ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розділ 24. Верука в горіховому цеху

Містер Вонка помчав по коридору. На наступних дверях, до яких вони підбігли, був напис: «ГОРІХОВИЙ ЦЕХ».

- Добре, зупиніться тут на хвильку, - сказав містер Вонка, - віддихайтесь і зазирніть у скляне віконечко в дверях. Але не заходьте! Хоч би там що, не заходьте в горіховий цех! Бо налякаєте білок! [168]

Усі з'юрмилися біля дверей.

- Ой, дивіться, дідуню, дивіться! - вигукнув Чарлі.

- Білочки! - крикнула Верука Солт.

- Ого! - роззявив рота Майк Тіві. Видовище було прецікаве: мабуть, з сотня

білок сиділа на високих стільчиках довкола великого стола. На столі лежали гори волоських горіхів, що їх з величезною швидкістю лущили білки. Вони працювали, мов скажені.

- Цих білок спеціально навчили добувати горішки з-під шкаралупи, - пояснив містер Вонка.

- А чому саме білок? - поцікавився Майк Тіві. - Чому не умпа-лумпів?

- Бо умпа-лумпи, - відповів містер Вонка, - не вміють так лущити, щоб сам горішок лишався цілим. Вони завжди розколюють горіхи надвоє. Ніхто, крім білок, не вміє добувати з-під шкаралупи цілий горішок. Це надзвичайно [169] важко. А я вимагаю, щоб на моїй фабриці використовували тільки цілі горішки. Ось чому довелося поставити на цю роботу білок. Хіба ж не прегарно вони добувають ці горішки! Гляньте, як вони стукають суглобами кігтиків по шкаралупі, щоб перевірити, чи під нею не зіпсу-тий горішок! Зіпсутий відлунює порожньо, і білки його не лущать, а зразу викидають у сміттєпровід. Он! Дивіться! Ота білка, що найближча до нас! Здається, вона натрапила на зіпсутий!

Усі дивилися, як маленька білочка постукала суглобом кігтика по шкаралупі горіха. Тоді схилила набік голівку, уважно прислухалася й щосили метнула горіх позад себе у велику діру в підлозі.

- Мам! - вигукнула раптом Верука Солт, - я хочу мати білочку! Дістань мені таку білочку!

- Ти ж розумна дитина, - відказала пані Солт. - Це білочки містера Вонки. [170]

- Ну, то й що! - закричала Верука. - Хочу білочку. Я тільки й маю вдома, що двох собак, чотирьох котів, шістьох кролів, двох папуг, трьох канарок, одного зеленого какаду, одну черепаху, акваріум з золотими рибками, клітку з білими мишками і старого дурного хом'яка! А я хочу білочку!

- Добре, моя мармулеточко, - заспокійливо сказала пані Солт. - Мама дістане тобі білочку за першої-ліпшої нагоди.

- Але я не хочу якусь стару білку! - верещала Верука. - Я хочу вчену, дресировану білочку!

І тут виступив наперед пан Солт, Веруччин батько.

- Так, Вонко, - солідно проказав він, витягаючи натоптаного грішми гаманця, - скільки хочете за свою скажену білку? Назвіть ціну.

- Вони не продаються, - відповів містер Вонка. - їй білка не дістанеться. [171]

- Як це не дістанеться! - зарепетувала Ве-рука. - Я зараз зайду й сама собі виберу білку!

- Не смій! - крикнув містер Вонка, та було пізно. Дівчисько рвучко відчинило двері й забігло в цех.

Щойно вона опинилася в залі, як усі сто білок перестали працювати, озирнулися і втупилися в неї чорними намистинками очей.

Верука теж завмерла, зирячи на них. Тоді її погляд зупинився на гарненькій білочці, що сиділа край стола зовсім близько до неї. Білочка тримала в лапках горіха.

- Чудово, - сказала Верука, - візьму тебе!

Дівчина простягла руку, щоб ухопити білочку... та поки вона це робила... у першу ж часточку секунди, коли її рука почала рух уперед, у кімнаті все раптом закружляло, ніби спалахнула руда блискавка, і всі-всі-всі білки, що сиділи за столом, стрибнули на Веруку, вчепившись їй у тіло. [172]

Двадцять п'ять білок схопили дівчинку за праву руку й повисли на ній.

Ще двадцять п'ять білок схопили її за ліву руку й теж повисли.

Двадцять п'ять білок схопили її за праву ногу й притисли її до землі.

Двадцять чотири білки схопили її за ліву ногу.

Лишалася ще одна білка, як було видно - найголовніша. Вона видряпалася Веруці на спину й почала стук-стук-стукати бідолашне дівчисько по голові суглобами кігтика.

- Рятуйте її! - заверещала пані Солт. - Ве-руко! Назад! Що вони з нею роблять?

- Перевіряють, чи не зіпсута всередині, - пояснив містер Вонка. - Дивіться далі.

Верука люто боронилася, але білки міцно її тримали й не давали поворухнутися. Білка на плечах і далі стук-стук-стукала дівчину по голові. А тоді білки повалили Веруку додолу й кудись потягли. [173]

- Ой лихо, вона таки зіпсутий горішок, - сказав містер Вонка. - Мабуть, її голова відлунювала порожнечею.

Верука борсалася й вищала, та дарма. Дужі маленькі лапки тримали її міцно, і вирватись вона не могла.

- Куди вони її тягнуть? - верескнула пані Солт.

- Туди, куди викидають зіпсуті горіхи, - пояснив містер Віллі Вонка. - До сміттєпроводу.

- Вони її збираються викинути в сміттєпровід! - зойкнув пан Солт, дивлячись через скляні двері на доньку.

- То врятуй її! - загорлала пані Солт.

- Пізно, - сказав містер Вонка. - Вона вже зникла!

І справді, вона зникла.

- А куди? - лементувала, сплескуючи руками, пані Солт. - Що роблять із зіпсутими горіхами? Куди веде сміттєпровід? [174]

- Оцей сміттєпровід, - пояснив містер Вонка, - впадає прямісінько в головну каналізаційну трубу, в яку стікають нечистоти з усіх куточків фабрики: і зметена з підлоги пилюка, і картопляні лушпайки, і гнила капуста, і риб'ячі голови, і все таке.

- І хто ж це їсть рибу, капусту й картоплю на такій фабриці, хотів би я знати? - здивувався Майк Тіві.

- Я, звичайно, - відповів містер Вонка. - Чи ти гадаєш, що я харчуюся самими бобами какао?

- Але... але... але... - верескнула пані Солт, - куди вона врешті-решт виходить, та каналізаційна труба?

- Як то куди? Ясно, що в піч, - спокійно пояснив містер Вонка. - У сміттєспалювач.

Пані Солт роззявила величезну червону ротяку й заголосила.

- Не хвилюйтеся, - заспокоїв її містер Вонка, [175] - є надія, що саме сьогодні його не розпалювали.

- Надія?! - репетувала пані Солт. - Моя Веручечка! Вона... вона... вона... шкварчатиме, мов сосиска!

- Чиста правда, моя люба, - підтримав її пан Солт.

- Слухайте, Вонка! - додав він. - Здається, цього разу ви крихточку, граминочку перебрали. Можливо, моя доня трохи розбещена - я не заперечую, - та це не означає, що ви можете її взяти й підсмажити. Знайте - ви мене страшенно розсердили!

- Та не сердьтеся, шановний пане! - відповів містер Вонка. - Думаю, рано чи пізно вона знайдеться. Може, її далеко й не занесло. Може, вона застрягла на самому початку сміттєпроводу, біля вхідної діри, а якщо це так, то зайдіть і витягніть її.

Почувши це, пан і пані Солт заскочили в горіховий [176] цех, підбігли до діри в підлозі й зазирнули туди.

- Веруко! - покликала пані Солт. - Ти там? Відповіді не було.

Пані Солт нахилилася над дірою, щоб краще придивитися. Вона тепер стояла навколішки на самісінькому краєчку діри й зазирала вниз, а її здоровецьке озаддя стирчало, як велетенська порхавка. Поза була дуже ризикована. Вистачило б одного легенького поштовху... делікатно турнути куди треба... саме так білки й зробили!

Пані Солт з папужим вереском стрімголов шугонула вниз.

- О Господи! - зойкнув пан Солт, дивлячись, як його тілиста дружина загриміла в діру, - скільки ж то сьогодні буде сміття! - Він стежив, як вона зникає в темряві.

- Як там унизу, Ангіно? - гукнув він і ще дужче нахилився над дірою. [177]

Ззаду до нього кинулися білки...

- Рятуйте! - крикнув пан Солт.

Та він уже летів сміттєпроводом услід за жінкою... і дочкою.

- Ого! - вигукнув Чарлі, дивлячись разом з усіма в двері, - і що ж це тепер з ними буде?

- Сподіваюся, що внизу їх зловлять, - припустив містер Вонка.

- А що з великим вогненним сміттєспалю-вачем? - запитав Чарлі.

- Його розпалюють через день, - відповів містер Вонка. - Можливо, сьогодні саме той день, коли вогню не буде. Хтозна... може, їм і пощастить...

- Цсс! - прошепотів дідунь Джо. - Послухайте! Ще одна пісенька!

З глибини коридору долинуло гупання барабанів. Тоді залунав спів.

- Верука Солт! - співали умпа-лумпи. [177]

Верука Солт вередувала,

аж доки в сміттєпровід впала,

(Таку халепу, як оця,

довести треба до кінця,

тож ми не марнували слів

і здихались також батьків.)

Летить Верука по трубі!

А ми ж повинні, далебі,

зізнатись, що внизу вона

зустріне друзів, хоч сама

не рада буде тим друзякам -

бо не курорт там, а клоака.

Ось з оселедця голова

смердюча і напівгнила.

«Привіт! Як справи? Як живеш?

Як добре, що ти з нами теж!»

А трохи далі для душі

очікують товариші:

з ковбаски хвостик, згірклий смалець,

хлібини цвілої окраєць, [179]

погризений шматочок сала, креветка, що гниє помалу, стара сосиска, що смердить, аж носа вирвати кортить, гнила шкарпетка, здохла миша, те, що на сходах кіт залишив, і безліч іншої гидоти, нудоти, рвоти і бридоти. Такі-от у Веруки друзі... Дісталось панні по заслузі, бо що посіяв - те й пожнеш, і від розплати не втечеш. Та вам тепер, либонь, цікаво, чи хтось судити має право лише Веруку Солт одну, і всю розбещення вину приписувати тільки їй - зіпсутій, але ж не лихій? То хто ж її так зіпсував? Хто їй постійно потурав? [180]

Нікчему з неї хто зробив?

Хто грішний тут? Хто завинив?

На жаль, ця відповідь - сумна,

бо чітко вказує вона,

що лихо власними руками

тут сотворили ТАТО й МАМА!

Тому радіє цілий світ,

що й їх забрав сміттєпровід

(чи сміттєпровід? - Все одної) -

вони поринули на дно.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти