ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Ухиляння від отвертої відповіді.

Загрузка...

Большевики ж, розуміється, не могли стати на наш, чисто формальний погляд і бачити в нашій акції тільки національно-державний її бік. Вони казали: коли вам ходить о цей бік, то ми ж визнаємо вас, як окрему державну одиницю, в цьому питанню ми з вами не розходимось і готові вас піддержувати. Але ж є ще друга сторона, соціальна. І от тут ви нам скажіть, на чийому ви боці: на нашому чи на контрреволюційному. Коли наше розуміння революції вам ближче й бажаніше, то ви не будете пропускать наших ворогів, коли на їхньому, то пропускатимете.

Але ми від отвертої, прямої відповіді ухилялись і все стояли на свойому „нейтралітетові”.

От це все й спричинилось до того, що большевики, Рада Народніх Комісарів поставила нам нарешті ультіматум, який починався так:

„З огляду на інтереси єдности та братерства всіх знесилених робітничих мас, що страждають у боротьбі з імперіалізмом; з огляду на признання — численними резолюціями орґанів революційної демократії, радами, а насамперед першим всеросійським з'їздом рад — національних засад, соціалістичне Правительство Росії, Рада Народніх Комісарів підтвержує гноблене царизмом і буржуазією Великоросії право всім народам на вільний розвиток, включно до їх права відділятися від Росії. Тому Рада Народніх Комісарів признає Українську Народню Республіку та її право на повне відокремлення від Росії, як також на те, щоб вона ввійшла в переговори з російською Республікою про взаємні федеративні, а також инчі відносини. Жадання України що до її прав і незалежности українського народу Рада Народніх Комісарів признає без обмежень і безумовно”.

Але далі йшли вже закиди що до відношення Укр. Ц. Ради до фронту, до донців, до рад робітничих і салдатських депутатів. І ставились такі пункти обвинувачення:

„1. У. Ц. Рада робила дезорґанізацію на фронті, одкликаючи свої війська. 2. У. Рада позволила собі обеззброїти війська рад, що стояли в Київі. 3. Рада підпірала змову проти влади рад, покликуючись на вигадані права на незалежність Донської й Кубанської областей і тим способом покриваючи контрреволюційне повстання Калєдіна. Ставляючи опір інтересам і жаданням переважної більшости козаків, Рада замикає дорогу військам, яких вислано проти Калєдіна. Стаючи на бік ганебної зради революції й бажаючи помагати найнебезпечнішим ворогам як незалежности народів Росії, так і правительства рад, ворогам робітничих і визискуваних мас, кадетам і прихильникам Калєдіна, Центральна Рада примушує нас подати їй до відому, що ми негайно виповімо їй війну, навіть тоді, коли б Українську незалежну Республіку визнало представництво найвищої російської державної влади. Тепер Рада Уповноважених Народу з огляду на всі вище-наведені обставини ставить народам Української Республіки такі питання: 1. Чи Рада зобов'яжеться залишити всякі спроби дезорґанізації на фронті? 2. Чи Рада зобов'яжеться без згоди шефа найвищої команди не перепускати ніяких військ, що йдуть у бік Дону й Уралу? 3. Чи Рада зобов'яжеться залишити всякі спроби роззброювати війська рад і червоної ґвардії на Україні та чи віддасть негайно відібрану в тих військ зброю? В разі, коли протягом 48 годин не буде дано задовольняючу відповідь, Рада Уповноважених Народу вважатиме, що У. Ц. Рада є в стані отвертої війни з владою рад у Росії та на Україні. Рада Народніх Уповноважених”.

На цей ультіматум Ґенеральний Секретаріат 20 грудня дав таку відповідь через окружну військову Раду в Петрограді:

„Революційний штаб України, уповноважнений республіканським правительством України й народом, має честь предложити республіканському правительству Великоруси висліди нарад штабу з правительством про ультімат Ради Народніх Комісарів до У. Ц. Ради й відповідь республіканського правительства України на ультіматум. Переговори про мирне полагодження спору між Російською Республікою й Україною залежать від отсих умов: 1) Признання права українського народу й Української Республіки, що ніхто не має вмішуватися в справи Республіки. 2) Сповнення домагання українізації військ (перенесення відділів з инших фронтів на теріторію України). 3) Полагодження фінансових справ державного скарбу. 4) Невмішування Ради Народніх Комісарів, головної квартири й головнокомандуючого до управи українського фронту, себто румунського й південно-західнього фронту. Правительство Української Республіки думає, що признання поданих прінціпів Радою Народніх Комісарів може стати основою для полагодження спору так, що оминеться війну між Україною й Великорусю. Щодо участи в союзнім правительстві — на думку правительства Української Народньої Республіки Україна з огляду на значіння, яке тепер осягнула, мусить мати в нім неменше ніж третину заступників. Революційний штаб України уповноважнений своїм правительством заявити правительству Великоруської Республіки, що з огляду на фінансові трудности предмети поживи будуть видавані на границі України за заплатою просто до каси Генерального Секретаріату земельних справ у готівці, а саме банкнотах, а у висоті одної третини в золоті. Революційний штаб України має надію, що братній спір буде усунений для обопільного вдоволення, й заявляє свою готовість напружити всі сили для осягнення сеї ціли”.

Розуміється, це була явно ухильчива відповідь і Рада Народніх Комісарів мала рацію поставити питання зовсім руба, що й зробила в своїй ноті з 21 грудня: „Відповідаючи на зроблене вами з уповажнення правительства У. Ц. Ради предложення приятельського полагодження конфлікту між У. Ц. Радою й Радою Народніх Комісарів, Рада Н. К. заявляє, що уважає ширшу акцію для усунення спору безперечно бажаною. Совітське Правительство зробило все, щоб дійти до мирного полагодження справи. Щодо предложення У. Радою умов, котрі мають прінціпіальний характер, як право свобідного розвитку народів, вони ніколи не були предметом переговорів або спору, бо Рада Народніх Комісарів признає повне здійснення тих прінціпів. У предложених умовах У. Ц. Рада поминає мовчанкою дійсний предмет спору, а саме те, що Рада підпірає контрреволюцію буржуазії, кадетів і Калєдіна, звернену проти влади рад, заступників селян, робітників і салдатів. Порозуміння з Радою можливе тільки під умовою, що Рада виразно відмовиться підпірати, як Калєдіна, так і всю контрреволюційну змову буржуазії та кадетів”.

На це знов точної виразної відповіді ми не дали, не вважаючи на те, що з Петрограду для більшої успішности переговорів було вислано до нас делеґатів. Ми все стояли на свойому нейтралітеті, на праві самоозначення народів, на невтручанню Великоруси в наші внутрішні справи й т. п.

І розуміється, це не могло задовольнити большевиків і розпочалася справжня війна.

РОЗДІЛ VIII.

БОРОТЬБА ЗА „СВОЮ ЛІНІЮ”

Війна впливом.

Але з ким та війна розпочалася? Формально, — ніби з Росією, Великоросією, з Петроградським Совітським Урядом. Але в суті з власними народніми масами.

Це не була війна в звичайному розумінню цього слова, бо ні одна ні друга сторона не мали самого необхідного засоба в звичайній війні — правильного, слухняного війська. Вважалось, що Рада Народніх Комісарів перебрала владу й вище командування над армією. Але там уже не було командування, бо не було послуху й дісціпліни. Армія ледве-ледве держалась на фронтах у пасивному стані й не розбігалась тільки через те, що її не зачіпали й так-сяк годували.

Так само формально приймалось, що Ґенеральний Секретаріат мав вищу владу над румунським і південно західним фронтами, де стояло кільки мілліонів салдатів. Але це була ще більш проблематична влада.

Щоб посунути ту чи инчу частину на яку небудь військову акцію, не досить було вищій владі дати для того наказ. Треба було, щоб той наказ зачіпав волю самих салдатів, щоб вони самі хотіли мати такий наказ. Отже начальство повинно було вміти не накази давати, а впливати на салдатів. Це була війна впливом, а не зброєю.

І от тут помітно було таке явище. Поки українські частини були поза межами України, поки вони не стикалися безпосередньо з українською владою, совітська влада ніяк не могла посунути їх на бій з українцями. Навпаки, зачувши про ворожі відносини між руською й українською владами, українські частини зачинали хвилюватись і рватись на Україну, не зважаючи ні на які накази Ради Народніх Комісарів, ні на аґітацію большевиків.

Признання цього можна знайти у самих большевиків. Наприклад, військовий комісар Ликов 17 грудня посилає таку депешу головно-командуючому Криленкові: „Другий ґвардійський корпус є в моїм розпорядженню. Роззброюю українців, але салдати відмовляються з огляду на те, що в кожному полку є до 1000 українців. Пробував обеззброїти два ешалони гайдамаків, але це не вдалося через їхню непохитність. Один ешалон Волинців (большевиків) обеззброїли й розформували козаки. Щоб рушити проти українців, необхідно виділити українців і відіслати їх на фронт; тоді можна рушити на Київ. Инчого виходу немає. Ликов”.

Дійсно, національне почуття українських салдатів було таке сильне, що єдиним виходом, здавалось, було одправити їх усіх на фронт подалі від України. Оповіщення ж війни Центральній Раді тільки більше розворушило це чуття й посунуло всі свідомі українські частини як раз навпаки: не на фронт, а на Вкраїну. Совітська влада робила всякі перешкоди в переїзді, давала накази, не давала ваґонів, засипала аґітацією, — нічого не помагало: українці накази зустрічали сміхом, ваґони брали самі, аґітацію ж в одне ухо впускали, а в друге випускали. Вони знали свою, українську владу, яка не гірше за руську, вони тільки їй хотіли коритися, тільки за її впливом іти.

І цим пояснюється також те явище, що большевики в початках ворожої акції проти України не мали ніякого успіху. Так, наприклад, коли отой згадуваний уже другий ґвардійський корпус рушив на Київ, українські частини зупинили його на ст. Жмеринка й рішуче поставили домагання здатися. Настрій був серед українців такий непохитний, що ґвардійці не одважились вступити до бою й віддали всю зброю.

Так само було й на другому кінці України, в Харькові. Тут теж були спроби захопити владу силами руських салдатів. Так, напр., 16 грудня за допомогою салдатів 30 запасного полку большевики зробили виступ і вже були захопили телеґраф. Але українські військові частини зразу ж ліквідували цей успіх і вибили большевиків із Харькова.

Аналоґічні явища помічались як по всіх кордонах України, так і всередині її. Ні большевицька аґітація, ні їхні наступи не мали майже нігде успіху. Це надавало, розуміється, нам бадьорости, певности в собі й тої хвастовитости, з якою Ґенеральний Секретаріат розсилав свої ціркуляри, накази й відозви.

І з якою, наприклад, самовпевненостю промовляв під цей час голова Українського Уряду В. Винниченко:

„Перепущення через Україну військ тих націй, що тепер самоозначуються, ми будемо допускати. Але, стоячи на ґрунті строгої нейтральности, ми не будемо пропускати большевицьких військ для братовбивчої війни на Дону... Аґітація большевиків має на меті, щоб признавалося тільки те, що скажуть вони, москалі. А ми їм відповімо: Ні! На Україні має силу тільки українське слово! Ми не допустимо в наш край реакції й анархії. Ми твердо ведемо свою лінію й доведемо її до кінця”. (З промови на засіданню Малої Ради 15 грудня).

Своє слово з чужим змістом.

Це було справедливо сказано: на Україні повинно мати силу тільки українське слово. Так і наші маси, наші військові частини це розуміли, що вони й обстоювали з зброєю в руках і своїм життям.

Але яке саме українське слово? Який зміст його?

От-тут ми й не знайшли в собі сили зрозуміти момент. У наше, селянсько-робітниче, здавна „просте”, трудове слово ми вклали чужий, ворожий нам зміст; зовсім не той зміст, який вкладали наші маси.

І в цьому була причина нашої поразки. Поки ми воювали з руськими большевиками, з москалями, доти ми мали скрізь перемогу. Але як тільки вступали в конфлікт з своїми, з українськими большевиками, так загубили всю свою силу. Поки аґітували большевики, аґітація успіху не мала. Як стикнулись наші війська з нашою аґітацією, з аґітацією всього того ладу, який ми так ретельно почали „творити”, взявши всю владу в свої руки, як тільки маси наші ближче прислухались і придивились до змісту того українського слова, як запал їхній, довірря до нас і охота піддержувати нас почали помітно падати. Почала розвиватися нехіть до боротьби з большевиками, почалися заяви наших найвірніших, найсвідоміших військових частин про небажання битись з большевиками. На наших очах „розкладались” найміцніші, найзавзятіші полки, що прибували з таким ентузіазмом до Київа. Полки імени ріжних гетьманів, які так свідомо, так струнко, так рішуче вступали в столицю України для оборони й захисту її, які так веселили всі національні серця своєю національною свідомостю, щиростю, жовто-блакитними прапорами й українськими піснями, які так гучно кричали „славу” українській владі, ці полки через якусь пару тижнів дивним способом спочатку губили все своє завзяття, потім упадали в апатію, в „нейтралітет” до большевиків, а потім — повертали разом з тими большевиками свої українські баґнети проти нас.

Ми ж страшенно дивувались і обурювались. От вам, мовляв, українці, оце вам така їхня свідомість, така сила їхнього патріотизму.

І через що? Повірили большевицькій аґітації, повірили, мовляв, їхнім брехням і наклепам: ніби Центральна Рада складається з буржуїв, з панів, з контрреволюціонерів; ніби Ґенеральний Секретаріат увесь із ґенералів сформовано, ба недурно ж і „Ґенеральним” зветься. А яка ж вона „буржуазна” та Центральна Рада, коли в ній ні одного буржуя нема, коли це є ні що инче, як загально-українська рада робітничих, селянських і салдатських депутатів. Було два кадети-буржуї та й ті вийшли давно. І яка ж то буржуазна політика, коли Центральна Рада одібрала землю у поміщиків, коли завела восьмигодинний робочий день, коли строго оберігає всі політичні свободи, скасувала кару на смерть, установила перша на весь світ національно-персональну автономію.

Почалась і з нашого боку гарячкова аґітація й пропаґанда. Всі українські ґазети й видавництва були мобілізовані для сеї мети. Всі партії й громадські українські орґанізації кинулись до боротьби за вплив. Орґанізовано було спеціальну державно-громадську інстітуцію, яка мала своїм завданням аґітацію серед військових частин.

Роз'яснялась програма й діяльність Центральної Ради та Ґенерального Секретаріату. Доводилось усіми способами, що це найдемократичніща, найкраща влада, а що большевики хотять знищити її через те, що вона — українська. Приводились списки членів Центральної Ради, з біоґрафіями, з позначенням кожного, якого походження, де сидів у тюрмі за царських часів, як стояв за народні інтереси.

І дійсно, в брошурах, ґазетах і відозвах ми не брехали; дійсно, майже вся Центральна Рада складалась з селян, робітників, салдатів; дійсно більшість Ґенерального Секретаріату були сини селян, робітників, або інтеліґентних працьовників. Дійсно, це була демократична влада.

Але... апатія наших військ, їхня нехіть битись проти большевиків не зникала, а все росла й росла. Проти донців, калєдінців з охотою, а проти большевиків — ні. В чому ж річ? Бо ми аґітували не тільки своїми відозвами та брошурами, але й ділами. А діла весь час підтвержували й зміцняли те, про що аґітували большевики.

А головне, не бачив той салдат з боку своєї української влади бажання стати рішуче на бік працюючих, не бачив з її боку тенденцій щось радікальне робити в цьому напрямі, щоб як не сьогодня, то далі в майбутньому, переборовши всі труднощі, визволити свої трудящі маси з під соціального панування ворожих і нації, й працюючим кляс. Замісць того чув, як таке бажання большевиків, така їхня оборона простого, бідного люду проти всякого пана називалася в українців демаґоґією, висміювалася, лаялася, заперечувалась.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти