мегалітичні конструкції, мали форму довгих галерей і з’єднаних камер із вхідним коридором, причому всі споруди перекривалися курганним насипом. Мегалітичні колективні гробниці були широко поширені на Іберійському (Піренейському) півострові, у Франції, Ірландії й у західній і північній частині Британських островів; зводилися такі гробниці й у Західній Балтії. Праця, вкладена неолітичними хліборобами в спорудження величезних гробниць, незаперечно свідчить про існування релігійних вірувань. Інший доказ їхнього існування можна знайти в культових пам’ятках, відкритих на Британських островах і що включають розташовані кільцем або підковою ритуальні ямки, оточені валами й ровами. У той же час художня творчість перебувала в глибокому занепаді й проявлялося головним чином у створенні орнаментів на посуді й виготовленні культових предметів, у тому числі статуеток.

Зародження неоліту

У географічному середовищі ще відбувалися зміни, викликані різноманітними тектонічними процесами, коливався рівень і берегові лінії морів і озер.

Розселення людських колективів проходило ще більш інтенсивно. Люди попадали в різноманітні природні умови, пристосовувалися до них, і це в свою чергу привело до існування різноманітних неолітичних культур.

Перехід людства на неолітичний ступінь розвитку на різних територіях не був одночасним. Різним був і характер неолітичних культур. Найраніші культури цього часу, для яких уже були властиві всі ознаки епохи (землеробство, скотарство, кераміка), склалися у країнах Стародавнього Сходу і в Середземномор’ї.

У Південно-Західній Азії, приблизно 10 тис. років тому, появилася соціальна організація, що базувалася на ефективному сільському господарстві. Відомо, що ця горбкувата зона була здавна населена збирачами епохи плейстоцену. Послідовний ряд її мешканців у давньому кам’яному віці відображений в археологічних матеріалах з печер Сирійсько-Палестинської області й Іракського Курдистану й завершується різними кремінними індустріями, що освоїли виробництво знарядь із пластин і мікролітів. З них до числа найбільш повно досліджених культур пізнього палеоліту належать кебарська в Північній Палестині й зарзійська в Курдистані.

Встановлено, що люди, які виготовляли знаряддя зарзійського типу, селилися як на відкритих стоянках, так і в печерах.

У Північній Палестині й Сирії кебарську культуру змінює натуфійська культура, свідчення якої можна знайти як у печерних, так і у відкритих пам’ятках. Датується вона 8000 (іноді 10000)–7000 роками до н.е.

Була поширена головним чином на території Ізраїлю, Палестини, Лівану, а також частково на території сучасної Сирії й Південної Туреччини.

Виділена англійським археологом Дороті Геррод за знахідками у печері Шукбана на березі Ваді-Ен-Натуф за 27 км на північний захід від Єрусалима в 1928–1932 роках..

,,Натуфійці” жили в печерах, іноді в поселеннях просто неба, у напівземлянках зі стінами, облицьованими сумішшю глини з піском, або дрібними каменями. Для натуфійської культури характерні крем’яні мікролітичні знаряддя геометричних обрисів, крем’яні вкладиші для серпів і жнивних ножів, ступки й пести для розтирання зерен, кістяні гарпуни й рибальські гачки.

Займалися полюванням, рибальством, збором дикоростучих злаків (за допомогою спеціальних жнивних ножів). Високорозвинене збирання створювало передумови для виникнення тут на наступних етапах (докерамічний неоліт) ранньоземлеобробної культури. Багато дослідників допускають можливість виникнення найдавнішого у світі примітивного землеробства вже на стадії натуфійської культури. Сьогодні прийнято вважати, що карімшахирсько-натуфійський комплекс можна співвіднести з початковим етапом процесів доместикації й окультурення тварин і рослин. Виявлені на пам’ятках цих культур кістки, за визначенням зоологів, належать домашнім собакам; і хоча залишки культурних рослин поки не виявлені, досить характерні знахідки кремінних вкладишів для серпів і кам’яних розтиральників, що явно служили для розтирання зерен.

Становлення й поширення осілого способу життя, заснованого на вирощуванні рослин, а потім і розведенні тварин, виявляється в поселеннях Палестини, Сирії й південного сходу Туреччини IX–VIII тис. рр. до н.е. Трохи пізніше він фіксується на півночі Іраку й у горах Загроса. Поступово від округлих у плані жител переходять до прямокутних, причому в підвалах іноді споруджуються невеликі приміщення, можливо сховища; житлові приміщення розташовувалися над ними. На ряді поселень (Єрихон, Не Валі-Чорі) знайдені будівлі обрядового призначення. Характерна ознака культур раннього неоліту – наявність черепів померлих, риси осіб яких ,,реконструювали” за допомогою спеціальної маси, а також виготовлення кам’яних і глиняних фігур, імовірно, предків. VI тис. до н.е. – час повсюдного поширення в Передній і почасти Центральній Азії керамічного посуду. Уже в неоліті роблять перші експерименти по обробці самородної міді й навіть її металургії.

Яскрава пам’ятка неоліту Західної Азії – поселення Чатал-Гуюк у Туреччині, де були розкопані будівлі з численними й різноманітними багатобарвними стінописами й рельєфними зображеннями тваринних і міфологічних заступників у вигляді жіночих істот, поховання з надзвичайно для цього часу багатим інвентарем, різноманітні вироби, що свідчать про віддалені обмінні зв'язки.

 

Поселення Чатал-Гуюк – одне з найбільших неолітичних поселень на Близькому Сході. Товщина культурних нашарувань тут перевищує 20 м. Поселення було обнесене глиняною стіною, що місцями збереглася. Житла мали плоску покрівлю, складалися з кількох малих кімнат, що вели до однієї спільної, більшої за розмірами. У житлах під долівкою виявлено поховання. Померлих клали на бік у скорченому стані, посипали їх здебільшого зеленою фарбою, рідше червоною. В Чатал-Гуюку відкрито і досліджено унікальні зразки первісних святилищ з культовими статуетками та настінним розписом із зображеннями крилатих драконів і фігурок безголових мерців. Тут же, крім інших знахідок, зібрано велику кількість зразків первісної пластики – статуетки людей, фігурки тварин тощо.

Однією з найбільш ранніх відомих науці неолітичних культур на Іракському плоскогір’ї є культура Джармо, що датується VII–VІ тисячоліттями до н.е. Поселення Джармо являє собою житловий пагорб (тель) площею понад 10 га. Тут досліджено вісім культурних шарів загальною товщиною до 5 м. Виявлено рештки невеликих глинобитних жител площею 12 м2 кожне з вогнищами-печами для випікання хліба. На наявність дверей у житлах вказують камені з виямками – підп’ятники. Мешканці Джармо розводили овець і кіз, вирощували два сорти пшениці і ячмінь. Кераміка Джармо товстостінна, округлодонна, майже без орнаменту; до глини, з якої її виготовляли, додавали полову.

Цікаві ранньонеолітичні пам’ятки і культури, відкриті в Палестині (Ієрихон), Малій Азії (Мерсін, Чатал-Гуюк, Хаджілар та ін). Поселення Ієрихон було вже укріплене кам’яною стіною з баштами. Тут виявлено докерамічні й керамічні шари. В докерамічний час у користуванні був кам’яний посуд. Кераміка з’явилась на початку VI тисячоліття до н.е. Основним заняттям мешканців поселення було землеробство.

Ранні землеробські культури, споріднені з культурами Месопотамії та Ірану, виявлено і в Середній Азії, зокрема в Туркменії. На великій площі розкопано тепе (житловий горб) Джейтун. Як і в Джармо, тут виявлено залишки глинобитних жител, велику кількість кам’яних і кістяних знарядь, у тому числі серпи з крем’яними вкладишами, а також дрібну глиняну пластику. Кераміка Джейтуна плоскодонна, прикрашена простим розписним орнаментом, виготовлялася з домішками полови. Основним заняттям мешканців поселення були вівчарство та розведення кіз. Знали вони й землеробство. Датується поселення і джейтунська культура VI тисячоліттям до н.е.

В Європі неолітичні культури з’явилися в VI–V тисячоліттях до н.е. Внаслідок нерівномірності історичного розвитку на деяких північних територіях Європи й Азії неолітичні культури почали виникати лише в IV тисячолітті до н.е. На Балканах до числа ранніх неолітичних культур належить культура Кріш-Старчево. У Подунав’ї і Центральній Європі та Прикарпатті давно відома культура з лінійно-стрічковою керамікою. Також давно відкрито культуру Ертебелле (Ютландія) та багато інших.

 

Неоліт Європи.

Археологічна стратиграфія й радіовуглецеві дати переконливо свідчать, що землеробство утвердилося в Передній Азії значно раніше, ніж у Європі, куди неолітичні форми господарства проникли ззовні в цілком сформованому виді. За винятком диких предків однозернянки (однієї з різновидів пшениці) і проса, зона вирощування яких обмежувалася деякими областями Балканського півострова, Європа не знала злаків, на основі яких були виведені основні зернові культури; і хоча в європейських лісах бродили дикі бики й свині, вівцю сюди завезли ззовні. Більше того, жнивні ножі із кремінними вкладишами, сідлоподібні зернотерки (ручні млини), шліфовані сокири з різних порід каменю й посуд, повністю ідентичні знайденим набагато давніше на поселеннях Передньої Азії.

Неолітичну культуру Європи ні в якій мірі не можна розглядати як таку, що просто поширилася на нову територію із Західної Азії. Насамперед мало значення розходження в природних умовах. Середземномор’я, із цього погляду, багато в чому подібно з областями, що стали прабатьківщиною нового виду господарства; але відносно вологий клімат, великі виходи льодовикових глин і, найголовніше, листяні ліси, що переважали в рослинності помірного пояса, – все це перешкоджало швидкому поширенню нового типу господарювання. Не дивно, що перші хлібороби, які проникли в Центральну Європу, тяжіли переважно до зони лесових ґрунтів, що легко піддаються обробці або господарювали на території, де використовувалася підсічно-вогнева система, що вимагало частих переселень. Витиснутим у помірний кліматичний пояс Європи неолітичним людям довелося відвойовувати клаптики оброблюваної землі й лугу в незайманого лісу. Північніше зони листяних лісів поширення землеробства було взагалі неможливо, і первісні мешканці більшої частини Скандинавії, включаючи майже всю Фінляндію, а також великих просторів Північної Росії, покритих хвойними й березовими лісами, аж до початку залізного віку продовжували цілком залежати від полювання й рибальства, сприйнявши від хліборобів лише деякі ремесла – такі, як виготовлення кераміки, а трохи пізніше металургію бронзи. У тих областях Європи, куди проникла нова форма господарювання, жили мезолітичні мисливці й рибалки. Деякі області – наприклад, Балкани й ряд районів Центральної Європи – були заселені мало, інші – приміром, Західна Балтія й Британські острови – відносно щільно. З початку VIII принаймні до початку V тисячоріччя до н.е., та й багато пізніше на північній периферії Європейського континенту існував ряд локальних культур, розходження між якими визначалося пошуками шляхів найбільш успішної адаптації до природних умов постльодовикового періоду. Ці спроби пристосування до зовнішнього середовища заради виживання здійснювали усе ще в рамках привласнюючого господарства. Деякі форми збиральництва, що склалися в локальних вогнищах, забезпечували цілком пристойний рівень життя, і зайняті ним люди, очевидно, не квапилися відмовлятися від давніх звичок заради виробляючого господарства, ще не зовсім пристосованого до європейських умов.

Ця ситуація принципово відрізняється від тієї, що склалася в прикордонних районах Америки. Адже технологічний рівень господарства американських прикордонних поселенців був значно вищим, ніж у тубільців, з якими вони тут зіткнулися. Спорядження ж людей, що принесли в Європу общинно-землеробське господарство, – принаймні, найдавніших з них – ненабагато перевершувало те, яким користувалися тубільні носії традицій інтенсивного збирання. Не було це подібно й на освоєння незайманих земель: місцеве населення або витіснялося й було змушено займати території, що не занадто залучали хліборобів, або ж по необхідності пристосовувалося до нового способу життя.

Носіям нової культури довелося адаптувати звичні для них господарські прийоми до іншого природного середовища. У цьому плані показова історія змін, які відбулися з вівсом як зерновою культурою. На вологих полях Передньої Азії дикий овес був рослиною зовсім марною, більше того – злісним бур’яном. У міру поширення на північ землеробство в Європі досягло тієї межі, за якої кліматичні умови виявилися непридатними для розведення пшениці; зате її бур’ян, що супроводжував, – дикий овес – чудово виростав і в нових умовах, і тому його стали розводити як культурну рослину.

Все це дозволяє зрозуміти, по-перше, причини порівняно повільного поширення культури неоліту по території Європи, а по-друге, причини – при загальній подібності господарської моделі неолітичної Європи й Передньої Азії – значних розходжень і в сфері виробництва, і в культурному вигляді цих двох регіонів.

Відомі три головні шляхи проникнення общинно-землеробського способу життя в Європу. Перший допускав каботажне плавання, минаючи Грецію, до Південної Італії й Сицилії, до території Франції й нагору по Роні або до Іспанії, а потім до узбережжя Атлантики. Другий шлях ішов через Північну Грецію або Фракію до Дунаю, а потім нагору по ріці, розгалужуючись по притоках. Третій шлях, починався в Ірані, обгинав Кавказ або Каспійське море й в остаточному підсумку через територію Східної Європи досягав Балтійського моря.

Поширення відтворюючої економіки відбулося, на думку дослідників, з території Балкан на північний захід, північ, північний схід Європи.

У VІ тис. до н.е. землеробсько-скотарські племена охоплюють Балкани, Нижнє Придунав’я, проникають у Середнє Подунав’я і далі у Трансильванію. В основному це були племена, які мали розписну кераміку. До них відносять культури Старчево, Кереш, Кріш, Караново та ін.

У середині V тис. до н.е. на території Центральної Європи утверджуються племена лінійно-стрічкової кераміки.

,,Неолітизація” Європи набрала форми розселення давніх землеробів і скотарів, які, однак, не мали ніяких транспортних засобів.

Точних відомостей про те, наскільки тривалим був процес поширення неолітичної культури в Європі, поки небагато. Відповідно до результатів радіовуглецевого датування, у Центральній Європі землеробство утвердилося до початку IV тисячоліття до н.е., але в таких зонах колонізації, як передгір’я Альп і Західна Балтія, обробкою землі не займалися аж до 2700 і 2600 рр. до н.е. відповідно.

Неолітичні культури Європи відрізняються за характером знахідок та основними видами занять. У межах Східної і Центральної Європи чітко вирізняються дві великі області, або зони, культур – південна, землеробсько-скотарська, і північна, мисливсько-рибальська.

До південної зони належать культури Балкан і Подунав'я, Закарпаття і Прикарпаття – дунайська, або культура лінійно-стрічкової кераміки, Кріш-Старчево, альфельдська, тиська, буковогорська. Кераміка цих культур досить досконала: зазвичай, вона плоскодонна, представлена кількома формами горщиків, мисок, чашок, прикрашена найчастіше спірально-меандровим орнаментом, інколи вже розписана фарбами. Носії цих культур за антропологічними даними належать, в основному, до різних варіантів середземноморського типу. Обряд поховання – скорчене трупопокладення на боці, руки перед обличчям – властивий і мезолітичним могильникам.

Групи поселень лінійно-стрічкової кераміки на території Європи концентрувалися, як правило, вздовж річок. Їх середні розміри – 2-3 га. У житлах проживало одразу декілька сімей. На території поселень знаходять сліди общинних печей для сушіння зерна, огорож для домашньої худоби, що прямо вказує на заняття носіїв цієї культури.

Цікавий матерал отримали археологи, досліджуючи могильники. Зокрема, аналіз могильника Нітра (Південно-Західна Словакія) показав, що поховання здійснювалися з урахуванням віку і статі покійників. Інструменти, знаряддя праці знайдено тільки біля старих людей. Очевидно, лише вони у суспільстві займали високе становище.

До культур північної зони належать Ертебелле, нарвська – у Прибалтиці, волго-окська ямково-гребінцевої кераміки – в лісових районах Східної Європи, неманська – в Білорусі, волго-камська – на Середньому Поволжі та багато інших. Споріднені мисливсько-рибальські культури цієї зони відомі також і в Заураллі та Середній Азії – горбуновська, кельтемінарська тощо. Основними заняттями населення північної зони були мисливство, рибальство і збиральництво. Кераміка примітивна, переважно гостродонна, прирашена прямолінійними композиціями з відбитків гребінця, кінця палички або прокресленими лініями і насічками. На відміну від південних культур, тут зустрічається, зазвичай, одна форма посуду – широко відкритий горщик, рідко знаходять ще мисочки. Носіями культур північної зони були люди пізньокроманьйонського типу, північні європеоїди, в Заураллі – люди з помітними монголоїдними рисами. Обряд поховання – випростане трупопокладення.

На межі районів поширення землеробсько-скотарських і мисливсько-рибальських культур нерідко трапляються пам’ятки, що мають риси, властиві обом зонам.

Відмінності між культурами північної і південної зон Євразії зберігаються і в мідному віці.

Широковідома на Середньому Подунав'ї й Балканах культура Кріш-Старчево. Кераміка культури Кріш-Старчево різноманітна – виділяється близько десяти форм посуду. Серед нього: кухонний і столовий, плоский і округлодонний. У глиняному тісті виявлено органічні домішки. Орнаментований цей посуд порівняно слабо: це, переважно, щипковий візерунок, наліпні шишечки, рідше –прокреслені лінії. Крім посуду виявлено зразки антропоморфної пластики. Знаряддя праці представлені кам’яними шліфованими сокирами. Серед крем’яних виробів трапляються трапеції.

Поселення з альфельдською лінеарною керамікою в Угорщині охоплюють басейн річки Тиси.

Матеріали культури Кріш-Старчево:

1,6 – кераміка; 2, 4 – знаряддя праці; 3 – антропоморфне зображення; 5 – прикраса.

 

Хронологічне співвідношення розглянутих вище землеробсько-скотарських культур остаточно не з’ясовано, вважається, що в Подунав'ї культура Кріш-Старчево передувала альфельдській.

У VI тисячолітті до н.е. неоліт проникає на Балкани. Хоча залишки першого неолітичного поселення на острові Крит відносять до V тис. до н.е., однак висока якість посуду із цього поселення не дозволяє віднести його до самого раннього щабля неоліту. Цей посуд не тільки добре відформований, але й відполірований зовні й зсередини; форма посудин досить різноманітна. Це й дає підставу багатьом археологам відносити початок неоліту в Європі до більш раннього часу, тобто до VI тисячоліття до н.е.

Ні в цьому найдавнішім неолітичнім поселенні на Криті, ні серед залишків більш пізніх неолітичних селищ не виявлено ознак заняття землеробством. Кам’яні знаряддя – шліфовані сокири, наконечники стріл і списів – дозволяють говорити лише про полювання як основне заняття поселення. У прибережних місцях, імовірно, займалися риболовлею, виловом ракоподібних і інших ,,дарунків моря”. Однак життя поступово розвивалося, про що свідчить глиняний посуд так званого середнього неоліту на Криті. Посудини в цей час виготовлялися вже більш мистецьки. Їхні стінки робляться тоншими. Набагато досконалішим стало й полірування. Поверхня посудин покривалася тепер візерунками у вигляді ліній, зиґзаґів, заштрихованих трикутників і навіть зображень дерев. Наприкінці цього періоду починають зустрічатися статуетки, що зображують жінок, а також птахів і тварин. Статуетки на Криті особливо поширюються в наступний, пізньонеолітичний період, по суті, що був уже часом знайомства жителів острова з міддю, з якої виготовлялися навіть сокири. Тоді побут населення стає ще більш осілим – будуються міцні кам’яні будинки. Очевидно, саме в цей час тут поширюються землеробство й скотарство. Про це, зокрема, свідчать зображення биків і наявність великої кількості пряселець – маховичків для веретен, розрахованих для прядіння з волокон рослин.

До півночі від Криту – на Балканському півострові – перехід до неолітичного побуту відбувся також у досить віддалені часи. У Фессалії й Македонії під шарами залишків поселень, мешканці яких були вже знайомі з виготовленням мідних знарядь, археологи знайшли сліди стоянок із грубим посудом, кремінними знаряддями й полірованими кам’яними сокирами, досить подібними до знайдених в ранньонеолітичних шарах на Криті. У країнах Дунайського басейну, у ранніх шарах таких поселень, як Вінча I під Бєлградом і Чока під Сегедом на Тисі, зустрічаються залишки неолітичних стоянок IV тисячоліття до н.е. із грубою керамікою, темною, але вже прикрашеною візерунками, подібною по техніці виконання з характерними для неолітичної кераміки Криту. Спосіб життя населення цих стоянок досить примітивний. Полювання й рибальство здійснювалися за допомогою грубо зроблених з оленячого рогу гарпунів і кам’яних знарядь, з яких відполіровані тільки клиноподібні сокири.

Подібні пам’ятки неоліту знайдені й у Північній Італії, а також у Франції, де в північній її частині жили неолітичні ,,лісові” племена мисливців. Особливо яскраво представляє цей період так звана кампінійська культура, названа так по розкопаній стоянці Кампіньї на Нижній Сені. Судячи з найдавніших шарів Кампіньї, населення, що залишило ці стоянки, тільки ще опановувало шліфуванням каменю й уміло виготовляти лише найбільш примітивні глиняні посудини. Кампінійці займалися полюванням на оленів, диких коней і биків, а також рибальством. Для них характерним було також збирання й, зокрема, уживання в їжу дикоростучих злаків і в тому числі ячменю, зерна якого кампінійці вже роздрібнювали на зернотерках. Зі свійських тварина все ще була тільки собака. Судячи з невеликого розміру неглибоких напівземлянок, що служили кампінійцям житлами (діаметр яких не перевищував 6 м), їх мешканці не були ще цілком осілими, переходячи по сезонах на мисливські угіддя або на рибальські тони.

Соціальний устрій. Прояви вірувань. Пам’ятки образотворчого мистецтва неоліту. В неоліті панували первіснообщинні відносини, які, порівняно з попередніми періодами характеризуються певними соціальними зрушеннями. Це час племінного ладу, за якого економічною і соціальною основою був матріархальний рід із зародками переходу до батьківського права.

Продуктивні сили неоліту мали низький рівень, що виключало умови для розшарування суспільства. Колективні могильники, відсутність поховань, які відзначалися б особливим ритуалом чи пишністю, свідчать про рівність усіх членів роду. Знайдені у деяких могильниках кам’яні булави, очевидно, були першими символами влади, що почала зароджуватися.

Людність неолітичної епохи жила родовими общинами. Спірним є припущення, що в цей період виникає племінна організація. Але більшість дослідників вважає, що у окремих груп населення, зв’язаних родовими стосунками, і які мали спільну територію, одинакову культуру, мову, могли бути родо-племінні відносини.

З початком неоліту формується штучне, рукотворне середовище існування людини, розміри якого неухильно збільшувалися. Перехід в епоху неоліту до виробляючих, інтенсивних форм господарства сприяв поглибленню пізнання навколишньої природи, посилював потребу в узагальненнях існуючих понять, призводив до появи уявлень про світобудову загалом.

Людина як і раніше відчуває себе частиною природного організму. Однак світ і людина поступово починають мінятися місцями в цій взаємодії: тепер уже людина свідомо акцентує увагу на активній ролі не природи, а на своїй. Не характеристики природних процесів переносяться на колектив людей (кровно-родинну общину й плем’я), а навпаки, відносини усередині громади переносяться на природу, і вона починає осмислюватися за образом і подобою людського общинно-родового організму.

У неоліті уже з’явилося відчуття наявності деяких загальних зв’язків і закономірностей у навколишньому світі. Ця обставина проявилася, наприклад, у перевазі геометричних абстракцій в образотворчій передачі людей, тварин, рослин. Замість безладного накопичення магічних малюнків тварин і людей головне місце у зображенні посів абстрактний орнамент.

Однією з основ світогляду неоліту було відчуття приналежності до певної території. У зв’язку з цим у людини виникає уявлення про безпечний, зрозумілий для неї, упорядкований простір, що позначається як космос. Його центр – місце народження світу, збігається з місцем поселення. Людина сприймається як його складова. Виникає принцип зіставлення різних форм життя за ознакою їх віддаленості чи наближеності до центру, а разом із тим і до людини.

Створення точки відліку якостей дозволило вибудуват

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти