ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Закінчення першого періоду доби Центральної Ради.

Цим закінчується перший період доби Центральної Ради.

Це найкращий період у боротьбі за відродження нашої нації. Революційний, одважний, повний віри, натхнення, ентузіазму.

Це період акції воістину самого народу, широких творчих мас його. І тільки цим можна пояснити наші такі значні успіхи в сфері національних здобутків.

Всеросійська революція за того періоду ще не висунула так гостро соціальних моментів, як пізніше, й через те вся діяльність Центральної Ради не була в дізгармонії з соціальним рухом мас.

Так само цілі й засоби не були в суперечности з собою. Ціль для всіх була ясна й єдина: відродження нації, забезпечення поневоленому, грабованому, віками духовно й матеріально нищеному нашому народові природних, розумних і корисних форм та засобів його розвитку.

Це була та головна, істотна, для всіх, хто відчував у собі великий пробуджений інстінкт громадськости, цілком виразна, імперативна ціль.

І все було для цеї цілі, все клалося на олтарь відродження нації. І через те всі заходи, всі виступи, всі домагання, всі здобутки були тільки засобами! Навіть державність. Це була найкраща форма, забезпечення національних способів розвитку нашого народу, це була найрозумніша економізація сил, але це був тільки засоб. І засоб цей за того періоду підпорядковувався меті, гармонізувався з нею й не пробував навіть займати самодовліюче місце.

Так само ні партійні, ні тим паче особисті інтереси не грали тоді домінуючої ролі. Партії й особи були тільки чулими, вірними, натхненими виразниками волі своїх кляс, цих єдиних тоді артистів великої драми-революції. І вони, будучи тоді чулими, живими й сильними духом пробудженої ніжности мас, могли приборкувати свої особисті цілі й гармонізувати їх з єдиною вищою ціллю: відродженням нації.

І ці всі причини робили нас непереможними. І ще раз кажу: злиття з працюючими, творчими клясами українського народу, черпання своєї сили тільки з цього великого джерела й праця тільки для його, от-це робило Центральну Раду такою могутньою, такого однолитою стіною, об яку розбивалися всякі хвилі ворожих українству сил.

Весняним, творчим, гарячим сонцем, натхненою молодостю, бурхливостю й непереможностю весняних вод пашить від цього славного, чистого періоду нашої боротьби за відродження й визволення „отих окрадених, німих рабів” — многострадального українського народу, народу селян і робітників. pin=16

 

РОЗДІЛ І.

КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНИЙ ВИСТУП КОРНІЛОВА

Гуртування чорних сил.

Виступ Корнілова був неминучим наслідком тих внутрішніх соціально-політичних відносин, які за того часу панували в Росії. Боротьба за мир, боротьба за глибші й ширші досягнення революції, скінчилася поразкою тих елементів, які найбільш рішуче й послідовно виступали, — большевиків. Рада Робітничих і Салдатських Депутатів, яка тоді була під впливом меньшевиків, у цій боротьбі не знайшла в собі досить одваги й послідовности стати на бік большевиків. Через те, хоч-не-хоч мусіла заняти ворожу до них позіцію. Ворожість же до большевиків зразу кинула в дружість до буржуазії. А це в свою чергу в той же мент ослабило й знесилило саму Раду. Тим то після розбиття большевиків буржуазія заговорила таким незалежним, таким самовпевненим тоном, тим то всю відповідальність свою бачила можливою „тільки перед своєю совістю”.

Тоді реакція всіх відтінків почала також забірати голос, почала гуртуватися, єднатися. Розметені февральсько-мартовською революцією реакційні сили почали виповзати з своїх темних закутків, почуваючи, що настає їхній час. Рептільна, воздихаюча за минулим Державна Дума стала збірати своїх недобитків і майже отверто зітхати за монархією. Кадети Мілюков і Родичев почали обійматися з Пуришкевичем, зворушливо-дружно єднаючись в одному спільному прагненню: остаточно знищити ради робітничих і салдатських депутатів, остаточно ліквідувати силу пригноблених кляс.

Торговельно-ж-промисловий з'їзд у Москві просто таки заборонив своїм членам брати участь в Уряді. Купці й фабриканти були цілком певні, що хутко вся влада буде в їхніх руках, отже, зовсім нераціонально було ділити її з своїми клясовими ворогами. Вся влада буржуазії! — такий був їхній непроголошений, але обстоюваний усіма засобами лозунґ.

Військова реакція також спішила об'єднатись. Головна рада воєнної ліґи скликала, наприклад, у палаті княгині Ольги Александровни нараду представників ріжних орґанізацій, у тім числі ради Союза козацьких Військ, Союза ґеорґієвських Кавалерів, Общества 1914 г. і т. п. Нарада відбулася при діяльній участи реакційного члена Державної Думи князя Мансирева й ухвалила ряд реакційних резолюцій, напрямлених між инчим і проти Ради Робітничих і Салдатських Депутатів.

Коаліційний Уряд робив надлюдські заходи, щоб примирити клясові протиріччя, які силою обставин все більш і більш визначались. Для цього, наприклад, було скликано знамениту „Московську Конференцію”, на якій соціальдемократ Церетеллі простягав руку представникам буржуазії й з зворушливим довіррям кликав її до співробітництва в ім'я ... революції. Буржуазія ніби приймала простягнену руку, але тут же демонстративно вчиняла овацію ґенералу Корнілову, приймаючи його гарячіше й шумніше, ніж „самого” Керенського.

З другого боку робітництво Москви, де засідала Конференція, також робило демонстрацію проти сього примирення клясових протирічь величезним страйком.

І таким способом Московська Конференція не тільки не внесла ніякого примирення, а ще виразніше, наочніше показала неможливість його.

Буржуазна чи соціалістична?

А в результаті в найтяжчому становищі була так звана „революційна демократія”, се-б-то ті соціалістичні елементи, які щиро хотіли зберегти революцію й у той же час боялись її дальшого розвитку. Найбільша трудність полягала в розв'язанню основної проблеми: який характер мала революція — буржуазний чи соціалістичний. Не поставивши цього питання отверто, руба, не розв'язавши його, не можливо було займати виразних позіцій.

Як же визначити той чи инчий характер?

Насамперед, розуміється, тими активними чинниками, які творили революцію, а з них, у першу чергу, живими людськими силами. Далі тими цілями, які ставилися свідомими рушіями революції й які намічалися в економично-соціальних умовинах Росії.

І нарешті тими взаємовідносинами, які створені були до революції й творилися самою революцією.

Головним активним чинником революції були дві кляси: пролетаріат і селянство. (Військо було тим самим пролетаріатом і селянством, переодягненим у салдатську шинелю.) В цьому ніякого сумніву ні в кого бути не могло. Отже силами пригнічених, працюючих кляс провадилася революція.

Які ж цілі мали ставити собі ці кляси? Закладені в природі цих кляс тенденції, розуміється, були соціалістичні, се-б-то, такі цілі, які давали б цим клясам можність вийти з свого пригніченого, поневоленого становища експлуатованих. Це прагнення лежить у сути самої річи, самого факту істнування сих кляс. Не треба ніякої партійної аґітації й пропаґанди для створення тенденції визволення. Партії тільки усвідомлюють, орґанізують, доцільно направляють ці закладені з природи клясові прагнення.

Отже, ясно, що коли б мати на увазі тільки ці чинники, то революцію можна було би без вагання одзначити, як соціалістичну.

Але був ще один чинник, який грав не малу ролю в революції: соціально-економичне становище Росії, ступінь розвитку її продукційних сил і з того випливаюче взаємовідношення соціальних сил.

Не-большевистська соціалістична течія в Раді Р. і С. Депутатів цьому факторові надавала особливого й навіть рішаючого значіння. Цій течії трудно було допустити, щоб у Росії, де більше 80 процентів населення є селянство, де капіталізм стояв у початкових формах розвитку, де рівень розвитку селянських і робітничих мас був дуже низько, щоб у такій Росії могла бути соціалістична революція й щоб вона могла мати успіх.

З другого ж боку, визнавши, що революція є буржуазна, силами працюючих кляс творити панування буржуазії, також виглядало нелоґічно, непослідовно.

І через це вся політична акція цієї течії була хистка, непевна, непослідовна. Визнавши основу громадського ладу, капіталістичний лад непорушним, незмінним, визнаши соціальну нерівність на далі істнуючою, признаючи законною владу буржуазних кляс, меньшевики-соціальдемократи й соціалісти-революціонери одночасно намагалися провадити таку політику, яка була явно шкодливою для тих же самих буржуазних кляс.

Наприклад, у сфері соціальної політики. Большевики, визнаючи революцію соціалістичною, змагаючись до знищення всякої нерівности а надто соціальної, цілком послідовно, лоґічно прямували по шляху цих домагань. І з їхнього штандпункту вимога робітничого контролю була першим етапом у цьому напрямі. Знаючи, що така міра порушить усю сістему, весь характер капіталістичного господарства, вони й домагалися робітничого контролю іменно з цією метою.

Меньшевики ж, не маючи на меті руйнувати сістему капіталістичного господарства, цю міру все ж таки приймали, „трохи” її змінивши.

Але ця зміна як раз спиняла хід соціальної революції, бо контроль над підприємствами мав бути не робітничий, а державний. Це викликало невдоволення робітництва. Але не давало задоволення й буржуазії, бо все ж таки ця міра мала на увазі спиняти розмах експлуатації робітників і населення.

Так само в другому ґрунтовному питанню революції, — в питанню війни й миру. Не маючи на меті руйнувати капіталістичного ладу, меньшевики в той же час хотіли, щоб і російський капітал і навіть закордонний відмовились від істотної мети цеї учиненої ними війни, від завойовницьких намірів, від плянів імперіалістичної колоніальної політики, від бажання панувати над світовими ринками, се-б-то як раз від усього того, що лежить у самій природі розвиненого, модерного капіталізму, що являється законом його істнування. Звідси походили всі відозви Ради Робітничих і Салдатських Депутатів до народів усього світу про мир, звідси знаменита формула „без анекцій і контрібуцій”, звідси безрезультатні вимоги виявлення цілей воюючих держав і т. п.

І, розуміється, тут так само ця середня лінія нікого не задовольняла. Війна все ж таки тяглася. Союзники з одного боку одмахувались од революційних відозв ”революційної російської демократії” діпломатичними, корректними нотами, а з другого грозилися японським кулаком. Російський Уряд усіма силами вихилявся й перед союзниками й перед Радою Роб. і Салд. Депутатів. Але як уся його орієнтація була на революцію буржуазну, то, само собою, що й політику він провадив тільки таку, яка була в інтересах як союзної так і російської буржуазії. І цілком справедливо пише П. Мілюков у своїй „Исторіи Второй Русской Революціи”: „За часів керування М. І. Терещенка міністерством закордонних справ союзні діпломати знали, що „демократична” термінолоґія його депеш є примусовою уступкою вимогам моменту й ставились до неї вибачливо, міркуючи, що уступками по формі вони виграють по суті. Але наставали, нарешті, такі моменти, коли ця мовчазна згода Уряду з Радою Роб. і Салд. Депутатів з одного боку, а з другого з союзною діпломатією упіралася в межі, які не можна було перейти. І тоді мало виявитися для Ради, що політика М. І. Терещенка була, по суті, тільки „продовженням політики П. М. Мілюкова”, а для союзників, що всі принесені ними жертви не збільшили здатности російської революції до реальної підтримки союзної справи. Треба додати, що розчаровання Ради й союзників настало одночасно, бо іменно натиск ціммервальдців у Раді Роб. і Салд. Депутатів зробив неможливим більше мовчання союзників”.

3. Ґенеральське розв'язання питання.

І таким чином справа мала розв'язатися в той чи инчий бік. Корнілов і взяв на себе завдання розв'язати її в бік реакції.

Але розхвильований московськими купчинами, розпалений сласними мріями чорних безробітних лицарів, бідний ґенерал занадто похопився. Він мав можливість бачити й чути тільки те, що було навкруги його. Тут же все аж клекотіло від захвату, тут усі ненавиділи революції, лаяли її, мучились від неї, жагуче прагнули її загибелі й повернення старих, милих часів безтурботного, безоглядного, розперезаного панування.

І бідний ґенерал повірив, що ці чорні лицарі й є вся Росія, що устами цих соціальних зажурених бандитів говорили грабовані, неволені ними маси.

Але дійсність як раз і показала, що черевате купецтво, випещене деґенеративне дворянство, вивертливе, ввічливо-жорстоке банкирство, фабриканство, що всі ці кляси — є соціальні паразіти, що інстінкт народніх працюючих мас ставиться до їх з огидою й що ці кляси без підпертя експлуатованих ними кляс є до сміху мізерна, безпомічна й нікчемна купка людей. Корніловщина це виявила блискуче. В Москві на купецьких банкетах, на всяких засіданнях і конференціях здавалось, що треба тільки пальцем кивнути й „революційна сволоч” (як ці паразіти лаялись) розлетиться на порох.

От Корнілов і кивнув. І не тільки кивнув, а став у гордовиту, величну позу, склав по наполеоновськи руки на грудях і ґенеральським голосом ревнув на Петроград: Здавайтеся!

І поки ґенерал стояв у Ставці в своїй наполеоновській позі, поки круг його товпились вірні джури його, доти все віщувало, що Петроград мусить здатися, що він, ґенерал Корнілов, стане диктатором „всея Руси”, що Керенський згодиться задовольнитися замісць ролі „національного героя” роллю міністра юстіції, що всі ради робітничих і салдатських депутатів будуть скасовані, а розбурхане море народніх прагнень з слова й волі всесильного диктатора моментально уляжеться й знову покірно понесе на своїх грудях веселі човники гулящих людей.

Так справа виглядала в Ставці, звідки Корнілов послав свого ультіматума Тимчасовому Правительству. Але трошки инакше вона стала виглядати, коли Петроград шпурнув у пику ґенералові його ультіматум, коли скинув його з посади головнокомандуючого й коли заарештував і посередників і прихильників „диктатора”.

Тоді довелося ґенералові силою реалізувати свій ультіматум. А це вже було трохи важче, ніж стояти в наполеоновській позі. Хоча штабне офіцерство палало „одважностю” й бажанням задушити революцію, цього було ще мало. Петроград мав свої війська, свої гармати, своїх оборонців. Щоб задушити революцію, треба було насамперед задушити центр її, Петроград.

Але війська, але салдатські маси, а не офіцерня, зовсім не мали бажання класти своє життя за реакцію. Корнілов це бачив і розумів. Він мав декільки своїх вірних, так званих „диких дівізій”, складених з найбільш темних елементів кавказських „інородців” і козаків, але їх було занадто мало для поборення революції. Щоб посунути инчі війська на Петроград, довелось ґенералові прикинутись революціонером: він вів, мовляв, війська на Петроград для того, щоб урятувати Правительство й революцію від розбійників-большевиків. Тоді ще пропаґанда большевизму й вияснення суті його серед мас не мала широкого характеру, особливо серед фронтового війська, через те салдати повірили в цю брехню, повірили, що большевики є вороги революції й в ім'я рятування сеї корніловської революції пішли за Корніловим на Петроград. Поки що завзятий ґенерал міг більш-меньч з надією дивитися вперед.

Але як тільки перед салдатами виявилась дійсна мета їхнього проводиря, як тільки фронтовики стикнулись з петроградським ґарнізоном і їм було вияснено, чого хоче Корнілов і на кого він веде їх, вони рішуче відмовились битись з петроградцями й стали переходить на бік Уряду. Корнілов лишився з своїми штабними героями й мусів тікати на фронт, де його потім і було арештовано.

Так скінчилась реакційна афера.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти