ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Класифікації знаків (пірс, мілевський)

Знак – це певний предмет або явище, який використовується замість іншого для передачі певного соц.зумовленого змісту. Мовний знак – особлива двостороння величина, яка скл. з єдності позначення і значення.

поляк Мілевський – класифікація за функцією і структурою. На 1етапі всі знаки поділ. на симптоми (не мають знакової ф-ції) і сигнали (цілеспрямовані, мають зворотний характер). Сигнали: асемантичні апелі (звертання, мета – вплинути на емоційний стан адресата), семантичні сигнали (представляють явища дійсності) Семантичні поділ. на образи(вмотивовані) і довільні сигнали(невмотивовані). Довільні поділ. на однокласові (обмежена к-сть знаків, замкнена сис-ма) і двокласові. Двокласові поділ. на не фонемні і фонемні. А людська мова визнається системою двокласових семантичних сигналів з фонемним вираженням. Казав, що будь-яка людська мова має всі типи знаків.

Амер. Ч. С. Пірс – теоретично можливе існування 59049 класів знаків, які зводяться до 3ох типів: 1)знаки-копії, іконічні (спільне у знака і денотата, прикл.фотографія), 2)знаки-індекси, знаки-прикмети (певна суміжність знака і денотата, прикл. дим, значить десь є вогонь), 3) знаки-символи. Знаки-копії і знаки-прикмети – вмотивовані (бо зв'язок між знаком і денотатом зумовлений спільною властивістю чи відношенням суміжності), а у знаків-символів цей зв'язок умовний. Але ця класиф. незадовільна, бо називає знаками навіть природні явища, які не наділені змістом.

 

внесок Пірса

Засновник семіотики, амер. Ч. С. Пірс – теоретично можливе існування 59049 класів знаків, які зводяться до 3ох типів: 1)знаки-копії, іконічні (спільне у знака і денотата, прикл.фотографія), 2)знаки-індекси, знаки-прикмети (певна суміжність знака і денотата, прикл. дим, значить десь є вогонь), 3) знаки-символи. Знаки-копії і знаки-прикмети – вмотивовані (бо зв'язок між знаком і денотатом зумовлений спільною властивістю чи відношенням суміжності), а у знаків-символів цей зв'язок умовний. Але ця класиф. незадовільна, бо називає знаками навіть природні явища, які не наділені змістом.

 

.Мовний знак. Його основні характеристики. Знаковий статус різних мовних величин-Основним терміном у семіотиці є "знак". Будь-яке міркування можна представити як ланцюжок знаків. Що ж таке знак?

Знак — це певний емпіричний матеріальний об'єкт, який сприймається на чуттєвому рівні і виступає у процесі спілкування і мислення людей представником якогось іншого об'єкта.

Знак представляє не тільки об'єкт (предмет, явище, процес, дію, подію), але й окремі властивості об'єктів і відношення між ними.

У семіотиці всі знаки поділяють на мовні та позамовні.

Позамовні знаки, в свою чергу, поділяються на :

- знаки-копії (іконічні знаки), (e.g. фотографія)

- знаки-ознаки (знаки-прикмети, знаки-індекси), (e.g.дим від вогню значить,що щось горить)

- знаки-символи.(серце=кохання)

Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків.

З мовних знаків будуються слова, які об'єднуються в речення.

Мовні знаки мають мішаний характер, в них можуть поєднуватися іконічні, індексальні та символічні ознаки. Мовний знак об’єднує в собі матеріальне(=позначення) та ідеальне (=значення)(характеризує людську свідомість,що є вищою формою відобр об’єктивної дійсності). За Соссюром мовний знак - це психічне утворення , що являю собою єдність двох сторін «позначаючого» і «позначуваного».

Мовний знак має2 сторони: матеріальну(позначення)та ідеальну (значення), яка тісно повязаназ відображенням денотата в свідомості.

Характеристики мовного знака:

-довільність;

-мотивованість (вона буває:1фонетична тобто зовнішня e.g.мяв,гав грім гримить;2морфологічна тобто внутрішня e.g водопровід=вода+провід);

-лінійний характер позначаючого (>>);

-змінність/незмінність (стосується історичного розвитку мови)

-двобічність

-матеріальністьформи вираження знака та наявність змісту, який закріплений за цією матеріальною формою.

Якщо говорити про мову як про знакову систему, то одиниці семантичної системи (морфеми* (Морфема*— найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем ) і слова) є знаками першого класу (на відміну від знаків другого класу-словосполучень і речень. Існує й таке розуміння мовних величин:величини фонетичної системи-це двознакові величини, величини семантичної системи-власне знакові величини, а величини синтаксичної системи-надзнакові величини.

 

Питання № 18.Теорія ізоморфізму й ієрархії рівнів мови

Теорію ізоморфізму запропонував польський мо­вознавець Єжи Курилович. Згідно з цією теорією в мові існує структурний паралелізм між рівнями. Так, зокрема, структурну подібність можна побачити у складі й реченні (структурна тотожність голосного в складі і предиката в реченні). Теорія ізоморфізму має важливе практичне значення. Для прихильників цієї теорії обґрунтованим є запозичення методів та понять, які використовуються при вивченні одного рівня, для дослідження іншого, наприклад запозичен­ня методів і понять фонології у дослідженні лексики або граматики.

Не всі вчені приймають теорію ізоморфізму. Так, зокрема, російський мовознавець В. І. Кодухов ува­жає, що ідея ізоморфізму не пояснює всієї складності мовної структури, а зводить її до найпростіших струк­тур з площинною будовою.

Іншу оригінальну теорію щодо структури мови — теорію ієрархії рівнів — сформулював у 1962 р. фран­цузький мовознавець Еміль Бенвеніст. Суть цієї теорії полягає в тому, що мовні одиниці планом вираження спираються на нижчий рівень, а планом змісту належать до вищого рівня. Схематично це можна зобразити так:

Морфема планом вираження спирається на фонему, тобто складається з фонем, але свого змісту набуває ли­ше в складі слова. Наприклад: закінчення -а має зна­чення «називний відмінок, однина, жіночий рід» тіль­ки в складі слова (рука,рік-а, сестра). Фонему також можна визначити лише як складову частину одиниці вищого рівня — морфеми. Формою мовної одиниці є її здатність розкладатися на складові елементи нижчого рівня, а значенням — здатність бути складовою части­ною одиниці вищого рівня. Таке розуміння мовної структури, на думку В. І. Кодухова, допускає тільки один напрям аналізу — від нижчого рівня до вищого, від форми до змісту.

74. Звуки людської мови називають членороздільними на противагу нечленороздільним, що їх породжують тварини. Вперше на них звернув увагу Павлов коли підкреслив що у людей крім першої сигнальної системи, яка об’єднує їх з тваринами існує ще й друга яка виділяє людину з тваринного світу. Членороздільною лише людська мова.Адресат сприймає об’єднані за мовними правилами слова таким чином що в його відомості виникає уявлення синкретичної картини природи, подібно до такої яку мав на увазі адресант.Одні й ті ж слова можуть використовуватися для передачі різного людського досвіду. Отже, людина членує сприйняті нею явища навколишньої дійсності на окремі компоненти,які відбиваються в мовних одиницях, що мають певну звукову форму і певне значення. Найменша одиниця що має значення є морфема. В укр.мові мало одноморфемних слів Але поруч з цим існує й звукова форма. Звукове вираження слів і морфем є фонема. На подвійне членування звернув увагу А. Мартіне Однак одиниці першого членування він називав монемами. Одиниці першого членування маю значення і звукову форму, а другого лише форму.

 

Питання №26. Мовна типологія

порівняльне вивчення структурних і функціональних особливостей незалежно від їх генетичної природи.

Типологія, предметом якої є вивчення типів мови за їх внутрішньою організацією, структурою, назива-ється структурною, а типологія, яка вивчає мови че-рез призму виконуваних функцій, називається функціо-нальною.

Розвиток типології був підготовлений ученими XVIII ст. (праці з філософії мови Р. Декарта, Г.-В. Лейбніца, Й.-Г. Гердера, універсальна граматика Пор-Рояля). Справжнє типологічне дослідження мов виникло в 1809 p., коли Ф. Шлегель поділив мови на дві групи -- мови з афіксами і мови з флексіями. Пізніше А. Шлегель виділив аморфний тип, а флективні мови поділив на два підтипи -- синтетичний і аналітичний. В. фон Гумбольдт, крім названих, виділив як окремий тип інкорпоруючі (полісинтетичні) мови американських індіанців.

Пізніше з'являються інші типології, в основу яких покладені різні ознаки (наявність чи відсутність тонів, система голосних, порядок слів у реченні тощо).

Е. Сепір в 1921 р. запропонував типологію мов, в основу якої покладено способи вираження в мові різних типів значень; техніку поєднання морфем; наявність чергування звуків; рівень складності граматичних форм, ступінь синтезу слова. За цією класифікацією існує 21 тип мов.

Учені Празької лінгвістичної школи опрацювали типологію різних мовних рівнів, серед яких найвідомішою стала фонологічна типологія М.С. Трубецького. Г.А. Климов запропонував контенсивну типологію (на основі способів вираження суб'єктно-об'єктних відношень у реченні). Відома синтаксична типологія І.І. Мещанинова, за якою мови поділяються на номіна-тивні й ергативні. Варто згадати квантитативну типологію Дж. Грінберга, котрий запропонував 10 індексів, за якими можна дати кількісну характеристику сту-пеня синтетичності, дериваційних потенцій мови тощо.

Мовні універсали (від лат. universalis -загальний») - суттєві властивості, важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшос-ті з них.

Мовні універсали визначають на основі трьох параметрів: 1) спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин; 2) сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові; 3) спільність властивостей самих мовних структур. Прикладом мовної універсалії першого типу може бути така: на людській мові можна легко породжувати й сприймати нову інформацію; а другого - в усіх мовах виражені відношення між суб'єктом і предикатом, категорії посесивності, оцінки, множинності. Найбільша кількість універсалій належить до третього типу: в мові не може існувати менше 10 і більше 80 фонем; якщо слова тільки односкладові, то вони одноморфемні і в мові наявний музикальний наголос; якщо є флексія, то є й дериваційний афікс; якщо суб'єкт і об'єкт стоять перед дієсловом, то в мові є відмінки; якщо є прийменник і немає післяйменника, то іменник у родовому відмінку розміщується після іменника в називному відмінку; якщо є категорія відмінка, то є й категорія числа.

Універсалії показують, що може бути в мові і чого не може бути в мові, тобто вони визначають ті обмеження, які накладаються на мову, і демонструють спіль-ність принципів побудови всіх мов. Очевидно, універсалії зумовлені особливостями фізіологічної будови мовленнєвого апарату (фонетичні універсалії) й існуванням єдиних для всього людства способів осмислен-ня дійсності.

Крім синхронічних, про які йшлося вище, виділяють діахронічні універсалії.

Мовні універсалії поділяють на дедуктивні (встановлюються шляхом припущення, обов'язкові для всіх мов) та індуктивні (встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах); абсолютні (які не мають винятків) і статистичні (позначають явища високого ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови; їх називають фреквенталіями); прості (елементарні), які стверджують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах є X) і складні (імплікаційні), які стверджують певну залежність між різними явищами (якщо в мові є X, то в ній є й У).

Питання № 21, 22, 23, 24Фонетична система мови(підсистеми фонематична, силабічна, просодичнаУ лінгв науці різні тлумачення одиниці фонематичного рівня мови у зв’язку з існуванням 2 шкіл МФШ(Анесов, Кузнєцов, Сидоров, яковлев) і Перербурзьської(Щерба, зіндер, матусевич, буланін, бернштейн, бондаренко). Представники МФШ визначають фонему лише в сильних позиціях. А в слабких фонему розпізнати неможливо. ПФШ визначають автономність звуків мовлення і при визначенні фонем спираються на реальні звучання, а не на зв’язки фонем з морфемами. Стог і сток. МФШ кажуть, що вкінці /г/ а ПФШ /к/. МФШ ставлять у г у сильну позицію стога адже вважають, що наприкінці слова – слабка позиція і виявити фонему неможна. Звук к – позиційний варіант, алофон фонеми г. орфографія слова не відбиває його фонемного складу. Мфш створила теорію паралельних і перехресних рядів чергувань фонем, увела поняття гіперфонеми.

 

23. Силабічна підма у фонетичній сис-мі. Одиниці фонематичної під-ми у взаємодії з одиницями просодичної об’єднуються у величини силабічної під-ми, які називаються складами. Склад – це найменша величина вимови. Окремі фонеми не можна вимовити, якщо вони не утворюють складу. Існують різні теорії для пояснення природи складу:

експіраторна – пояснює склад як сполуку звуків, вимовлених одним поштовхом видихуваного повітря. Цю теорію було спростовано, адже можливим є вимовити декілька складів під час одного видиху.

Теорія сонорності (О. Єсперсен) – для кожного звуку характерний певний ступінь сонорності. Всі звуки розподіл. на 8-10 класів відповідно до ступеня їх сонорності. Класифікація приголосних звуків в українській мові

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Приголосні звуки класифікують:

§ за участю голосу й шуму

§ за місцем творення, тобто за місцем дії активних і пасивних мовних органів, які беруть участь у вимовлянні звуків

§ за способом творення, або як саме утворюється звук

§ за акустичним вираженням

§ за твердістю і м'якістю, що залежить від ступеня наближення середньої частини язика до твердого піднебіння

 

 

[]За участю голосу й шуму

За участю голосу й шуму приголосні звуки поділяють на:

§ Сонорні — (лат. sonorus — «звучний») — приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом

§ Шумні — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму. Залежно від наявності голосу, вони поділяються на:

§ дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом

§ глухі — ці звуки складаються тільки з шуму

Сонорні Дзвінкі Глухі
[в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й] [б], [д], [д'], [г], [з], [з'], [ж], [ґ], [дж], [дз], [дз'] [к], [п], [с], [с'], [т], [т'], [ф], [х], [ш], [ц], [ц'], [ч]

Речення для запам'ятовування глухих приголосних: Це теща Феха кашу спече. Усе це кафе «Птах і чаша».

Склад утв. сполученням більш сонорного і менш сонорного елементів, складоподіл відбув там, де межують найменш сонорні елементи. Складоподіл не збігається з морфемнии. Ця теорія не може пояснити наявність складів у шепітному мовлені, коли звучність нейтралізується

Теорія м’язового напруження (Л.Щерба) – пояснює неподільність складу його в’язком з одним імпульсом м’язового напруження. За теорією людське мовлення уявляється як пульсація м’язового напруження. Приголосні можуть вимовлятися як сильно кінцеві, як сильно початкові, як двоершинні. Відповідно до цього складоподіл проходить перед приголосним, після приголосного і в середині його.

Склад – це типова для даної мови сукупність фонем, яка забезпечує лінійну організацію мовного потоку. Структура складу: посилення тону,вершина і спад тону.

Фонеми складають фонематичну підсистему мови.. Внаслідок членування мови встановлюються мінімальні мовні одиниці – фонеми, які не розкладаються на ще менші послідовні одиниці і використовуються мовою для утворення і розрізнення одиниць першого членування мови. Фонеми складають фонематичну підсистему мови. Фонема – найменша лінійно неподільна величина, що використовується для утворення, розпізнавання і розрізнення значущих одиниць мови. Функції: конститутивна (визначений), ідентифікаційна (тотожний), дистинктивну (розділений). За доп Ф.можна розрізняти слова нора, гора, пора. Мартіне вваж.,що у Ф.може бути експресивна функція, завдяки якій слухач довідується про настрій мовця.

Ф.самостійного значення не мають, але інколи створюють слово або морфему. /і/ може бути сполучник, а може морфема що означає назив.відм мн.

Алофон – варіант фонеми. Варіювання фонем залежать від різних обставин – дефект мовлення або неправильне мовне виховання (шепелява «с», гаркаве «р»). але лінгвістів цікавить лише ті, що мають мовне значення.

Головний варіант – при ізольованій вимові фонеми або при найменшій її залежності від позиції та сусідніх звуків. В укр мові перед наголошеним /а/

Позиційний варіант – зумовлений положенням фонеми в слові й відносно наголосу.

Комбінаторний вар – залежить від оточення фонеми. /в/ ходиВ /иу/ є позиційним варіантом фонеми /в/, вІра – пом’якшений /в/ - комбінаторний, залежить від І.

Факультативні варіанти – заступають головний варіант фонем в незалежній позиції. /в/, /w/-головний варіант, губно-губний. А можна губно-зубний /v/-факультативний.

Дистрибуція - сукупність всіх оточень і позицій, в яких певни одиниця може зустрічатися.

Фонеми часто перебувають в стосунках контрастної Д тобто різні звуки зявляються в однаковому оточенні, і при цьому змінюється смисл сегмента висловлення: байка-лайка-гайка. Дві фонеми можуть розрізнятися в певних позиціях, але в певних позиціях зустрічається лише одна з них, а друга не зустрічається – Дефектна Д. в Румун./s/ /r/ rac sac,але на початку слова перед пригол тільки s – stau, spin. Додаткова Д – такі відношення між певними елементами, коли кожний з елементів зустрічається лиш в певній позиції,а в іншій зустріти його не можна. Характеризують алофонами фонем.

 

44. Фонема – найменша лінійно неподільна величина, що використовується для утворення, розпізнавання і розрізнення значущих одиниць мови. конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова; дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму. Дистинктивная функция включаете себя перцептивную (опознавательную) и сигнификативную (смысл оразличительную) функции; перцептивная функция - функция доведения звуков речи до восприятия: она дает возможность воспринимать и опознавать органом слуха звуки речи и их сочетания, способствуя отождествлению одних и тех же слов и морфем; сигнификативная функция — смыслоразличительная функция, т.е. функция различения значимых элементов языка — морфем и слов.

Мартіне вваж.,що у Ф.може бути експресивна функція, завдяки якій слухач довідується про настрій мовця.

Дистрибуція - сукупність всіх оточень і позицій, в яких певни одиниця може зустрічатися.

Фонеми часто перебувають в стосунках контрастної Д тобто різні звуки зявляються в однаковому оточенні, і при цьому змінюється смисл сегмента висловлення: байка-лайка-гайка. Дві фонеми можуть розрізнятися в певних позиціях, але в певних позиціях зустрічається лише одна з них, а друга не зустрічається – Дефектна Д. в Румун./s/ /r/ rac sac,але на початку слова перед пригол тільки s – stau, spin. Додаткова Д – такі відношення між певними елементами, коли кожний з елементів зустрічається лиш в певній позиції,а в іншій зустріти його не можна. Характеризують алофонами фонем.

 

У кожної Ф є власні ознаки, сукупність яких дозволяє ідентифікувати та розрізняти окремі фонеми. Кожний член фонематичної підсистеми відрізняється від усіх інших членів цієї підсистеми за ознаками – диференціальними.

Всі диференціальні : на3: вокалічні, консонантні, просодичні(наголос замок). Всього 12диф ознак.Ознаки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем – інтегральними. /х/в укр.не має аналогів

Кореляція – відношення між фонемами, що протиставляються за однією диферент ознакою. Опозиція, члени якої різняться лише за однією ознакою, а за іншими збігаються. В лат за тривалістю.в укр. кореляції фонем за дзвінкістю-глухістю…

Трубецькой 3 типи фонематичних протиставлень: привативні, градуальні, еквіполентні

Привативні – віднімально-додавальні, опозиції засновані на присутності або відсутності певної диф ознаки у протиставлюваних фонем. Присутність ознаки в одному з членів протиставлення робить його маркованим, а відсутність немаркованим. В опозиції дзвінкості-недзвінкості /д/ /т/ д-маркований.

Градуальні – ступінчасті опозиції, як правило включають до свого складу понад дві фонеми,в яких одна й та сама ознака проявляється в різних ступенях. В укр. /е/ /і/ /и/

Еквіполентні – рівносильні опозиції, утвор членами, кожний з яких відзначається певною властивою йому ознакою, яка не може вважатися відсутньою в інших членах і не може тлумачитися як певний ступень ознаки. Протиставлення фонем /п/ /т/ /к/ як губна: передньоязикова:задньоязикова.

Привативні : на пропорційні – це відношення протиставлення фонем, які пропорційно повторюються у відношеннях протиставлення інших фонем. /б/:/п/=/д/:/т/. ізольована – поодинока опозиція, що не пропорційно повторюється не повторюється між іншими членаи. Нім /l/:/ґ/. Америк вчені Якобсон, Фант, Халле універсальну систему для усіх мов. Побудована на бінарному принципі. 12 – віс привативні (марковані немарк)

1.голосний х-ер(вокальність)-неголосний (невок) 2.приголосний х-ер(консонантність)-неприг

3.компакність-дифузність 4.напруженість-ненапр.органи мовлення 5.дзвінкість-глухість 6.носовий х-ер-ротовий 7.перервність-безперервність 8.різкість-нерізкість 9.глоталізованість-неглоталізованість 10.низька – висока тональність 11.бемольність – небемольність. Губи діють – це бемольні 12. дієзність – недієзність. Спинка язика до піднебіння

 

Однак до фонетичної системи входять ще й інші підсистеми. Адже мова користується для утворення слів і речень не лише фонемами, а й наголосом, мелодикою, інтонацією, ці звукові явища утворюють другу підсистему звукової будови мови - просодичну. Є також ще одна підсистема, одиницею якої є склад -силабічна підсистема.

Поряд з одиницями фонематичної підсистеми, які відзначаються своєю дискретністю, через що їх називають сегментними, у фонетичній системі мови використовуються також так звані суперсегментні величини або одиниці, які не здатні перебувати в стосунках послі-довності з сегментними одиницями. Ці величини мови (йдеться про такі явища, як тони, наголос, мелодику) ще недостатньо вивчені, проте можна не сумніватися в тому, що вони відіграють важливе значення у мовному повідомленні, утворюючи окрему підсистему фонетичної системи, яку можна б було назвати просодичною або тонічною. Одиниці тонічної підсистеми створюються за допомогою таких акустичних явищ, як тон, сила і тривалість звуку. Тон або висота залежить від частоти, тобто кількості звукових коливань за секунду. Людське вухо сприймає коливання з частотою від 16 до 20 тис. періодів або герців. Людський голос утворює звуки частотою від 40 до 16 тис. герців. Сила або інтенсивність звуків залежить передусім від амплітуди, розмаху коливань. Тривалість або часокількість звуків обумовлена часом їхнього звучання. Завдяки цим просодичним за-собам здійснюється об'єднання мінімальних сегментних одиниць у більш крупні величини - склади, слова, речення. Крім того, просодичні засоби, як і фонеми, можуть виконувати не лише конститутивну, а й дистинктивну функцію, тобто можуть не лише утворювати, а й розрізняти мовні знаки. Одиниці просодичної або тонічної підсистеми називають просодемами чи тонемами.

 

Питання № 25.Мовна політика.Вплив суспільства на мову.

Національна мова-це історична категорія,що виникає з появою нації. Нації ж формуються лише на певному етапі розвитку суспільства,а саме тоді коли починають виникати суспільні стосунки нової формації-капіталізму.Саме в цей час спостерігається свідоме втручання суспільствав мовний розвиток.Суспільство через державу чи інші інституції намагається вплинути на хід мовного розвитку,здійснюючи певну мовну політику. Мовна політика – це сукупність заходів, розроблених з метою цілеспрямованого впорядкування стихійного мовного процесу і впроваджуваних суспільством у практику.

Це вплив, що має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.

Термін мовна політика має два значення:

1-мовна політика як сукупність заходів, спрямованих на певний мовний розвиток (уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і стандар-тизація літературних форм, реформи в галузі орфогра-фії і пунктуації тощо);

2-мовна політика як частина національної політики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному сус-пільстві). Щодо другого значення в мовознавстві і по-літології вживають термін національно-мовна політика. Національно-мовна політика спирається на певне теоретичне й ідеологічне обґрунтування, на ви-роблені в суспільстві концепції з національного пи-тання.

У мовоз-ві зустріч термін *світова мова*- це окремі націон мови, які завдяки своєму функціонуванню в міждержавн стосунках і в між народ організаціях забезпечують спілкуваня між різними народами і різними державами. Світові мови відзначаються виконанням максимальн кількості суспільних ф-й у загальноєвроп масштабі. Така їхня роль зумовлена інтенсифікацією міждержавних і міжнародних контактів наук-техн революцією, розвитком ЗМІ,зростанням міжнарод культурного обміну.

На суч етапі світовими мовами можуть вважатися:АНГ, ФР, ІСП, РОС, КИТАЙ.

Отже, вплив суспільства на мову обмежується впливом на взаємовідношення мов у багатомовній державі і впливом на нормативно-стилістичну систему мови, термінологію, графіку й орфографію. Суспільство не може вплинути на зміни структурних рівнів мови.

 

Питання № 29.Лексичне значення Грам.значення, грам.категорія

це історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певними явищем дійсності. Це зв'язок певного звучання з певним поняттям, почуттям, волевиявленням. ЛЗ є продуктом мисленнєвої діяльності людини. Воно пов’язане з редукцією інформації людською свідомістю, з порівнянням, класифікацією, узагальненням. Оскільки слова називають речі, то ЛЗ називають речовим.Ядром ЛЗ є концептуальне значення(мисленнєве відображення певного явища дійсності, понятя) «обличчя-це передня частина голови». Слово має конототивне значення тобто емоційні, експресивні, стилістичні додатка до основного значення (морда, пика), контекстуальні значення при певних контекстах.

Лексичне значення відзначається прив’язаністю до окремого слова.

Грам. категорія – це певна сукупність

однорідних грам. значень, що мають у мові власні засоби вираження. Види: - ті, що відобр. об’єктивні відношення між предметами та явищами навколишньої дійсності (прик. – значення числа у імен., не є обов’язковим у всіх мовах світу); - ті, що відобр. відношення висловлювання до дійсності (прик. – значення особи, часу, способу дієсл); - ті, що відобр. ставлення мовця до висловлюваного (прик. – значення мети висловлювання, пит. чи спонукання).

Елементарне грам. значення – грамема.

В основі грам.категорії – грам. значення. Грам. категорія відображає основні істотні особливості однорідних грам.значень.

Синтетичні гр..способи – форми слова, що виражають грам. значення в межах одного слова. Вони: 1) афіксація (префікс, суфікс, інфікс, транс фікс, циркумфікс; аглютинація (склеювання), фузія (сплавлення)); 2) редуплікація (повторення для вираження грам.знач. - білий-білий сніг); 3) суплетивізм (зміни кореня або перехід в інший корінь – я мене мені, він його йому); 4)внутрішня флексія (день-дня, сон-сну); 5)наголос (р’уки - рук’и).

Аналітичні способи – форми слова, виражені многочленом (сполученням повнозначного і службового слів). Вони: 1)службові слова (зв’язки, артиклі, частки, допоміжні слова буду читати – читатиму); 2)порядок слів (п’ять років – років п’ять); 3)інтонація (батько приїхав – батько приїхав?)

Синтетичні мови: давньогр., латина, литовськ., майже всі індоєвроп., фіно-угор. сім’ї.

Аналітичні мови: новогр., англ.., франц., іспан., болгар..

 

*грам. значення – узагальнене, абстрактне значення, що властиве цілому ряду слів, словоформ, синтаксичним конструкціям і яке має в мові своє регулярне й стандартне вираження. Не існує ізольовано, є членом певних парадигм, які, як правило, формують граматичні категорії.

*грам. категорія – система протипоставлених одна одній грам. величин, тобто грам. форм з однорідним значенням.

Числа, виду

 

Питання № 38.слово і морфема

С – двостороння одиниця (має план вираження і план змісту)

С – значуща самостійна частина мови, основною ф-цією якою є номінація.

С- основна структурно-семантична одиниця мови, якій властиві ідіоматичність, самостійність, цільнооформленість. С: повнозначні (мають значення); службові; проміжні (займен. Які лише називають предмети, числ. зрозумілі лише разом з імен.); вигуки.

М – мін. значуща частина мов, що лінійно виділяється у вигляді певного звукового сегмента при морфологічному аналізі. Реалізується у аломорфах.

М – здебільшого існує у слові, де розкриває свій зміст.

М – позначає мінімальний звуковий сегмент мовлення, що наділений значенням (вперше – Б. де Куртене). М: вільні (самостійно скл. висловлювання - вітер, шкода); зв’язані (самостійно ніколи не скл. висловлення – ень в учень); напівзв’язані (самостійно не скл. висловлення, але можуть при поєднанні зі зв’язаною м – хат + а = Чи це хата чи халупа?) М: кореневі(ядро слова, опора лексич. значення – ок у око, окомір, заочний; в’єтнамська мова); дериваційні (афіксація – пис-а-ти, словоскладання – вагон-ресторан, основоскладання - водопровід, абревіація – міськрада, загс), флективні (скл. з мікросистем словозміни).

С – лексико-граматична єдність, а М – асоціюється з лексичним чи граматичним значенням. С – відтворюються і творяться мовцями в процесі мовн.діяльності, спілкування, а м – лише відтворюються.

С – цілісна одиниця даної системи, яка наділена відносно цілісним значенням, а М – компонент слова, значення якого розкривається в сполученнях м у складі слова чи словоформи, або м + словами (прик. – під як морфема підбігти, як слово-морфема під столом).

 

Питання № 37-38Слово і морфема

Слово як центральна мовна одиниця. Функції слова

Одна з найважчих проблем мовоз-ва –це визначення слова.універсального визначення не існує ще й тому, що вмовах різних типів слово має різний вигляд.

Слово — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значима одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якого є позначення, знакова репрезентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його вираження.

Слово — це послідовність морфем, об'єднаних за граматичними правилами певної мови і співвідносних з певним елементом позамовної реальності.

Зазвичай слово складається із основної морфеми — кореня, та афіксів: префіксів, суфіксів та закінчень. Слова сполучаються між собою, формуючи інші елементи мови — фрази та речення.

Всі слова певної мови складають її лексику.

Класифікація : За своєю роллю в реченні слова поділяються на частини мови. Частини мови поділяють на повнозначні, тобто такі, що мають значення, та службові, тобто ті, за допомогою яких повнозначні слова об'єднуються в речення.

Слова можуть бути простими, однокореневими та складними, утвореними з кількох коренів.

Лексика мови складається із слів загального вжитку і слів, які вживаються в певних спеціальних сферах, точно та неоднозначно визначаючи поняття — термінів.

Слово може бути одноморфемним: бюро, тут, я. Однак слово не можна ототожнювати з морфемою з різних причин. Морфема, хоч і є, як слово, значущою величиною мови, але вона є мінімальною величиною, яка здебільшого існує в слові. Слово завжди є певною лек-сико - граматичною єдністю, а морфема переважно асоціюється чи з лексичним, чи з граматичним значенням. Слова не лише відтворюються мовцями, а й творяться ними в процесі мовної діяльності, в процесі спілкування. Морфеми ж тільки відтворюються.

Морфема є абстрактною одиницею мови і як така є інваріантом (вад лат. - незмінний), однак дуже часто морфеми виступають у вигляді певної сукупності так чи інакше обумовлених варіантів - аломорфем (в літературі відповідне поняття часто позначається терміном аломорф).

Морфема — найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем

Отже, слово- це цілісна одиниця даної системи,яка наділена відносно цілісним значенням, морфема ж, як правило,компонент слова, і її значення здебільшого розкривається в сполученнях морфем у складі слова чи словоформи а також у сполученнях морфем із слова.

Функції слова: номінативна, комунікативна, естетична=художня(призначення слова бути засобом художньої вираженості)інформативна, експресивна, апелятивна……

Питання № 37.Семантема,семема,сема

Семантема- структурна одиниця мови,що виражає поняття.

Семантема – це складна єдність поняття і способів його експлікації(тлумачення). Сигніфікат(e.gкартина,полотношедевр) та його варіанти, які виражають семантему на рівні типів, не є її менш складними складовими. Сигніфікат та двосторонній знак є форми існування єдиної семантичної одиниці.*сигніфікат часто протиставляють ДЕНОТАТ(= це всі об'єкти дійсності, які можна назвати деякою мовною одиницею (найчастіше словом), оскільки мовні одиниці ніколи не називають поодинокі предмети. Навіть імена можуть бути (і завжди є) іменами багатьох людей чи назвами ряду предметів (тезки, однофамільці, назви марки товару).

Семема− одиниця плану змісту…

Семантема –це значуща одиниця мови; склад з двох сторін-з форми та змісту.

Семантеми бувають: несамостійними (це морфеми і службові слова) та самостійними (це так звані повнозначні слова мови).

Розрізняють слова однозначні та багатозначні. Окреме значення слова називають семемою. Навіть семантична структура однозначного слова виявляється досить складною,оскільки вона утвор. за подібними уявленнями, з різного типу семантичних ознак, або СЕМ.семи бувають: загальні,інтегральні,диференціальні та потенціальні. Загальні семантичні ознаки (=СЕМИ). Об’єднують слова в єдину семантичну групу (напр. прихожа,вестибуль хол,сіни…)потенціальні семи в лексичн. значенні вони присутні приховано і проявляються лише тоді коли стають диференціальними(напр. барліг «лігво ведмедя» є потенціал, а у значення брудне житло людини вона стає диференціал).семи це не дискретні (преривні) величини і не матеріальні об’єкти.

Питання № 36.лексема

Лексема – позиційно відносно самостійна морфема або зрощення морфем.

Між одиницями лексичної системи існує відношення варіативності, в яких проявляється відсутність строгого ізоморф

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти