ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Пани-барони в обороні науки й справедливости.

Таким чином перемогу українства було зафіксовано вгодою з Російським Урядом, їй було надано правової сили й затвержено в юридичних актах державного характеру.

Лишалось тільки доповнити Ц. Раду представниками нац. меньшостей, скласти відповідно до цього новий Ґенеральний Секретаріат, представити його на затвердження Тимчасовому Правительству, й український Уряд з сфери морально-правової влади переходив у юридично-правову.

Але це не вийшло так легко, як здавалось. Слово було ще й за руською буржуазією. А вона мала деякі підстави бути невдоволеною таким розв'язанням тої справи, яку вона так, здавалось, хитро та міцно зав'язала в Петрограді на нараді делеґації Ц. Ради з комісією Уряду. Страх же за революцію для неї був тільки глузливим арґументом: вона з величезною охотою й революцію зав'язала б у мішок та закинула на саме глибоке дно реакції.

Кадетські професори з люттю накинулись на міністрів, що їздили до Київа, особливо на соціаліста Церетеллі, головного провідника всієї цієї акції. Своїм звичаєм, вони виставили свою тяжку артілерію: юридичну науку. Акт угоди не мав мовляв ніяких юридичних обосновань, є не правосильний, не виразний, викликаючий багато толкувань, — отже, з ним ніяк не можна згодитись.

Але вислухаємо самих панів професорів юридичної науки. Слово належиться п. барону Нольде, професору державного права Петроградського Універсітету;

„Я хочу, як юрист зробити спробу здати собі справу з того, що вийшло.

„Ні України, ні її Ради в Російськім праві до поїздки трьох міністрів не було. Кажуть, що їхнє фактичне істнування представлялося дуже сумнівним, але на цьому не варто тепер настоювати. Угода, довершена трьома міністрами й убрана в форму Декларації Тимчасового Правительства з 15 липня (н. ст.) і Універсалу Ради з 16 липня (н. ст.) не тільки накинула Раду Україні, але й Україну Росії”.

Знов юридична мантія: російське право ніколи не знало України. Воно цілком забуло Переяславський трактат, це забутливе „право”.

Але вважайте, як п. барон зараз же непристойно показув з під тої мантії свою буржуазну суть:

„Над тими міліонами російських громадян і над тими найбагатшими областями російської державної теріторії угода трьох міністрів поставила власть, внутрішній устрій і компетенція якої викликають цілковите дивування”.

Ну, розуміється, це страшне злочинство супроти бідних ріжних „баронів”, що так любенько панували досі над тими „найбагатшими областями”. І розуміється, що це й було найважніше з усієї угоди, й як побачимо далі, барони цього не забули.

Наш „юрист” незадоволений також обсягом влади Ц. Ради й Ґенерального Секретаріату:

„При означенню обсягу власти цих нових орґанів над Україною нема навіть фікцій: договір трьох міністрів просто признав, що Україною управлятиме Рада та її Секретаріат так, як самі знатимуть”.

І це пани-барони також потім згадали. А поки що вони були страшно обурені за ...науку.

Такого глуму з науки, з справедливости, з найкращих своїх почувань руська ліберально-професорська буржуазія не могла втерпіти й на цій підставі одкликала своїх міністрів з Уряду, утворивши міністерську крізу, розбивши коаліцію й тим самим отверто показавши, що ця коаліція мала служити для охорони інтересів не демократії, не революції, а інтересів буржуазії при революції. Коли ці інтереси було порушено, коли було вирвано можливість безоглядної експлуатації пануючою клясою цілого краю, коли було раз поступлено дійсно демократично, — тут панове кадети до того розлютились, що загубили всякий такт, сором і навіть своє звичайне лицемірря, — в критичний момент не тільки для російської революції, а для самої Російської Держави, в момент неудач на фронті й загрози наступу центральних держав і можливости зламання російської армії вони вчиняли заколот і замішання всередині самої Центральної влади.

Крівава плата за гнилу коаліцію.

Цим замішанням скористувалась фракція большевиків Російської Соціаль-демократичної Партії, рішивши активно, збройною силою виступити проти гнилого коаліційного Правительства з метою захопити владу в свої руки. Розрахунок їх був на те, що салдатські маси під сей час, коли на фронті вівся безглуздий наступ Керенського, коли центральні держави ламали останню силу опорности російської армії, коли невдоволення й утома в військах росли з кожним днем, — що салдатські маси охоче й однодушно стануть на їх бік. Але розрахунок іменно на цей момент мав і свій неґативний бік. Іменно виступ у такий момент, коли Росія могла бути захоплена Гоґенцолернами, викликав протест навіть у Ради Робітничих та Салдатських Депутатів, не говорячи вже про правіщі ґрупи демократії, й зустрів сильний опір з боку тої частини петроградського ґарнізону, який не був під впливом большевиків. Три дні (15,16 і 17 липня н. ст.) ішов крівавий бій на улицях Петрограду між прихильниками Уряду й большевиками.

Уряд переміг, купивши ту перемогу численними крівавими жертвами як з одного, так і з другого боку. Большевиків було на цей раз зламано, а ідею коаліційного Правительства ще раз підтверджено. На підставі постанови Ради Робітничих і Салдатських Депутатів Головою Уряду став Керенський, який і мав скласти новий коаліційний Уряд.

Виступ большевиків і поразка їхня надали сили буржуазним колам руського громадянства. Вони вже тепер ставили що більші вимоги на свою користь, ніж раніше. Головну силу в боротьбі з большевиками складали козаки. Руська демократія хоч-не-хоч мусіла або спіратись на цю силу або ставати на ґрунт большевизму. Большевизму вона не могла й не хотіла приняти, отже мусіла вибірати козаків. Козаки ж, розуміється, були ближчі до кадетів, ніж до есерів чи есдеків.

І таким чином руська демократія кроввю пролетаріата заплатила за дальше панування визискуючих кляс.

На підставі угоди.

А тим часом у Київі йшла гарячкова, піднесена, незвичайна робота: на підставі угоди будувалася реально, наочно, в подробицях українська державність.

Було три головніші сторони цієї роботи. Перша: стати, дійсно, урядом української землі. Але не тільки урядуючим, наказуючим і вимагаючим урядом, але й орґанізуючим, даючим, творячим. Усі скарги, незавдоволення, болі, все безладдя, розхитаність управління й господарства, створені війною й революцією, все це ми одважно брали на себе, все це ми повинні були заспокоїти, уладнати, навести на тверду, нормальну путь. До нас сипались сотнями в день телеґрами, заяви, прохання, вимоги; від урядовців, від інстітуцій, від громад, товариств і окремих людей. Вимагали часто абсолютно неможливого, вимагали такого, якого нігде ніколи в звичайних урядів не вимагається. Наприклад: щоб Ґенеральний Секретаріат наказав жінці прохача не зражувати його й покинути своїх коханців.

Бо на нас дивились, як на свій уряд, свій, простий, народній, який до всякого болю може й повинен поставитись уважно, який має силу все зробити.

І це було досить траґічне становище. Бо ми тої сили матеріальної, фізичної все ж таки, не вважаючи на угоду, не мали. Ми все містились у тих самих двох закапелочках, де не було місця для двох столів. Ми навіть не мали ніяких засобів відповідати на ту масу звертань до нас.

Друга сторона нашої роботи була в остаточному порозумінню з неукраїнськими „меньшостями”. Без них ми, як сказано, не могли вважатися владою всієї людности України; без них ми не могли мати відповідного довірря й авторітету серед населення городів; без них ми не могли мати затверження нашого уряду Тимчасовим Правительством; а без цього не могли мати відповідних фінансових засобів, без яких ніяке урядування, яке б моральне довірря воно ні мало, не могло провадитись успішно.

„Меньшости”, розуміючи це, старались на цьому виторговувати собі більше місць у Раді, в Секретаріаті, ставили ріжні прінціпіальні проґрамові вимоги, ціль яких була все та сама: обмежити правосильність Ради та Секретаріату й піддати нас під залежність від Петрограду. Вони все ж таки (крім єврейських партій) не могли примиритися з перемогою українства й все намагалися якось затримати її дальший поступ, загальмувати й тримати на status quo.

Таке відношення меньчостей з одного боку й необхідність здобути яко мога швидче „узаконення” державности й засобів для її будування, це вимагало від нас надзвичайного напруження нервів, такту, стриманости й разом з тим невтомної роботи й кипіння серед тисячі ріжних дрібних і великих труднощів.

І третя сторона: знов таки та сама внутрішня самоорґанізація, творіння власних державних апаратів. Людей було мало; знаття, досвіду, уміння ще меньче; відповідних для того матеріальних засобів зовсім обмаль.

А головне — людей мало.

Вже не було мови про партійність служащих у тому чи инчому Секретарстві. Есдек з радостю хапав есера й давав йому високу посаду, коли той виявляв якесь знання справи. Ради бога, людей!.. кричав кожний Ґенеральний Секретарь. Людей і хоч трошки грошей, бо не можуть же люди помірати з голоду. Хай ні члени Ради, ні Ґенеральні Секретарі не одержували ніякої платні, вони якось могли істнувати, але не можна ж було всю державну роботу ставити на ґрунт якогось аматорства, філантропії.

А ні грошей, ні помешкання, ні права користуватись державними засобами ми не могли мати, поки не відбудеться остаточне порозуміння з меньчостями й затвердиться Петроградом.

І, нарешті, це порозуміння таки сталось. 25. VII (н. ст.) відбулося перше засідання комітету Центральної Ради, або, як звалось инакше „Малої Ради” з участю представників неукраїнської революційної демократії.

Це був один із кращих моментів у співжиттю ріжних національностей на Україні. Була до певної міри щирість у примиренню, було бажання дружнього співробітництва й творіння спільного діла, було бажання забути старі непорозуміння. І знов мушу підкреслити: особливо ця щирість виявлялась у представників єврейських організацій. Вони вже приняли в свою свідомість Центральну Раду, як свій орґан і виступали в йому, як рівні члени його, з рівними правами політичними й національними: представник сіоністів промовляв староєврейською мовою, тим маніфестуючи й прихильність сіоністів до української державности й рівноправність єврейства в цій державности.

Нарешті, після кількох засідань, довгих дебатів і суперечок (29 липня 1917 р.) було вироблено й „Статут вищого Управління України”, який мав бути представлений на затверження Тимчасового Правительства й який визначав взаємовідносини між Ц. Радою, Ґенеральним Секретаріатом і Тимчасовом Правительством. Текст його такий:

„Статут вищого Управління України.

На підставі згоди з тимчасовім правительством дня 16 липня (н. ст.) 1917 р., — орґан революційної демократії всіх народів України — Українська Центральна Рада, що має підготувати Україну до остаточного здійснення автономного ладу й довести її до Українських Установчих всенародніх Зборів і російського Установчого Зібрання, — утворює Ґенеральний Секретаріат, який являється найвищим орґаном управи на Україні.

Діяльність Ґенерального Секретаріату зазначається тимчасово такими головними пунктами:

§ 1. Найвищим краєвим орґаном управи на Україні є Ґенеральний Секретаріат Української Центральної Ради, який формується Центральною Радою, відповідає перед нею і затверджується тимчасовим правительством.

§ 2. Формування Ґенерального Секретаріату Центральна Рада здійснює через свій Комітет.

§ 3. Центральна Рада затверджує Ґенеральний Секретаріат у цілости, висловлюючи йому довірря.

§ 4. В склад Ґенерального Секретаріату входить 14 ґенеральних секретарів, а саме секретарі: в справах внутрішніх, фінансових, військових, харчових, земельних, юстіції, освіти, національних, торгу, промисловости, почти й телеґрафу, праці, доріг, ґенеральний контрольор і ґенеральний писарь.

Примітка. При секретареві в національних справах назначається три товариші секретаря — від великоросів, євреїв і поляків. Товариші секретаря по ділам своєї нації мають право реферату її рішаючого голосу в сих справах у Ґенеральнім Секретаріаті. Товариші секретаря в національних справах затверджуються Комітетом Ради.

§ 5. Свою власть Ґенеральний Секретаріат здійснює через усі урядові орґани на Україні.

§ 6. Всі урядові орґани на Україні підлягають власти Ґенерального Секретаріату.

Примітка: Ґенеральний Секретаріат установляє, які орґани, в яких межах і в яких випадках мають зноситися безпосередньо з тимчасовим правительством.

§ 7. Всі урядові посади на Україні, коли вони не виборні, заміщаються Ґенеральним Секретаріатом або підвладними йому орґанами.

§ 8. При тимчасовім правительстві має бути статс-секретарь для справ України, якого призначає тимчасове правительство по згоді з Центральною Радою.

§ 9. Статс-секретарь має пильнувати інтересів України в усій роботі тимчасового правительства й в разі потреби переслати законопроекти через Ґенеральний Секретаріат на розгляд Ц. Ради.

§ 10. Ґенеральний Секретаріат передає на санкцію тимчасового правительства ті законопроекти, які розглянула й ухвалила Центральна Рада.

§ 11. Ґенеральний Секретаріат передає на затвердження тимчасового правительства тимчасові фінансові обрахунки видатків на потреби України, які розглянула й ухвалила Центральна Рада.

§ 12. Тими коштами, які надходять на рахунок Центральної Ради, розпоряджується Ґенеральний Секретаріат по буджету, ухваленому Центральною Радою.

§ 13. Ґенеральний Секретаріат ті справи, які він уважає найважнійшими, передає на розгляд Центральної Ради.

§ 14. Діяльність Ґенерального Секретаріату, відповідального перед Центральною Радою, контролюється нею шляхом запитань по всім справам.

Примітка: Порядок запитань має бути зазначений окремим наказом.

§ 15. В перервах поміж сесіями Центральної Ради Ґенеральний Секретаріат відповідає перед Комітетом Центральної Ради, який виконує всі її функції окрім зазначеної в § 3-ім.

§ 16. Коли Ґенеральний Секретаріат не згоджується з постановою Комітету в якій небудь справі, остання переноситься на розгляд Центральної Ради, яка скликається негайно.

§ 17. Коли Центральна Рада висловлює недовірря Ґенеральному Секретаріатові, він подається у відставку.

§ 18. Всі акти Центральної Ради й Комітету контрасіґнуються Ґенеральним Секретаріатом.

§ 19. Всі закони тимчасового правительства мають силу на Україні від дня проголошення їх у Краєвім Урядовім Вістнику на українській мові.

Примітка: В надзвичайних випадках Генеральний Секретаріат проголошує їх иншим способом.

§ 20. Всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською мовою, публікуються також і на мовах: російській, єврейській і польській.

§ 21. У справах внутрішнього розпорядку роботи Ґенеральний Секретаріат виробляє свій наказ”.

З цим статутом мала їхати до Петрограду делеґація Укр. Ц, Ради для затверження його там і для вирішення инчих ріжних зв'язаних з ним питань. А так само подати на затверження лісту Ради Ґенеральних Секретарів, складену вже новою, поповненою 30% представниками неукраїнської демократії Ц. Радою з участю в Секретаріаті представників „меньчостей”.

Ліста була така:

Голова Ґенерального Секретаріату й Ґенеральний Секретарь внутрішніх справ — В. Винниченко (у. с-д.).

Ґен. Секретарь хліборобства — Б. Мартос (У. с-д.).

Ґен. Секретарь судових справ — Вал. Садовський (у. с-д.).

Ґен. Секретарь військових справ — С. Петлюра (у. с-д.).

Ґен. Секретарь освіти — І. Стешенко (У. с-д.).

Ґен. Секретарь шляхів — В. Голубович (у. с-р.).

Ґен. Секретарь харчових справ — М. Стасюк (у. с-р.).

Ґен. Секретарь фінансів — X. Барановський (безп.).

Ґен. Секретарь міжнаціональних справ — 0. Шульгин (у. с-ф.)10

Тов. Ґен. Секр. міжнац. справ по єврейським справам — І. Зільберфарб.

Тов. Ґен. Секр. по польським справам — М. Міцкевич.

Ґен. Контрольор — М. Рафес („Бунд”).

Ґен. Секретарь почт і телеґр. О. Зарубін (рос. с-р.).

Ґен. Писарь — П. Христюк (у. с-р.).

Не обсаженими лишались Секретарство праці й Торгу та Промисловости. Ці місця лишались для „меньшостей”, а саме для рос. с-д., які ще не могли вирішити свого остаточного відношення до Ґен. Секретаріату й участи в йому.

Статс-секретарем для справ України при Тимчасовому Правительстві було вибрано П. Стебницького (у. с-ф.).

З Петрограду ж увесь час настійно домагалися швидчого порозуміння на Україні. Міністри-соціалісти хотіли довести справу до кінця, щоб бути заспокоєними хоч з цього боку. (Це домагання багато спричинилося до тої відносної лагідности, яку виявила під сей час руська демократія в Київі).

З огляду на цю настійність, а надто на те, що ми й самі потребували як найшвидчого довершення справи, Мала Рада, не дожидаючись остаточного вирішення тексту статуту Ґенерального Секретаріату, вирядила до Петрограду делеґацію в такому складі: Голова Ґенерального Секретаріату В. Винниченко, Ґенеральний Секретарь фінансових справ X. Барановський і (від меньчостей) Ґенеральний Контрольор — М. Рафес.

Остаточно вироблений і ухвалений Малою Радою текст Статуту мав бути переданий делеґації по телеґрафу.

 

------------------------------------------------------------------

[10] У. с-ф. = Партія „Українських соціалістів-федералістів” переіменована на останньому своєму з'їзді з партії „Укр. Поступовців”. — Автор.

pin=14 РОЗДІЛ XV.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти