ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Зразки зброї знайденої у могильниках культури.

 

Культури полів поховань виникли в бронзовому столітті й існували протягом тривалого часу (понад 1700 років). Були поширені по всій Європі. У ранній залізній добі в могильниках цих культур вже починають зустрічатися поховання спаленого попелу в ямках без урн і трупопокладення.

В 1300–300 рр. до н.е від Балтійського узбережжя до Дунаю й від ріки Шпрее до Волині була поширена найбільш давня з полів поховань культур – лужицька культура.

Приблизно в 1000 р. до н.е. у долинах рік Дунаю й Рейну в північно-західній частині Швейцарії й Східної Франції виникли південнонімецька й порейнська культура полів поховань. На початку залізної доби носії цих двох культур проникли далі на територію Франції, а в 800–700 рр. до н.е. – на Піренейський півострів (Каталонія, Кастилія), в 900–700 рр. до н.е. – з’явилися в Британії.

Поширення полів поховань не є результатом експансії якого-небудь одного народу або генетично зв’язаних народів. Очевидно, цей обряд був прийнятий етнічно різними групами населення Європи. Культури полів поховань відображають зону поширення пізньої хвилі індоєвропейців.

Вважають, що дані культури в Іспанії й Британії належали предкам кельтів. На території Східної Європи до них належать пшеворська культура, зарубинецька культура й черняхівська культура, які були створені стародавніми слов'янами.

У Західній Європі існували місцеві варіанти Культури полів поховань: Порейнська (центральна) культура полів поховань; Південнонімецька культура полів поховань; Північна полів поховань культура; Кновіз культура Чехії; Хетингська культура східних Альп; Піанелло культура полів поховань, північної Італії Перехідною культурою, яка започатковувала епоху раннього залізного віку на території Європи є лужицька культура.

Лужицька культура (англ. Lusatian culture) – археологічна культура пізньої бронзової і ранньої залізної доби. Була названа від Лужиці, слов’янського краю у східній Німеччині, що межує з Чехією і Польщею, де вперше були знайдені характерні кладовища і поселення.

Існувала приблизно з 1300 до 350 року до н.е. Займала територію басейну рік Шпрее, Одри, горішньої і середньої Лаби; територію Східної Німеччини і Чехії, а також всю територію Польщі, за винятком давніх українських і білоруських територій на правобережжі Вісли, Східної Прусії, а також Словаччина.

Розвинулась з Долужицької і Тшинецької культур і межувала на заході з Культурою полів поховань (Східна Франція, Німеччина, Швейцарія) і Кновицькою культурою (Чехія), культурою Нордичної бронзової доби – на півночі, Дунайською культурою – на півдні, Білогрудівською і Ноа, а пізніше Чорноліською культурами – на сході (Україна).

У західній частині території змінилася на Білендорфську культуру (Billendorf culture), а у східній – на Померанську культуру (поширилась з району Гданської затоки).

Племена лужицької культури займалися орним землеробством, використовували дерев'яні плуг і соху. Вирощували пшеницю, ячмінь, пшоно (просо), жито, овес, горох, кормові боби, сочевицю, а також яблуні, груші і сливи.

Лужицька культура. 1,5,7,9 – прикраси; 6, 10-15 – зброя і знаряддя.

 

Було розвинутим приселищне скотарство. Розводили домашніх свиней, корів, кіз, вівці, коней і собак. Їздили на конях і запрягали їх у колісниці. Полювали на оленя, кабана, бізона, лося, зайця, лисицю і вовка. Ловили і використовували в їжу рибу і жаб.

Розвивалися ремесла. Бронза завозилася, і з неї місцеві ремісники виготовляли кинджали, мечі, прикраси і посуд. Приблизно з 600 року до н.е. поширилася металургія заліза. Народ лужицької культури не знав гончарного круга, але виготовляв глиняний посуд: амфори, глечики, келихи, миски і яйцеподібні посудини, поховальні урни – двоконічні посудини. Існували і місцеві варіанти видів посуду.

Хати і поселення. Приблизно з 800–700 років до н.е. з’являються поселення-фортеці. Вони будувалися у важкодоступних місцях, оточені ровами і земляними валами. До даного періоду такі поселення були відкритими. Зміна, що спостерігаються з 8 ст., свідчать про початок майнових конфліктів і накопичення багатства деякими групами народу. Хати були дерев’яні, стовпової і зрубної конструкції. Цікаве в цьому плані біскупинське городище недалеко від Познані. Довгі будівлі розділені на окремі квартири з окремим вогнищем у кожній. Населення будувало льохи для збереження врожаю. На основі обстежень конструкційних елементів поселення (дерев’яних колод) встановлено, що його зведено, ймовірно, взимку 738 року до н.е. Поселення було збудоване на болотистому острові Біскупинського озера (нині це півострів), формою нагадувало овал площею близько 2 га (огороджена валами територія становила близько 1,3 га). Острів знаходився 0,8‒1,2 м над рівнем водного плеса озера. Біскупинський град залишався заселеним протягом 150 років.

На території поселення знаходилося близько 106 осель, середній розмір яких становив близько 8×10 м. Вони стояли рядами, вздовж 11 брукованих деревом вулиць, шириною близько 2,5 м кожна. Вважається, що в поселенні могло жити від 800 до 1000 чоловік. Поселення було оточене валом із дерева та землі довжиною 740 м, шириною 3 м і висотою до 6 м, в якому були вбудовані в'їзні ворота. Град був оточений хвилерізом шириною від 2 до 9 м, спорудженим із вбитих під кутом паль.

Схема забудови біскупинського граду регулярно повторюється і в інших поселеннях лужицької культури раннього залізного віку (напр., Собєюха, Іздебно в Палуках, Янково в Куявії або Бєхля у Саксонії).

Причини будівництва носіями лужицької культури укріплених міст із регулярною внутрішньою забудовою є предметом нескінченої дискусії науковців. З економічної точки зору проживання землеробів у закритому поселенні, оточеному водою або болотистими територіями, не було раціональним. У науковій літературі представлені принаймні три можливості пояснення цього феномену:

– загроза з боку кочових племен – кіммерійців та скіфів;

– внутрішні племінні війни;

– бажання наслідувати грецькі міста, про які спільноти лужицької культури могли дізнатися завдяки торговельного обміну з грецькими колоніями.

Крім того, залишається невідомою причина занепаду Біскупина та інших міст цього типу.

Духовна культура представлена похованнями. Лужичани спалювали мертвих, а попіл клали у поховальну урну або у невеличкі ями на кладовищі (іноді до 1000 поховань). У пізніший добі культури з’являються поховання багатих, що свідчило про майнове розшарування і появу знаті. Відома ,,княжа могила” у Седдині (Бранденбург, Німеччина) з середньоземноморським бронзовим скарбом і засипана земляним курганом.

На похованні Лоссов, Бранденбург (Німеччина) знайдені численні людські кістки в ямі 5 метрів глибиною, можливо, вони є результатом канібалізму. Існували і місцеві варіанти обряду поховань.

Культура полів поховань була наступником курганних поховань культури і її успадкувала Гальштатська культура.

 

Гальштатська культура.

Гальшта́тська культу́ра – археологічна культура племен південної частини Середньої Європи в період раннього залізного віку (приблизно 900–400 рр. до н.е.). Названа за могильником, розташованим біля м. Гальштат (Хальштатт, Hallstatt, південно-західна Австрія).

Можна виділити дві основні області поширення Гальштатської культури: східну (сучасна Австрія, Балканські країни, частково Чехія та Словаччина), яка збігається з територією розселення племен, яких відносять до давніх іллірійців; і західну (південні частини Німеччини, прирейнські департаменти Франції), яку пов’язують із племенами кельтів.

Гальштатська культура відома також у східній частині долини ріки По в Італії, в Угорщині. На території Західної України існував місцевий варіант — Ґава-голіградська культура, що наймовірніше належала фракійцям.

Для кожного з цих локальних типів Гальштатської культури характерні особливі форми поховального обряду.

Пам’ятки гальштатської культури відображають швидкий прогрес племен Європи цього періоду. У господарстві усе більшого значення набувало землеробство, поширення набрло використання плуга, пришвидшився перехід до плужного землеробства.

Розвивався видобуток руд, солі, обробка дерева, бронзи, виготовлення перших скляних виробів. Швидко поширюється гончарний круг, що сприяє розвитку гончарної справи.

Характерним для цієї культури є використання заліза і бронзи, причому знахідки дозволяють прослідкувати поступове поширення виплавки заліза і витіснення бронзи. Із заліза найраніше почали виготовляти зброю: мечі, кинджали, бойові сокири, наконечники списів. Незабаром залізо почали використовувати для виготовлення знарядь праці. Бронза залишилась основним матеріалом для виготовлення металевого посуду і різноманітних прикрас, а також бронза йшла на виготовлення шоломів.

В місцях проживання населення даної культури археологи часто знаходили наступні речі: бронзові і залізні мечі з руків’ям у вигляді дзвіночка або у вигляді дуги, зверненої нагору (т.зв. антена), кинджали, сокирки, ножі, залізні і мідні наконечники списів, бронзові конічні шоломи з широкими пласкими полями і з гребенями, панцири з окремих бронзових пластинок, що нашивалися на шкіру, різноманітної форми бронзові посудини, особливого типу фібули, ліпна кераміка, намиста із непрозорого скла, жовті з синіми вічками.

Предмети гальштатської культури:

1, 2 - бронзові фібули; 3 - бронзова голка; 4 - залізна сокира; 5 - трензель із бронзи й заліза; 6 - бронзовий меч; 7 - бронзовий казан; 8 - бронзове цебро; 9 - мальована глиняна посудина; 10 - бронзова колісниця зі Штретвега.

 

Перехід від бронзи до заліза відбувався поступово, причому на початковій стадії Гальштатської культури (900–700 рр. до н.е.) спостерігалося співіснування бронзових і залізних знарядь. У суспільних відносинах відбувалися розпад роду і перехід до відносин класового суспільства. Про це свідчать виявлені масові захоронення прислуги, рабів поруч вождя.

Населення гальштатської культури проживало в дерев’яних стовпових будинках, а також напівземлянках і палевих будівлях. Найбільш розповсюджений тип поселення – слабо укріплене село з правильним плануванням вулиць. Добре досліджені соляні шахти, мідні рудники, залізоплавильні майстерні і кузні.

Мистецтво племен гальштатської культури було переважно прикладним й орнаментальним і тяжіло до мальовничості, розкоші, багатого декору. Воно було представлене різноманітними прикрасами з бронзи, золота, скла, кості, фібулами з фігурками звірів, бронзовими поясними бляхами з вибитим візерунком, керамічні посудини – жовті або червоні, з поліхромним, врізним або штампованим геометричним орнаментом.

З’явилося й образотворче мистецтво: надгробні стели, статуетки з глини і бронзи, що прикрашали посудини або складали композицію (бронзова колісниця зі Штретвега в Австрії зі сценою жертвоприносини, 800–600 рр. до н.е.); різьблені або тиснені фризи на глиняних посудинах, поясах і цебрах (сітулах) зображують бенкети, свята, воїнів і хліборобів, ходи людей або звірів, двобої, сцени війни і полювання, релігійні ритуали.

Поховання гальштатської культури свідчать про значне соціальне розшарування і виділення племінної знаті.

Розповсюдження навичок обробки заліза і перехід від бронзової металургії до залізної, збіглися частково з поширенням гальштатскої культури в західному напрямку – вниз по течії річки Рейн, через територію Франції, на Іберійський (Пірінейський) півострів – і на схід, в області Польщі, зайняті культурою полів поховальних урн, а частково, із просуванням кочових скіфів через південь Східної Європи, в Центральну Європу. Так чи інакше, розвиток культури знайомих із залізом первісних племен був прискорений впливом грецької й етруської цивілізацій – у першу чергу через грецьку колонію, що існувала на місці Марселя.

Тим часом більш примітивна цивілізація, також заснована на використанні заліза, сформувалася в германських племен. Нова технологія, що прийшла з гальштатскою культурою через Північно-Західну Німеччину, приблизно до 400 р. до н.е. досягла території Шлезвіг-Гольштейну й Данії, а потім укоренилася в Південній Норвегії й Швеції. Північні райони були бідніші від тих, які мали більш тісні зв’язки з античним світом, тому в Норвегії зафіксоване деяке звуження заселеного простору в порівнянні із бронзовим віком, що, безумовно, було наслідком погіршення клімату протягом субатлантичного періоду.

 

Латенський період

Латенська культура – археологічна культура кельтських племен Європи залізної доби. Назва походить від городища Ла Тен (La Tène) у Швейцарії. Латен (Lа Теnе), місцезнаходження скупчень предметів залізного віку на мілководді біля східного берега озера Невшатель (Швейцарія). Знайдені дерев’яні сваї, 2 дерев’яні греблі і багато зброї і знарядь з бронзи, заліза і дерева.

Кельти жили в 500 р. до н.е.–300 р. н.е. у межиріччі верхів’їв Дунаю та Рейну на території сучасних Франції, Швейцарії, Чехії, Словаччини, Сербії, Австрії, Північній Італії, Британських островів.

Латенська культура за класифікацією німецьких вчених О.Тішлера і П. Рейнеке й французького археолога Ж. Дешелета у своєму розвитку пройшла 3 стадії:

І стадія (500–300 рр. до н.е.). Для неї характерні короткі загострені мечі без перехрестя, із залізними піхвами; різноманітні металеві шийні гривни; фібули з антропоморфними та зооморфними прикрасами; ліпна кераміка, частково виготовлена на гончарному колі, зі штампованим орнаментом; поховання в ґрунтових (без насипів) могильниках.

ІІ стадія (300–100 рр. до н.е.) характеризується довгими мечами з округлим кінцем і вигнутим перехрестям; дерев’яними щитами з еліптичним залізним умбоном; скляними браслетами. З’являються перші місцеві монети. Кераміка високоякісна (виготовлена на гончарному колі), у тому числі чорнолощена, вивозилася до віддалених областей. Поширюються залізні ножиці. В окремих районах зустрічаються поховання в курганах; крім трупопокладення, укорінюється обряд трупоспалення.

ІІІ стадія (100 р. до н.е. – 100 р. н.е.). Для неї характерні дуже довгі мечі з округлим кінцем без перехрестя, кинджали з антропоморфними рукоятками, залізні шпори, замки й ключі, бронзові печатки. Численні скарби, могильники, залишки селищ, міст і укріплень латенської культури зустрічаються, крім основного району поширення і на інших територіях Західної Європи. У завойованих Римом областях латенська культура поступово зникає, поступаючись провінційній римській культурі. Вона є спадкоємницею гальштатської культури залізного віку.

Носії цієї культури займалися землеробством, ремеслами і багато воювали. Вони вдосконалили техніку землеробства – винайшли залізні плужні лемеші, серпи і коси.

Відчутний вплив Латену виявляється у поширенні технічних досягнень у чорній металургії, в обробці заліза, бронзи, у ювелірній справі. Бронзові знаряддя вже не зустрічаються.

 

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти