Цивільна процесуальна відповідальність — це застосування судом мір процесуального примусу та інших санкцій до учасників цивільного судочинства на умовах і в порядку, передбачених ЩІК.

Цивільна процесуальна відповідальність є одним з різновидів правової відповідальності, а тому підпадає під її загальне поняття і має всі ознаки останньої, що не виключає наявності деяких особливостей.

Передумовами цивільної процесуальної відповідальності є:

1) норми цивільного процесуального права, які є встановленими державою правилами поведінки, що регулюють порядок здійснення правосуддя у цивільних справах. Норми цивільного процесуального права виступають як найбільш загальна передумова цивільної процесуальної відповідальності, мають всі ознаки правової норми і можуть застосовуватися судом;

2) цивільна процесуальна правосуб'єктність, тобто цивільна процесуальна відповідальність застосовується лише до дієздатних осіб. До цивільної процесуальної відповідальності можуть бути притягнуті тільки учасники процесу: особи, що беруть участь у справі; особи, що сприяють правосуддю, а також громадяни, які присутні у залі судових засідань;

3) цивільне процесуальне правопорушення. Цивільне процесуальне правопорушення, за здійснення якого передбачена процесуальна відповідальність, існує у формі невиконання цивільного процесуального обов'язку або зловживання суб'єктивними цивільними процесуальними правами. У більшості випадків цивільні процесуальні правопорушення відбуваються у формі бездіяльності. Провина правопорушника в цих випадках виявляється через оцінку причин нездійснення процесуальної дії. Поважними причинами визнаються об'єктивні, тобто не залежні від осіб, обставин, які перешкодили своєчасному виконанню цивільних процесуальних обов'язків або своєчасному здійсненню суб'єктивних цивільних процесуальних прав.

Призначення цивільної процесуальної відповідальності зводиться до трьох положень:

1) припинення неправомірного поводження того або іншого учасника судочинства, а в деяких випадках — покладання на нього додаткових обов'язків;

2) відновлення порушеного правопорядку в цивільному процесі, компенсування витрат і втрат конкретної особи;

3) запобіжно-виховний вплив як на правопорушника, так і на інших суб'єктів, у тому числі громадян, які присутні у судовому засіданні¹. Іншими словами, цивільній процесуальній відповідальності притаманні превентивні функції, які полягають не лише в утриманні особи від вчинення повторних правопорушень, але і в запобіганні порушень норм цивільного процесуального права з боку інших суб'єктів.

Однак існуючі спроби законодавчого визначення цивільної процесуальної відповідальності (наприклад, у ЦПК Республіки Білорусь) показують недостатність для ефективного правозастосування загальної норми. Можливі критерії рішення даної проблеми — збалансованість приватно-правових і публічно-правових інтересів у процесі при визначенні наслідків реалізації (нереалізації) диспозитивних по суті (тобто пов'язаних з інтересом у процесі) прав і обов'язків зацікавлених учасників. Прикладом може служити обов'язок доведення. Примусити подати докази суб'єкта, зобов'язаного довести її обставини, на які вона посилається, не можна. Обов'язок подати докази можливий лише у суб'єкта, не зобов'язаного доказувати, він виникає з конкретних правовідносин у рамках процедури сприяння суду стороні в отриманні доказу. За загальним принципом, на сторону, не зобов'язану доказувати, не можна покласти негативні процесуальні наслідки невиконання такого обов'язку. Проблема виникає, коли суд у відповідності до чинного закону призначає експертизу щодо сторони, не зобов'яза-

¹ Викут М.А., Зайцев И.М. Гражданский процесс России: Учебник. — М.: Юрист, 1999.— С.122.

ної доказувати, а та від неї ухиляється. В описаній ситуації має місце колізія конституційного права на недоторканність особи (частки інтересу, що не є об'єктом даного процесу) і принципу об'єктивної істини (публічно-правового інтересу, що випливає з функцій суду як органу правосуддя). Здається, необхідним мінімальним критерієм настання зазначених негативних наслідків для не зобов'язаної доказувати сторони повинне бути її несумлінне поводження (відсутність поважних причин відмови від проходження експертизи). У кожному разі обмеження конституційних прав особистості (включаючи право на недоторканність) повинне бути спеціально та вичерпно визначено законом^{^[21]}.

Значення -та необхідність інституту цивільної процесуальної відповідальності підтверджує і той факт, що в Модельному кодексі цивільного судочинства країн СНД у розділ загальних положень включена глава «Підстави і міри цивільної процесуальної відповідальності». Згідно з главою 17 Модельного кодексу до мір цивільної процесуальної відповідальності віднесені заходи щодо забезпечення порядку та безпеки в суді (ст. 327), привід (ст. 328) і накладення штрафу (ст.329)^{^[22]}.

Крім того, Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів від 10 травня 2006 року, закріплює, що відповідальність учасників процесу за несумлінне використання процесуальних прав і за невиконання процесуальних обов'язків необхідно підсилити (наприклад, за навмисне затягування процесу). Формами відповідальності можуть бути не тільки існуючі примусові заходи, але й застосування судом стягнень за невиконання вимог суду, покладання на учасників процесу відшкодування судових витрат у підвищеному розмірі.

2. Заходи процесуального примусу

Учасники цивільного судочинства повинні сумлінно користуватися належними їм процесуальними правами і виконувати процесуальні обов'язки. У випадку зловживання процесуальними правами або навмисного невиконання процесуальних обов'язків до учасників процесу можуть бути застосовані заходи процесуального примусу.

Примусовими заходами є встановлені ЦПК дії, які застосовуються судом до осіб, які порушують встановлені у суді правила або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

Заходи процесуального примусу застосовуються судом негайно після вчинення порушення шляхом постановлений ухвали (ст.90 ЦПК).

Заходами процесуального примусу є:

1) попередження — це примусовий захід, що застосовується су дом до учасників цивільного процесу та інших осіб, присутніх у судовому засіданні, за порушення порядку під час судового засі дання або невиконання ними розпоряджень головуючого.

Попередження не містить у собі додаткового обтяження і не пов'язане з позбавленням процесуальних прав, але попередження являє собою несприятливий наслідок, у якому закладена осудлива оцінка поводження порушника.

З винесенням попередження нерозривно пов'язана можливість наступного застосування більш суворих заходів впливу, тому «попередження — це проміжна міра, а точніше — припинювальна»¹;

2) видалення із залу судового засідання — примусовий захід, що застосовується судом до учасників цивільного процесу та ін ших осіб, присутніх у судовому засіданні, за повторне порушення порядку під час судового засідання або невиконання ними розпо ряджень головуючого.

У випадку застосування зазначеного примусового заходу має важливе практичне значення статус вилученої особи. Якщо це «інша особа, яка присутня у судовому засіданні», наприклад перекладач, то згідно з ч.2 ст.92 ЦПК суд оголошує перерву і надає час для його заміни.

Якщо ж віддаляється учасник цивільного процесу, наприклад сторона, то тут необхідно роз'яснити наступне. В правовому розумінні сторона продовжує брати участь у процесі, не вибуває з нього, навіть фактично не будучи присутнім у залі суду. На ім'я сторін ухвалюється судове рішення, вони можуть робити інші процесуальні дії (знайомитись з технічним записом судового засідання, журналом судового засідання; подавати апеляційну, скаргу тощо). Особа, вилучена із залу судового засідання, у випадку відкладення судового розгляду, має право брати участь у наступних судових засіданнях у справі.

Першим питанням, що виникає у зв'язку з видаленням сторони із залу суду, є питання про можливості розгляду справи за її відсутності. Тут можливі два варіанти: 1) якщо доказовий потенціал

¹ Штефан М.И. Гражданская процессуальная ответственность // Повышение роли гражданской правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций. — К., 1988. — С.197-198.

сторони вичерпаний, то немає потреби відкладати слухання справи; 2) якщо ж доказовий потенціал сторони повністю не реалізований, то суддя відкладає розгляд справи. У цьому випадку відкладення буде відігравати роль превентивної міри проти прийняття неправосудного рішення;

3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом — це примусовий захід, що застосовується судом у разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання.

В ухвалі про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом зазначаються: ім'я (найменування) особи, у якої знаходиться доказ, її місце проживання (перебування) або місцезнаходження, назва або опис письмового чи речового доказу, підстави проведення його тимчасового вилучення (ст.93 ЦПК);

4) привід. Згідно зі ст. 94 ЦПК привід свідка — це примусове по ставлення свідка в зал судового засідання для дачі ним показань.

Приводу може бути підданий свідок, належно викликаний до суду, але який без поважних причин не з'явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки.

Про привід суд постановляє ухвалу, в якій зазначає ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа повинна бути доставлена, кому доручається здійснення приводу.

Ухвала про привід у суд передається для виконання до органу внутрішніх справ за місцем провадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу.

Не підлягають приводу в суд особи, які не можуть бути допитані як свідкі (ст.51 ЦПК), а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої і другої груп, особи, які доглядають дітей віком до шести років або дітей-інвалідів.

Ухвала про привід оголошується свідку особою, яка її виконує.

Відповідно до ч. 2 ст. 146 ЦПК у разі ухилення відповідача від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства суд має право постановити ухвалу про примусовий привід на проведення такої експертизи.

У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу, через начальника органу внутрішніх справ негайно повертає її суду з письмовим поясненням причин невиконання (ч. 6 ст.94 ЦПК).

До однієї особи не може бути застосовано кілька заходів процесуального примусу за одне й те саме правопорушення (ст.91 ЦПК).

Рекомендована література:

Бутнев В.В. Гражданская процессуальная ответственность. — Ярославль, 1999.

Бутнев В.В. Сущность и порядок реализации гражданской процессуальной ответственности: Текст лекций. — Ярославль: Изд-во Яросл.ун-та, 1989.

Ветрова Г.Н. Санкции в судебном праве. — М., 1991.

Зайцев И.М. Г ражданская процессуальная ответственность // Государство и право. — 1999. — № 7.

Кузнецов Н.В. Санкции в гражданском процессуальном праве. — Саратов, 1981.

НохринД.Г. Меры защиты в гражданском процессуальном праве РФ // Арбитражный и гражданский процесс. — 2005. — № 10. — С.4-8.

Чечина НА. Категория ответственности в советском гражданском процессуальном праве // Вестник Ленинградского университета. — 1982.

— Вьш.З. — № 17.

Штефан М.И. Гражданская процессуальная ответственность // Повышение роли гражданской правовой ответственности в охране прав и интересов граждан и организаций. — К., 1988.

Предыдущая 3 4 5 6 7 8 91011 12 13 14 15 16 17 18 Следующая