ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розділ 14. Містер Віллі Вонкa

За відчиненими фабричними воротами стояв сам містер Вонка.

І що то був за дивовижний чоловік!

На голові він мав чорний циліндр.

Одягнений був у фрак з розкішного темно-фіолетового оксамиту.

Штани мав темно-зелені.

Рукавички - перламутрово-сірі. [88]

А в руці тримав елегантну тростину з золотою бамбулькою.

З його підборіддя стирчала акуратна чорна цапина борідка. А очі - очі він мав невимовно ясні. Здавалося, що вони весь час іскряться й мерехтять. Власне кажучи, все його лице освітлював радісний усміх.

Ох, а яким він здавався розумним! Яким кмітливим, проникливим і енергійним! Він без упину посмикував головою, схиляв її і так і сяк, ніби вбирав усе довкола своїми ясними мерехтливими очима. Його рухи були швидкі, як у білки, спритної й хитрющої старої білки з парку.

Зненацька він кумедно з підстрибом затанцював на снігу, широко розвів руки, всміхнувся п'ятьом дітлахам, що скупчилися біля воріт, і вигукнув:

- Вітаю вас, мої маленькі друзі! Запрошую на фабрику! [89]

Голос його звучав високо й чисто, мов флейта.

- Підходьте по одному, - покликав він, - разом з батьками. Показуйте свій Золотий квиток і називайтеся. Хто перший?

Гладкий хлопець виступив наперед.

- Я - Авґустус Ґлуп, - сказав він.

- Авґустус! - вигукнув містер Вонка, схопив його за руку й енергійно почав нею трясти. - Любий хлопчику, який я радий тебе бачити! Я захоплений! Зачарований! Безмежно втішений, що ти прийшов! А це твої батьки? Як приємно! Заходьте! Заходьте! Правильно! У ці ворота!

Видно було, що містер Вонка схвильований не менше за всіх інших.

- Мене звати, - вийшла вперед наступна дитина, - Верука Солт.

- Дорогенька Веруко! Як ся маєш? Така радість! У тебе таке цікаве ім'я! Я думав, що верука - це така бородавка, що вискакує на п'ятах! Але я, мабуть, помилявся. Яка ти гарна в цій [90] чудовій норковій шубці! Я дуже радий, що ти прийшла! Боженьку, це буде такий цікавий день! Маю надію, що тобі тут сподобається! Я впевнений! Я знаю! Твій батько? Здоровенькі були, пане Солт. Пані Солт? Безмежно радий вас бачити! Так, так, з квитком усе гаразд! Прошу заходити!

Наступні двоє дітей, Віолета Бореґард і Майк Тіві, ступили вперед, показали квитки, а містер Вонка так енергійно їх вітав, що трохи не повідривав рук.

Аж ось почувся нервовий шепіт:

- Чарлі Бакет.

- Чарлі! - вигукнув містер Вонка. - Ну, ну, ну! То он ти який! Це ти знайшов квитка щойно вчора? Так, так. Я читав у ранкових газетах! Саме вчасно, любий хлопчику! Я такий радий! Такий за тебе щасливий! А це? Твій дідунь? Приємно познайомитись, добродію! Я захоплений! Зачарований! Радий-радісінький! [91] Чудово! Усі вже тут? П'ятеро діточок? Так! Добре! Тепер ідіть за мною! Наша екскурсія зараз почнеться! Але тримайтеся разомі; Будьте ласкаві, самі нікуди не відходьте! Я не хотів би когось із вас загубити на цьому рівні! Боронь Боже!

Чарлі зиркнув через плече й побачив, як великі залізні ворота за спиною повільно зачинялися. Юрба за ними й далі штовхалася й галасувала. Чарлі востаннє глянув на людей.

І ось ворота з гуркотом зачинилися і зовнішній світ пропав з виду.

- Осюди! - вигукнув містер Вонка, дрібочучи попереду всіх. - У ці великі червоні двері, прошу! Правильно! Там гарно й тепло! Мушу дбати, щоб на фабриці було тепло - через працівників! Мої працівники звикли до неймовірно гарячого клімату! Холоду вони не витримують! Вони б загинули, якби в таку погоду вийшли надвір! Позамерзали б!

- А хто ті працівники? - поцікавився Ав-ґустус Ґлуп.

- На все свій час, хлопчику! - всміхнувся Авґустусові містер Вонка. - Потерпи! Ще хвильку - й побачиш! Усі вже зайшли? Добре! Чи не могли б ви зачинити двері? Дякую.

Чарлі Бакет опинився в довжелезному коридорі, що безкінечно тягнувся хтозна-куди. Коридор був такий широкий, що легко проїхав би автомобіль. Стіни були блідо-рожеві, а освітлення - м'яке й затишне.

- Як гарно й тепло! - прошепотів Чарлі.

- Точно. А який чудовий запах! - відгукнувся дідунь Джо, глибоко атягуючи ніздрями повітря. Здавалося, в цьому повітрі змішалися всі найкращі пахощі світу - аромат смаженої кави, паленого цукру, плавленого шоколаду, м'яти, фіалок, товчених горішків, яблуневого Цвіту, карамелі та лимонної шкірки...

А здалеку, з самого серця величезної фабрики, приглушено долинав могутній гуркіт, немовби в якійсь велетенській машині з карколомною швидкістю крутилися колеса й шестерні.

- Оце, любі дітки, - сказав, перекрикуючи гуркіт, містер Вонка, - це головний коридор. Повісьте шуби й шапки на вішак і йдіть за мною. Сюди! Добре! Усі готові? Тоді вперед! Уже йдемо! - Він подріботів коридором, хвости темно-фіолетового оксамитового фрака залопотіли в нього за спиною, а відвідувачі побігли за ним.

Якщо подумати, то це був чималий гурт людей. Дев'ятеро дорослих і п'ятеро дітей, усього чотирнадцять душ. Тож можете уявити, яка почалася штовханина й штурханина, коли всі кинулися бігти коридором, намагаючись не відстати від стрімкої невеличкої постаті.

- Скоріше! - підганяв містер Вонка. - Ворушіться! Ми сьогодні нічого не встигнемо, якщо ви будете такі мляві! [94]

Незабаром він звернув з головного коридору праворуч, у коридор трохи вужчий.

Тоді повернув ліворуч.

Тоді знову ліворуч.

Тоді праворуч.

Тоді ліворуч.

Тоді праворуч.

Тоді праворуч.

Тоді ліворуч.

Це був ніби велетенський кролячий САЖОК, де навсібіч розгалужувалися нові й нові коридори.

- Чарлі, тільки не відпусти моєї руки, - прошепотів дідунь Джо.

- Зверніть увагу, що всі коридори ведуть униз! - гукнув містер Вонка. - Зараз ми спустимося під землю! Усі найважливіші цехи моєї фабрики розташовані глибоко під землею!

- А чому? - здивувався хтось.

- Бо нагорі для них зовсім не було б місця! -

-95-

пояснив містер Вонка. - Ви побачите, які це велетенські цехи! Більші за футбольні поля! Жодна будівля в світі не змогла б їх умістити? А от унизу, під землею, місця повно. Жоднщ; обмежень - копай, скільки хочеш.

Містер Вонка повернув праворуч.

Тоді ліворуч.

Тоді знову праворуч.

Коридори знижувалися дедалі крутіше.

І раптом містер Вонка зупинився. Перед ним сяяли блискучі металеві двері. Усі з'юрмилися навколо. На дверях великими літерами було написано:

«ШОКОЛАДНИЙ ЦЕХ»

Розділ 15. Шоколадний цеx

- Дуже важливий цех! - вигукнув містер Вонка, витяг з кишені в'язку ключів і застромив одного з них у замкову щілину. - Це мозковий центр усієї фабрики, серце всього бізнесу! А який він гарний! Я вимагаю, щоб мої цехи були гарні! Терпіти не можу бридких фабрик! Ну, заходьте! Але будьте обережні, дорогі дітки! Не очманійте! Не дуже хвилюйстеся! Дотримуйтесь тиші!

Містер Вонка відчинив двері. П'ятеро дітей і дев'ятеро дорослих проштовхалися в них i.j ои, яка ж дивовижна картина виникла в низ^ перед очима!

Вони стояли посеред чудової долини. Обабіч простягалися зелені луки, а поміж них текла велика коричнева ріка. і

Ба більше, посеред ріки шумів велетенський водоспад - вода стікала з стрімкої скелі, за« кручувалася щільними пластами, а тоді з роз-і маху верглася в бурхливий вир, що клекотів піною та бризками.

Під водоспадом (і це було найдивовижніше видовище) звідкілясь із височенної стелі звисало до самісінької річки ціле гроно велетенських скляних труб! Труби ті були таки справді велетенські. Було їх з добрий десяток, і вони висмоктували з річки коричневу кала

мутну воду, переганяючи її бозна-куди. А оскільки були вони зі скла, то всі бачили, як та рідина тече й булькоче, а ще було чути, як невпинно, заглушуючи ревіння водоспаду, смок-смок-смокчуть труби.

Річкові береги поросли мальовничими деревами й кущами - плакучими вербами, вільхами та високими купами рододендронів з рожевими, червоними й бузковими квітами. Луки були всіяні тисячами квіточок жовтця.

- От! - вигукнув містер Вонка, підскакуючи й показуючи золотою бамбулькою тростини на коричневу річку. - Це все шоколад! Кожна краплинка цієї ріки - з гарячого рідкого шоколаду найвищої якості. Най-най-най-вищої якості. Цього шоколаду вистачить, щоб заповнити по краї всі ванни всієї країни! Та Ще й усі плавальні басейни! Чи ж не дивовижно? А погляньте на мої труби! Вони засмоктують шоколад і розносять його по всіх фабричних [99] цехах, скрізь, куди потрібно! Тисячі літрів щогодини, любі дітки! Тисячі й тисячі літрів!

Діти та їхні батьки не могли з подиву промовити й слова. Вони були приголомшені. Ошелешені. Вражені й розгублені. їх цілковито збила з пантелику ця вся грандіозність. Вони просто стояли й дивилися.

- Цей водоспад надзвичайно важливий! - вів далі містер Вонка. - Він змішує шоколад! Розбовтує його! Колотить і збиває! Робить його легким і пінистим! Жодна інша фабрика на світі не змішує шоколад водоспадом! Але тільки так це можна зробити як належить! Тільки так! А як вам мої дерева? - вигукнув він, вказуючи тростиною. - А мої гарненькі кущики? Правда, гарні? Я ж вам казав, що ненавиджу потворність! І зрозуміло, що все це їстівне! Усе з чогось інакшого й смачного! А як вам мої луки? Подобається травичка й жовтець? Травичку, на якій ви стоїте, любі малята, [100] зроблено з нового сорту м'якої м'ятної цукрової вати, яку я недавно винайшов! Я назвав її цукряткою! Скуштуйте стеблинку! Будь ласка! Це так смачно!

Усі механічно нахилилися й зірвали по стеблинці трави - окрім Авґустуса Ґлупа, котрий хапнув одразу цілу жменю.

А Віолета Бореґард, перш ніж покуштувати свою стеблинку трави, витягла з рота жуйку, з якою вже побила світовий рекорд, і акуратно приліпила її собі за вухом.

- Яке ж це чудо! - прошепотів Чарлі. - Який чудовий смак! Правда, дідуню?

- Я б усе це поле з'їв! - захоплено всміхнувся дідунь Джо. - Лазив би на чотирьох, як корова, і схрумав би на цьому полі всю траву, до стеблинки!

- А покуштуйте жовтець! - вигукнув містер Вонка. - Він ще смачніший!

Раптом повітря задзвеніло від вереску. Верещала [101] Верука Солт. Вона несамовито вказувала на протилежний берег річки.

- Дивіться! Дивіться туди! - лементувала вона. - Що це таке? Воно рухається! Воно йде! Це маленька істота! Маленька людинка! Отам, за водоспадом!

Усі перестали збирати жовтець і глянули на той бік річки.

- Вона не бреше, дідуню! - вигукнув Чарлі. - Це справді людинка! Чоловічок! Бачите?

- Бачу, Чарлі! - схвильовано підтвердив дідунь Джо.

І тут зненацька закричали всі.

- їх двоє!

- О людоньки, й справді!

- Більш, як двоє! Он один, два, три, чотири, п'ять!

- Що вони там роблять?

- Де взялися?

- Хто вони такі? [102]

Діти разом з батьками метнулися до річки, щоб краще роздивитися.

- Це просто фантастика!

- Вони мені по коліна!

- А яке в них смішне довге волосся! Крихітні люди - завбільшки як звичайна

лялька - зупинилися на тому березі річки й почали розглядати відвідувачів. Один показав на дітей, а тоді щось прошепотів чотирьом своїм товаришам і всі п'ятеро зареготали.

- Це ж не можуть бути справжні люди, - засумнівався Чарлі.

- Звичайно, що справжні, - заперечив містер Вонка. - Це ж умпа-лумпи.

Розділ 16. Умпа-Лумпи

- Умпа-лумпи! - вигукнули всі одночасно. - Умпа-лумпи!

- Імпортовані прямо з Лумпаландії, - гордо пояснив містер Вонка.

- Нема такої країни, - заперечила пані Солт.

- Вибачте, шановна пані, але...

- Містере Вонко, - вигукнула пані Солт. - Я вчителька географії... [104]

- Тоді ви про неї ще довідаєтесь, - сказав містер Вонка. - Ой, яка ж то жахлива країна! Нема там нічого, крім густющих джунглів. Там аж кишить найнебезпечнішими у світі звірюками - роговоглі, снуцвангери і жахливі злісні вангдудлі. Один вангдудль легко може зжерти десяток умпа-лумпів та ще й примчати по добавку. Коли я туди примандрував, то виявив, що маленькі умпа-лумпи живуть у хатинках на деревах. Вони мусили жити в цих дерево-хатках, щоб урятуватися від вангдудлів, рого-воглів та снуцвангерів. Вони страшенно голодували. Харчувалися зеленою гусінню, а гусінь на смак була огидна, тож умпа-лумпи цілісінькими днями нишпорили у верхівках дерев, шукали, з чим би ту гусінь змішати, щоб поліпшити її смак - червоних жучків, наприклад, або евкаліптового листя чи кори бон-бонового дерева. Усе те було противнюче, та все ж не таке противнюче, як гусінь. Бідолашечки умпа- [105]лумпи! Понад усе їм хотілося бобів какао. Та вони ніде не могли їх роздобути. Умпа-лумпа був щасливий, коли за рік вдавалося знайти три-чотири какаові боби. А як вони про них мріяли! Какао-боби снилися їм ночами, а вдень вони тільки про них і говорили. Варто було при умпа-лумпі згадати слово «какао», як у того починала текти слина. Какао-боби, - розповідав містер Вонка, - ростуть на какаових деревах, і саме з них роблять шоколад. Без какао-бобів шоколаду не вийде. Какао-боби - це і є шоколад. Я на цій фабриці щотижня переробляю мільярди какаових бобів. Отож, шановні діти, коли я довідався, що умпа-лумпи шаліють за цим харчем, то одразу видряпався по дереву в їхнє село і пропхав голову в двері хатки вождя племені. Той бідолаха сидів охлялий і намагався їсти з миски товчену зелену гусінь, та ще й так, щоб не знудило. «Послухайте мене, - сказав я (звісно, не нашою, [106] а умпа-лумпівською мовою), - якби ви всі перебралися в мою країну й жили на моїй фабриці, то мали б какао-бобів скільки захочете! У моїх коморах їх цілі гори! їжте, скільки влізе! їжте, хоч лусніть! Можу й зарплатню видавати бобами!»

«Ви серйозно?» - аж підстрибнув на стільці вождь умпа-лумпів.

«Авжеж, серйозно, - підтвердив я. - А ще зможете їсти шоколад. Шоколад ще смачніший за какаові боби, бо до нього додають молоко й цукор».

Чоловічок заволав з радості й метнув миску з товченою гусінню у вікно хатинки. - «Домовилися! - вигукнув він. - Перебираймося!»

Отож я й переправив їх усіх сюди, усіх чоловіків, жінок і діточок умпа-лумпівського племені. Це було легко. Я перевіз їх контрабандою У великих ящиках з дірочками, і всі добралися живі й здорові. Вони чудові працівники. Усі

вже говорять по-нашому. Люблять танці й музику. Постійно складають пісні. Гадаю, ви ще не раз почуєте сьогодні їхні співи. Але мушу попередити, що вони досить пустотливі. Люблять жартувати. А одягаються, наче й досі живуть у джунглях. Наполягають на цьому. Чоловіки, як ви й самі бачите через річку, носять тільки оленячі шкури. Жінки носять листочки, а діти взагалі нічого не носять. Жінки щодня вбираються в нові листочки...

- Татку! - закричала Верука Солт (та дівчина, яка мала все, що забажає). - Татку! Я хочу умпа-лумпу! Дістань мені умпа-лум-пу! Негайно хочу умпа-лумпу! Заберу його додому! Скоріше, татку! Дістань мені умпа-лумпу!

- Ну що ти, кицю! - сказав їй батько, - не можна перебивати містера Вонку.

- Хочу умпа-лумпу! - верещала Верука.

- Добре, Веруко, добре. Але ж я не можу дістати [108] його в цю секунду. Потерпи. Я постараюся, щоб до вечора ти його вже мала.

- Авґустусе! - крикнула пані Ґлуп. - Ав-ґустусе, золотко, не треба такого робити.

Авґустус Ґлуп, як ви вже, мабуть, здогадалися, нищечком підкрався до річки і тепер стояв на березі навколішки, з шаленою швидкістю заливаючи собі жменями в рот рідкий гарячий шоколад.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти