ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Проблемні сторони взаємовідносин українців та євреїв до війни.

 

 

З'ясовуються форми і методи участі Рад та їх виконкомів у розв'язанні національ­ного питання, проведенні українізації й забезпеченні рівноправності національних меншостей на Україні в 20-ті роки.

Загострення міжнаціональних конфліктів у Радянському Союзі настійливо вимагає звернутися до минулого досвіду нашої країни в налагод­женні стосунки між народами.

Загалом двадцяті роки були сприятливими в історії Рад які ще
мали певну свободу дії й досягали успіхів у розвитку продуктивних сил,
політичної свідомості та культури трудящих. Однак і в той час їм
було далеко до повновладдя, проголошеного Жовтневою революцією.
Остаточне встановлення однопартійної системи, ліквідація всіляких
проявів опозиції, беззастережне проведення партійної доктрини зумо­вили зменшення їхніх можливостей і підтримки різних верств населення.

Законодавча і організаційна діяльність Рад України з національного питання спочатку не відзначалася власною ініціативою і фактич­но розпочалася тільки після рішень XII з'їзду РКП (б) Починати до­
водилося майже з нуля. Ще влітку 1920 p. M. О. Скрипник відзначав,
що «наш народ не жив державним життям і тільки тепер будує свою
пролетарську державу», завдання якої — боротися «проти всякого
гніту, в тому числі й національного, за розвиток всіх засобів духовного
піднесення трудящих мас, в тому числі й за розвиток української
культури».

У лютому 1920 р. в усіх установах України декретом ВУЦВК було запроваджено вживання української мови поряд з російською. 21 ве­ресня того ж року В. Я. Чубар підписав декрет про запровадження української мови в школах і радянських установах Однак він не був реалізований і в 1921-1922 pp. жодна установа, як правило, діло­водство українською мовою не вела.

У свідомості міського обивателя — безпартійного чи ні — україні­зація ототожнювалася з буржуазним націоналізмом і «петлюрівщиною». Потрібна була низка рішень пленумів ЦК та з'їздів КП(б)У, щоб цю справу зрушити з місця, хоч реставрація антиукраїнізаційних поглядів була не за горами. Тим часом в середині 20-х років місцеві партійні організації почали поступово усвідомлювати значення національного питання. У звіті Донецького губкому КП(б)У за 1923 р. відзначалося, що «національне питання в Донбасі повинно бути прак­тично розв'язане протягом кількох років». Українізацію передбачалося починати зі школи, згодом перейти до радянського апарату. Харківсь­ка окружна партконференція в листопаді 1925 р. зазначала, що «партія повинна неухильно добиватися здійснення накреслених заходів у галузі українізації радянського і партійного апарату, рішуче боротися з пережитками нерозуміння та ігнорування національного питання, спро­бами прикриття великодержавного ухилу фразами про інтернаціона­лізм, в той же час, даючи опір проявам українського шовінізму».

Були також поляки, німці, білоруси, молдавани, латиші, вірмени та ін. З другої половини 20-х років внаслідок поповнення міста селянським населенням зросла питома вага представників корінної національності.

Інші співвідношення складалися серед радянського апарату губер­ній, де в 1923 р. переважали росіяни. Українців було 28,8%, в окру­гах — 57,7%. Серед голів і завідуючих відділами губернських та ок­ружних виконкомів росіяни становили, відповідно, 46,9 й 42,4%, укра­їнці— 25,5 і 37,8%, євреї — 22,4 та 12,8%. Інші національності стано­вили 5—7%. Українською мовою володіли 43% радянського апарату губерній і 60% — округів .

Переважну більшість у радянських органах сільської місцевості становили українці. Так, у 1923 р. серед голів сільрад Полтавщини ЇХ було 96,2%, голів райвиконкомів — 92, у загальному складі апарату райвиконкомів—90,8%а. На квітень 1926 р. кількість українців в усіх виконкомах республіки зросла до 61 %.

Українізація радянського апарату насамперед досягалася висуван­ням на керівні посади національних кадрів, які знали українську мову, вміли спілкуватися з населенням, швидко знаходили з ним порозуміння. Одночасно передбачалося вивчення української мови апаратчиками, які нею не володіли. Таку постановку питання ніхто не вважав національною дискримінацією якихось верств населення. Це сприйма­лося як елементарна вимога до професійної кваліфікації поса­дових осіб.

Процесу українізації були притаманні три риси: планомірність, послідовність і високі темпи. На Полтавщині в 1923 р. українізація проводилася в два строки. Насамперед це стосувалося партійних, радянських і громадських установ, діяльність яких була пов'язана із селом, і де основна маса співробітників володіла мовою. Це — губкоми партії й комсомолу, окружні та районні парткоми, сільські осередки, окружна преса, радпартшколи, губернський, окружні й районні викон­коми, сільради, наросвіта (крім вузів і профшкіл), продовольчі, зе­мельні та фінансові органи, губсуд, міліція, кооперація, профспілки робос і робітземліс.

У другу чергу проходила українізація вузів, профшкіл, губпрофради, губернської преси та інших радянських, господарських, політико-освітніх і громадських організацій. Через те, що у профшколах тільки чверть викладачів володіла українською мовою, встановлювалася змі­шана мова викладання. Для прискорення українізації планувалося брати на роботу лише тих працівників, які знали українську мову. В планах українізації, затверджених пленумом губкому, зазначалося, що «для членів партії володіння українською мовою є обов'язковим». Кінцевий строк навчання встановлювався відповідно до строків украї­нізації установ, де вони працювали.

Вже у 1923 р. на українську мову було переведено діловодство. центральних установ. Цією мовою почали проводити засідання та оформляти протоколи Президії ВУЦВК і Раднаркому України, друкувати декрети, апарат пройшов відповідні курси. Цей процес відбу­вався швидше в районах та округах, ніж у великих містах. Якщо на початок 1925 р. українську мову вживала лише п'ята частина установ-республіки, то на квітень 1926 р. — 65 %.

Одночасно проводилася робота по розвитку культури та мови на­ціональних меншостей, коренізаціі обслуговуючого їх радянського апа­рату. За переписом 1926 p., національні меншості на Україні станови­ли до 6 млн. чол., тобто п'яту частину загальної кількості населення республіки13. В постанові ЦК КП(б)У від ЗО квітня 1925 р. «Про заходи дострокового проведення повної українізації радапарату»_ від­значалося, що «ті ж правила, які встановлені щодо українізації, за­стосовуються й у відношенні переходу на мову нацменшостей у тих районах, де у зв'язку з національним районуванням України треба перевести діловодство на мову нацменшостей». Декрет ВУЦВК і РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. «Про заходи по забезпеченню рівноправності мов і сприяння розвитку української мови» вимагав, щоб україні­зація проводилася не на шкоду правам нацменшостей. У 1924 р. за пропозицією ЦК КП(б)У при 'ВУЦВК була створена комісія націо­нальних меншостей, яка існувала до 1938 р..

Проблема кадрів була однією з найпекучіших у радянському бу­дівництві через масову неписьменність населення, низький рівень за­гальної та політичної культури, тонкий прошарок інтелігенції, яка до того ж усувалася від участі в діяльності органів влади. В січні 1923 р. В. І. Ленін зазначав, що справи з держапаратом у нас прикрі, «...щоб не сказати зовсім погані».

Якщо на керівні посади в губерніях і округах добиралися відносно підготовлені, освічені й авторитетні працівники, то з основною масою радянського апарату, особливо на селі, справи були гірші. У звіті Полтавської губернської контрольної комісії за 1924 р. зазначалося, що при комплектуванні районних виконкомів і сільрад майже зовсім не враховувалися вимоги коренізаціі. На виборах до останніх уповно­важені райвиконкомів нав'язували кандидатури, які не мали ніякого відношення до села і мешкали в окружному центрі. Внаслідок цього до 40% членів сільрад становили приїжджі. З восьми обстежених сіль­рад тільки у двох головами були місцеві жителі. В райвиконкомах близько 64% кадрів становили відряджені працівники.

Підготовка кадрів відбувалася головним чином через мережу ра­дянсько-партійних шкіл, які на початку 20-х років існували в кожній губернії. їх також охопив процес українізації. В 1923 р. XI Катеринославськагубпартконференція доручила керівникам цих шкіл запрова­дити для слухачів загальне вивчення української мови. В шести рад. партшколах Харківщини передбачалося викладання курсу історії. "України, переведення на українську мову більшості загальноосвітніх предметів.

Ступінь українізації шкіл був неоднаковим і залежав від контин­генту слухачів та підготовленості викладацького складу. Якщо в По­дільській і Полтавській губерніях на початку 1924 р. він становив 90%, Волинській — 80, то в Одеській — 50, Харківській — 40, Донецькій і катеринославській—20—25%. У другій половині 20-х років виника­ють школи для підготовки національних кадрів — польські, єврейські, німецькі, болгарські, татарські20. В Києві в 1929 р. працювала польська радпартшкола другого ступеня, розрахована на два роки навчан­ня. Вона готувала кадри для партійної, радянської, пропагандистської та політико-освітньої роботи серед польського населення.

Історичні умови колонізації південних українських степів, при­родна міграція, заселення й переселення, здійснювані царською адмі­ністрацією, призвели до значної строкатості національного ландшафту. Це проявилося як у багатонаціональному складі міських жителів, так і наявності сіл з компактним проживанням населення певної націо­нальності. В цих умовах для забезпечення його політичних і національ­них прав, збереження та розвитку національної мови й культури най­доцільнішим було утворення національних районів і сільрад, як форми культурно-національно-адміністративної автономії в межах Українсь­кої республіки. Мова міжнаціонального спілкування не вимагала особ­ливого декретування, а визначалася потребами, можливостями й здо­ровим глуздом.

В 1931 р. з 380 районів республіки 25 були національними. На Україні в той час діяло 995 національних сільрад і 89 селищних Рад. На початок 1937 р. була зареєстрована й одна міська національна Рада.

Значна роль відводилася Радам у створенні нової системи народ­ної освіти. Враховувалося й національне питання: дітей треба було вчити рідною мовою. В зв'язку з цим постало завдання україні­зації школи, яке викликало і низку суміжних проблем (підготовка викладацьких кадрів, випуск українських підручників та літератури). На 1 жовтня 1923 р. у республіці лише 59% шкіл були українськими. В 1924 р. почався плановий перехід шкіл на українську мову викладан­ня й українізація культосвітніх установ. Натомість у повітах півдня багато було німецьких, молдавських, бол­гарських сіл.

Для забезпечення культурного розвитку національних меншостей у 1924 р. при Наркомосі республіки була заснована Рада нацменшос­тей з польським, латиським, єврейським і німецьким національними бюро, при окружних відділах народної освіти працювали їх представ­ництва. В Житомирі при Волинському відділі наросвіти існувало ок­реме чехословацьке бюро. ВУЦВК доручив Раднаркому організувати також національні бюро молдаван, болгар, греків і вірмен.

Планувалося україні­зувати ще 3 школи. В Донецькій губернії в 1923 р. українських шкіл було лише 0,5%, в наступному році — 7—8%. Створюються школи для дітей татарської та німецької національностей. До квітня 1926 р. у республіці на 80% була українізована початкова школа. П'ята частина шкіл обслуговувала національні меншості. Через те, що мова викладання часто визначалася адміністративно, ЦК КП(б)У запропонував перевіряти, чи береться до уваги волевиявлення населення.

Наркомат освіти розробив заходи щодо переведення на рідну мову культосвітніх установ, зокрема тих, які обслуговували національні меншості.. Згортання цієї роботи по­чалося після сталінського перевороту 1929 p., коли було інспірована політичні процеси проти «буржуазних націоналістів» та «націоналуклоністів», вилучено через репресії й фізичне знищення багатьох діячів національних культур.

 

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти