ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Нація хоче жити й у війську.

Нації, які хотіли жить, — хотіли жить і в армії, на фронті, в тилу, скрізь. Через те, не вважаючи на всякі перепони, перешкоди, національні орґанізації виникали в армії, росли, єднались і обхоплювали все ширше й ширше коло національних елементів. Але чуття пануючої нації заразило й руські салдатські маси й на цьому ґрунті стали виникати в армії непорозуміння, сутички між руськими й солдатами непануючих націй. В цих сутичках росла й скріплялась свідомість українського елементу, яка знов таки приходила до того самого — до необхідности забезпечити українству права істнування сталими нормами, — автономією Вкраїни, — до необхідности якось розмежуватися в армії.

А наслідком усього цього з'явилось непереможне, рішуче прагнення в салдатських мас орґанізації своїх національних військових частин, не зважаючи на всякі заборони Уряду. Особливо ж воно розвинулось у українців, коли Уряд дозволив полякам формувати свої національні леґіони, як в армії, так і в тилу. Одмовляючи українцям, Уряд посилався на те, що з стратеґічних і технічних мотивів усяке порушення будови армії буде для неї надзвичайно шкодливим. Але порушення для поляків, висмикування польських солдатів із частин, переґруповування для них, очевидно, було й можливим і не шкодливим. Забороняючи українцям орґанізацію національних частин у тилу, з запасних, навіть з охочих, Уряд посилався на те, що це ускладнило б і затягло формування запасних частин, які повинні були поповняти армію. Але поляки по всій Україні формували свої леґіони. Польська шляхта розставляла їх так, що, на випадок прориву фронту в Галичині, вся правобережна Україна стала б під владою цих польських військ. Польським поміщикам вільно було формувати на землі українського, експлуатованого ними народу свої національні й, дійсно, контрреволюційні (як вони себе потім і показали) війська, а орґанізація українських частин могла зашкодити й усьому фронтові, й усій революції, й Росії, й самій Україні.

Звичайно, такий факт не міг викликати великого довірря до арґументів та до щирости Уряду. І вкраїнські частини стали формуватись самі собою, без усякого дозволу, без усякого плану.

Перший український полк імени Богдана Хмельницького.

І, Господи, як захвилювалась, як загомоніла, як замахала руками, прінціпами, докорами, метафізікою й революцією бідна руська „революційна” демократія! Скільки було виголошено жагучих промов на всяких зібраннях, засіданнях, мітінґах з приводу „самочинного” сформування першого українського полку в Київі! Скільки резолюцій винесено з самими найреволюційнішими, найдемократичнішими й разом з тим найгрізнішими словами! Подія струсила весь Київ, шугнула на Москву, ударила в Петроград, сколотила тамошні власти, завдала роботи телеґрафістам, журналістам, партійним орґанізаціям, раді міністрів.

А справа вся була в тому, що на київському етапному пункті зібралось біля 3000 запасних українців-салдатів, які постановили йти на фронт не по одиниці, а всім разом, одною ґрупою, сформувавшись у правильний полк, який і назвали „Першим полком імени Богдана Хмельницького”.

Маючи на увазі інтереси армії, фронту, всієї обори, здавалось, можна було тільки радіти з такого явища, бо за тих часів, дійсно, вже рідко можна було побачити, щоб салдати хотіли йти на фронт цілими полками. З фронту вони охоче йшли полками, але туди й по одиниці не можна було їх заманути.

Одначе руська демократія подивилась на факт з погляду инчих інтересів. І з погляду цих інтересів вона, розуміється, була цілком послідовна. Інтереси пануючої нації вимагали рішучого опору й недопущення таких явищ. Бо суть полягала не в тому, як там піде на фронт невеличка ґрупа людей, а в прінціпі. Признати, допустити цю групу піти в формі української національної частини, це значило признати рівноправність української нації в такій важній справі, як оборона держави, це значило признання взагалі рівноправности українців у всіх сферах.

Це було недопустимо. І в цьому полягала причина тої пристрастности, з якою тоді руська демократія поставилась до історії з цим полком.

Але в цьому самому ж була причина й української пристрастности.

І от, одне й те саме явище дивним способом знаходило цілком ріжну оцінку в одної й другої сторони.

Руська демократія, — рада робітничих депутатів, рада військових депутатів, виконавчий комітет громадських орґанізацій, студентська рада й инч., — вважали це небезпекою для фронту, небезпекою для революції, небезпекою для миру всередині краю, небезпекою для демократії.

Українська демократія, — Центральна Рада, — не вбачала ніякої небезпеки, а, навпаки, тільки користь і фронтові, й революції, й демократії.

Руська демократія цілком щиро була переконана (бо хотіла бути переконаною), що реорґанізація армії по національному прінціпу абсолютно неможлива по технічним умовам. Військові руські спеціалісти доводили це як найкраще й як найщиріше.

Українська ж демократія була цілком щиро переконана (бо теж хотіла бути переконаною), що це зовсім можливо І українські військові спеціалісти доводили це як найкраще й найщиріше.

І через це руська демократія, визнаючи, що, дійсно, піднялась стіхія, не знаходила инчого виходу, як стиснути її, не допустити, не розуміти, заборонити. І резолюція така:

„Комітет депутатів військ київської воєнної округи, розглянувши на засіданню 28—29 квітня жадання Українців-салдатів сформувати з них самостійний український полк, відносячись у прінціпі(!) з повним співчуттям до піднесеного товаришами-салдатами питання про орґанізацію українських відділів, ухвалив: ...5) З огляду на те, що доповнення армії не може терпіти найменшого задержання, признати, що зібрані в Київі салдати-Українці коло 3000 людей, як і всі ґрупи салдатів-Українців, які могли-б дальше утворитися, треба відіслати в загальнім порядку для скомплетування військових частей. 6) Звернутися до київськової української Ради з проханням доложити всіх заходів схилити 3000 Українців негайно відправитися до армії в загальнім порядку”.

Українська ж демократія, бачучи в цій стіхії цілком нормальне явище, вважала й шкодливим і неможливим підходити до неї тільки з забороною й репресіями. І через те резолюція така:

„Що торкається 3000 салдатів, котрі припадково без усякої аґітації з боку українських орґанізацій, без відомости військових властей, зібралися в Київі й за прикладом польських леґіонів добиваються сформування з них українського полку, Центральна Рада не бачить иншого виходу, як сформування з них українського полку й задоволення їх бажання відправити їх негайно на фронт яко українську військову одиницю. Инакше сей стіхійний рух, незвернений у відповідне річище, може викликати непорядки позаду й на фронті й сим пошкодити справі оборони й укріплення нового ладу”.

Маленька перемога.

А стіхія, не зважаючи ні на грізні ні на милостиво — „прінціпіальні” резолюції руської демократії орґанізувалася собі далі: вибрала полковника для полку, вибрала полкову раду, розділилася по ротам, словом, реалізувала собі своє непереможне прагнення свого життя, так, як вона вважала кращим.

І от під натиском цієї стіхії, не маючи ні одваги та навіть і сили штиком розігнати її, вище військове руське начальство пішло на такий компроміс. Дозволити з цих 3000 виділити 500 чоловік, щоб вони були кадром для комплектування охоче-комонного українського полку.

Розуміється, це не задовольнило ні стіхію, ні українську демократію. І справа на тому не стала.

Але це вже була деяка перемога, це було вирване часткове признання. І українська демократія зараз же це зазначила в резолюції Центральної Ради: „Українська Центральна Рада з задоволенням приняла до відому заяву вищої команди в справі формування першого українського полку, яко признання українізації армії. Стоячи на прінціпі українізації всього життя на Україні й признаючи українізацію війська неоддільною частиною сеї проґрами, У. Ц. Р. піддержує далі ухвали комітету з 15 квітня про формування запасних команд для нових українських відділів і доконечність виділення українців в українські військові відділи”.

Бо, іменно, найважніше для нас було це признання. Ми готові були навіть не здійснювати його в повній мірі, ми готові були згодитись, що цілковита реалізація його для даного моменту є шкодлива, ми готові були ждати більш відповідного часу. І через те кінець резолюції Центральної Ради був такий

„Формування дальших українських частин може відбуватися тільки з запасних частей поза фронтом, а не фронтових. Ті салдати, які належать до фронтових частей, а припадково опинилася б на будуче в Київі, не можуть претендувати на сформування з них окремих українських частин. Творення окремих українських частей на фронті бажане, але в теперешню хвилю це можуть вирішити вищі військові власти”.

А що до 3000, то до них спеціально було винесено таку постанову:

„Усіх товаришів українців військових У. Ц. Р. взиває, щоб в інтересах волі, демократії й української свободи сповняли військові обов'язки вірно й непохитно. А товаришів-салдатів, зібраних у Київі, взивається, щоб після виділення з них кадрів для формування першого українського охочого полку поступили згідно з зазивом”.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти