Археологія Південної Азії. Хараппська цивілізації.

Південна Азія була батьківщиною різних цивілізацій. Для культури субконтиненту характерне поєднання зовнішніх впливів і місцевих традицій. Носії різних культур і способів життя взаємодіяли й частково поглинали один одного, що привело до утворення самобутної культури.

Найдавніше минуле.

Найбільш ранні відомості про населення Південної Азії відносяться до кам’яного віку й датуються приблизно 2 млн. років. Знайдені примітивні, грубі знаряддя праці нижнього палеоліту, невеликі знаряддя у вигляді пластин середнього палеоліту і геометричні мікроліти верхнього палеоліту. Головними заняттями населення були полювання і збиральництво. У голоцені родючі ґрунти і кліматичні умови сприяли розвитку відтворювальних форм господарювання. Всі ранньонеолітичні поселення Південної Азії знаходилися у північно-західній частині регіону. Найбільш яскравим зразком є Мергар на півночі рівнини Качі в Белуджістані, де знайдені відбитки зерен у цеглах і обпалені зерна ячменю й пшениці з найдавніших неолітичних шарів (6500 р. до н.е.). Розкопки в Мергарі показали, що тут розводили худобу, горбатого бика, буйвола, свиней, овець і кіз.

Полювання й збиральництво залишалися основним заняттям деяких народів Південної Азії. Невеликі громади носіїв відтворюючого господарства стали поширюватися по субконтиненті. На одній території співіснували групи з різними знаряддями й, можливо, різними формами господарської адаптації – вирощуванням рослин без постійної осілості, осілим землеробством, збиранням і розведенням худоби. Хлібороби жили в постійних будинках із цегли-сирцю й обробляли прилеглі землі.

На основі неолітичних культур у долині Інду сформувалися доіндські або ранньоіндські культури, що відрізнялися особливими стилями розпису глиняних посудин, глиняними фігурками й печатками. На таких поселеннях є ознаки укріплень тут виплавляли метал. У цей період (5000–2600 рр. до н.е.), посилюються регіональні особливості й традиції. У типових поселеннях цього часу, Кіт Діжі й Амрі, жило до декілька тисяч жителів.

Хараппська цивілізація.Близько 2600 р. до н.е. виникає міська цивілізація, що відома як цивілізація долини Інду або хараппська. У момент розквіту на її території знаходилося біля 1000 поселень, розкиданих у Північно-Західній Індії й Пакистані на території 680 тис. кв. км.

Хараппські поселення представлені не лише селами й маленькими містечками, але також і великими містами з населенням до 35 тис. чоловік. Два найвідоміших і добре вивчених міста – Мохенджо-Даро на р.Інд й Хараппа на р. Раві, притоці Інду. Це були добре сплановані міста з вулицями, орієнтованими за сторонами світу. Центральні частини розташовувалися на штучних пагорбах або платформах для захисту від повеней. Споруди будували із сирцевої або випаленої цегли стандартного розміру, вхід у які був з вузьких вулиць і провулків. Вони являли собою комплекс кімнат навколо двору з басейном. Існувала система стоків, що поєднувалися в загальноміську каналізацію. Споруджувалися громадські будинки й великі будівлі, можливо зерносховища, міські стіни, ворота, а також відкриті двори й ремісничі квартали, однак не виявлено палаців або храмів, призначених для багатолюдних церемоній.

Основою господарства було землеробство й скотарство, частково полювання, рибальство й збір рослин. В окремих областях, залежно від природної ситуації й клімату, обробляли озиму пшеницю, ячмінь, бобові, просо, придатне для літнього розведення.

Усюди в селищах і більших містах знаходять теракотові фігурки, прикраси з каменю й черепашок, браслети й намиста, керамічний посуд, печатки, вироби з міді, бронзи й дорогоцінних металів і фаянсу. Міста, містечка, селища хліборобів і райони видобутку корисних копалин були з’єднані шляхами, по яких пересувалися в’ючні тварини або візки, запряжені биками; населення користувалося й водними шляхами.

Є дані про існування торговельних відносин із Центральною Азією, районом Перської затоки й Месопотамією.

Пам’ятки культури Хараппа

Писемність носіїв хараппської культури дотепер залишається нерозшифрованою. Написи наносили на різні предмети, у тому числі зроблені із глини й фаянсу, але найчастіше – на печатках зі статиту (мильного каменю). На печатках напис розташовувався, як правило, над фігурою тварини. Виявлено майже 400 піктографічних знаків. Писали в основному справа наліво.

Існування в деяких будинках вівтарів, велика кількість колодязів і споруд, подібних до басейну у Мохенджо-Даро з обмазаними бітумом стінками вказує на ритуали, пов’язані з вогнем і водою. Інші свідчення обрядів – теракотові фігурки тварин і людей. Становлять інтерес і зображення на печатках триликих персонажів у рогатих головних уборах у позах, що нагадують пози йогів. Не виключено, що вони зображують попередника Шіви.

Хараппське суспільство управлялося елітою, про що свідчать предмети символічного характеру, архітектурні споруди й планування поселень, ознаки ремісничого виробництва й система торгівлі. Явно простежується поділ праці. У суспільстві існували ремісники, торговці, хлібороби й пастухи. У той же час відсутні царські поховання. Все вказує на те, що носії цієї цивілізації створили адміністративну систему, у якій індивідуальне багатство або влада не відігравали великої ролі.

Період єдності завершився біля 2 тис. р. до н.е. У цей час зростає число невеликих поселень, а великі міста занепадають. Багато ознак хараппської культури простежуються в більш пізніші часи. Виникають пізньо- або постхараппські культури з регіональними особливостями.

У II тис. до н.е. у долині Гангу вирощували рис, займалися металургією заліза. На півночі Індії виникають перші письмово зафіксовані держави. Згодом утверджуються індоарійська й перська цивілізації.

Археологія Африки

Африканський континент займає особливе становище в теорії еволюції людини. Він є платформою так званої моноцентричної теорії, відповідно до якої, людина зародилася в Африці, на її просторах пройшла кілька стадій свого розвитку, після чого, досягши стадії сучасної людини, африканський неоантроп поширився по усьому світі. Це знаменна подія, на думку прихильників ,,африканської” теорії, відбулася в проміжку від 100 до 30 тисяч років тому.

Є інша точка зору – так звана поліцентрична теорія, відповідно до якої антропогенез подібних форм відбувався приблизно в той же самий час відразу в декількох регіонах планети. Африка, у цьому випадку, є всього лише одним з регіонів антропогенезу.

Перші археологічні культури, створені предками людини, на Африканському континенті виявлені в пустелі Джураб на півночі Республіки Чад (чадантроп віком 1,5 млн. років), в Олдовайській ущелині в Танзанії (віком 1,750 млн. років), у Кенії (Кообі-Фора, Туркана, 1,65 – 1,25 млн. років тому; Наріокотоме III; 1,6 млн. років тому), у печері Макапансгат (1 – 3 млн. років тому) і ін.

На думку вчених, перші гомініди були поширені по Євразійському й Африканському материках досить рівномірно.

Для дослідників цікавим є розгляд процесу становлення й зміни археологічних культур у кожному окремому регіоні й, зокрема, в Африці з одночасним порівнянням аналогічних процесів, розповсюджених на інших територіях.

Як і в усьому іншому світі, і в Африці на зміну олдовайським культурам прийшли шелльська й ашельська культури місцевих видів архантропів і палеоантропів. Однак якщо на початковому етапі темпи розвитку африканських культур збігалися з євроазіатськими, то по мірі розвитку африканські культури почали відставати. У той час, як на територіях Європи ашельські культури змінилися мустьєрськими в інтервалі часу 250 – 100 тисяч років тому, в Африці розвиток ашельських комплексів тривав до 38-го тис. до н.е.

В Африці становлення і розвиток гомінідів відбувався по-іншому. Сангойська культура африканських палеоантропів виявлена в Каламбо-Фоллз у Танзанії й датується 39 – 36 тис. до н.е. До неї також відноситься стоянка Санго-Хілл у Південній Родезії, знаряддя якої відрізняються ашельською технікою.

Санго – африканська археологічна культура епохи верхнього палеоліту. Вона була відкрита Е. Уейлендом в 1920 біля бухти Сандія, на західному березі озера Вікторія, в Уганді. Культура Санго охоплювала басейн Конго, середню течію ріки Замбезі і гвінейське узбережжя, перекриваючи зону вологих тропічних лісів. У Родезії культура Санго радіовуглецевим методом датується 43 000–40 000 років тому.

З’явилася вона на основі ашельської культури в Південній Африці і потім поширилася на північ до Анголи, басейну річки Конго і до берегів озера Вікторія. За технологічним рівнем аналогічна мустьєрській культурі Євразії або переходу до верхнього палеоліту.

Для протосанго характерні ручні рубила, іноді загострені з обох кінців, великі скребла, знаряддя з гальки, нуклеуси і відщепи. Знаряддя такого ж типу зберігаються і в нижньому Санго, але з’являються невеликі біфаси, які в середньому Санго розвиваються в наконечники списів і маленькі кирки; останні особливо характерні для часу верхнього Санго, коли з’являються перші знаряддя типу ,,транше”.

Біля 12 тис. років тому культура Санго була змінена мезолітичною культурою Лупемба.У цей же час (38 – 36-ому тис. до н.е.) у передгір’ях Південної й Східної Африки поширилася культура палеоантропів форсміт, знаряддя якої поєднали ашельську і леваллуазьку техніки.

Близько 38 – 36-го тис. до н.е. у безлісних степах Південної Африки, Родезії й Замбії розвивається культура палеоантропів – стіллбей. Відомі метальні знаряддя, листоподібні й трикутні наконечники стріл.

Розвиток культури стіллбей тривав аж до кінця гамблійскої фази. Культури типу стіллбей на півдні й сході Африки в голоцені переростають у культури пізнього кам’яного віку – уїлтон і смітфілд. Згідно радіовуглецевим датам, їхній розвиток тривав аж до періоду від 6 тис. до н.е. до рубежу нової ери.

У Східній і Центральній Африці до Х тис. до н.е. сангойські культури змінюються лупембською культурою, інвентар якої продовжує сангойські традиції, тобто поєднує ашельські й леваллуазькі форми.

У Західній і Північно-Західній Африці розвиток палеолітичних культур було аналогічним. Відповідно до дослідження П. Біберсона, галькові культури Марокко розвивалися протягом мессаудійської (калабрійської) і мааріфської (сицилійської) трансгресій, тобто гюнц-міндель по альпійській шкалі (736 – 566 тис. років назад). Ашельські культури формуються протягом амірської плювіальної фази (міндель), розвиваються протягом тенсіфського плювіалу (рісс); кінець ашелю (з помітним впливом леваллуа) збігається із пресолтанським плювіалом (вюрм I).

На початку гамблійського плювіалу в заліснених саванах Західної Африки до півдня від Сахари поширюється сангойська культура, витіснена пізніше калін-лупембською. Обидві культури ашельські. У Північній і Західній Африці розвивається атерійська культура. Найбільш рання дата, отримана в печері Хауа Фтеах у Лівії, ХХХІІ – ХХVІ тис. до н.е. Найбільш пізня – VІ – V тис. до н.е. Звичайно цю культуру розглядають як мустьєрську внаслідок значного поширення леваллуазької техніки й наконечників стріл із двосторонньою обробкою.

Резюмуючи дані з поширення археологічних культур корінної Африки, можна зробити наступні висновки.

Палеоліт Африки найбільш багатий матеріалами часів існування верхнього палеоліту Європи. Типові африканські культури – санго, лупемба, форсміт. Суттєвою рисою цих пам’яток є наявність особливих типів кам’яних знарядь невластивих палеоліту Європи, таких як знаряддя і металеві наконечники санго, наконечники культури пітерсбург, атерійські наконечники з черенком, наконечники типу себілійських.

Загальна риса цих культур – плавний перехід від ашелю до мустьє і постмустьє. Жодна з них не може бути віднесена до верхнього палеоліту, хоча вони мають риси, характерні для Європи. Лише окремі пам’ятки, наприклад епіпалеоліт Марокко, культура дабба, чи хальоза мають досить повний набір верхньопалеолітичних елементів.

Для пам’яток більшості африканських територій загальними типологічними групами будуть ядрища проміжні між одноплощинними і призматичними.

Перша різновидність двосторонньої обробки знарядь праці середнього кам’яного віку – наявність підковоподібного знаряддя, що нагадує рубило. Друга різновидність – долотоподібне знаряддя, краї якого прямі і паралельні.

Пам’ятки Північної Африки характеризуються не тільки видовженими пропорціями листових наконечників, але і черешковими формами.

Поширеними були атерійські наконечники з черешком, доповнені скреблами, скреблами з черешком. Наконечник севільського типу зроблений з левалуазького наконечника іноді з ретушованою основою. Зустрічаються наконечники, виготовлені з левалуазьких заготовок.

Ашельські культури на території Африки повсюдно існували ще в Х – V тис. до н.е., а в деяких місцевостях протрималися аж до рубежу нової ери.

Звичайно фізичний тип людини, що сформував ашельську культуру, визначається як архантроп на початковому етапі її розвитку і як палеоантроп – на фінальній стадії. Причому, ашельські палеоантропи в еволюційному відношенні в ашельський час досягають тільки лише початкової стадії свого розвитку. Подальша їхня еволюція, як правило, протікає вже в мустьєрську епоху. Тим часом, ашельські культури Африки так і не переросли в повноцінне мустьє.

Наступний розвиток археологічних культур Північної і Північно-Східної Африки відбувається вже за рахунок мігрантів з Євроазіатського материка. Наприкінці плейстоцену, Х –
VІІІ тис. до н.е., у Північну Африку проникає Homo sapiens, носій іберо-мавританської (оранської) культури, що в ІХ –
V тис. до н.е., яку змінює капсійська культура, що поширилася в Північній Африці й Середземномор’ї. З неї й починається формування археологічних культур, що переросли згодом у Стародавній Єгипет.

Капсійська культура – археологічна культура епохи кінця верхнього палеоліту і мезоліту (ХІ–V тис. до н.е.), поширена в Північній Африці та країнах Середземномор’я.

Названа по стоянці біля міста Гафса (лат. Capsa – Капса) в Тунісі. Вона поширена на півдні Тунісу, головним чином в районі самої Гафси, і на півдні департаменту Константина (Алжир).

Відкриття останнього часу показали, що, всупереч прийнятій раніше точці зору, південна межа капсійской культури не збігається з північною межею Сахари. Мабуть, починаючи з верхньокапсійского періоду капсійська культура поширилася по всьому Магрибу.

Це були білі люди, що відносилися до Середземноморської раси. Населення Капсійської культури займалося полюванням і збиральництвом. Відмітна риса поселень – величезні скупчення мушель черепашок упереміж з кістками тварин. З крем’яних знарядь найбільш характерні мікроліти, в тому числі геометричних форм, що служили вкладишами для складених знарядь і наконечниками стріл (лук і стріли з’явилися тут дещо раніше, ніж у Північній Європі). Знайдені також уламки посудин з шкаралупи страусиних яєць, нерідко орнаментовані. Можливо, що саме капсійці створили найдавніші наскальні зображення Північної Африки та Східної Іспанії. Загальні риси культури пізньопалеолітичного і мезолітичного населення країн Середземномор’я пояснюються, очевидно, не тільки схожістю географічних умов, але і зв’язками між населенням цих областей.

Специфічними знахідками в пізньопалеолітичних поселеннях Північної Африки є просвердлені фрагменти шкарлупи яєць страуса, прикрашені малюнками з найтонших різьблених ліній. У більшості випадків ці малюнки обмежувалися простими орнаментальними візерунками, але відомі й досить живі зображення страусів, газелей і биків. Жителі Північної Африки з такою ж старанністю наносили малюнки на гладку поверхню скель або окремих кам’яних брил.

Найдавніші наскальні малюнки Північної Африки, розповсюджені головним чином на півдні Орану, у центральній і східній частинах Сахари, як показують сюжети цих малюнків, відносяться до того віддаленого часу, коли тут ще було досить води для життя буйволів і слонів. Центральне місце на цих зображеннях займають більші, іноді майже двометрові, фігури вимерлих нині буйволів з характерними для них величезними кривими рогами.

У ряді випадків буйволи зображені попарно, що повільно йдуть один за одним або застигли, схрестивши роги в напруженій боротьбі. На одній зі скель у Південному Орані збереглося зображення динамічної сцена: ліворуч видно хижу тварину у загрозливій позі. Праворуч знаходиться фігура слонихи; вона обійняла хоботом слоненя, хвіст її від хвилювання витягнутий, вся фігура напружена, але дихає грізною силою. Крім слонів і буйволів на північноафриканських скелях зустрічаються зображення страусів, диких ослів, газелей, зрідка носорогів і жирафів, а також оголених людей або людиноподібних істот з головою оленя або бика,– можливо мисливців, убраних звірами.

Таким чином, до приходу мігрантів з Європи Африка була населена людьми, яких за залишеними археологічними культурами варто ідентифікувати як пізні архантропи або ранні палеоантропи. Хоча окремі вчені висувають гіпотезу про появу в Африці ,,ранніх архаїчних сапієнсів” у 90 – 60 тис. до н.е. Але ця гіпотеза не має підтвердження. За даними мовознавства, євроазіатські мови розійшлися з африканськими приблизно 2 – 1 млн. років тому, а перший контакт у вигляді афразійської сім’ї мов відбувся тільки пізніше Х тис. до н.е. Тобто ніяких контактів Африки з Євразією або Євразії з Африкою в період 2 млн. до н.е. – 10 тис. до н.е. не було.

Отже, до початку нової ери в корінній Африці існували тільки ашельські культури. Носіїв цих культур варто співвідносити з пізніми архантропами або ранніми палеоантропами. Автохтонні жителі Африки сформували свою сім’ю мов – африканську, – яка до Х тис. до н.е. залишалася ізольованою від інших мов планети.

Додержавні культури Східної Африки. У результаті археологічних розкопок у печері Меджіро були виявлені сліди перебування перших людей-поселенців, що прибули в Західну Африку близько 12 тис. років до н.е. (мезоліт). Численні мікроліти були знайдені в області савани, де існували скотарські племена, що використовували як знаряддя праці кам’яні відщепи й списи. Жителі узбережжя Гвінейської затоки, де поширені вологі тропічні ліси, не вміли виготовляти мікроліти, використовуючи замість них кістяні знаряддя.

В V тисячолітті предки сучасних африканських народів заселили регіон. Почався розвиток осілого сільського господарства, про що свідчить одомашнювання великої рогатої худоби, поряд з обмеженим набором зернових культур. Близько 3 тис. років до н.е. мікроліти поширюються майже по всьому регіоні Сахель, з’являються перші примітивні гарпуни й рибальські гачки.

У зв’язку зі зміною клімату на території значної частини Західної Африки в III тис. до н.е. почався процес опустинювання, що привело до міграцій скотарського населення савани на південь. У районі Гвінеї скотарі зіткнулися з місцевим населенням – мисливцями-збирачами, що використовували мікроліти як знаряддя праці. У цьому регіоні кремінь був більш доступним, що й робило полювання основним засобом добування їжі, але в той же час гальмувало процес неолітичної революції, що вже відбулася на півночі Західної Африки.

Близько 1200 р. до н.е. (після Троянської війни й оволодіння металургією заліза в хетів) на півдні Західної Африки розпочався розвиток чорної металургії, із заліза почали виготовляти більш якісні знаряддя праці й зброю. Це дозволило хліборобам збільшити продуктивність сільського господарства, з’явилися надлишки продуктів. Це, у свою чергу, дало поштовх товарному обміну між різними племенами, торгівлі, почався повільний процес розшарування первісного суспільства. З’явилися перші міста-держави, де сконцентрувалося навколишнє ремісниче населення й знать, що зароджується.

Близько 400 р. до н.е. між місцевою людністю і цивілізаціями Середземномор’я (в основному з Карфагеном) встановилися торговельні контакти. Як відзначав давньогрецький історик Геродот, торгівля між ними здійснювалася за допомогою кочівників-гарамантів. Слова історика підтверджують знахідки середземноморських товарів на півночі Нігерії. Розквіт транссахарської торгівлі відбувся після одомашнювання верблюда. Народи Західної Африки експортували золото, бавовняні тканини, металеві прикраси, вироби зі шкіри, обмінюючи ці товари на мідь, коней, тканини й прикраси. Пізніше предметами торгівлі стали також слонова кістка й раби.

До прибуття європейців у Західній Африці існували впливові держави, такі як Гана (з VІІІ століття н.е.), Малі (з ХІІІ століття н.е.) і Сонгай (з ІХ століття н.е.).