ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Німецька опіка не за-ради прекрасних очей.

Як видно з наведеного пункту мирового договору з Росією, почвірний союз узяв під особливу свою опіку українську державність, а українська „соціалістична” влада не тільки в державній своїй справі шукала захисту й оборони в імперіалістичного почвірного союзу, але й у політично-соціальній. Німецькі ґенерали ставили навіть спеціальною умовою охорону правительства й публичних установ Укр. Нар. Республіки від аґітації й пропаґанди большевиків.

Такі сімпатії центрального імперіалізму до України полягали насамперед у тому, що наша влада й наші „установи” були не соціалістичні, не ворожі до їхніх установ і не загрожували, як „анархістична” влада большевиків соціальною заразою їм самим.

Другим же й, мабуть, для того моменту ще більш важним мотивом була економична сторона справи. Ґр. Чернін у своїй промові 24 січня між инчим так говорив з приводу мирових переговорів у Берестю:

„Працюю над миром з Україною й Петроградом. Мир з Петроградом нічого не змінить у нашому дефінітивному становищу... Вивозити Петроград також нічого не може, бо там нема нічого, крім революції й анархії... Заключення миру инакше представляється з Петроградом, инакше з Україною, бо Україна має засоби поживи, які вона може вивозити, коли погодимося в торговельних справах. Справа продовольча є тепер клопотом усього світу й грає скрізь величезну ролю”.

Отже всі вищезгадані причини, а також оця економична умова поставили Україну в дуже вигідне становище на мировій Берестейській конференції.

Насамперед, нашу делеґацію було принято як делеґацію окремої держави, чим сама державність уже майже визнавалась. Потім у конфлікті з большевиками німці виразно стали на бік українців.

Спочатку делеґація Совітської Росії визнала українську делеґацію як окрему, самостійну й правосильну. Це було в початках мирових переговорів, коли війна Росії з Україною тільки починалась, коли результати сеї війни були ще неясні. Коли ж у Харькові склався Український Совітський Уряд і коли мирові переговори українців з почвірним союзом зле відбивалися на мирових умовах Росії, большевики прислали від Харьківського Народнього Секретаріату своїх представників, яко єдиних правосильних заступників інтересів України.

Німцям, розуміється, така комбінація була невигідна, бо тоді б виходив мир не з Україною й Росією, а з самою Росією. Українська делеґація запротестувала проти харьківських представників і німці цілковито стали на бік українців, визнавши тільки їх правомочним представництвом від української держави.

Розуміється, німці це робили не заради прекрасних очей України, а також не через те, що вважали це справедливим, або що, дійсно, визнавали українську делеґацію справжнім представництвом, або що бачили за українцями таку вже безсумнівну силу. їм добре були відомі й наші сили, й дійсне становище на Україні. Вони знали, що харьківський Уряд набірав усе більше та більше влади на Вкраїні й що Уряд Центральної Ради все більш і більш губив значіння. А тим не меньче німці вважали тільки його дійсним представником української держави, бо так вважати було для них корисно й потрібно.

І тільки цим можна пояснити ті великі успіхи, які мала українська держава на Берестейській конференції.

РОЗДІЛ XI.

БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ

Дорогі жертви за чужу справу.

Одночасно з мировими переговорами в Берестю провадилась далі війна на Україні. І провадилась не на користь Центральної Ради.

Як сказано, це була війна впливом. Ні большевики, ні ми не мали реґулярного, дісціплінованого війська, яким можна було розпоряжатися по волі керуючого центра, не зважаючи на те, що й як собі там думало й почувало те військо.

Наш вплив був меньчий. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш менш дісціпліновані частини й висилати їх проти большевиків. Большевики, правда, теж не мали великих дісціплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси салдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік; що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська голота явно була большевицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

І, розуміється, при таких умовах ми не могли мати перемоги. Місто за містом, ґубернія за ґубернією стали переходити до рук большевиків. Спочатку Харківщина, потім Катеринославщина, далі й серце України — Полтавщина.

Ми робили надлюдські усилля, щоб спинити цю „навалу”, як ми називали, щоб прихилити на свій бік інертні до нас наші ж салдатські маси. Але вони навіть у самому Київі не виявляли ніякого бажання битись проти большевиків, братались з ними, переходили до них. Український Уряд не міг покластися ні на одну з тих частин, що стояли в Київі, й навіть для власної охорони не мав вірної частини. Часто бувало, що при Ґенеральному Секретаріаті, при будинкові, де засідало Правительство, на караулі стояли частини з большевицьким настроєм. Коли б вони мали більше ініціативи, то любого вечора могли б арештувати весь Уряд, вивести його в поле й розстріляти.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтеліґентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли. Це, дійсно, були герої, самовіддані, одважні й послідовні до найбільшого кінця — до смерти. І не можна без великого болю й сорому згадати, як ми цвіт нашої нації, найкращий елемент її посилали на смерть в ім'я боротьби за чужу нам державність, за охорону панування вічно ворожих до нашого національного відродження кляс на Вкраїні.

Але й ці жертви не помагали.

Наша молодь, студенти, ґімназісти, наш найактивніший елемент пролетаріату гинув без пуття й без надії на перемогу. Большевизм непереможним вогнем обхоплював усе більші й більші простори української землі.

Не в особах річ.

Не бачучи, не хотячи бачити справжніх причин наших неуспіхів, наші керуючі партії стали шукати їх в особах. Невдоволення впало на ґенерального секретаря військових справ С. Петлюру. Соціальдемократична фракція Центральної Ради взяла його діяльність під сувору критику. Йому було поставлено в вину й його любов до парадів, до зовнішніх ефектів, його нездатність до орґанізаційної праці, його неуцтво в військових справах, його метушливість і саморекламу.

Багато з цих закидів мало рацію. Та й звідки, наприклад, могло з'явитися у С. Петлюри знання військового діла, коли він ніколи навіть не був у війську, військовим же чоловіком уважався через те, що служив на фронті під час війни урядовцем Союза Городів і носив напіввійськову одіж. У Військовий Ґенеральний Комітет його було вибрано не за його належність до війська, а через те, що він себе заявив членом соціальдемократичної партії.12

Так само справедливі були закиди що до парадів, самореклами, нездатности до широкої орґанізаційної праці й инчі хиби його як військового секретаря.

Але, розуміється, той закид, що він найбільше завинив у наших неудачах, не є справедливий. Коли б на місці С. Петлюри був самий ґеніальний чоловік, він нічого не зробив би, бо участь у наших неудачах брали сили більші за сили окремої особи. І то підтвердилося дуже добре, коли соціаль-демократична фракція одкликала з уряду С. Петлюру й замісць його поставила на ґенерального секретаря військових справ М. Порша. М. Порш так само, як і С. Петлюра, не мав ніякого знання військової справи, але фракція сподівалась, що він виявить инчі якости, яких бракувало С. Петлюрі, й урятує справу.

Але справу не було врятовано. Не в особах була річ. Коли б ожив Олександр Македонський чи Наполеон і захотів помогти Центральній Раді та Ґенеральному Секретаріатові, то й то не помогло би. Єдина поміч, єдиний рятунок був не йти всупереч з настроями мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади й її соціальної політики, тим зберегти цю владу в національно-українських руках і не внести в маси конфлікту між національною й соціальною ідеєю. Не треба було національну ідею, всю справу національного відродження нашого народу робити справою буржуазного демократизму й тим баламутити широкі маси й одвертать активний елемент їх, пролетаріат, від самої ідеї національного відродження. Треба було бути, принаймні, розумними політиками, коли не могли бути добрими соціалістами: треба було зрозуміти дух часу, його тенденції й не випускати влади з українських рук.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти