ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розділ 2. Фабрика містера Віллі Вонка

Розділ 1. А ось і Чарлі

Ці двоє старезних людей - батько й мати пана Бакета. їх звати дідунь Джо та бабуся Джозефіна.

А ці двоє старезних людей - батько й мати пані Бакет. їх звати дідусь Джордж та бабуня Джорджина. [6]

Це - пан Бакет. Це - пані Бакет. Пан та пані Бакети мають синочка, якого звати Чарлі Бакет.

Це - Чарлі.

Добрий вам день. І вам добрий день. І вам.

Він радий вас бачити.

Уся їхня родина - шестеро дорослих (полічіть) і малий Чарлі Бакет - мешкає в дерев'яній хатинці на краю великого міста. [7]

Хатинка аж ніяк не була розрахована на стількох людей, і жилося їм там страшенно незручно. Мала вона всього дві кімнатки й однісіньке ліжко. Ліжко віддали чотирьом стареньким, бо вони ж такі кволі й утомлені. Такі втомлені, що ніколи й не злазили з ліжка.

Дідунь Джо та бабуся Джозефіна лежали з одного кінця, а дідусь Джордж та бабуня Джорджина - з другого.

Пан і пані Бакети спали з малим Чарлі Баке-том в іншій кімнатці, на матрацах на підлозі.

Влітку це ще було сяк-так, а от узимку, коли по підлозі цілісіньку ніч віяли крижані протяги, ставало нестерпно.

Вони й не мріяли купити кращу хату, чи хоч би ще одне ліжко, бо Були даже вбогі.

З усієї родини роботу мав тільки пан Бакет. Він працював на фабриці зубної пасти, де цілий день сидів на лаві, накручуючи кришечки на тюбики з пастою. Але за накручування [8] кришечок багато не платять, і бідолашний пан Бакет, хоч як багато він працював і як швидко накручував кришечки, ніколи не заробляв стільки, щоб купити бодай половину потрібних для такої великої родини речей. Грошей не вистачало навіть на харчі. На сніданок вони їли хліб з маргарином, на обід - варену картоплю з капустою, а на вечерю - капусняк. Трохи краще бувало в неділю. Усі чекали, коли настане неділя, бо хоч страви готували ті самі, але кожному дозволялося з'їсти по дві порції.

Бакети, звісно, не вмирали з голоду, але всім їм - обом дідусям, обом бабусям, батькові Чарлі, матері Чарлі і особливо малому Чарлі - з ранку до ночі здавалося, що животи поприсихали до спин.

Чарлі було найгірше. І хоч батько з матір'ю часто за обідом чи вечерею віддавали йому свої порції, та хлопцеві все одно було мало, бо він ріс. Чарлі страшенно кортіло чогось ситнішого [9] й смачнішого за капусту з капусняком. А понад усе він хотів... ШОКОЛАДУ.

Йдучи вранці до школи, Чарлі бачив у вітринах крамничок цілі стоси величезних шоколадних плиток. Він зупинявся й дивився на них, притискаючись носом до скла і стікаючи слиною. Щодня він бачив, як інші дітлахи виймали з кишень шоколадні цукерки й пожадливо їх поглинали, і це, звичайно, була для нього велика мука.

Чарлі Бакет міг відчути смак шоколаду єдиний раз на рік, на свій день народження. Уся родина заощаджувала для цього гроші і, коли наставав знаменний день, Чарлі з самісінького чудесного ранку дарували невеличку шоколадну плиточку. І щоразу він акуратно ховав цю плиточку в спеціальну дерев'яну коробочку і зберігав її, ніби вона була зі щирого золота. Кілька наступних днів не смів до неї навіть торкатися - тільки дивився. Коли ж урешті не [10] витримував, то віддирав з куточка манюсінький шматочок паперової обгортки, щоб визирнув манюсінький шматочок шоколаду, а тоді відкушував звідти манюсіньку крихточку - аби тільки відчути цей чудесний солодкий смак, що поволі розтікався по язиці. На другий день відкушував ще одну крихточку, а тоді ще і ще. Отак Чарлі примудрявся розтягти десятицен-тову плиточку шоколаду більш як на місяць.

Але я ще не сказав вам про одне лихо, що мучило малого шоколадолюба Чарлі понад усе. Воно докучало йому набагато більше, ніж якесь там споглядання шоколадних плиток у вітринах крамниць чи поїдання іншими дітьми шоколадних цукерок просто перед його носом.

Гіршої муки годі було уявити:

У цьому місті, майже біля самої хатинки, де мешкав Чарлі, стояла ВЕЛИЧЕЗНА ШОКОЛАДНА ФАБРИКА!

Ви собі уявіть! [11]

І то була не якась там звичайна шоколадна фабрика. То була найбільша й найвідоміша в цілому світі фабрика! Називалася вона «ВОНКА», а власником її був містер Віллі Вонка, найкращий за всі часи виробник і винахідник шоколадних цукерок. І що то була за чудесна, неймовірна будівля! Оточена височенним муром з величезною залізною брамою, вона вся диміла й химерно гула. А повітря навколо муру аж на кілометр просякло густими й розкішними пахощами рідкого шоколаду!

Двічі на день, ідучи до школи й повертаючись додому, малий Чарлі Бакет мусив проминати фабричну браму. І щоразу він дуже-дуже сповільнював крок, задирав носа й на повні груди вдихав цей неповторний шоколадний запах, що огортав його звідусіль.

Ох, як же йому подобався цей запах!

І як же він прагнув потрапити на фабрику й побачити, що ж там усередині. [12]

Розділ 3. Містер Вонка та Індійський принц

- Принц Пондівішна написав містерові Вонці листа, - почав дідунь Джо, - і попросив, щоб той приїхав аж у Індію і побудував йому величезний палац з самісінького шоколаду.

- І що, дідуню, містер Вонка це зробив?

- Аякже. І що то був за палац! Там було сто кімнат, і все було зроблене з темного чи світлого шоколаду. Шоколадна цегла, шоколадний цемент, шоколадні вікна, усі стіни й стеля були з шоколаду, а ще килими, картини, ліжка й меблі. А з кранів у ванній лився гарячий шоколад.

Коли все було завершено, містер Вонка сказав принцові Пондівішні: [20]

- Мушу Вас, однак, попередити, що довго все це не простоїть, тому не гайте часу й починайте їсти.

- Дурниці! - закричав принц. - Я не їстиму власного палацу! Не гризтиму сходів і навіть стін не лизатиму! Я в ньому буду жити!

Але містер Вонка мав, зрозуміло, рацію, бо незабаром після цього настав спекотний день, сонце припекло й палац почав поволі танути й розтікатися по землі.

Божевільний принц, який дрімав собі у вітальні, прокинувся й побачив, що пливе у величезному липкому й коричневому озері шоколаду.

Малий Чарлі завмер на краєчку ліжка, не зводячи очей з дідуня. Обличчя його було схвильоване, а очі такі круглі, що аж світилися білки.

- Це - правда? - засумнівався він. - Чи ви мене обманюєте?

- Правда! - вигукнули усі четверо стареньких. - Чистісінька правда! Спитай кого хочеш! [21]

- І це ще не вся правда, - додав дідунь Джо, нахилився до Чарлі й зашепотів ледь чутно й таємничо: - Ніхто... звідти... не... виходить!

- Звідки? - перепитав Чарлі.

- /... ніхто... не... заходить... туди!

- Куди?! - вигукнув Чарлі.

- На фабрику «Вонка», а то куди ж!

- Дідуню, ви про що?

- Про працівників, Чарлі.

- Про працівників?

- На всіх фабриках, - пояснив дідунь Джо, - є працівники, які щоранку й щовечора заходять і виходять з воріт... на всіх, окрім фабрики «Вонка»! Чи ти хоч раз бачив хоч однісіньку людину, яка б туди зайшла... або звідти вийшла?

Чарлі обвів поглядом усі чотири старезні обличчя, які на нього дивилися. Були вони приязно всміхнені й водночас цілком серйозні. Не було й знаку, що це жарт чи обман.

- Ну? Що скажеш? - домагався дідунь Джо. [22]

- Я... я навіть не знаю, дідуню, - почав затинатися Чарлі. - Коли я проходжу повз фабрику, то ворота завжди замкнені.

- Отож бо! - вигукнув дідунь Джо.

- Але ж там повинні працювати якісь люди...

- Ні, Чарлі, не люди. Принаймні, не звичайні люди.

- А хто?! - аж закричав Чарлі.

- Ага... Отож бо й воно... Це ще один приклад розуму й умілості містера Віллі Вонки.

- Чарлі, синку, - озвалася з дверей пані Ба-кет, - пора вже спати. Годі на сьогодні.

- Ой, мамусю, я мушу почути...

- Завтра, синку...

- Справді, - погодився дідунь Джо, - решту розповім завтра. [23]

Розділ 4. Таємні працівники

На другий вечір дідунь Джо повів розповідь далі.

- Розумієш, Чарлі, - сказав він, - ще недавно на фабриці містера Віллі Вонки працювали тисячі працівників. Аж раптом якогось дня містер Вонка мусив попросити їх усіх піти додому й більше ніколи не вертатися.

- А чому? - здивувався Чарлі. [24]

- Через шпигунів.

- Яких шпигунів?

- Розумієш, усі інші виробники шоколаду стали заздрити, що містер Вонка виробляє такі чудові цукерки, й почали засилати шпигунів, щоб ті повикрадали його таємні рецепти. Шпигуни влаштовувалися на фабрику «Вонка», прикидаючись звичайними працівниками, і вивідували, як робиться те чи те.

- А тоді верталися на свої фабрики і все розповідали? - запитав Чарлі.

- Атож, - підтвердив дідунь Джо, - бо незабаром фабрика Фікельґрубера почала виробляти морозиво, яке не тануло навіть під пекучим сонцем. Потім фабрика пана Тицьно-са випустила жуйку, що не втрачала аромату, скільки її не жуй. А тоді ще й фабрика пана Слаґворта почала виготовляти цукеркові кульки, які можна було роздути до велетенських розмірів, проштрикнути шпилькою і проковтнути. [25] І так далі, і так далі. Містер Віллі Вонка рвав на собі бороду й кричав: «Який жах! Я збанкрутую! Скрізь шпигуни! Я мушу закрити фабрику!»

- Але ж він її не закрив! - вигукнув Чарлі.

- Та ні, закрив. Сказав працівникам, що йому дуже прикро, але всі вони мають вертатися додому. Тоді замкнув головну браму й повісив на неї ланцюга. Отак зненацька величезна шоколадна фабрика містера Вонки завмерла й спорожніла. З димарів перестав іти дим, стих гул машин, і не було відтоді випущено жоднісінької шоколадки чи цукерочки. Ніхто звідти не виходив і ніхто не заходив, та й сам містер Віллі Вонка десь зник.

- Минали місяці, - вів далі дідунь Джо, - а фабрика все була на замку. І всі казали: «Бідний містер Вонка. Він був такий приємний. І які чудові штучки виготовляв. Але тепер йому гаплик. Усе пропало».

А тоді сталося щось дивовижне. Якось рано-вранці з високих фабричних димарів засоталися тоненькі смужечки білого диму! Мешканці міста зупинялися й дивилися на них. «Що це таке? - гукали вони. - Там хтось розпалив вогонь! Мабуть, містер Вонка знову відкрив фабрику!» Усі помчали до брами, сподіваючись, що вона відчинена навстіж, а містер Вонка знову радо зустрічає своїх працівників.

Та ба!

Величезна залізна брама була замкнена, ланцюг, як і раніше, висів на ній надійно, а самого містера Вонки ніде не було видно.

«Але ж фабрика працює!» - дивувалися люди. - Послухайте! Чути машини! Вони знову гудуть! А в повітрі пахне шоколадом!»

Дідунь Джо нахилився, торкнув Чарлі за коліно довгим худим пальцем і неголосно сказав:

- Та найдивніше, Чарлі, що у фабричних

вікнах рухалися маленькі темні тіні. Люди з вулиці бачили їх за матовими шибками.

- А чиї то були тіні? - миттю зацікавився Чарлі.

- Саме це всі й хотіли знати.

«Там повно працівників! - кричали люди. - Але ж ніхто туди не заходив! Брама замкнена! Це якесь божевілля! І ніхто звідти не виходить!»

- Не було жодного сумніву, - сказав дідунь Джо, - що фабрика запрацювала. Відтоді вона так і працює, ось уже десять років. А шоколадки й цукерки, виготовлені на ній, стають усе смачніші й фантастичніші. Зрозуміло, що тепер, коли містер Вонка винаходить якийсь новий дивовижний сорт цукерок, то вже ні пан Фікельґрубер, ні пан Тицьніс, ні пан Слаґ-ворт, ні будь-хто інший не спроможний його відтворити. Жоден шпигун не може проникнути на фабрику, щоб вивідати рецепт.

- Дідуню, але хто ж, - вигукнув Чарлі, - хто саме працює на фабриці містера Вонки?

- Чарлі, цього ніхто не знає.

- Та ж це нісенітниця! Чому ніхто його не спитав?

- Бо ніхто його тепер не бачить. Він не виходить з фабрики. Звідти з'являються тільки шоколадки й цукерки. Вони вискакують зі спеціального люка в стіні, вже запаковані й заадресовані, і їх щодня забирають поштові фургони.

- Дідуню, що ж то за люди там працюють?

- Любий хлопчику, - відповів дідунь Джо, - це найбільша таємниця у світі виробників шоколаду. Ми знаємо про тих людей лиш одне. Вони - малесенькі. Невиразні тіні, що іноді з'являються за вікнами, здебільшого пізно ввечері, коли горить світло, належать крихітним людям, не вищим за моє коліно...

- Таких людей не буває, - заперечив Чарлі. [29]

Саме тут до кімнати зайшов пан Бакет, батько Чарлі. Він повернувся додому з фабрики зубної пасти і схвильовано розмахував вечірньою газетою.

- Чули новину? - вигукнув він. І підняв газету, щоб було видно величезний заголовок:

НАРЕШТІ ФАБРИКУ «ВОНКА» ВІДКРИЮТЬ ДЛЯ КІЛЬКОХ ЩАСЛИВЦІВ

Розділ 5. Золоті квитки

- Це означає, що людям дозволять зайти на фабрику?! - вигукнув дідунь Джо. - Ану читай, що там написано - швиденько!

- Гаразд, - сказав пан Бакет, розгладжуючи газету «Вечірній вісник». - Слухайте.

Містер Вонка геніальний виробник цукерок, якого ніхто не бачив уже десять років, прислав сьогодні таке оголошення

Я, Віллі Вонка, вирішив дозволити цього року відвідати мою фабрику п'ятьом дітям. Майте на увазі - тільки п'ятьом і не більше. Цих п'ятьох щасливців я скрізь водитиму [31] особисто і дозволю їм побачити всі фабричні таємниці та чари. Наприкінці екскурси всі вони як спеціальний дарунок отрима-ють стільки шоколадок і цукерок, що їм вистачить на все життя! Отож шукайте Золоті квитки! П'ять Золотих квитків було надруковано на золотому папері й заховано під звичайнісінькими обгортками п'яти звичайнісіньких шоколадних батончиків. Ці п'ять батончиків можуть опинитися де завгодно - в будь-якій крамничці на будь-якій вуличці у будь-якому місті будь-якої країни світу - на будь-якому прилавку, де продають цукерки «Вонка». А п'ятеро щасливців, які знайдуть ці п'ять Золотих квитків, стануть єдиними особами, яким дозволять відвідати мою фабрику й побачити, яка вона тепер зсередини! Успіхів вам усім і успішного полювання!

(Підпис: Віллі Вонка) [32]

- Та він здурів! - пробурмотіла бабуся Джозефіна.

- Блискучий розум! - вигукнув дідунь Джо. - Просто чарівник! Ви тільки уявіть, що тепер буде! Цілісінький світ почне шукати Золоті квитки! Усі купуватимуть батончики «Вонка», сподіваючись знайти там квиточок! Він продасть шоколадок більше, ніж будь-коли! Яка ж то буде радість знайти квиток!

- А шоколадки й цукерки, яких вистачить на все життя - і безкоштовно! - додав дідусь Джордж. - Ви собі уявіть!

- їх би мали привезти вантажівкою! - сказала бабуня Джорджина.

- Мене аж нудить від самої думки про них, - скривилася бабуся Джозефіна.

- Дурниці! - вигукнув дідунь Джо. - Чар-лі, правда, було б чудесно - розгорнути батончик і побачити, як усередині виблискує Золотий квиток! [33]

- Ще й як, дідуню. Але на це нема надії, - похнюпився Чарлі. - Я ж отримую тільки одну шоколадку на рік.

. - Ніколи не знати, онучку, - втрутилась бабуня Джорджина. - За тиждень у тебе день народження. Ти маєш не менше шансів, ніж будь-хто інший.

- На жаль, це не так, - засумнівався дідусь Джордж. - Золоті квитки скоріше знайдуть ті діти, які мають змогу купувати шоколадки щодня. А наш Чарлі отримує лиш одну на рік. Надії нема. [34]

Розділ 11. Чудо

Чарлі зайшов до крамнички й поклав на прилавок мокру доларову банкноту.

- Один «Високочудесний зефірмелад Вон-ки», - випалив він, пригадуючи смак батончика, подарованого на день народження.

Чоловік за прилавком був жирний і вгодований. Мав великі губи, гладкі щоки й товстелезну шию. Жир навколо шиї звисав складками на комір, немов гумовий обруч. Він відвернувся, [67] сягнув рукою, тоді знову повернувся до Чарлі і дав йому батончик. Чарлі схопив шоколадку, миттю зірвав обгортку і вп'явся в неї зубами. Відкусив великий шматок... тоді другий... о, яка ж то радість запихати в рот величезні кусні чогось солодкого й твердого! Яке неймовірне блаженство відчувати в роті тверду й поживну їжу!

- Синку, ти так сильно захотів батончика? - лагідно спитав продавець.

Чарлі кивнув, а рота йому аж розпирало шоколадом. Продавець поклав на прилавок здачу.

- їж потроху, - порадив він. - Живіт заболить, якщо ковтати не прожувавши.

Чарлі й далі пожадливо ковтав. Не міг зупинитися. Не минуло й півхвилини, як батончик зник у горлі. Хлопець ледве дихав, але відчував неймовірне, величезне щастя. Простяг руку по здачу. Тоді завагався. Його очі були на одному [68] рівні з прилавком. Дивилися на маленькі срібні монетки, що там лежали. Усі десяти-центові. Дев'ять штук. Яка різниця, якщо він витратить ще однісіньку...

- Мабуть, - сказав він тихо, - мабуть... я візьму ще один батончик. Такий самий, якщо можна.

- Чому ж не можна? - відповів гладкий продавець. Він знову сягнув собі за спину й дістав з полиці ще один «Високочудесний зефірме-лад Вонки». Поклав його на прилавок.

Чарлі взяв, здер обгортку... і раптом... з-під обгортки... блиснуло золотим сяйвом. Серце в нього завмерло.

- Це ж Золотий квиток! - закричав продавець і підстрибнув на півметра вгору. - У тебе Золотий квиток! Ти знайшов останній Золотий квиток! Ти ба! Ідіть усі сюди! Йдіть дивіться! Цей малий знайшов останній Золотий квиток від Вонки! Ось він! У нього в руках! [69]

Здавалося, в продавця починається припадок.

- Та ще й у моїй крамничці! - кричав він. - Хлопець його знайшов у моїй крамничці! Швидше кличте кореспондентів! Обережно, синку! Не розірви! Це ж безцінна річ!

За кілька секунд навколо Чарлі з'юрмилося з двадцятеро душ, а з вулиці проштовхувалися інші. Усім кортіло побачити Золотий квиток і щасливця, котрий його знайшов.

- Де квиток? - закричав хтось. - Підніміть угору, щоб усі бачили!

- Ось він, ось він! - відгукнувся ще хтось. - Хлопець тримає його в руках! Дивіться, як сяє золото!

- І як це йому вдалося знайти, хотів би я знати? - сердито загорлав якийсь товстий хлопець. - Та я ж кілька тижнів купую щодня по двадцять батончиків!

- А уяви, скільки він усього матиме безплатно! - заздрісно додав інший хлопець. - Вистачить на все життя!

- Йому не завадить, бо він худий, мов скелет! - зареготала якась дівчинка.

Чарлі не поворухнувся. Він навіть не зняв з батончика Золотий квиток. Стояв непорушно, міцно тримаючи цукерку двома руками, а довкола штовхався й галасував натовп. Чарлі паморочилася голова. Здавалося, ніби зараз він злетить угору, як повітряна кулька. Ще трохи і його ноги відірвалися б від землі. Чув, як серце гупає десь аж у горлі.

Тієї миті він відчув, як хтось легенько торкнувся рукою його плеча, а коли зиркнув угору, то побачив над собою височенного чоловіка.

- Чуєш, - прошепотів той чоловік, - я в тебе куплю. Дам п'ятдесят доларів. Що скажеш? І ще дам новенького велосипеда. Гаразд?

- Ви що, сказилися? - крикнула якась жінка, що стояла поруч. - Та я йому за цей квиток [71] дам п 'ятсот доларів! Хочеш продати квиток за п'ятсот доларів, юначе?

- Та годі вже! - гаркнув гладкий продавець, проштовхуючись крізь юрбу і міцно хапаючи Чарлі за руку. - Дайте дитині спокій! Розійдіться! Випустіть його! - А тоді зашепотів до Чарлі, підштовхуючи його до дверей:

- Нікому не віддавай! Бігом неси квиток додому, доки не загубив! Біжи й не зупиняйся аж до самої хати, зрозумів?

Чарлі кивнув.

- Знаєш, - гладкий продавець на мить замовк і всміхнувся, - я відчуваю, що тобі цей квиток був дуже потрібний. Страшенно за тебе радий. Щастя тобі, синку.

- Дякую вам, - відповів Чарлі і щодуху помчав крізь сніг. А пробігаючи повз фабрику містера Вонки, помахав їй рукою й проспівав:

- Я ще тебе побачу! Я скоро тебе побачу! За п'ять хвилин він був удома.

Розділ 15. Шоколадний цеx

- Дуже важливий цех! - вигукнув містер Вонка, витяг з кишені в'язку ключів і застромив одного з них у замкову щілину. - Це мозковий центр усієї фабрики, серце всього бізнесу! А який він гарний! Я вимагаю, щоб мої цехи були гарні! Терпіти не можу бридких фабрик! Ну, заходьте! Але будьте обережні, дорогі дітки! Не очманійте! Не дуже хвилюйстеся! Дотримуйтесь тиші!

Містер Вонка відчинив двері. П'ятеро дітей і дев'ятеро дорослих проштовхалися в них i.j ои, яка ж дивовижна картина виникла в низ^ перед очима!

Вони стояли посеред чудової долини. Обабіч простягалися зелені луки, а поміж них текла велика коричнева ріка. і

Ба більше, посеред ріки шумів велетенський водоспад - вода стікала з стрімкої скелі, за« кручувалася щільними пластами, а тоді з роз-і маху верглася в бурхливий вир, що клекотів піною та бризками.

Під водоспадом (і це було найдивовижніше видовище) звідкілясь із височенної стелі звисало до самісінької річки ціле гроно велетенських скляних труб! Труби ті були таки справді велетенські. Було їх з добрий десяток, і вони висмоктували з річки коричневу кала

мутну воду, переганяючи її бозна-куди. А оскільки були вони зі скла, то всі бачили, як та рідина тече й булькоче, а ще було чути, як невпинно, заглушуючи ревіння водоспаду, смок-смок-смокчуть труби.

Річкові береги поросли мальовничими деревами й кущами - плакучими вербами, вільхами та високими купами рододендронів з рожевими, червоними й бузковими квітами. Луки були всіяні тисячами квіточок жовтця.

- От! - вигукнув містер Вонка, підскакуючи й показуючи золотою бамбулькою тростини на коричневу річку. - Це все шоколад! Кожна краплинка цієї ріки - з гарячого рідкого шоколаду найвищої якості. Най-най-най-вищої якості. Цього шоколаду вистачить, щоб заповнити по краї всі ванни всієї країни! Та Ще й усі плавальні басейни! Чи ж не дивовижно? А погляньте на мої труби! Вони засмоктують шоколад і розносять його по всіх фабричних [99] цехах, скрізь, куди потрібно! Тисячі літрів щогодини, любі дітки! Тисячі й тисячі літрів!

Діти та їхні батьки не могли з подиву промовити й слова. Вони були приголомшені. Ошелешені. Вражені й розгублені. їх цілковито збила з пантелику ця вся грандіозність. Вони просто стояли й дивилися.

- Цей водоспад надзвичайно важливий! - вів далі містер Вонка. - Він змішує шоколад! Розбовтує його! Колотить і збиває! Робить його легким і пінистим! Жодна інша фабрика на світі не змішує шоколад водоспадом! Але тільки так це можна зробити як належить! Тільки так! А як вам мої дерева? - вигукнув він, вказуючи тростиною. - А мої гарненькі кущики? Правда, гарні? Я ж вам казав, що ненавиджу потворність! І зрозуміло, що все це їстівне! Усе з чогось інакшого й смачного! А як вам мої луки? Подобається травичка й жовтець? Травичку, на якій ви стоїте, любі малята, [100] зроблено з нового сорту м'якої м'ятної цукрової вати, яку я недавно винайшов! Я назвав її цукряткою! Скуштуйте стеблинку! Будь ласка! Це так смачно!

Усі механічно нахилилися й зірвали по стеблинці трави - окрім Авґустуса Ґлупа, котрий хапнув одразу цілу жменю.

А Віолета Бореґард, перш ніж покуштувати свою стеблинку трави, витягла з рота жуйку, з якою вже побила світовий рекорд, і акуратно приліпила її собі за вухом.

- Яке ж це чудо! - прошепотів Чарлі. - Який чудовий смак! Правда, дідуню?

- Я б усе це поле з'їв! - захоплено всміхнувся дідунь Джо. - Лазив би на чотирьох, як корова, і схрумав би на цьому полі всю траву, до стеблинки!

- А покуштуйте жовтець! - вигукнув містер Вонка. - Він ще смачніший!

Раптом повітря задзвеніло від вереску. Верещала [101] Верука Солт. Вона несамовито вказувала на протилежний берег річки.

- Дивіться! Дивіться туди! - лементувала вона. - Що це таке? Воно рухається! Воно йде! Це маленька істота! Маленька людинка! Отам, за водоспадом!

Усі перестали збирати жовтець і глянули на той бік річки.

- Вона не бреше, дідуню! - вигукнув Чарлі. - Це справді людинка! Чоловічок! Бачите?

- Бачу, Чарлі! - схвильовано підтвердив дідунь Джо.

І тут зненацька закричали всі.

- їх двоє!

- О людоньки, й справді!

- Більш, як двоє! Он один, два, три, чотири, п'ять!

- Що вони там роблять?

- Де взялися?

- Хто вони такі? [102]

Діти разом з батьками метнулися до річки, щоб краще роздивитися.

- Це просто фантастика!

- Вони мені по коліна!

- А яке в них смішне довге волосся! Крихітні люди - завбільшки як звичайна

лялька - зупинилися на тому березі річки й почали розглядати відвідувачів. Один показав на дітей, а тоді щось прошепотів чотирьом своїм товаришам і всі п'ятеро зареготали.

- Це ж не можуть бути справжні люди, - засумнівався Чарлі.

- Звичайно, що справжні, - заперечив містер Вонка. - Це ж умпа-лумпи.

Розділ 16. Умпа-Лумпи

- Умпа-лумпи! - вигукнули всі одночасно. - Умпа-лумпи!

- Імпортовані прямо з Лумпаландії, - гордо пояснив містер Вонка.

- Нема такої країни, - заперечила пані Солт.

- Вибачте, шановна пані, але...

- Містере Вонко, - вигукнула пані Солт. - Я вчителька географії... [104]

- Тоді ви про неї ще довідаєтесь, - сказав містер Вонка. - Ой, яка ж то жахлива країна! Нема там нічого, крім густющих джунглів. Там аж кишить найнебезпечнішими у світі звірюками - роговоглі, снуцвангери і жахливі злісні вангдудлі. Один вангдудль легко може зжерти десяток умпа-лумпів та ще й примчати по добавку. Коли я туди примандрував, то виявив, що маленькі умпа-лумпи живуть у хатинках на деревах. Вони мусили жити в цих дерево-хатках, щоб урятуватися від вангдудлів, рого-воглів та снуцвангерів. Вони страшенно голодували. Харчувалися зеленою гусінню, а гусінь на смак була огидна, тож умпа-лумпи цілісінькими днями нишпорили у верхівках дерев, шукали, з чим би ту гусінь змішати, щоб поліпшити її смак - червоних жучків, наприклад, або евкаліптового листя чи кори бон-бонового дерева. Усе те було противнюче, та все ж не таке противнюче, як гусінь. Бідолашечки умпа- [105]лумпи! Понад усе їм хотілося бобів какао. Та вони ніде не могли їх роздобути. Умпа-лумпа був щасливий, коли за рік вдавалося знайти три-чотири какаові боби. А як вони про них мріяли! Какао-боби снилися їм ночами, а вдень вони тільки про них і говорили. Варто було при умпа-лумпі згадати слово «какао», як у того починала текти слина. Какао-боби, - розповідав містер Вонка, - ростуть на какаових деревах, і саме з них роблять шоколад. Без какао-бобів шоколаду не вийде. Какао-боби - це і є шоколад. Я на цій фабриці щотижня переробляю мільярди какаових бобів. Отож, шановні діти, коли я довідався, що умпа-лумпи шаліють за цим харчем, то одразу видряпався по дереву в їхнє село і пропхав голову в двері хатки вождя племені. Той бідолаха сидів охлялий і намагався їсти з миски товчену зелену гусінь, та ще й так, щоб не знудило. «Послухайте мене, - сказав я (звісно, не нашою, [106] а умпа-лумпівською мовою), - якби ви всі перебралися в мою країну й жили на моїй фабриці, то мали б какао-бобів скільки захочете! У моїх коморах їх цілі гори! їжте, скільки влізе! їжте, хоч лусніть! Можу й зарплатню видавати бобами!»

«Ви серйозно?» - аж підстрибнув на стільці вождь умпа-лумпів.

«Авжеж, серйозно, - підтвердив я. - А ще зможете їсти шоколад. Шоколад ще смачніший за какаові боби, бо до нього додають молоко й цукор».

Чоловічок заволав з радості й метнув миску з товченою гусінню у вікно хатинки. - «Домовилися! - вигукнув він. - Перебираймося!»

Отож я й переправив їх усіх сюди, усіх чоловіків, жінок і діточок умпа-лумпівського племені. Це було легко. Я перевіз їх контрабандою У великих ящиках з дірочками, і всі добралися живі й здорові. Вони чудові працівники. Усі

вже говорять по-нашому. Люблять танці й музику. Постійно складають пісні. Гадаю, ви ще не раз почуєте сьогодні їхні співи. Але мушу попередити, що вони досить пустотливі. Люблять жартувати. А одягаються, наче й досі живуть у джунглях. Наполягають на цьому. Чоловіки, як ви й самі бачите через річку, носять тільки оленячі шкури. Жінки носять листочки, а діти взагалі нічого не носять. Жінки щодня вбираються в нові листочки...

- Татку! - закричала Верука Солт (та дівчина, яка мала все, що забажає). - Татку! Я хочу умпа-лумпу! Дістань мені умпа-лум-пу! Негайно хочу умпа-лумпу! Заберу його додому! Скоріше, татку! Дістань мені умпа-лумпу!

- Ну що ти, кицю! - сказав їй батько, - не можна перебивати містера Вонку.

- Хочу умпа-лумпу! - верещала Верука.

- Добре, Веруко, добре. Але ж я не можу дістати [108] його в цю секунду. Потерпи. Я постараюся, щоб до вечора ти його вже мала.

- Авґустусе! - крикнула пані Ґлуп. - Ав-ґустусе, золотко, не треба такого робити.

Авґустус Ґлуп, як ви вже, мабуть, здогадалися, нищечком підкрався до річки і тепер стояв на березі навколішки, з шаленою швидкістю заливаючи собі жменями в рот рідкий гарячий шоколад.

Розділ 21. Чао, Віолето

- Ця жуйка, - вів далі містер Вонка, - мій найновіший, найвидатніший, найгеніальніший винахід! Це жувальна гумка, що замінює харчі! Це... це... це... оця крихітна смужечка гумки, що тут лежить, дорівнює повноцінному обіду з трьох страв!

- Що за нісенітниця? - обурився чийсь батько. [143]

- Шановний пане! - вигукнув містер Вон-ка, - коли я почну цю жуйку продавати, зміниться геть усе! Кінець кухням і куховарству! Кінець базарам! Не треба буде купувати м'ясо та крупи! Зайві стануть ножі й виделки! Не буде тарілок! Не треба буде мити посуд! Ніякого сміття! Ніякого бруду! Смужечка чарівної жувальної гумки «Вонка» - це все, що буде потрібно на сніданок, на обід і на вечерю! Оцей шматок жуйки, який я щойно виготовив, поєднує в собі томатний суп, смажене м'ясо та чорничний пиріг, хоча можна замовити все, чого душа забажає!

- Як це - томатний суп, смажене м'ясо й чорничний пиріг? - перепитала Віолета Бо-реґард.

- Якщо почнеш жувати, - пояснив містер Вонка, - то матимеш саме те, що написано в меню. Це просто дивовижно! Навіть відчуваєш, як їжа потрапляє через горло в шлунок!

А смак - дивовижний! І наїдаєшся! Стаєш ситий! Це справжня фантастика!

- Це абсолютно неможливо, - заперечила Верука Солт.

- Якщо це жуйка, - вигукнула Віолета Бореґард, - якщо це шматочок гумки, який можна жувати, то це для мене! - Вона миттю вийняла з рота власну рекордну жуйку й приліпила її за ліве вухо. - Містере Вонко, - сказала вона, - давайте вашу чарівну гумку, побачимо, як вона діє.

- Віолето, не нароби дурниць, - застерегла пані Бореґард, її мати.

- Я хочу жуйку! - вперлася Віолета. - Які тут дурниці?

- Краще не треба, - лагідно порадив містер Вонка. - Розумієш, вона ще не зовсім готова. Ще треба дещо підправити...

- Ой, та ну його! - урвала Віолета і перш, ніж містер Вонка встиг її зупинити, простягла [145] гладку руку, хапнула з шухлядки плиточк^ жуйки і кинула в рот. І відразу її потужні на# треновані щелепи почали клацати, мов обценьки. -

- Стій! - крикнув містер Вонка.

- Чудово! - вигукнула Віолета. - Томатний суп! Гарячий, густий і смачний! Я відчуваю, як я його ковтаю!

- Зупинися! - благав містер Вонка. - Жуйка ще не готова! Вона ще неправильна!

- Ще й яка правильна! - заперечила Віолета. - Так гарно діє! Ой, який смачнющий суп!

- Виплюнь! - звелів містер Вонка.

- Вона змінюється! - крикнула Віолета, одночасно жуючи й регочучи. - Тепер уже друга страва! Смажене м'ясо! Ніжне й соковите! О, який смак! Запечена картопля теж надзвичайна! Хрустка зверху, а всередині масло!

- Як цікаво, Віолето, - розчулилася пані Бореґард. - Ти в мене така розумниця. [146]

- Жуй, дитинко, жуй! - заохотив пан Бореґард. - Не зупиняйся, маленька! Це видатний день для родини Бореґардів! Наша дівчинка перша в світі їсть обід з жувальної гумки!

Усі дивилися на Віолету Бореґард, яка жувала дивовижну жуйку. Малий Чарлі Бакет заворожено стежив, як її великі м'ясисті губи стискалися і розтискались. Дідунь Джо теж не зводив з дівчини очей. Містер Вонка заламував руки, примовляючи:

- Ні-ні-ні-ні-ні! її ще не можна їсти! Вона не готова! Не жуй!

- Чорничний пиріг з вершками! - повідомила Віолета. - Ось він! О, яка смакота! Як добре! Так... так ніби я насправді його ковтаю! Ніби я жую й ковтаю великими шматками найсмачніший в світі чорничний пиріг!

- О Господи, дитино! - заверещала раптом пані Бореґард, дивлячись на Віолету, - що з твоїм носом! [147]

- Мамо, мовчи, дай дожувати! - озвалася Віолета.

- Синіє! - репетувала пані Бореґард. - Твій ніс стає чорно-синій, як чорниця!

- Мама каже правду! - заволав пан Бореґард. - Твій ніс став фіолетовий!

- Як це? - перепитала Віолета, не припиняючи жувати.

- І щоки! - лементувала пані Бореґард. - Щоки теж чорніють! І підборіддя! Усе обличчя стало чорно-синє!

- Негайно виплюнь жуйку! - наказав пан Бореґард.

- Пожалійте нас! Рятуйте! - кричала пані Бореґард. - Дівчинка все чорніє й синіє! Навіть волосся змінює колір! Віолето, ти стаєш фіолетова! Що з тобою діється?

- Я ж казав, що жуйка ще недороблена, -зітхнув містер Вонка, скрушно похитуючи го ловою. [148]

- Воно й видно! - верещала пані Бореґард. - Подивіться на мою дівчинку!

Усі дивилися на Віолету. Яке ж то було жахливе видовисько! її лице, руки, ноги, шия - власне кажучи, все тіло, вся шкіра, а заодно й копиця кучерявого волосся стали сліпучо-фіолетово-чорні - як чорничний сік!

- Завжди щось не так, коли доходить до десерту, - зітхнув містер Вонка. - Це через чорничний пиріг. Але з часом я все відрегулюю, от побачите.

- Віолето, - закричала пані Бореґард, - ти пухнеш!

- Мене нудить, - пожалілася Віолета.

- Ти роздуваєшся! - знову крикнула пані Бореґард.

- Мені дуже погано! - застогнала Віолета.

- Ще б пак! - сказав пан Бореґард.

- Господи, дитинко! - пропищала пані Бореґард. - Ти надимаєшся, як повітряна куля!-

- Як чорниця, - уточнив містер Вонка.

- Кличте лікаря! - крикнув пан Бореґард.

- Проткніть її шпилькою! - підказав чийсь батько.

- Рятуйте її! - заламувала руки пані Боре* ґард.

Та врятувати Віолету було годі. її тіло розч дималося й змінювало форму з такою швид~ кістю, що вже за хвилину перетворилося на вєі личезну круглу темно-синю кулю - власне, на велетенську ягоду чорниці, - а від самої Віоі лети Бореґард лишилося тільки по парі крихітних ніжок та ручок, що стирчали з величезної круглої ягоди, та ще малесенька голівка нагорі.

- Це завжди так, - зітхнув містер Вонка. - Я вже двадцять разів випробовував цю жуйку в тестувальній залі на умпа-лумпах, і вони всі двадцятеро перетворилися на чорниці. Це мене так дратує. Не збагну, чому воно так.

- Я не хочу мати чорницю замість дочки! [150]

закричала пані Бореґард. - Негайно зробіть її такою, як була!

Містер Вонка клацнув пальцями, і біля нього миттю з'явилося десятеро умпа-лумпів.

- Закотіть панночку Бореґард у човен, - звелів він їм, - і везіть у сокочавильний цех.

- Сокочавильний цех? - сахнулася пані Бореґард. - Що з нею там робитимуть?

- Чавитимуть, - відказав містер Вонка. - Треба негайно вичавити з неї сік. А потім побачимо... Та не журіться, шановна пані Бореґард. Ми її відрегулюємо, хоч би там що. Мені так прикро, чесне слово...

Десятеро умпа-лумпів уже котили величезну ягоду чорниці через усю залу винаходів до дверей, що виходили на шоколадну річку, де на них чекав човен.

Пан і пані Бореґард побігли за ними. Інші гості, разом з малим Чарлі Бакетом та дідунем Джо, стояли непорушно й дивилися. [151]

- Чуєте, - зашепотів Чарлі, - чуєте, дідуню! Умпа-лумпи в човні заспівали! До зали долинув спів стоголосого хору:

- Усі ми, любі друзі, згодні, що гіршого нема сьогодні, ніж бачити дурну дивачку, яка весь час жує жувачку. (Таку ганебно звичку мати - вже краще в носі колупати). Ці жуйки горе вам несуть - пустопорожня їхня суть. В халепу влип, на нашу думку, той, хто жує жувальну гумку. Вам, може, оповісти знов про бідну панну Біґелов, яка цілісінькими днями жувала жуйку до безтями? Жувала в ванні і в аптеці, в метро, в таксі, на дискотеці, [152]

жувала в церкві і в кіно - такого світ не знав давно! Якщо було їй жуйки мало, вона лінолеум жувала. Жувала віники і гроші, і навіть вухо листоноші. Жувала туфлі і панчохи... В одного хлопця носа трохи не віджувала... Й ось халепа - у неї виросла щелепа, а з нею й зуби, що стирчали, неначе в два ряди кинджали! Роками так вона жувала щодня сто жуйок, і не знала, що прийде день, настане час, коли закінчиться все враз. Ось спатки панночка лягає журнальчик перед сном читає, і жуйка в роті люба-мила, й зубочки, як у крокодила. [153]Під північ жуйку відкладає і вже немовби засинає. Та що за диво! Панна спить, а щелепи її й на мить свого жування не спиняють, хоч жуйки в роті вже не мають. Жували так безперестанку аж до самісінького ранку. Було маркотно й підозріло як в темряві щось гуркотіло, коли її великий рот гримів, як тракторний завод! Усе гучніше: «трах-тарах». О, як спинити весь цей жах! Зубиська наче показились, на все на світі розізлились і панночці, що мирно спала, пів'язика відшматували. Тож панна Біґелов німа відтоді стала і сумна, [154]

і далі все життя жила

в брудній лікарні край села.

Тому урятувати варт нам Віолету Бореґард, щоби вона так не страждала. Не пізно ще. Та часу мало. Повинн<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти