ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Диференціювати особливості виховної і навчальної системи у Давній Греції і Давньому Римі

У Давній Греції, що складалося з невеликих рабовласницьких міст-держав, найоригінальніша система виховання існувала в Спарті — головному місті Лаконії і в Афінах — головному місті Аттіки. Спільним в обох системах було те, що вони призначалися для виховання заможного повноправного населення в дусі зневажливого ставлення до фізичної праці й до людей праці (неповноправного населення і рабів).

У Спарті виховання мало військово-фізичний характер. Його головним завданням була підготовка мужнього, фізично розвиненого, здорового, загартованого й витривалого воїна — захисника земельної аристократії. Виховання було державним і суворо контролювалося з перших днів народження дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці (лесха) і повертали батькам лише здорових дітей. З семи років хлопчиків, які до цього жили вдома, віддавали у державні навчально-виховні заклади (агели), в яких вони перебували до 18 років під наглядом вихователів-педономів. В агелах вихованців привчали зносити голод, холод і спеку. Вони спали на земляній підлозі на твердій підстилці, отримували на рік тільки один плащ, погано харчувалися. Майже весь час їх тренували в бігу, стрибках, метанні списа та диска, у боротьбі, а на дозвіллі вони розважалися військовими іграми, вчилися співати і грати на музичних інструментах. Вихованці брали участь у нічних облавах на рабів (криптіях). З 15-річного віку юнаки мали право носити зброю і брали участь у криптіях. Після кожного року навчання проводилися публічні випробування — агони.

Розумовому вихованню дітей і молоді в Спарті приділялося мало уваги. Усі зусилля були спрямовані на виховання беззаперечного послуху, витривалості та вміння долати труднощі й незгоди. Дорослі, які відвідували агели, проводили з вихованцями бесіди про державні закони і порядки, про стійкість і мужність їхніх предків, моральні якості спартіатів.

Юнаків 18—20 років об'єднували в групи ефебів, у яких вони відбували військову службу. Дівчата також проходили військово-фізичну підготовку, щоб разом з дорослими жінками під час воєнних походів чоловіків тримати в покорі рабів і охороняти місто-державу.

Рабів у Спарті, як і в усій Давній Греції, вважали «знаряддям, що вміє говорити». Вони були позбавлені всіх прав, у тому числі й на освіту.

Афінська система виховання дещо відрізнялася від спартанської. Тут виховання мало індивідуальний характер. Афіни прагнули до поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного розвитку. Метою виховання була гармонійно розвинена особистість («калокагатія» — внутрішня і зовнішня досконалість).

До семи років хлопчики і дівчатка виховувалися в сім'ї. Відтак хлопчики навчалися в школах, а дівчатка здобували домашнє, сімейне виховання під наглядом матерів або інших жінок. Виховання дівчат було досить обмеженим і замкнутим, вони навіть перебували здебільшого в окремих частинах житлових приміщень (гінекеях). Школи були платними, а тому не для всіх доступні. Навчання дітей із заможних родин полягало у поєднанні розумового, фізичного, морального і естетичного виховання; трудового виховання дітей не існувало, оскільки фізична праця вважалась обов'язковою тільки для рабів.

Хлопчики 7—14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від гр. «дидаско» — навчаю). Учнів до школи та додому супроводжували раби — педагоги. У школах граматистів навчали писати, читати та лічити; писали на воскових дощечках паличкою (стилем), лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. У школах кіфаристів (музики) учнів, крім елементарної грамоти, вчили співати, грати на музичних інструментах, декламувати уривки з «Одіссеї», «Іліади» та інших художніх творів.

У школі палестрі (школі боротьби) під керівництвом учителів-педотрибів підлітки та юнаки 14—15 років навчалися п'ятиборства (біг, стрибки, боротьба, метання диска і списа), а також плавання.

Юнаки 17—18 років з родин найзаможнідгах аристократів виховувались у гімнасіях (гімназіях), в яких вони вивчали філософію, політику, літературу та займалися гімнастикою. Юнаки 18—20 років готувалися до військової служби (вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави).

З IV ст. до н.е. (з часу походів Александра Македонського) до І ст. н.е. грецька культура поширилася на величезній території. Цей період грецької історії називають епохою еллінізму. Нові умови життя справили величезний вплив на виховання і навчання. Освіта стає громадською справою, особливе службове становище посідає вчитель. Шкільні будівлі утримують правителі й багаті меценати. У школах починають вчитися й дівчата. З'являються систематичні навчальні плани. Александрійські вчені встановлюють новий зміст освіти, тобто завершений на певному рівні. Кожен учень мав певне місце в школі, а кращих з них преміювали. Змінилися й методи навчання, з'являється письмове приладдя і практика записування лекцій. Створюються підручники та правила термінології. Виховне значення мали свята, дні спогадів про визначні події, екскурсії до місць видатних подій.

Система освіти в цей час складалася з таких ланок: елементарна школа грамоти (7—12 років), граматична школа (12—15 років), гімнасії (15—18 років), ефебії (18— 19 років), філософська школа (20—22 роки).

Грецька школа еллінського періоду стала зразком для середньовічної Європи, адже цей тип виховання був загальним, не прив'язаним до певного державного ладу, касти, класу.

Система виховання у Давньому Римі склалася в VI— І ст. до н.е. Соціально-класове розшарування населення країни (рабовласники, вільне привілейоване населення — патриції та вершники, бідне населення — плебеї) позначилося й на системі виховання: для дітей бідноти тут існували елементарні приватні й платні школи (читання, письмо, лічба); для дітей привілейованих верств — граматичні школи, в яких учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику, елементи історії та літератури. У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. В останні століття республіканського Риму діяли школи риторів, у яких дітей знаті готували до державної діяльності, вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним.

У середині І ст. до н.е. платні граматичні та риторські школи було перетворено на державні. Якщо в Греції спостерігалася тенденція від державного виховання до приватного, то в Римі відбувався зворотний процес. Імперія, яка надто розрослася територіальне, потребувала величезної кількості відданих їй чиновників. Завдання їх підготовки постали перед школами вищого типу — граматичною і риторичною. Елементарна школа тепер повинна була виховувати вірнопідданих громадян. Учителі також стали службовцями, отримуючи державну платню.

У період існування імперії було відкрито й жіночі риторичні школи, а також спеціальні школи для підготовки лікарів, юристів, архітекторів та інших спеціалістів. У Римі виникає вища школа університетського типу (Атене-ум). В останнє століття існування Римської імперії освіта, як і вся культура, переживали занепад.

23. Охарактеризувати перші педагогічні теорії Сократа, Платона, Аристотеля, Демокріта

Давньогрецький філософ Сократ (469-399 до н. е.), який більшу частину свого життя присвятив філософії та педагогічній діяльності, заперечував можливість і необхідність пізнання світу й природи через нібито недоступність їх людському розуму, вважав, що людина повинна пізнати тільки себе, самовдосконалюватися морально. Найвищою доброчесністю, на його переконання, е мудрість, яка стримує пристрасті й афекти.

Сократ є одним з основоположників теорії про "добру природу" людини незалежно від її статі та походження. Головне завдання вихователя, за його твердженням, полягає у пробудженні кращих душевних сил особистості. Це пробудження він називав "другим народженням". Учительську діяльність він вважав важливішою за обов'язки батьків. Головним принципом такої діяльності має бути відмова від примусу й насилля, а найдієвішим засобом виховання - переконання.

Виходячи з ідеї самопізнання, Сократ розробив евристичний метод навчання, за яким вчитель повинен доводити хибність уявлень учнів, а відтак підводити їх до правильного розуміння істини. Цей метод навчання (евристична бесіда, сократичний метод), на його думку, розвиває мислення, сприяє розумовому розвитку. Так він навчав своїх учнів, яких збирав у храмах, на майданах і в парках. Цей метод широко використовують у сучасних школах.

Про твори Сократа нічого не відомо. Своє вчення він викладав усно.

Учень Сократа Платон (427-347 до н. е.), автор праць "Держава", "Закони", "Федр", "Бенкет", "Тімей" та ін., займався педагогічною діяльністю в Афінах, де при гімнасії Академія заснував філософську школу.

Платон вважав, що світ поділяється на потойбічний, вічний світ ідей (царство добра і світла) та на перехідний світ уявлень, де немає нічого постійного і зрівноваженого. Він заперечував можливість пізнання об'єктивного світу, вважаючи знання людини суб'єктивними й відносними. Пізнання, на його думку, є пригадуванням людиною ідей зі світу, в якому колись перебувала її душа і про який вона забула, з'єднавшись з тілом. У своїх творах він наводив проект держави, яка складається з таких прошарків суспільства, як філософи, воїни, усі інші (ремісники, хлібороби, торговці тощо). Філософи і воїни, на його погляд, не мають права на сім'ю, оскільки вона відволікає від державних справ.

Використовуючи досвід афінської та спартанської систем виховання, Платон першим у світі обґрунтував систему освіти і виховання підростаючого покоління. Метою виховання він вважав формування "і тіла, і душі найпрекраснішими". Він обстоював державне, суспільне виховання дітей і першим обґрунтував необхідність відкриття державних дитячих дошкільних закладів.

Відповідно до пропонованої ним системи виховання діти 3-6-річного віку мають здобувати виховання "на майданчиках" при храмах, де жінки-вихователі, призначені державою, розвивали б їх через ігри, казки, пісні, бесіди тощо. Діти 7-12 років (хлопчики і дівчатка) в державних школах повинні опановувати читання, письмо, лічбу, музику і співи. Для підлітків 12-16 років мають бути створені школи-палестри, а для юнаків 16-18 років - гімнасії. Молодь 18-20 років має відбувати військову підготовку в групах ефебів. Найздібніші молоді люди віком від 20 до 30 років можуть здобувати вищу освіту. Вивчаючи філософію, астрономію, арифметику, геометрію, музику, вони готуватимуться до виконання важливих доручень у державі. Найздібніші та найосвіченіші особи віком від 30 до 35 років можуть удосконалювати свою освіту, щоб згодом стати керівниками держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть самовдосконалюватися. Представники третьої верстви (ремісники і хлібороби) виховуються у процесі практичного життя. Платон зневажливо ставився до фізичної праці, вважав, що навчання не повинно мати трудового характеру.

Учень Платона, філософ і вчений Аристотель (384- 322 до н. е.) у науці пішов своїм шляхом ("Платон мені друг, але істина дорожча"). Він був вихователем Александра Македонського, очолював засновану ним в Афінах школу - Лікей.

Педагогічні ідеї Аристотель виклав у філософських творах "Політика", "Нікомахова етика", "Метафізика", "Про душу" та ін. Він допускав одночасне і нероздільне існування матеріальних речей і нематеріальних ідей в єдиному світі, які співвідносяться між собою відповідно як речовина і форма, що в єдності характеризують певну річ. За Аристотелем, об'єктом пізнання є не ідеї, а реальне буття. Без відчуттів немає знань. Пізнання починається з відчуттів, які е основою загальних понять.

Арістотель вважав, що людина наділена рослинною душею (її функції - розмноження і харчування), тваринною душею (відчуття і почуття) і розумом, а тому потребує всебічного (фізичного, розумового та морального) виховання. Починати слід з фізичного виховання.

Уперше в історії педагогіки він зробив спробу вікової періодизації, яку, вважав, слід враховувати у процесі виховання: від народження до 7 років; від 7 років до настання статевої зрілості - 14 років; від 15 до 21 року, тобто до змужніння. Критерієм такої періодизації вважав особливості розвитку особистості. В ідеальній державі Арістотель допускав існування сім'ї, яка виховує дитину до семи років.

Арістотель обґрунтував важливість діяльності у вихованні та навчанні ("Коли вчаться, то не грають", "Молодь потрібно готувати не для забави"). Він вважав, що все життя людини повинно бути діяльним, маючи на увазі діяльність душі з удосконалення певних доброчинностей. Учений був переконаний, що фізична праця принижує вільнонароджених і забирає час, призначений для розвитку інтелектуальних сил. Категорично він виступав проти навчання дівчат і жінок, вважаючи, що вони за своєю природою істотно відрізняються від чоловіків і тому освіта не дасть їм користі"

Цінні думки про виховання містять фрагменти творів представника античного матеріалізму Демокріта (460- 370 до н. е.), який обстоював ідею гармонійного розвитку особистості, вважав метою виховання підготовку молоді до реального життя.

На його думку, виховання й навчання облагороджують людину, розвивають розум і роблять її щасливою, тому дорослі мають надати дітям змогу вчитися. У процесі навчання слід прагнути не до багатознайства, а до оволодіння мудрістю, яка допоможе "добре мислити, добре говорити, добре діяти". Цього досягають не лише навчанням, а й завдяки доброчинному прикладу дорослих, які оточують дитину.

Демокріт один із перших висловив думки про необхідність виховання відповідно до природи дитини (принцип при родовідповідності), про важливу роль праці у вихованні й навчанні, обґрунтував перевагу праці перед "спокоєм". Будь-який вид праці, за його словами, приємніший, ніж бездіяльність, а позитивних наслідків у навчанні можна досягти лише завдяки трудовим зусиллям. Навчання він розглядав як серйозну трудову діяльність.

Значної уваги Демокріт надавав проблемам виховання дітей у сім'ї, батьківському авторитету. На його думку, розсудливість батька є найдійовішою настановою для дітей. Він вважав кращим того, хто доброчесний своїми внутрішніми переконаннями, а не того, хто побоюється закону чи сили. Той, кого утримує від негативних вчинків закон, здатний грішити таємно, а той, хто дотримується обов'язку відповідно до своїх переконань, не здатний ні таємно, ні явно вчинити щось погане.

Демокріт написав до 70 творів, проте до нас дійшли лише їх фрагменти.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти