ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Культура лійчастих кубків. Посуд і сокира.

Поселення середньої величини розташовані як у долинах, так і на плато. Нарешті, є малі поселення. Великі поселення перебували на відстані декількох кілометрів одне від іншого, між ними лежали малі. Усередині великих поселень розрізняють зони специфічної діяльності: печі, місця обробки кременю та ін. На поселеннях культури лійчастих кубків широко поширені укріплення (Данія, Німеччина). Деякі з укріплень мають площі до 10 і навіть 25 га.

У Західній Європі з’являються мегалітичні (великі кам’яні) споруди культового призначення: менгіри (область Бретань у Франції), дольмени, кромлехи (Стоунхендж в Англії) та ін. Створення цих монументів для первісної техніки становило, безперечно, ряд складних технічних завдань, оскільки вага окремих кам’яних брил в конструкції споруд сягає 40-100 і більше тонн. Інколи мегалітичні споруди називають „могилами гігантів”, а дехто вбачає в них результати діяльності космічних пришельців, що відвідали нашу землю у мідному віці.

На значній частині Європи в V–IV тис. до н.е. зберігався племінний соціальний устрій, характерний для неоліту. У всякому разі, у середній і північній частинах Східної Європи, де жили в той час мисливці, рибалки й збирачі, племінне суспільство переживало період розквіту. Інакшою була справа у Південно-Східній, Центральній Європі, де вже з кінця VI тис. і у всякому разі із другої половини V тис. суспільство починає переходити на новий щабель розвитку, набагато складніший в соціальних і політичних відносинах, т. зв. ,,військову демократію”.

З’являються центри, що координують економічну, соціальну й релігійну діяльність. Виникає можливість організації в широкому масштабі суспільних робіт, таких, наприклад, як спорудження укріплень, які стають характерною рисою енеоліту Європи, створення іригаційних споруд, святилищ і храмів, більших мегалітичних будівель. Громади починають спеціалізуватися залежно від природних багатств і інших переваг. Більш високий рівень спеціалізації спостерігається й усередині громади. Населення значно зростає й переходить критичний рубіж, яким визначається племінний рівень соціального розвитку. Війна стає важливою стороною життя суспільства. Свідчення цього численні – і укріплені поселення, і підвищення ролі озброєння, насамперед наступального, поява бойових сокир, спочатку кам’яних шліфованих, а потім і мідних, кремінних і мідних кинджалів, поширення луків і стріл, пращі, списів і дротиків. Зброя тепер – обов’язкова приналежність могильного інвентаря в чоловічих похованнях (могильник Варна).

Характерною ознакою зміни соціально-політичної організації в давній Європі є ієрархічна структура поселень, що вперше засвідчена саме в енеоліті Південно-Східної Європи. Один рівень поселень – це рівень однієї громади, інший рівень – регіональний. Деякі поселення домінують над всім регіоном. Звичайно таких поселень менше, але самі вони значні по величині. Складаються райони із центром у вигляді великого поселення, оточеного малими. Такі райони виділені вже для неоліту в Уессексі (Англія), причому центром кожного було укріплене поселення. Населення такого району становило від 400 до 2000 чоловік. З кожним з таких районів зв’язані довгі кургани – місця поховання вождів або людей високого рангу. Для них створювали більші поховальні споруди, величезні кургани з колосальними насипами або мегалітичні гробниці з великих каменів або кам’яних плит. Іноді кургани були місцем поховання всієї громади. Зведення мегалітів, до яких відносяться не тільки поховальні, але й інші ритуальні споруди, припадає в основному на другу половину IV тис. до н.е.

Серед унікальних пам’яток цього часу „золотий” некрополь у м. Варна (Болгарія). Він складається з кількох десятків випростаних на спині і скорчених поховань, а також кенотафів (могил без скелетів). Біля похованих і в кенотафах виявлено великі дари, головним чином із золота: браслети, діадеми, намисто, бляшки – аплікації, сережки, „нагубники”, „наочники”, а також мідні вироби: провушні сокири, вістря до списа тощо.

В поховальних ямах стояло кілька глиняних посудин, деякі з них розписані золотою фарбою, виготовленою на дрібнодисперсійному золотому піску. Варненський могильник, що датується ІV тисячоліттям до н.е., за кількістю знахідок не має собі рівних у Європі.

Серед енеолітичнихкультур Середньої Європи особливе місце займає культура бойових сокир, або культура шнурової кераміки. Основною її ознакою є наявність посудин, орнаментованих відбитками мотузочки, ,,шнура” або ж імітація шнура насічками й відбитками штампів, а також кам’яних полірованих і просвердлених ладьєподібних бойових сокир.

Скрізь за рідкісними винятками культури бойових сокир представлені похованнями й окремими знахідками. Поселення мало вивчені.

Для всіх цих культур характерні курганні, іноді (у групах 3 і 5) пласкі могильники зі скорченими трупопокладеннями або трупоспаленнями, супроводжувані кам'яними знаряддями – бойовими просвердленими, клиноподібними сокирами, великими кремінними ножеподібними пластинами, стрілами. У могилах зустрічаються намиста із просвердлених зубів диких тварин, прикраси з янтарю й зрідка з міді й глиняні посудини зі шнуровим або штампованим геометричним орнаментом.

У могилах знаходять кістки диких і свійських тварин, що дозволяє зробити висновок про розвиток у цих племен пастушого скотарства. Відбитки зерен на глиняному посуді й знахідки зернотерок і мотик свідчать про заняття землеробством. Недослідженість поселень і порівняльна бідність похоронного інвентарю не дають можливості скласти докладне уявлення про господарство племен шнурової кераміки.

Саксо-Тюринзьку культуру шнурової кераміки Г.Чайлд називав ,,класичною”. Вона була поширена в басейні Заалі, до південного сходу від Центральної Чехії й на захід від Рейнської області й Центральної Швейцарії. Домінуючим орнаментальним мотивом є горизонтальні відбитки шнура й ,,висячі” трикутники на плічках амфор і на шийках кубків. Пізніше амфори й кубки залишаються без орнаменту або прикрашаються штампованим ялинковим візерунком.

Характерною ознакою культури є бойова сокира з фасетками, імовірно, що наслідують металеві форми. У могилах знайдені мідні й зрідка срібні спіралі іноді в поєднанні з бурштиновим намистом. Поховання зроблені в простих ямах, іноді облицьованих деревом, каменями й глиною, і в мегалітичних цистах, найчастіше з курганними насипами.

Культура злота (названа за могильником в містечку Злота біля Сандомира в Південній Польщі) поширена в лесових областях Польщі (район великого закруту р. Вісли). Представлена великими, звичайно ґрунтовими могильниками зі скорченими кістяками (іноді в катакомбах). Поховання індивідуальні, але в окремих випадках бувають і колективні (до восьми людей в одній могилі), з більшою кількістю посуду, кремінними сокирами, бурштиновими бусинами й т.д. Численні залишки жертовних тварин – корів, свиней, коней, овець, кіз, собак, знайдені на кострищах над похованнями, а також ритуальні поховання свійських тварина свідчать про розвинене скотарство. Житла – овальні напівземлянки (7 м довжини й до 2, 5 м глибини). Культура злоти датується 2200–1700 р. до н.е.

Своєрідна культура шнурової кераміки існувала в Південно-Східній Прибалтиці – культура Жуцево (Rzucewo) у Польщі (за поселенню в дельті Вісли). X.А. Моора називає цю культуру вісло-неманською.

Культури шнурової кераміки: 1 – кераміка культури ладьєподібних сокир у Швеції; 2 – дві посудини шнурової кераміки із Саксонії; 3 – сокири й посудини культури одиночних поховань із Данії; 4 – кубок культури кубків (зі стовщеним дном) з Нідерландів.

Інші культури шнурової кераміки займали величезну територію від від Волги до Рейну й від Фінляндії й Південної Скандинавії до Швейцарії. Найважливіші з культур, вивчених археологами є: 1) саксо-тюрингська культура шнурової кераміки й ряд їй подібних у Середній Європі; 2) культура злоти в Польщі; 3) культура шнурової кераміки Південно-Східної Прибалтики; 4) культура одиночних поховань у Данії, ФРН і Нідерландах; 5) шведсько-фінська культура ладьєподібних сокир; 6) фатьяновська та інші, подібні до неї культури на території Росії.

 

Лекція 7. ЄВРОПА В ЕПОХУ БРОНЗИ

План:

1. Основні риси епохи бронзи

2. Становлення епохи бронзи на території Європи

3. Основні пам’ятки епохи бронзи Європи в ІІІ тис. до н.е.

4. Народи Європи у ІІ тис. до н.е.

 

Література:

Шовкопляс І.Г. Основи археології. – К.: Вища школа, 1972. – С. 90-93, 106-112, 113-116, 139-141.

Всемирная история: В 10-ти томах: Т.1. – М: Гос. издат. полит л-ры, 1955. – С. 450-468.

Монгайт Л.А. Археология Западной Европы: В 2 кн. – М.: Наука, 1973. – Кн.2. – С. 2-117.

Марджори, Чарльз Квенелл Первобытные люди. – М.: Центрполиграф, 2005 //bibliotecar. ru /Central. Yudi/ 10 htm

Археология: Учебник / Под ред. академика РАН В.Л. Янина. – М.: Изд. Моск. ун-та, 2006. – С. 175-204, 219-264.

http://mrunar.narod.ru/history/eu_2/eu2_1.htm

Титов В.С.История Европы с древнейших времен до наших дней: В 8 т. – Т.1.ЧІ. Г.3, 5 // http // gumilevicha. culichci. net / HEU. 1101 htm

Основні риси епохи бронзи

Задовго до того, як неолітична революція поширилася по всій Європі, у деяких областях Передньої Азії й у долині Нілу виникли перші міста. У нашаруваннях, що простежуються в телях, або ,,житлових пагорбах”, на території ,,Родючого півмісяця”, відбиті послідовні етапи розвитку цивілізацій, заснованих в остаточному підсумку на землеробстві, що отримало подальший розвиток з винаходом запряжного плуга та іригації; їхня історія ознаменована численними технологічними вдосконаленнями. Найкращим з них стало відкриття металургії, що спочатку поєднувалася із застосуванням кам’яних знарядь. Термін ,,бронзовий вік” вживається для позначення другої із трьох стадій розвитку давньої технології, виділених археологами Старого Світу, – тієї, на якій бронза замінила кремінь і інші породи каменю як основний матеріал для виготовлення знарядь праці й предметів озброєння.

Епоха бронзи – останній великий період первіснообщинної формації. Її завершальний етап збігається з початком формування класового суспільства.

Ознакою для виділення бронзового віку служить поява та значне поширення виробів із бронзи – сплаву міді та олова. Інколи олово замінювали сурмою або миш’яком.

Відкриття тієї обставини, що мідь робиться твердішою, якщо до неї додати олово, – друге за значенням після виявлення того, що з мідної руди можна одержувати метал, що піддається плавці. Застосування бронзи у тому або іншому регіоні залежало насамперед від наявності там олова; наприклад, у Єгипті формування повноцінної цивілізації виявилося можливим на основі використання однієї лише міді.

Бронзові знаряддя швидко витіснили мідні, оскільки були твердішими за них, крім того температура плавлення бронзи – 800-900 градусів, у той час як міді – понад 1 тис. Отже нововинайдений сплав був придатнішим для ливарництва.

Бронзу плавили у невеликих гостродонних тиглях, поміщених у печах-горнах. Розливали по формочках глиняними ложками-ллячками. Формочки-матриці виготовляли здебільшого з м’якого каменю. Кожна така матриця складалася з двох частин, на яких вирізалася форма тої або іншої речі.

Існував також спосіб лиття за восковою моделлю. Для цього із підігрітого воску робили точну модель виробу. Потім цю модель обмазували товстим шаром спеціально підготовленої глини і ставили у піч. Глина запікалася, перетворюючись у кераміку, а розтоплений віск витікав через щілину, залишаючи порожнину потрібної форми. У неї через невеликий отвір заливали розплавлений метал, після застигання якого глиняну форму розбивали, а виріб куванням та шліфуванням доводили до необхідного стану.

У ході археологічних досліджень знайдено центри металообробки. Зокрема, у Центральній Європі бронзу плавили носії унетицької культури, на території Іспанії – Ель-аргарської культури, Англії – уессекської. Народи Скандинавії теж виробляли бронзу.

Бронзові знаряддя праці відігравали велику роль у житті тогочасного населення, однак не витіснили повністю з ужитку кам’яні вироби. Поряд з металевими наконечниками списів, серпами тощо широко використовувалися їхні крем’яні аналоги. Як і до цього, з каменю виготовляли бойові сокири-молоти, зернотерки та ін.

Розвиток металургії бронзи і поява значної кількості бронзових знарядь праці сприяли дальшому розвитку скотарства, землеробства та обміну.

Практика виготовлення мідних знарядь, а потім бронзового лиття спричинила поділ праці. Про спеціалізацію майстрів в описуваний час свідчать також митецька обробка каменю й розмаїтість високоякісного посуду, виготовленого на гончарному колі й обпаленого у великих печах з добре відрегульованим температурним режимом.

На цей час припадає поглиблення суспільного поділу праці між племенами степових і заліснених районів. У степах підноситься роль кочового скотарства, коли пастухи поступово освоюють всі пасовиська, у тому числі й розташовані далеко від долин великих рік.

Що ж до лісостепових племен, то у їхньому житті особливе значення мало землеробство, зокрема, підсічне і орне. Збільшується асортимент культурних рослин, поширюється садівництво і городництво. Землероби дедалі частіше використовують тяглову силу тварин (бика). Дальшого розвитку набувають ремесла.

Про стабільне перебування людей на тому самому місці говорить не тільки значна висота пагорбів, що утворилися на місці поселень, але й характер самого будівництва; замість неміцних куренів і навісів з’явилися глиняні, а потім і цегляні будинки, а святилища з очерету й циновок в остаточному підсумку перетворилися у величні кам’яні храми.

У Єгипті ріст добробуту населення в додинастичний період відбився в збільшенні розмірів і ускладненні оздоблення гробниць, і завершенням цього процесу з’явилося зведення великих пірамід.

У пошуках сировини, необхідного для технологій, що швидко розвивалися, люди освоювали значно більші території.

Разом з розвитком торгівлі ширилося вживання особистих печаток, а потім і писемності, необхідної для ведення рахунків і звітності; удосконалювалися засоби комунікації, у тому числі водні засоби пересування й колісний транспорт. Настільки ж помітні прогрес військової справи й виникнення більших політичних утворень, які, розпочавши свою історію як міста, згодом переросли в імперії. У цей же час із грубих природних культів кам’яного віку сформувалися розвинені релігії зі своїм жрецтвом і храмами, виникли царства, а біля 3000 р. до н.е. з’явилися історичні династії.

Із зростанням продуктивності праці поглиблюється майнова нерівність населення. Про це свідчать скарби коштовностей, а також поява багатих поховань.

У процесі вдосконалення методів ведення землеробства і скотарства, а також у зв’язку з виникненням бронзоливарних майстерень з’являється надлишок продуктів, що зосереджувалися в руках окремих родових груп або племінної верхівки. Все це спричинює визрівання як внутрішньо- так і зовнішньоплемінних соціальних суперечностей. Ще з мідного віку відомі укріплені поселення, а це ознака початку сутичок між різними племенами (що також підтверджується й неухильним зростанням кількості зброї, зокрема, бронзової). Очевидно, необхідність захисту окремих груп населення від нападів сусідів спонукала до консолідації племен на рівні союзів.

В епоху бронзи завершується становлення патріархальних відносин, насамперед у степових скотарів.

З утвердженням патріархату стада стають власністю окремих сімей, внаслідок чого первісне колективне господарство розкладається.

Відбуваються зміни у шлюбно-сімейних відносинах. Шлюб переростає у патрилокальний, сім’я набуває моногамної форми.

Помітні зрушення мали місце і в сфері розвитку позитивних знань, образотворчого мистецтва, всієї духовної культури. У цей час виникає монументальна кам’яна антропоморфна скульптура, ускладнюється система релігійних вірувань, з’являються зародки майбутнього письма – піктограми.

Дослідники виділяють такі риси пам’яток бронзового віку:

– переважно тваринницький приселищний напрямок господарства;

– відсутність великих поселень, оточених оборонними спорудами;

– могильники за межами поселень;

– тілоспалення або їх імітація (посипання тіл червоною вохрою);

– курганний і безкурганний обряд поховання;

– ознаки поглибленої соціальної нерівності;

– зростання ролі чоловіка;

– поширення виробів із міді і бронзи;

– зникнення мальованого орнаменту на посуді і поширення шнурового та ін.

Бронзова доба існувала у різних народів і регіонах по-різному. Дослідник Де Шалет виділив 7 областей бронзового виробництва:

1. Егейсько-Мікенська, до якої входила Греція, Східне Середземномор’я, Балкани;

2. Італійська (Італія);

3. Іберійська (Іспанія, Португалія);

4. Угорська (Угорщина і частково Балкани, Середнє Подунав’я);

5. Західна (Франція, Бельгія, Англія, Швейцарія, Південна Німеччина, Чехія);

6. Скандинавська (Північна Німеччина, Данія, Швеція, Норвегія, Фінляндія);

7. Уральська (Росія, Сибір, Білорусія).

2. Становлення епохи бронзи на території Європи

III–ІІ тис. до н.е. – час важливих змін в економіці, соціальному і етнокультурному розвитку Європи. У деяких регіонах Центральної і Північної Європи є дані про значний вплив людини на рослинний світ у другій половині II тис. до н.е. Початок європейського бронзового віку прийнято відносити до рубежу III і II тис. до н. е.

Ранній бронзовий вік розпочався в материковій Греції (ранньоелладська культура), на островах Егейського моря (ранньокікладська) і на Криті (ранньомінойська) у перші століття III тисячоліття до н.е. і тривав аж до його кінця, тоді як інша Європа усе ще залишалася на стадії неоліту. Розвиток Греції стимулювався головним чином із Західної Анатолії, а ранньомінойська культура Криту зазнала і єгипетського, і азіатського впливу.

У внутрішніх областях Греції люди жили в селах і займалися землеробством; по узбережжю й на островах вони концентрувалися в невеликих селищах міського типу, основою економіки яких була торгівля. Як торговці, мінойці виступали головними посередниками між Єгиптом, Азією й Грецією, і до кінця бронзового віку мінойські вожді перетворилися в царків, які між 2100 і 1400 рр. до н.е. зосередили у своїх руках як економічну, так і політичну владу, вибудували собі численні чудові палаци й створили першу в Європі цивілізацію, подібну до цивілізацій Єгипту й Передньої Азії. Тим часом біля 2000 р. до н.е. анатолійська фаза в історії Греції була перервана вторгненням воїнів-мінійців, які вийшли на історичну арену в середньоелладський період бронзового віку; швидше за все, цей народ прийшов з півночі, принісши з собою грецьку мову (зафіксовану письмово на наступному етапі в табличках лінійного письма B), і заклавши основи мікенської, або пізньоелладської, цивілізації (1660–1200 рр. до н.е.). Мікенці, що поєднували витонченість мінойської культури з войовничістю й енергією мінійців, зрештою розгромили Мінойську державу, біля 1400 р. зруйнували палац у Кноссі й зайняли пануюче становище у східно-середземноморській торгівлі.

З Греції, островів Егейського моря і Криту технологія бронзи, а разом з нею і риси епохи, почали просуватися на захід.

Уже до початку ХVІ ст. до н.е., в епоху існування в Мікенах шахтових гробниць, грекам, насамперед, внаслідок потреби в олові, стала належати роль головного стимулу розвитку технології бронзи у віддалених областях варварської Європи. Точно не відомо, коли і якими шляхами процвітаючі народи Східного Середземномор’я в пошуках металу спрямували погляди на захід, в сторону Італії та Іберії; але саме завдяки цим народам був прискорений розвиток ранньої мідної індустрії в Тоскані, Альмерії (Південна Іспанія) і Південної Португалії.

До найбільш виразних слідів перебування цих народів на тій або іншій території належать мегалітичні могильники й вирубані в скелі гробниці, призначені для колективних поховань, виявлені в Південній Італії, на Сицилії й Сардинії, на півдні Франції й на Іберійському (Піренейському) півострові. Із цими могильниками пов’язані укріплені селища міського типу – наприклад, Лос-Мільярес в Альмерії. Як правило, вони розташовувалися біля гирл рік і з напольної сторони оточені примітивними селами.

У звичаї колективних поховань і підйомі місцевої металургії ці області зобов’язані впливу, що йшов від Східного Середземномор’я. Ці імпульси аж ніяк не згасли біля Альмерії. Мегалітичні гробниці, найчастіше гранично спрощені за формою й з більше простим похоронним інвентарем, поширилися аж до північно-західного краю півострова. Можливо вплив цієї традиції поширився й далі, аж до Ірландії. Але найбільший імпульс виходив з берегів Ліонської затоки й поширився по західному узбережжю Франції, донісши традицію коридорних гробниць (підземних похоронних камер з довгим вхідним тунелем) до Британських островів і навіть до Західної Балтії. Завдяки олову Корнуолла (Південно-Західна Англія), а також золоту й міді Ірландії ірландсько-британська індустрія бронзи належала до числа перших, яка виникла під впливом східно-середземноморськогосвіту й у першу чергу грекомовних мікенців.

Технології виробництва бронзи згодом поширилися у Центральній і Західній Європі.

Важливим джерелом олова для стародавнього світу була Богемія. Безсумнівно, саме це олово разом з міддю Угорщини, Словаччини, Східних Альп і Центральної Німеччини цікавило народи Східного Середземномор’я й стимулювало досягнення зрілості центральноєвропейської металургії бронзи, представленої декількома культурними групами (Унетиця, Періам, Тосег, Штраубінг та ін.).

Слід зазначити, що металева індустрія Центральної Європи періоду розквіту технічно перевершила азіатську; наприклад, сокири із закраїнами тут відливали у формі, що складалася з двох половинок, замість того щоб виковувати із пласких виливків. Такі предмети, як алебарда (зброя на довгій рукоятці), ведуть своє походження від західної (іберійської або італійської) галузі давньоєвропейської металургійної традиції.

Північні народи обмінювали в Центральній Європі янтар на металеві знаряддя, а пізніше – на сировину, необхідну для виробництва металу. Саме в ході такої торгівлі в мікенців розвилася пристрасть до скам’янілої смоли – янтарю – і до бурштинових намист, що виготовлювалися у Південно-Західній Німеччині. Давній ,,бурштиновий” шлях, що з’єднує західне узбережжя Балтійського моря із Центральною Європою й Грецією – без сумніву, через Адріатику, – був свого роду східним варіантом водного шляху, що пролягав по Середземномор’ю й Атлантиці. У пам’ятках варварської Європи широко представлений виріб, східно-середземноморського походження – рубчасті намиста з фаянсу, свого роду скляної пасти, або обпаленої суміші, покритою скляною глазур’ю. Знахідками цього намиста відзначені торговельні шляхи, що контролювався мікенцями в період їхнього панування після падіння Кносса. Такі намиста знаходять, хоча й трохи рідше, уздовж середземноморських шляхів, що ведуть в Іберію й Південну й Західну Францію, а також – у досить великій кількості – у Центральній Європі. Ціла група пам’яток, у яких були знайдені фаянсове намисто, виявлена в Південній Англії, яка певний час відігравала ключову роль у торговельних зв’язках як Західної, так і Центральної Європи з тими областями, де панували мікенські купці. Слід зазначити, що золоті вироби вождів Уессексу (у Південній Англії), що розбагатіли на посередництві в торгівлі ірландським золотом, корнуольським оловом і балтійським янтарем, виявляють виразну подібність із золотими предметами мікенських царів. Саме на час розквіту цієї торгівлі приходиться спорудження кільця сарсенових каменів і конструкції із трилітів (двох кам’яних стовпів, перекритих кам’яною перемичкою) у Стоунхенджі (Англія).

На основі металургії бронзи у Європі склалися так звані Культури полів поховальних урн.

Хоча найдавніші металургійні індустрії Європи виникли під зовнішнім впливом більш високих культур, вони стали цілком самостійними й оригінальними утвореннями. Тому, коли в ХІІ ст. до н.е. культурний світ Східного Середземномор’я зазнав кризи, металургійна традиція Центральної Європи, збагачена до цього часу значними ресурсами східноальпійських мідних рудників, виявилася досить розвинутою, щоб вистояти в цих умовах. Відомо, що до цього часу центральноєвропейські майстри-металурги виготовляли досить різноманітні вироби, використовуючи тридцятилітні форми, технологію cire perdue (втраченої воскової моделі) і інші прийоми. Племена, пов’язані із цією металургійною традицією, зазвичай називають творцями полів поховальних урн, тому що, на відміну від більш ранніх народів, що звичайно ховали своїх померлих за обрядом інгумації або кремації під могильними курганами, вони залишили безкурганні могильники з похованнями кремованих останків. Головна група подібних пам’ятників у Центральній Європі зосереджена в Саксонії й Західній Сілезії; однак подібні групи досить рано виникли на більш великій території, що включає область Альп і Польщу. Згодом носії культури полів поховальних урн досягли Франції й Іспанії, а окремі їхні групи – Британських островів. Приблизно до середини VІІ ст. до н.е. ці землеробські племена познайомилися з металургією заліза і продовжили своє існування в епоху раннього заліза.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти