ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


УКРАЇНСТВО ДО ВІЙНИ, ПІД-ЧАС ВІЙНИ Й У РЕВОЛЮЦІЇ

Загрузка...

1. Хрест на могилі нації: „Не було, немає й бути не може”.

Здається, ні одна группа громадянства Росії не приняла з таким щирим серцем, з таким чуттям радости й полегкости, з таким непідмішаним ентузіазмом Велику Російську Революцію, як українство.

Це цілком зрозуміло. Що більше страждання, то дужча радість од визволення від його. А українство не могло пожалітись на поміркованість політики російського монархічного уряду що до України. Всі форми утиску, експлуатації й нищення прав політичних, соціальних, національних та взагалі прав людини й громадянина, так притаманні всій сістемі, всьому характеру урядування царизму, що до українства прикладалися в самих щедрих розмірах і без усякого маскування.

Основною, історичною, істотною метою російського імперіалізму було з самого початку злуки України з Москвою, з моменту нещасливого переяславського трактату — знищити всяку тінь права української нації на цей трактат. Український народ на основі цього трактату вступив у державні й правові відносини з Московською державою, яко рівний з рівним, забезпечуючи собі ту рівність зазначеними в договорі засобами.

Але всякий закон, всякий трактат є тільки констатування й фіксація взаємовідношення сил двох контраґентів у той момент, це є тільки часове завішення зброї. Дійсний же закон і право є законом і правом сили. Знесилена, розшматована боротьбою з польською шляхтою українська селянсько-козацька нація зразу виявилась слабіщою стороною що до Москви. На цій підставі московські царі вклали в трактат і в відносини між Москвою та Україною своє власне право й розуміння того акту, се-б-то право й розуміння дужчого.

Яка ж може бути рівність між дужчим і слабішим? Отже, рівність, так урочисто, так клятвенно зазначену в переяславському трактаті, було зразу ж одсунено набік, як не відповідну дійсному, реальному відношенню сил. А звідси виходячи, всі засоби до фактичного встановлення її поміж Москвою та Україною сістематично було нищено.

Найбільшим лихом української нації в усій її траґічній історії було й є її прекрасна теріторія, родюча земля, багацтва вод і землі, м'ягкий, теплий, здоровий клімат. І це було найбільшим стімулом того жагучого прагнення Москви до найтіснішого „порідення з братським народом”, до перероблення переяславського трактату на своє розуміння й хотіння.

Певна етнолоґічна близькість цих двох націй улекшувала завдання царизму. З родичами, звичайно, найменьче церемоняться. Але, щоб цілком мати вільну руку в експлуатації багацтв України, щоб почувати себе зовсім дома в себе, треба було родича остаточно вигнати з його хати, заволодіти нею й знищити навіть всяку пам'ять про якогось, родича.

І через це „Україну” було переіменовано на „Малороссію”. (Стадія рідности, але без рівности: „мала-россія”.) Малороссія якийсь час ще мала атрібути поганенького, маленького родича, тому ще користувалась деяким правом у своїй хаті. Але далі родича було зовсім вигнано й всяку рідність знищено: ніякого ні українського, ні малоросійського самостійного народу не було й нема, є тільки один руський (московський) народ і єдина Росія.

Вся історія відносин між Москою та Україною на протязі більше, як 250 літ, з моменту злуки цих двох держав є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імени її не лишилось.

І, здавалось, така політика мала успіх. Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, зтерорізоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, злилось, асімілювалось і стало „руським”. Інтеліґенція мусіла замерти, коли було знищено всі джерела її походження: школу, українську мову в урядуванню, літературу. Лишився сам народ, без панства, без літератури, без школи, безграмотний, знесилений, оплутаний законами й державними апаратами визиску. Він уже забув свою історію, свою колишню боротьбу за соціальне й національне визволення з під польсько-московської шляхти, свої великі установи (як наприклад республіку Січи Запорожської), свій колишній високий стан культурности, свою науку й школу, які були зразком і вчителем напівазіатської Москви; він навіть ім'я своє забув і покірно, тупо одгукувався на те ім'я, яким кликав його пан. Здавалось, нігде не лишилось ніякого сліду про колишнього господаря багатої, заграбованої країни. Ніхто по всім світі не знав про істнування якоїсь там напів задушеної в цупких обіймах російського самодержавія нації. Ні в европейській, ні в російській історії чи літературі нічого ніколи про це не згадувалось.

Здавалось, зроблено було все чисто: закопано, засипано, землю на могилі виглажено й пісочком присипано. „Ніякої української мови не було, немає й бути не може” — сказав в 80-х роках минулого століття один з видатних російських могильщиків України притоптуючи ногами землю на могилі. І, дійсно, за тих часів не могло з'явитись у літературі ні одного слова на українській мові. Щоб надрукувати українську народню пісню, її треба було перекласти на латинську або на французську мову. Отже, ніби повна смерть нації.

Сепаратизм від загибелі.

Але знов таки: закон є тільки фіксація певного стану, але не абсолютна норма для майбутнього. Так, — усіма апаратами державного й національного панування було знищено всякий зверхній прояв істнування української нації. Закон констатував силу й волю дужчої сторони. Але дійсний закон, закон життя не завсігди підлягає людським нормам. І волею цього закону ограбований родич усе ж таки й притоптаний жив, дихав, істнував; він говорити не міг, волі не мав, прав не мав, свідомости не мав, але закони життя в йому одбувалися в усій їхній залізній необхідности. Як тільки змінялись обставини, як тільки трошки слабла рука, що затуляла рота зв'язаному рабові, він починав уже не тільки мугикати, але щось виразніше говорити, з'являлась членороздільна людська мова, мова стогону, жалю, — з'являлась українська література. Бо такий закон життя, що живий орґанізм мусить виявляти себе в рухові й згуках.

Але як тільки такі вияви недодушеного родича здавались російському самодержавію неприємними або небезпечними, рота знов зав'язувалось і вже родич нічим не міг заявити про себе.

Так, наприклад, сталось під час війни 1914 року. Самодержавіє, боячись усяких ворожих собі елементів, зразу ж по оповіщенню війни постаралось придушити їх. Українство, звичайно, було в першому ряді цих ворогів монархізму й воно перше відчуло на собі тяжку лапу деспота.

Але лапа лапою, а життя життям. І цілком зрозуміло, що, коли самодержавіє загнало нас у підполля, коли заборонило всяке голосне друковане слово на українській мові, коли за одну належнісь до української нації садовили людей у тюрми, гнали в скотячих ваґонах у заслання, мордували місяцями в страшних „участках”, коли отверто й цінично заявлялось, що нарешті настав час остаточної загибелі українства й ту загибель усі реакційні течії Росії провадили в життя з сласностю й потиранням рук, коли нас обкидувалось болотом, інсінуаціями, прокльонами й коли за нас не чулось майже ні одного голосу, — цілком натурально, що ми тоді найбільше, найвиразніше почували себе чужими, ворожими цій проклятій „тюрмі народів”. Всякий хоч трошки свідомий, хоч трошки чулий на біль і страждання українець був за тих часів запеклим мрійником, фантастом, жагучим творцем таких намріяних комбінацій, які кінець кінцем увільняли нас з тюрми. Тут є корінь сепаратизму. Ми всі хотіли сепаратуватись від насильства, від самодержавної руки, від ганебної смерти в петлі всеросійської шибениці. Нам закидали брак патріотизму. В ім'я ж чого ми мали бити в бубни й літаври, гасати в дикому танкові й горлати славу? В ім'я того, що сотні тисяч наших мирних працьовників, творців і виробників здорових, простих, житєвих цінностів трощилися гарматами й трупом устилали шлях якимсь там крамарям і торгашам до великої всесвітньої поживи? Чи в ім'я того, що на випадок перемоги Росії, торжествуюча переможниця реакція ще цупкіше взяла б у лабети невибиті на фронті мілліони працьовників і ще нахабніше, ще отвертіше затвердила б своє право визиску й насильства? Чи в ім'я того, щоб нас уже остаточно, до щенту було задушено тоді, нас, українство, того недодушеного Авеля, кров якого 250 літ вопіяла до неба й до совісти всякого порядного, не задурманеного цею кроввю чоловіка?

Чого ради ми мали боятись розбиття Росії на фронті й у середині? І як сміли, оті наші докірники, докоряти нам?! звідки вони почерпали таку неймовірну силу цінізму, щоб вимагати од нас, од тих, кого вони розпинали, били по ланітах, кому плювали в закрівавлені, розбиті чорносотенним чоботом очі, хвали й славословія собі, своїм чоботям і кулакам?

І що дивного, що ми, сидячи в тюрмах, засланнях, у підполлях, з розбитими очима, з задушеним горлом, задихаючись, гарячково жадно прислухались до гуркоту гармат на фронтах і гадали, чи скоро той гуркіт наблизиться на Україну й розіб'є тюрму, й визволить нас, і дасть нам хоч трохи дихнути? Ми не боялись ні німців, ні австрійців; ми не боялись би французів, англійців, коли б вони бились з царською Росією; ми не боялись би дьявола, коли б він пекельним вогнем ішов на цей старий, жахний „застєнок” усякої волі й права.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти