ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Найдавніші культури Мезоамерики.

Особливістю культурно-географічної області – Мезоамерики є те, що вона охоплює північні райони зони високорозвинутої цивілізації нового світу і включає в себе Центральну і Південну Мексику, Гватемалу, Гондурас і окремі райони Сальвадора.

Найважливішими проблемами історії майя та інших народів, які досліджують вчені, є такі: 1) питання територіальних і хронологічних меж культури майя; 2) проблема ольмеків і майя; 3) місто-держава Теотіуакан і інші міста-держави майя.

Довший час межі Мезоамерики вчені проводили за течією річки Улус у західному Гондурасі і вели її у південному напрямку, включаючи Сальвадор, Нікарагуа і північний захід Коста-Ріки. Південніше – вже володіння культур Південної Америки. Нові дослідження печер Куйомель (північний схід Гондурасу) показало, що східний Гондурас у ранній і середній докласичний періоди (1200–600 рр. до н.е.) входив у культурний ареал Месоамерики.

Перша цивілізація Мезоамерики – культура ольмеків – локалізувалася на південному побережжі Мексиканської затоки (Табаско, Веракрус). Населення цих областей на початок І тис. до н.е. досягло високого рівня культури.

З’являються перші ,,ритуальні центри” в Ла-Венті, Сан-Лоренсо і Трес-Сапотес. Споруджували піраміди з камінних глиб і глини, зводили кам’яні монументи з міфологічними сюжетами і ритуальним змістом. Характерними є гігантські кам’яні антропоморфні голови (до 20 т.). Споруди і монументи вкривали рельєфною різьбою по базальту і нефриту. Основний мотив – фігура плаксивої дитини з рисами ягуара. Очевидно мав місце культ кам’яної сокири як символу родючості.

Ольмекська голова.

У глибоких ямах на центральних площах встановлювалися тайники з приношенням богам у вигляді тесаних блоків нефриту і серпентину, сокир-кельтів і статуеток.

Ольмекська культура відображує довгий шлях розвитку з кінця II тис. до н.е. до середини останніх століть І тис. до н.е.

Знайдені у печерах Куйомеля (північний схід Гондурасу) посудини дуже різноманітні за формою і технікою виготовлення. Вони були у вигляді птахів і тварин (броненосці, ягуари) або у вигляді овочів і фруктів. Знайдена кераміка має прямий зв’язок з містами Центральної Мексики і Гватемали (Тлатилько, Калінамуйю) і зв’язки з керамікою ольмекських міст Сан-Лоренсо, Ла-Віта, Трес-Самотес.

Наявність у цьому регіоні пам’яток ольмекської м’якої пластики пояснюють як результат переселень, торгового обміну, воєнної експансії. Ольмеки прагнули знайти нові джерела нефриту і серпентина. Але природних місцезнаходжень цих мінералів не знайдено, тому дослідники схиляються до думки про торговий обмін між Центральним плоскогір’ям і областями ольмеків. Можливо звідси вивозилися боби какао.

Під час обстеження південно-східної гірської частини Сальвадора (район периферії майя) виявлено городище Чальчуапа..

Поява тут пам’яток ольмекської культури трактується по-різному: одні вважають, що існувала сітка торгових станцій, встановлених ольмеками серед племен майя; другі – що була торгова угода між ольмеками і майя; треті вбачають в ольмекських пам’ятках сліди ,,Ольмекської імперії”, що встановила політичний контроль над цими реґіонами і підтримувала його військовою силою.

Другою станцією ольмеків була Ауачапана. Тут знайдено багато статуеток із серпентину і нефриту.

У пізню фазу докласичного періоду Чальчуапа процвітала, значно зросла кількість населення. Місто було одним з центрів виготовлення і продажу усулутанської кераміки.

Наприкінці пізньої фази докласичного періоду розвиток цього регіону був зупинений катастрофою: відбулося виверження вулкану Ілапанго. Після перерви (декілька поколінь) Чальчуапа знову оживає, але перетворюється у типове периферійне поселення. Вона підтримує відносини з Копаном і декількома іншими містами із низовини. Поліхромна кераміка Нікойї і ювелірні вироби вказують на зв’язки з племенами Центральної Америки.

У пізній період посткласичного періоду на територію, оточуючу Чальчуапу поселяються представники народу науа, що прийшли з Центрального плоскогір’я, а потім і інші народи. А потім Центральна Америка зазнала жахів іспанського завоювання.

Однією з найбільш вагомих є культура майя. Зараз прийнято ділити історію давніх майя на три великих періоди: докласичний, класичний і посткласичний

У класичний період майя, які проживали на півдні Мексики і півночі Гватемали, витворили цивілізацію, основними рисами якої були:

– точний сонячний календар;

– вміння передбачати сонячні і місячні затемнення;

– єдина ієрогліфічна система письма;

– поняття ,,О” в математиці

– монументальна кам’яна архітектура зі ступеневими пірамідами-святилищами;

–культура ранніх стел, вівтарів, оригінальних настінних розписів;

– спеціальний стиль кераміки тощо.

Всі культові споруди всередині були заповнені землею зі щебенем, а зовні облицьовані плитами тесаного каменю. Житла будували з дерева і глини.

У найбільш пишних похованнях майських аристократів археологи знаходять поліхромну розписну кераміку. Сюжети на цих глиняних вазах розповідають про подвиги героїв-близнюків у підземному царстві із епосу майя-кіче ,,Пополь-Пух” (XVI ст).

Культура майя. Територію перебування доісторичних майя можна розділити на три області: гори Гватемали й сусіднього мексиканського штату Чьяпас; покриті джунглями низини Белізу, департамент Петен у Гватемалі й суміжні рівнинні райони Чьяпаса й Табаско; заросла джунглями низина півострова Юкатан. Зона поширення прославленої кам’яної архітектури й скульптури майя обмежена двома низинними областями. Гірські райони зв’язує з південними низинами єдність керамічної традиції, але посуд Юкатана все-таки трохи відрізняється від того, що поширений у двох інших областях.

З формативної епохи (ІІ тис до н.е.) до нашого часу дійшли фрагменти кераміки, залишки будівель, що групуються навколо центральних дворів або площ. Немає даних, чи виникли вже в цей час писемність або календар майя та чи був винайдений східчастий купол для спорудження кам’яних перекриттів. Подібність між різними пам’ятками й різними областями найбільше яскраво проявляється в єдності керамічної традиції. Торговельні зв’язки на цьому етапі ще не охоплювали великих територій.

У низинах класична епоха майя ознаменована появою писемності, календаря, східчастого купола, складної архітектури й специфічних для майя рис у скульптурі й декоративному мистецтві. Ці характерні елементи в основному відсутні в гірській області розселення майя, де архітектура й мистецтво перебували під сильним впливом теотіуаканської цивілізації. Початок класичної епохи звичайно датують часом біля 300 р. н.е.

Найбільш значними пам’ятками цивілізації майя класичної епохи на південних низинах є Тікаль (департамент Петен у Гватемалі), Паленке (Чьяпас, Мексика), Пьєдрас-Неграс (Петен, Гватемала) і Копан (Гондурас). Відомі, однак, і сотні інших пам’яток. Поселення майя, очевидно, служили політичними й релігійними центрами, яким підкорялися мешканці розкиданих у джунглях землеробських селищ.

Біля 900 року н.е. центри, або міста, майя в низинних областях були покинуті. Про причини цього запустіння можна тільки догадуватися. Можливими поясненнями є посуха, неврожаї, соціальні потрясіння, посилені вторгненням мешканців Центральної Мексики. Більше всього населення перемістилося до півночі, на півострів Юкатан, населений і протягом формативної і класичної епох. До числа найбільших тутешніх поселень відносяться Ушмаль, Чичен-Іца, Ошкинток і Яшуна. Приблизно в той же час, коли південні майя перемістилися до півночі, на територію Юкатана вторглись племена тольтеків.

 

Зображення ,,космонавта”

Прибульці захопили Чичен-Іцу – центр народу майя попереднього часу, і в деяких з найбільш відомих місцевих споруд – таких, як Ель-Кастільо, площа Зборів і храм Воїнів, – помітні сліди тольтекского впливу.

У посткласичну епоху в низинних областях перебування майя починається з того моменту, як тольтеки біля 1 тис. року влаштувалися в Чичен-Іці, і охоплює наступні п’ять століть. Існує думка, що приблизно після 1200 р. майя знову досягли панування на своїх споконвічних землях, а їх найважливішим політичним центром стало оточене стінами місто Майяпан (Маяпан). В архітектурі й мистецтві періоду існування Майяпана відчувається поєднання давніх традицій майя з тими, що були принесені тольтекськими завойовниками. Останні століття історії майя, що передують приходу іспанців, були затьмарені суперництвом і боротьбою між містами. У ході цих міжусобних воєн Майяпан в ХV ст. був захоплений і прийшов у запустіння. Коли в перші десятиліття ХV ст. тут з’явилися іспанці, вони виявили численні селища й невеликі міста, населені народом майя; це було все, що залишилося від його колишньої величі.

Мистецтво й архітектура майя. Для мистецтва майя, що проявилися в кам’яній скульптурі й барельєфах, дрібній пластиці, розписах на стінах і кераміці, характерна релігійна й міфологічна тематика, втілена в стилізованих гротескних образах. Основні мотиви мистецтва майя – антропоморфні божества, змії й маски; йому властиві стилістична довершеність і витонченість ліній. Головним будівельним матеріалом для майя служив камінь, у першу чергу вапняк. Типовими для архітектури майя були куполи, спрямовані вгору фасади й дахи із гребенем. Ці масивні фасади й дахи, що вінчали палаци й храми, створювали враження висоти й величі.

Писемність і облік часу в майя. Винятковими інтелектуальними досягненнями доколумбової Америки були створені народом майя системи письма й обліку часу. Ієрогліфи майя служили як для ідеографічного, так і для фонетичного письма. Їх вирізали на камені, малювали на кераміці, ними написані складні книги на місцевому папері, іменовані кодексами. Ці кодекси є найважливішим джерелом для дослідження писемності майя. Фіксація часу стала можлива завдяки сполученню писемності й ґрунтовних астрономічних знань. На додаток до цього майя використовували ,,цолкин’’ або ,,тоналаматль’’ – системи рахунку, засновану на числах 20 і 13.

 

Календар майя.

Ще донедавна існувала думка, що майя класичного періоду жили в культурному вакуумі і не мали яких-небуть контактів з іншими цивілізаціями. Посткласичний період характеризується втручанням іншого народу – тольтеків – у деякі області, заселені майя (півострів Юкатан, гірська Гватемала). Деякі дослідники вважають, що таке втручання народів Мексиканського плоскогір’я в ІХ ст. поклало кінець існуванню південного ланцюга міст майя класичного періоду. До цього часу вчені не бачили яких-небуть контактів між майя і народами Центральної Мексики. Класичний період вважається цілком мирним. Останні археологічні дослідження поставили це твердження під сумнів.

З перших століть до нашої ери на відстані 50 км до північний схід від м. Мехіко, там де знаходиться вітка долини Мехіко, знаходяться руїни Теотіуакана (столиця Центральної Мексики) –гігантський політичний і культурний центр народів Мексиканського плоскогір’я, площею понад 20 кв км з населенням до 200 тис. жителів. Їх етнічна приналежність викликає серед вчених дискусії. Одні вбачають у них протонауа, інші – прототонаків. Але і ті й інші відносять їх до мовної групи майя.

Теотіуакан був значним культурним і релігійним центром.

Основу ритуально-адміністративного ядра міста становили дві перехрещені вулиці-вісі. З півночі на південь тягнувся проспект ,,Дорога мертвих” довжиною 5км, а з заходу на схід – безіменний проспект довжиною 4 км. На північному кінці Дороги Мертвих знаходився гігантський масив Піраміди Місяця висотою 42 м, копія Піраміди Сонця – на лівій стороні проспекта (грандіозна споруда з плоскою вершиною, на якій колись стояв храм. ,,Дорога Мертвих” впирається в комплекс будівель ,,Сьюдадела” – цитадель. Можливо, це ,,текпан” – ацтекський палац правителя Теотіуакана. Виділяється храм на честь бога Кецалькоатля – Пернатого Змія, який уособлював поклоніння культурі і знанням, – бога повітря і вітру – одного з головних божеств місцевого пантеону. В основі храму була піраміда.

На захід від Сьюдадели розташований комплекс будівель (400х600 м) – головний місцевий ринок. Вздовж головного проспекта міста – Дороги Мертвих – знаходяться руїни десятків пишних храмових і палацових споруд: Палац Пернатої Качки, Храм Землеробства, який славився фресковим живописом, що зображував сцени вирощуванню рослин, збору урожаю тощо. У храмах знаходять антропоморфні (портретні) маски з каменю, глини, розписну кераміку. Вражає своєю величчю Піраміда Сонця, яка досягає 72 м у висоту. Це друга за величиною споруда Мексики.

Місто було багате архітектурними пам’ятниками, монументальною скульптурою. Характерною рисою є відсутність стел. Центр міста був оточений житловими кварталами.

Теотіуакан також був значним торговим центром. У ньому виявлено залишки близько 600 майстерень.

У 650 році Теотіуакан був захоплений племенами із півночі і спалений.

Розкопки виявили багаточисельні сліди контактів між цим містом і містами майя. Спочатку мова йшла про транспортабельні предмети – вироби із зеленого обсидіану, розписну кераміку, статуетки божеств. Тому була запропонована ідея про існування між майя класичного періоду і Теотіуаканом торгівлі. Але наступні дослідження виявили нові факти, які ускладнили проблему.

У городищі майя Камінальуйу на території гірської Гватемали були знайдені будівлі у чистому теотіуаканському стилі. Археологічні матеріали свідчать про тісний культурний зв’язок Камінаульйу і Теотіуакана в ІV–VІ ст н.е. На одній з площадок Копана були знайдені нефритові таблички з зображенням головного бога Теотіуакана – аналогічного пізнішому Тлалоку ацтеків. На одній із стел цього міста було знайдено зображення другого божества Центрального плоскогір’я – Шипе-тотека.

У великому центрі класичного майя – Тікале – були знайдені монументальні споруди, побудовані у типовому теотіуаканському стилі. Мексиканські риси має і рельєф на стелі з Три-Ісласа. Дані рельєфи на стелах вказують на тісний зв’язок з Теотіуаканом у сфері культових церемоній.

Але питання про теотіуаканський вплив треба вирішувати у різних регіонах майя по-різному. Стели майя – пам’ятки царського культу і важко уявити, що їх могли споруджувати чужоземці. Тим більше, що жителі Теотіуакана взагалі не чужою встановлювали подібних стел.

Археологічні дослідження пам’яток Уастекської культури, культури Тотонаків, Ла-Венти показали, що вони були у свій час жорстоко пограбовані.

Культури Південної Америки

У Південній Америці виділяють наступні культурні зони: 1) Центральні Анди (гірські райони Перу й Болівії й перуанське узбережжя); 2) Південні Анди (північна й центральна частина Чилі й північний захід Аргентини); 3) Північні Анди (Еквадор і Колумбія, за винятком територій, що відносяться до басейну Амазонки); 4) південь Центральної Америки (східні області Гондурасу, Нікарагуа, Коста-Ріка, Панама); 5) Венесуела й вся Гвіана; 6) Вест-Індія; 7) басейн Амазонки; 8) Східна Бразилія (нагір’я й узбережжя) і 9) південна частина Південної Америки (рівнина Гран-Чако, басейни рік Парана й Парагвай, аргентинська Пампа, Патагонія, Вогненна Земля).

У печерах перуанського високогір'я біля міста Уанкайо виявлені культурні нашарування, що містять наконечники метальної зброї й інші кремінні вироби, виготовлені методом оббивки й типові для мисливських культур епохи каменю. У прибережних районах Перу на поверхні було знайдено кілька наконечників, що дали підстави визначити час заселення епохою плейстоцену.

Архаїчна епоха представлена потужними черепашковими купами із зольними включеннями на північному узбережжі Перу. Культурні залишки цієї епохи датуються часом починаючи з 2500 р. до н.е. Жителі узбережжя Перу архаїчної епохи були рибалками й збирачами, а також вирощували місцеві боби, деякі коренеплоди й бавовну. Їм були знайомі примітивне ткацтво й плетиво. Житлами служили однокамерні землянки, оброблені зсередини галькою й глиною. Проста кераміка з'явилася тут біля 1200 р. до н.е.

У формативну епоху населення освоїло вирощування культурного маїсу, що з’явився тут біля 700 р. до н.е. Носії культури уака прієта займалися вирощуванням маїсу. Для підвищення родючості ґрунтів споруджували іригаційні канали, з цегли-сирцю зводили храми конічної форми. Високорозвинене в стилістичному відношенні мистецтво, головним елементом якого служив образ котячого хижака, знайшло втілення в різьблених зображеннях на кераміці, камені і кістці (стиль чавін).

Класична епоха в північній частині узбережжя Перу представлена цивілізацією мочіка, що охоплює, імовірно, період від рубежу нашої ери до 800 н.е.; її матеріальна культура й мистецтво багато в чому продовжують технічні й естетичні традиції формативного періоду. У моді була кераміка, виготовлена у формах, у тому числі посудини у вигляді людської голови. Метали, включаючи золото, білонові сплави, срібло й мідь, використовувалися для виготовлення прикрас і зброї. Споруджувалися величезні піраміди із сирцевої цегли. Почався процес концентрації населення в містах. Долини були захищені укріпленнями, що нагадують фортеці. Очевидно, то була епоха воєн, і в період свого найвищого розквіту цивілізація мочіка поширилася на все північне узбережжя Перу. Одночасно в центральних районах узбережжя існувала культура маранга, на півдні узбережжя – культура наска, у північних гірських районах – культура рекуай, а в горах на півдні – культура тіауанако.

У посткласичну епоху у результаті військового вторгнення мешканців гірських областей біля 800 р. багато цивілізацій класичної епохи на узбережжя Перу й у перуансько-болівійських Андах припинили своє існування або перетерпіли кардинальні зміни. Виникають царства: царство Чіму на півночі перуанського узбережжя, держава інків із центром у Куско, розташованому в гірських районах Перу. На початку ХV ст., швидко поширившись із району Куско по території інших державних утворень на території Перу, інки створили єдину імперію від Північного Еквадору до центральних областей Чилі. В 1532 Атауальпа, останній правитель держави інків, був захоплений і вбитий загоном Франсиско Пісарро, і влада над величезними володіннями імперії перейшла до іспанців.

На території Чилі (Південні Анди) сліди найдавніших поселень відомі ще з епохи каменю. Зокрема це стоянка Аямпітін, що датується приблизно VІ тис. до н.е. В архаїчну епоху давні мешканці узбережжя, чиє господарство базувалося на рибальстві й збиранні, користувалися рибальськими гачками, зробленими з черепашок або з полірованого кам'яного грузила й міцно прив’язаного до нього вістря з кістки або рослинної колючки. Виготовляли вони й шліфовані кам’яні посудини.

У формативну епоху населення займалося землеробством і виготовляло просту кераміку. Пізніше в цьому регіоні з’явилася поліхромна й двоколірна писана кераміка. Приблизно в той же час у внутрішніх оазисах пустелі на півночі Чилі вперше з'явилася культура атакаменьо. Носії даної культури займалися землеробством й розведенням лам і альпака. Їхні селища, обгороджені стіною, являли собою невеликі скупчення кам’яних будинків. Крім кераміки ці люди виготовляли різні господарські й ритуальні предмети з різьбленого дерева й вичиненої шкіри. Культура, подібна до атакаменьо, виявлена й у посушливих гористих провінціях на півночі Аргентини, але тут селища, як правило, були більші й розташовувалися поблизу споруджених на вершинах пагорбів укріплень. Чилійських носіїв культури атакаменьо і їхніх аргентинських сусідів підкорили спершу інки, а потім іспанці.

На території Панами, Коста-Ріки, Нікарагуа й Східного Гондурасу знайдено сліди перебування людей, які пройшли всі етапи розвитку: від споживаючих до відтворюючих форм господарювання. До числа найбільш відомих належить панамська культура кокле. В одному з могильників цієї культури знайдено гробниці із надзвичайно пишними похованнями вождів. У могили були кинуті тіла їхніх дружин і слуг. Типовим поховальним інвентарем були шліфовані й вставлені в золото камені, у тому числі смарагди. Знахідка свідчить про існування багатих, хоча й невеликих царств.

У Венесуельсько-Гвіанській зоні сліди кам’яної епохи – у тому числі виготовлені технікою оббивки кварцитові наконечники для метальної зброї – знаходять на стоянці Ель-Хобо на північному заході Венесуели.

Землеробські культури з’являються в цій зоні у 700 р. до н.е. у нижній течії ріки Оріноко. Кераміка в цих культурах представлена посудинами простих форм. У ранній час для неї характерна білий розпис по червоному тлу, але поступово цей тип декору змінюється широкими лініями, нарізкою й наліпами у вигляді звіриних фігур. Кераміка з врізним і рельєфним декором поширилася на схід, по узбережжю Гайани; вона ж знайдена й значно на захід – біля озера Валенсія.

Найдавніша керамічна традиція у Вест-Індії тісно пов’язана з культурою саладеро в низов’ях басейну Оріноко. Землеробство, засноване на розведенні маїсу й маніоку, було занесено на острови аравакськими племенами. Саладерська кераміка з білим розписом по червоному тлу, проникнула на острів Тринідад і Малі Антильські острова, досягла потім і Пуерто-Ріко.

Басейн Амазонки. На території тропічних низин басейну Амазонки і її приток відсутні виразні наземні пам’ятки доісторичної епохи. Будівлі тут споруджували з дерева й інших недовговічних матеріалів, не зводилося й великих штучних насипів. Населення було досить численним. Серед індійського населення цієї зони представлені тупи, араваки, каріби й племена інших мовних груп. Індіанці, що жили в дельті Амазонки і по її середній й нижній течії, незабаром після завоювання, були асимільовані португальцями. Населення, що жило вище по Амазонці і її численних притоках, аж до теперішнього часу продовжувало вести традиційний спосіб життя.

На острові Маражо й інших островах дельти Амазонки виявлено ряд культур. Індіанці, що створили ці культури, жили в невеликих селищах, займалися полюванням і рибальством. Вони виготовляли просту кераміку, прикрашену врізним орнаментом.

На зміну цьому населенню прийшли носії культури маражоара. Це були землеробські племена, в основному, імовірно, що спеціалізувалися на розведенні маніоку. Розмір їхніх поселень, що збереглися у вигляді невеликих житлових пагорбів, свідчить про наявність постійного населення чисельністю в 200-300 чоловік. Померлих ховали під земляними насипами поза поселенням. Їхня кераміка має вишуканий декор у вигляді різьблених і виїмчастих ліній, а також червоного, білого й чорного розпису. Серед посудин численні великі поховальні урни. Культура маражоара зникла настільки ж раптово, як і з’явилася. Культури цього регіону, що відносяться до кінця доісторичної епохи, зберегли у своїй кераміці деякі маражоарські стилістичні й технологічні традиції, але в цілому їхній спосіб життя був ближчим до способу життя мисливців і рибалок більш ранньої архаїчної епохи.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти