ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Страх перед безбуржуазною державностю.

Резолюція Центральної Ради з осудом повстання большевиків була вже помітною ознакою нашої несмілости. Ми злякались їхньої консеквентности й рішучости. Ми не хотіли брати того на увагу, що большевики инакше ж не могли зробити, бо всі инчі партії стояли на ґрунті коаліційної влади. Для того, щоб утворити ту „однородно-соціалістичну” владу „орґанізованого пролетаріату, селянства й війська” треба було скинути коаліційну владу. А як же її скинути, коли всі инчі „соціалісти” підтримували коаліцію? Розуміється, коли з доброї волі не хоче вступитися, то треба спихнути її силою.

І як же могла Центральна Рада, яка сама ж стояла проти коаліції й за владу пролетаріата та селянства, як і через що вона могла осудити тих, які здійснили її ж власні погляди? І чого замісць осуду Центральна Рада сама не зробила того? Чому рішуче не взялась до розвитку тої революції, яку сама вважала соціальною?

А через те, що ми, як я сказав уже, боялись пролетаріату. „Вся влада радам” це значило по суті вся керуюча роля мійському пролетаріатові. А ми того пролетаріату не мали в такій кількости, яка б нам забезпечувала наші національні домагання. Ми боялися, що з владою рад прийде та сама руська влада, з якою нам так тяжко доводилось боротись. Ми не вірили, що наш зрусіфікований пролетаріат стане активно в оборону нашої державности, наших національних здобутків, в оборону того, що він не почував своїм, рідним і необхідним собі.

Це недовірря було величезною помилкою, як виявилось далі. Це було великою шкодою й для чистонаціональної справи, бо це недовірря й дальша наша політика одвернули від національної справи зрусіфікований український мійський пролетаріат, який також мав пробуджену ніжність, який мав би її без порівнання більшою, коли б українство не одпихнуло його саме своїм соціальним консерватизмом.

Та ми, власне, ніколи навіть не задумувались над тим, щоб будувати чисто нашу, чисто селянсько-робітничу державу, се-б-то таку державу, яка найбільш відповідала характеру нашої селянсько-робітничої нації.

Стремління большевиків творити робітниче-селянську державу з метою створити за її допомогою соціалістичне громадянство, здавалось нам утопією, авантюрою, крівавою інтріґою одної партії, яка домагається влади. Ми настільки мало були соціалістами, що не допускали навіть думки про зруйновання буржуазної держави. Де ж бо таки, мовляв, можливо в таких країнах, як Росія чи Україна, де величезна більшість населення є селянство, де капіталізм тільки в початкових формах, — заводити соціалістичний устрій. Ми навіть посилалися на Маркса, не знаючи його учення, не знаючи, що большевизм був ні що инче, як послідовний, чистий марксізм, що большевики здійсняли до літери те, що Маркс і Енґельс теоретично викладали в свойому вченню, що вони навіть мало що нового вносили після досвіду Парижської комуни.

Ми не знали учення Маркса й Енгельса про державу, про її ролю, характер, про завдання революційних кляс у відношенню до держави.

Ми не розуміли того, що наша державність потрібна нам була, як засоб для повного соціального й національного визволення наших працюючих мас, як засоб для знищення всякого клясового панування, як засоб знищення самої держави й усієї її машини й перетворення сучасного насильницького громадянства в громадянство соціально вільних і рівних людей.

Ми знали тільки одну державу — буржуазну, сучасну, з усіма її усталеними орґанами й апаратами. Ми вірили в її вічність, непохитність, незмінність. Ми знали, що ці державні орґани й апарати були найкращими засобами нашого національного поневолення. Ми знали, що для того, щоб визволення наше було повне, ми повинні захопити ці апарати влади, зробити їх своїми, се-б-то здобути свою, національну державність.

Так ми й робили. На це йшла вся наша увага, енерґія, сила, запал. Ми добували, будували й творили ту державність, яку ми знали, яка була перед нашими очима.

І скільки, справді, тої енерґії, сил, завзяття, крови й життя ми вклали на те, щоб зробити... не свою державність, ворожу нашій нації, загубну для неї!

Кажучи по щирости, ми рішуче нічого не міняли в суті тої державности, що була за часів Тимчасового Правительства. Ні одної основи її ми не порушили. Ми тільки міняли національну форму її, — замісць сине-біло-червоного прапору ми вішали жовто-блакитний.

Розуміється, народ, позбавлений національних форм свого розвитку, не може приняти як слід ніяких самих кращих соціальних здобутків. Він є подібний до чоловіка з хворим шлунком, якому дають смашні й поживні страви.

Але з другого боку так само неможливо здоровому робочому шлункові давати їсти не здорову, руйнуючу все його здоровля їжу.

У нас же не вистарчило сміливости й натхнення, оздоровляючи шлунок нашої робітничої нації, дати їй ту їжу, яка була б поживна для неї й якої вона сама вимагала від нас. Замісць того ми пропонували їй усякі панські, гнилі, отруйні страви á lа moujik oukrainien. Ті самісенькі страви, якими годувало й Тимчасове Правительство.

Ми цілком справедливо виставляли разураз факт нашої одмінної національної природи: безбуржуазности. Ми цілком вірно доводили завсігди, що найбільшим ворогом нашого національного визволення були буржуазні кляси на Вкраїні. Отже, здається, повинно було би бути ясно, що поки на Україні лишиться панування буржуазних кляс, се-б-то буржуазного ладу, доти й наше повне національне визволення не можливе. І нашим завданням, коли ми вже тільки на національну справу звертали всю свою увагу, в інтересах хоча би тільки національного визволення треба було насамперед знищити панування буржуазного ладу на нашій землі, зруйнувати силу найбільш ворожих і чужих нашій національности кляс. Вся наша особлива історія, всі умовини нашого історичного розвитку вимагали цього від нас, це було необхідностю дальшого нашого визволення.

А ми що замісць того? Підтримували, скріпляли, боронили панування цих кляс на Україні.

Що таке демократичний лад?

О, ні, — можуть мені заперечити самозакохані наші демократи, — ми боронили й скріплювали демократичний лад. Ми обстоювали прінціпи демократії, ми не хотіли насильства ні над одною клясою, ми спірались на волю всього населення.

Дійсно, на українському прикладі можна найкраще переконатися, що так звана „демократія”, демократія сучасности, є тільки замасковане панування буржуазії, що демократичний лад не порушує основ капіталістичного ладу.

Ми були самим демократичним Урядом. То правда. І щиро демократичним. Але це не заважало тому, що вся сістема економичного й соціального життя лишалась суто-буржуазною.

В той час, як большевики іменно цю сістему ламали, руйнували, нищили, ми її всіма силами оберігали.

Розгляньмо чесно й отверто всю нашу діяльність.

Взяти хоча би таке вже питання, як земельне, де ми були й повинні були бути найбільш радікальними, (бо в йому полягала найбільша вага нашої влади). І ми в Універсалі, спраді, виявили себе радикалами.

Але... бути в життю такими радікалами не змогли. Переведення в дійсність наших постанов одбувалось нерішуче, неупевнено, з огляданням на поміщицтво, з прислуханням до ґвалту фабрикантів, заводчиків. Ми навіть мусіли давати „роз'яснення” панам поміщикам. Голова Ґенерального Секретаріату через кільки днів по випуску Універсалу мусів заспокоювати великих землевласників, цукрових заводчиків і инчих переляканих панів, натякаючи їм, що, хоч земля й одбірається у них, але, може, якось буде їм і відшкодовання.

Це „роз'яснення” конче треба було дати, бо промисловці дуже хвилювались. А ми ж так боялись, щоб промисловість на Україні не постраждала. Ми зовсім не хотіли бути большевиками, які „вносили анархію” в індустрію, які „демаґоґічно” одбірали в поміщиків землю й без усяких церемоній віддавали її селянам.

Так само ми не посміли й пальцем чіпнути фінансового капіталу на Україні, цієї найбільшої фортеці сучасного капіталізму. Ми корчились од браку грошей, не знали чим платити залізничникам, робітникам, не мали чим навіть своїх служачих удержувати, викликали проти себе невдоволення, наражали самий престіж української влади на небезпеку, а чіпнути банки, де лежали потрібні для краю гроші, ми ніяк не сміли. Бо ми ж були не большевики, а демократи, ми не могли допустити такого „незаконного” вчинку, ми страшенно поважали „закони”.

А той знаменитий державний контроль над промисловостю? Хіба це не було нікчемним паліативом? Хіба він хоч трошки спинив експлуатацію робітників чи зменьшив „заробітки” капіталістів? Хіба він порушив сістему визискування одною клясою сили другої?

Ані трішки. Все лишилось незачепно в чистому своєму „законному” вигляді. (Та, по правді сказати, ми взагалі ніякого контролю не вводили.)

А суд? Хіба ми торкнулись суті цього сторожового пса буржуазії? Хіби ми задумались над тим, що всякий суд у буржуазному громадянстві є не орґан справедливости, а орґан охорони всіх прівілеїв і способів грабування пануючих кляс? Що весь він з усією своєю сучасною сістемою права є фіксація істнуючого стану соціальних відносин і що його завданням є усіма способами (штрафом, арештом, тюрмою, карою на смерть) берегти цей стан. Чи ми ж таке завдання одняли в „нашого” суду? Чи ми ж його, дійсно, принатурили до потреб і інтересів працюючих, як то обіцяли в Універсалі? Чи посміли ми, як то зробили большевики, викинути в помийницю історії весь „сводъ дЂйствующихъ законовъ” царизму й пануючих кляс і замінити його отвертим, народнім судом?

Та боже борони. Всі „дЂйствующіе” закони лишились у повній їх силі, всі апарати охорони буржуазного ладу ми й нігтем не чіпнули. Вся наша „революція” була в тому, що ми неукраїнців заміняли українцями й звеліли прикладати ті закони „іменем Української Народньої Республіки”.

А школа? От тут то вже, мабуть, одбився характер нашої робітничої нації. Це ж уже така сфера, де ми могли цілком безборонно давати нашій нації все, що вважали найкращим.

І що ж? Ми й тут тільки змінили мову, змінили учителів неукраїнців на українців. Але самої сістеми навчання, самої суті шкільної науки не змінили ні на іоту. Тільки переклали на українську мову все те сміття, яким буржуазна шкільна наука набиває молоді душі. А коли мною було піднято одного разу питання про те, щоб виключити „закон божий” з числа обов'язкових предметів і ввести предмет історії соціалізму, то ця пропозіція зустріла такий протест і викликала стільки арґументів, що не було чого й думати про переведення її в постанову. Та коли б і сталась така постанова, то її все одно всі урядовці міністерства освіти збойкотували б і не проводили в життя. Бо це ж уже пахло большевизмом, це ж могло настроїти проти нас усі „батьківські комітети”, могло викликати в них неприхильність до української державности.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти