ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Природа селянської пробудженої ніжности.

Але було би великою помилкою й блудом у розумінню дальших подій думати, що в цьому обуренню найбільшу ролю грало невдоволене національне чуття селян.

Селянин з соціальної природи своєї є реаліст. Він оцінює явища не по їхній ідеальній, можливій цінности, а з погляду реальної, сучасної корисности. Національна свідомість, національне чуття — це є вже абстракція часової реальности, це є передбачання дальшого, підрахунок минулого, скомбінування в щось одне всього минулого, сучасного й майбутнього.

Український селянин не мав ні змоги, ні часу до таких складних комбінацій. Але він мав національну інтуіцію, позасвідомий розум, який одкладав у душі його життєві катеґорії в одну певну цілість. І та цілість невиразно відчувалась ним разураз, а під час революції, під час пробудження загального українського руху пробудилась і в йому з певною силою. Але тут же, зараз же злилась з його реалістичною природою й набрала цілком конкретних соціальних форм, які для селянина були цілком зрозумілі й виразно видні.

3. „І хведеративна!”

Революція знищила владу стражників, урядників, ґубернаторів, усе те конкретне, реальне зло, яке селянин відчував на собі що-дня. Лишалось питання ще про війну й землю. Війна одбірала в селянина хліб і робітників од землі. На землі сидів ще поміщик і чогось ждав. Це все було зло, яке— треба було знищить. Уряд же, від якого залежало те знищення, провадив далі війну й дозволяв поміщикам сидіти на землі й чогось дожидатись.

Отже до Уряду довірря не було. Вірити можна було тільки тім, хто скинув царя, стражників і був проти поміщиків. Тільки своїм можна було вірити.

Салдат був свій і той, хто скинув царя. Ніхто не мав на селі більшого довірря, авторітету, як салдат. І не офіцер, не унтер, а простий, „рядовий” салдат.

Своїм був і той, хто по селянськи говорив, хто здавна був відомий на селі, хто був „з наших, з простих”, по простому балакав, по простому поводився, співав „простих” пісень, по простому прокламації писав, ґазети на простій мові друкував, словом, цю „простість” шанував, приймав і навіть у закон вводив. Від цього віяло рідностю, це пробуджувало гідність, гордість, — це викликало велике довірря. Значить, ці дійсно хотять добра простим людям, значить, вони спинять війну, вернуть синів-робітників і дадуть мужикам землю, на якій ще сидять поміщики.

Таким чином „пробуджена ніжність” зараз же підпорядковувалась селянському реалізмові, злучалася з ним в одне, неподільне чуття.

Руські демократи й реакціонери сміялись з українських селян, які не давали промовляти тім ораторам, які в лозунґ: „Російська демократична Республіка” не вставляли „і федеративна”. На Всеросійському Селянському З'їзді в Петрограді, який одбувався як раз під час перебування там делеґації Центральної Ради, селяне з України склали свою окрему фракцію (до 170 чоловік) на ґрунті цього додатку — „і федеративна”. Руські соціалісти-революціонери, під проводом яких проходив З'їзд і які прінціпіально визнавали право самоозначення націй, вживали всіх усиль, щоб збить українських селян з цього додатку. Пускалась у хід і демаґоґія, й умисна брехня, й насмішка, й висміювання, й „обхажаванье” всякими гарними словами та обіцяннями. Ні, українці-селяне ні за що не хотіли уступитися з „і федеративна”. Як тільки хтось з промовців вимовляв „Російська Демократична Республіка”, вони зараз же здіймали гомін, стукіт і обурено кричали „і хведеративна! і хведеративна!”. І Всеросійський Селянський З'їзд примушений був приняти в свою резолюцію цей додаток.

Руські демократи, розуміється, мали рацію, коли казали, що „хахли”-селяне самі не знали, що таке та „федеративна”. Дійсно, вони не знали, що воно таке, але вони вірили „своїм людям”, які говорили по простому, які були так само з України, які цілком вірно знали, що треба „нашим людям” там на Вкраїні й які твердо й гаряче обстоювали ці потреби перед руськими. Вони знали, що „федеративна” забезпечує їм землю, й тільки їм, а не тім, хто ніколи на цій землі не робив, а прийде звідкись і візьме стільки ж, скільки й той, хто з діда-прадіда ту землю своїм потом поливав. Коли вони не знали, в чому саме, через що й як, то відчували добре там у Петрограді свою відмінність, свою нерідність з руськими селянами. Ця відмінність називалась „і хведеративна”, отже вони твердо й непохитно обстоювали її.

Так само на Україні все селянство вірило Центральній Раді, бо вона була „своя”, вона добре знала потреби „простих людей” і хотіла здійснити ті потреби. Ці потреби називались „автономія України” і „федеративна Росія”. В цих словах містилась і пробуджена ніжність селянства, й реабілітована простота, й повага до „простої” мови, й узаконення його відмінности від „руського”, „кацапа”, й ліквідація образливої вічної зневаги цього „кацапа” до „хахла”, й, нарешті, в цих словах було вирішення питання війни й землі. Реалістичний, моністичний розум селянина ці дві катеґорії, — національне й соціальне, — зараз же зливав у одну, неподільну, орґанично пов'язану між собою цілість. Хто за землю, той і за Автономію. Хто проти Автономії, той і проти землі.

От через що ні одна руська партія на Україні не мала й не могла мати ніякого впливу серед українського селянства. Вони були чужі, не „з своїх”, вони були проти автономії; отже вони були проти інтересів українського селянина, а, значить, і проти землі йому.

От через що не мала ніякісенького успіху та шалена аґітація, яку пустила в хід руська демократія в Київі серед членів селянського з'їзду, щоб збить вражіння від справоздання делеґації й привернуть українське селянство на бік руської демократії й її Уряду. Весь Київ за тих днів був повний національними дебатами. На улицях, на трамваях, на плацах, скрізь збірались купки й цілі мітінґи, на яких населення Київа розбивалось на дві половини: українську й не-українську. (До останньої бо належали не тільки руські, але й євреї, й поляки, й чехи, словом, усі національности, які жили на Україні й які почували себе вищими за українців). Селян оточували зо всіх боків, засипали доказами, хитрими запитами, лайками й брехнями на адресу провідників українства, провокаційними чутками, закликали до себе, манили обіцяннями, — селяне на все це тільки крутили головами й казали: „І хведеративна!”

І з повним довіррям та непохитностю йшли на свій з'їзд.

4. Миру й землі!

Але як дорожила українська демократія революцією, як берегла її, як боялась повороту старого, може виразно показати резолюція цього самого обуреного селянського з'їзду про мир і війну. Не вважаючи на те, що руська демократія й її Уряд одпихали українство від активної, свідомої участи в справі оборони; не вважаючи на те, що відкидались усі домагання українства, — не зважаючи на те, що українське селянство найбільше терпіло від війни й найжагучіше бажало миру, — з'їзд постановляє:

„З огляду на те, що розгром російської армії загрожує руїною Україні, з'їзд уважав необхідним помагати всіма способами армії й закликує її до активної оборони Рідного Краю”.

Це — 4й пункт резолюції, а в перших трьох усе ж таки домагання яко мога швидче скінчити війну й скінчити її „без анексій та контрібуцій”.

І в цьому питанню всі течії на з'їзді були цілком солідарні й однодушні.

Так само, як і в підкресленню, що український народ твердо стоїть на позіції свого національного й державного відродження. Пункт третій:

„Щоб український народ міг по заключенню мира жити національно-політичним життям у цілости, не розділений між иншими державами, Тимчасове Правительство повинно поклопотатися, щоб представники українського народу взяли участь у мировім міжнароднім конґресі”.

Але в земельному питанню такої солідарности вже не було. Це було іменно те питання, на якому могла розбитися єдність української демократії, бо дві найвпливовіші течії українства, – соціальдемократи й соціалісти-революціонери, — розв'язували це питання кожна по своєму.

Соціальдемократи розглядали його з погляду розвитку загального сільського господарства, пов'язаного з розвитком усіх продукційних сил краю, а також з погляду тих реальних відносин на селі, які були на Україні. Рахуючись з фактом значної кількости високо-розвинених великих господарств, бажаючи зберегти для краю й для його дальшого розвитку їхню високу техніку, досвід, словом, усе культурне й економичне значіння цих хазяйств, соціальдемократи вважали потрібним тим чи инчим способом уберегти їх від дробління, від нищення й поділу їхніх засобів і способів господарювання.

Крім того брався на увагу характер загального селянського господарства на Україні, його суто-індівідуалістичну сістему.

З цих поглядів соціальдемократи з великим крітіцизмом підходили до аґрарної проґрами соціалістів-революціонерів, яку, на думку соціальдемократів, українські есери просто переписали в руських есерів, не рахуючись з відмінними від руських умовами на Україні. Соціалізація землі руських есерів мала хоч сякий такий корінь у руській „общині”. Соціалізація мала бути розвитком тої общини, удосконаленням її, обкультуренням того прімітивного, соціалізму, який, на думку руських есерів, уже був у общині.

Це було, принаймні, до певної міри лоґічно й послідовно. А як же можна було прикласти цю теорію до України, де не було тої „ячейки соціалізму” — общини?

І соціальдемократи закидали соціалістам-революціонерам, що їхня вся партія є чисто-руський продукт, який на українському ґрунті не може рости.

Але так чи сяк, а есери були партією, яка взяла на себе обстоювання селянських інтересів. Це була їхня монополія, їхня спеціальність. Селянство знало їх, як таких, вірило їм і йшло за ними, цілком покладаючись на те, що як би не називалась та реформа, а ці люди найбільше подбають, щоб земля перейшла до селян.

Соціальдемократи це бачили й знали. А як есери ще самі за того часу не зовсім були певні в можливости соціалізації, то після гарячих дебатів, було знайдено загальну позіцію, яка на якийсь час задовольнила всіх. А саме:

Приватна власність на землю повинна бути скасована. Вся земля на Україні без викупу йде в Український Земельний Фонд, яким завідує сам народ через Український Сойм і повітові та волосні земельні комітети, вибрані на демократичних основах. Всеросійські Установчі Збори повинні се затвердити. З цього фонду можуть користуватись землею тільки ті, які будуть обробляти землю своїми руками. Необхідно установити земельну норму, яка повинна бути не меньче від норми зуживання й не більша від трудової. В межах сеї норми всі хлібороби можуть зостатися при своїх господарствах. Бажано, щоб більші зразкові господарства передавалися в руки сільсько-господарських товариств. Ліси, води, копальні й инчі земельні недра в межах України визнаються власностю всього народу. Видатки по земельній реформі платить Держава.

Два громи з Петрограду.

Отже небезпечний камінь було щасливо обминено. Можна було далі дружно, спільно вести корабель відродження на зустріч бурям і небезпекам, не боячись ослаблення зсередини.

А буря вже збіралась. І першим громом була телеґрама військового міністра Керенського про заборону ним Другого Українського Військового З'їзду, який скликав Український Військовий Ґенеральний Комітет. Мотиви заборони: невчасність, — „несвоевременно”. Старий, ще царський мотив, який тут же побивався дозволом того самого міністра Керенського на польський військовий з'їзд.

А другим, ще грізнішим громом була друга телеґрама, так само ще під час селянського з'їзду, одержана Центральною Радою про те, що Тимчасове Правительство рішуче одкинуло всі домагання Центральної Ради, передані Урядові через делеґацію.

„Свято революції скінчилось. Настає грізний час!” — сказав голова Центральної Ради, М. С. Грушевський, прочитавши телеґраму З'їздові.

Треба було готуватись до бурі. Треба було зустрічати її спільними всеукраїнськими силами. Селянський З'їзд обрав із себе Раду Селянських Депутатів, яка мала ввійти в склад Центральної Ради. Поповнена ще в дужчій мірі, ніж раніше, селянством, головною силою української нації, Українська Центральна Рада з усім розумінням ваги й серйозности моменту напружила всі свої сили. pin=9

РОЗДІЛ X.

ПЕРЕД РІШУЧИМ ВИСТУПОМ

Рукавичку кинено.

Професорська буржуазно-кадетська урядова комісія виробила й представила Тимчасовому Правительству такі мотиви одкинення українських домагань:

Насамперед Правительство сумнівається, чи можна Центральну Українську Раду вважати правосильною в змислі признання за нею компетенції висловлювати волю всього населення тих місцевостей, які Центральна Рада бажає включити в теріторію будучої України. Тому, що Рада не вибрана шляхом всенароднього голосування, Тимчасове Правительство не може признати її виразницею правдивої волі всього українського народу. Через те Тимчасове Правительство признає, що як з формального боку, так і з фактичного справу установлення автономії України можуть порішити тільки Установчі Збори.

З цього погляду для Тимчасового Правительства було-б тяжко видати якийсь акт у справі автономії України, бо сей поступок мав би випереджуюче значіння. Крім того видання акту прінціпіального значіння, без докладного означення змісту поняття автономії України, могло-б повести до ріжнородних теріторіальних і инших непорозумінь.

Отсe відмовне рішення в справі видання акту про автономію України приняло Тимчасове Правительство одноголосно.

Так само Тимчасове Правительство признало, що воно не має права установляти новий адміністративний лад України з виділенням в її теріторіальний склад 12 ґуберній і утворенням окремих комісарів, бо тим самим наперед розв'язувано-б справу будучого ладу України, котра на думку Тимчасового Правительства цілком належить до компетенції Установчих Зборів.

Щодо справи самостійного українського війська—Тимчасове Правительство признало можливим тимчасове порішення сеї справи тільки в тім об'ємі, в якім се означив міністер війни в своїх заявах українськім орґанізаціям у Київі.

Приймаючи таке рішення в справі предложених українською делеґацією жадань, Тимчасове Правительство підчеркує рівночасно, що воно признає національні окремішности та своєрідні умови життя України й відповідну необхідність розв'язки будучого ладу України, яка в повному об'ємі належить Установчим Зборам.

Правительство ці мотиви приняло й оголосило.

Отже, справа стояла так.

Рішення було принято Урядом одно-голосно, не виключаючи й соціалістів міністрів. Найвищий орґан руської демократії, Рада Робітничих і Солдатських Депутатів, обіцяв не ставити перешкод вирішенню Уряду й не поставив, — словом не обізвався на цю постанову. Соціалістична преса навіть „Записку” одмовилась надрукувати, одмовилась навіть „Новая Жизнь”, орґан М. Горького, такого „прінціпіального” прихильника України. Буржуазна преса випровадила українську делеґацію тюканням і бурхливими оплесками зустріла віповідь свого Уряду. А київська, місцева, найближча до нас, до українців руська демократія також радісно зааплодювала й однодушно винесла таку постанову:

„Об'єднане засідання виконавчих комітетів громадських орґанізацій, ради робітничих депутатів, ради депутатів військ київської воєнної округи й ради коаліційного студенства, вислухавши телеґраму Тимчасового Правительства у відповідь на декларацію Української Ради, заявляє: твердо стоячи на ґрунті порядку в Росії й на прінціпах децентралізації та широкої автономії, ми цілком прилучаємось до Тимчасового Правительства й усією силою свого авторітету готові піддержати його точку погляду”. (Резолюція 16 червня н. ст. 1917 р.)

Ні одного прихильного, ні одного об'єктивного, тверезого голосу. Всі готові усією силою свого авторітету” піддержувати свою націоналістичну, вперту засліпленість, усі готові всіма силами триматись за своє становище панів і єдиних розпорядчиків долі й життя всіх народів держави.

Цією відповідю українству було зроблено виклик, кинено рукавичку. За Уряд стояла (за виїмком большевиків) вся руська демократія, буржуазія й чорна реакція. В руках його була вся державна, військова, адміністративна сила й влада. Українська ж демократія мала тільки моральний вплив.

От на це й рахував Тимчасовий Уряд. Що могли зробить українці, не маючи ніяких реальних, ні фізичних, ні матеріальних сил?

Покірність чи бунт?

Дійсно, момент був грізний для всієї національної справи. Ставилась на карту вся сила й життєвість українського руху. Один непевний крок і могла бути непоправима поразка.

Кільки день Центральна Рада мала зранку до вечора засідання.

Скоритись? Ждати вирішення Установчих Зборів? Це значить, — виявити своє безсилля, свою непідготованість, це значить обезсилити себе, знизити рівень руху, затримати його розвій. Та й чи можна спинити ці хвилі руху, які котяться з усіх кінців України, з усіх шарів і кляс її? Чи можна сказати розбурханій, весняній стіхії нації: „стій, підожди до такого то часу”? Чи не заллють, чи не зметуть вони й саму Центральну Раду, коли вона схоче стати на перепоні?

А з другого боку, якими ж силами боротись? Чим переконати можновладців, як вирвати в них те, що може надати планомірний, орґанізований хід буянню стіхії? Де ті сили, які можна б протиставити силі всіх політичних, адміністративних і инчих Державних апаратів Правительства?

Так, ми могли в розпуці, в одчаю гукнути на фронт, могли зтрусити його, прорвати, віддати німцям. На це ми мали досить сили. Обурене національне чуття українців-вояків, а особливо нехіть і огида кожного салдата до війни помогли б нам. Ми б зруйнували фронт.

Але що дала би нам і всій Росії така акція одчаю? Розгром російської армії? відновлення Гогенцолернами дому Романових?

Може взяти тактику бойкоту російської влади? Але ж чи мали ж ми сил на те? Чи привело б це до нашої мети? Чи дало б лад нашому краєві?

Бо наша мета як раз і була, дати найбільшу, найкращу орґанізацію Україні, провадити революцію в орґанізованих, продуктивних формах. Наш рух іменно мав служити скріпленню, побільшенню, орґанізації сил. А сею тактикою ми як раз би стали в суперечність до самих себе, до суті свого руху.

Руські кадети, може, як раз на те й рахували, коли відмовляли нам. Вони, може, як раз і провокували нас на якийсь вибух гніву, одчаю. Рахуючи на нашу безсилість, вони, може, гадали, скористувавшись нашим виступом, здушити нас. А коли не здушити, то попхнути нас на компромітацію самих себе.

Отже треба було знайти таку лінію, яка б здійняла ще на вищий щабель революційний дух мас, і разом з тим не внесла б дезорґанізації; яка б вела до здійснення національних постулятів, і не викликала б братоубийчої різні поміж руською й українською демократіями.

Завдання надзвичайної трудности.

І не диво, що ввесь Київ і вся Україна з напруженням чекали, як вийде з цеї сітуації провідництво української нації, — Центральна Рада. Не диво, що біля будинку Педаґоґічного Музею, де засідала Ц. Рада, від ранку до вечора стояли юрби народу, ведучи палкі дебати й дожидаючись рішення Ради.

Лінію намічено.

Нарешті, почала вирисовуватись та бажана лінія.

Ні бунту, ні покірности. Безупинна, невтомна орґанізація сил. Орґанізаційне, планомірне переведення в життя підвалин автономії. Революційно, але без вибухів самім здійсняти поставлені вимоги. Не наражаючись на отверту, фізичну боротьбу, виразно й точно вияснити перед народом і всією Росією свою позіцію.

І 16-го червня (н. ст.) Центральна Рада винесла таку резолюцію:

„Обміркувавши відповідь Тимчасового російського Правительства на домагання Української Центральної Ради й думаючи, що признання права українського народу на автономію відповідає його трудовим і національним інтересам, загальні збори Української Центральної Ради, доповнені Українською Радою селянських депутатів і Військовим Українським Ґенеральним Комітетом, признали, що, відкинувши домагання Центральної Ради, Тимчасове Правительство свідомо пішло против інтересів трудового народу на Україні та проти прінціпу самоозначення національностей, проголошеного тим самим Тимчасовим Правительством. З огляду на те Центральна Рада признала конче потрібним:

1. Звернутися до всього українського народу з закликом орґанізуватися та приступити до негайного заложення фундаменту автономного ладу на Україні.

2. Центральна Українська Рада вважає потрібним негайно видати до українського народу Універсал, котрий має вияснити істотність домагань української демократії, представленої Центральною Радою, а також ті завдання, що стоять перед нею при будові автономного ладу на Україні вкупі з иншими національностями української землі.

3. Загальні збори вважають, що Центральна Рада використала всі засоби, щоб увійти в порозуміння з Тимчасовим російським Правительством з приводу проголошення прінціпу автономної України та, принявши під увагу, що стіхійний зріст українського руху приймає все більші й більші розміри, що відмова Тимчасового Правительства може звернути сей рух на небажаний шлях, Українська Рада постановила тепер ще з більшим напруженням сил приступити до орґанізації й надання сьому рухові певного напряму, щоб не привести краю й усієї Росії до анархії та знищення завойовань революції”.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти