ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Вигнання хуторянки з хутора.

Загрузка...

Бідна хуторянка в буржуазних рукавичках на селянських репаних руках! Як їй хотілось одночасно й з ґалантними паничиками женихатись і свого колишнього коханця простого робітника задобрити. Як вона то перед паничами пудрилась, панію прибіралася, по панськи язика ламала, то з парубком обнімалась, йому надії подавала, навіть до... большевицьких поцілунків доходила. Тільки б не сердився та хутора не підпалив: і соціалізацію йому обіцяла, й монополізацію торгу, й навіть... трохи-трохи не націоналізацію банків: „державно-народній контроль над усіма банками”, бо, мовляв, оті поганці паничі до сього часу страшенно обижали простих парубків, банки, мовляв, до сього часу „через кредити помагали нетрудовим клясам експлуатувати трудові маси”. Ну, тепер, любий мій, уже зась паничам — буде мій (ну, та й твій: „державно ж народній”) контроль над ними.

І що дуже характерно для хуторянки, так це те, що вона все це щиро робила, — не дурила, не обманювала парубка. От що цікаво! І зовсім неправда, що вона цими обіцяннями хотіла обманути, що вона ними тільки заспокоїти бажала парубка, а в дійсности ніякого наміру стати в оборону його інтересів не мала. Ні, це — неправда. Вона цілком щиро хотіла, щоб тому парубкові було добре, вона таки дуже сердита була на паничів і їй од щирого серця хотілось зробити, щоб на її хуторі всім жилося легко, спокійно, щасливо, як в „оазісу”, як в Едемі, де б мирно й дружо паслися собі поруч і овечки й вовки, й парубки, й паничі. Наміри зовсім не злі.

Але біда в тому, що вовки пастися не вміють, їхня природа така, що вони можуть тільки овечок їсти. А в овечок така природа, що вони не люблять, щоб їх вовки їли. З овечок вони часом перевертаються в биків і, коли можуть, коли захоплюють владу, дуже боляче колять і б'ють паничів.

Цього хуторянка не розуміла. І через те з одного боку хотіла, щоб у неї на хуторі було все „як у людей”, щоб усе було по панському, „по благородному”, щоб увесь лад, усі розпорядки, вся влада була паничівська, а в той же час, щоб усе ніби парубкові належало, щоб він був єдиним хазяїном і розпорядчиком. І через те вона то пудрилась і в корсета затягалась, то надягала свитку й у біленьких рукавичках бігла до парубка в повітку гній викидать.

І що дивного, що парубкові це, нарешті, надокучило, що він, розсердившись, ухопив за панську фрізуру хуторянку, викинув її геть з хутора, а разом з нею й усіх її паничів. І ніякі її Універсали, ніякі найщиріші обіцяння монополізацій, соціалізацій і майже-націоналізацій не привернули його серця до неї.

Між инчим, закон про соціалізацію приймався тоді, як уже парубок тяг за коси з хутора, як шрапнель гармат з того боку Дніпра обсипала дах будинку хуторянки — Центральної Ради. А гармати ті були наші власні, не з Московії привезені, належали вони нашим українським військовим частинам. І більшість большевицького війська складалась із наших же вояків; оті наші полки імени Дорошенків, Сагайдачних, що стояли в Київі, вони нас тягли за коси й били чобітьми в спину. Лотиші й руські тільки керували ними, тільки командували та гуртували. Без цих „гетьманських” полків ніякі лотиші й руські нічого не зробили б хуторянці. Це треба чесно й щиро признати.

Хуторянка люто одбивалася, не хотіла з „оазісу” свого виходити. Майже тиждень на улицях і в околицях Київа тягся жорстокий бій. Гармати грохотіли без перестанку над замертвілим від жаху містом. Вулиці, як грядом, були всипані кульками шрапнелів.

25 січня вночи останні українські відділи покинули передмістя Святошин і рушили на Житомир, куди раніше переїхала Центральна Рада й Рада Народніх Міністрів.

А 26 січня я в своїх записках писав: „Тиша чернечої келії. Гукання гармат затихло. Чути, як на дах монотонно падає звідкись крапля. Сосни двома жалібними рядами стоять перед вікном, як перед могилою, й тужно похитують гольчастими головами.

„Сьогодня на святошинському шоссе вже немає українців. Подвірря, де вони стояли, — порожні й хмуро мовчать. Люди, проходячи повз їх, стараються не дивитись у той бік.

„А в Київі вже розташовуються большевики. Бідна наймичка, захотіла в своїй хаті пожить господиньою. Нещасна нація, з якої так злісно й жорстоко насміялась історія: не донесла скарбу, не стало сили...

„І знову виникає питання: невже ми, самі того не знаючи, не відчуваючи, виступаємо, як контрреволюціонери? А що, як Народні Комісарі мають більше рації, ведучи Росію, а з нею й Україну до соціальної революції?” pin=28

РОЗДІЛ ХІІІ.

НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА РУСЬКИХ БОЛЬШЕВИКІВ

Обпльована мати.

Хто за тих часів, а надто зараз же по виході Центральної Ради з Київа, був серед народу, особливо ж серед салдатів, той не міг не помітити надзвичайно гострої антіпатії народніх мас до Центральної Ради.

Не бажаючи ніяким способом брати участь у дальшій акції Центральної Ради, передбачаючи неминучий характер цеї акції (угода з німцями), я навмисне поїхав не в Житомир, а на другий кінець України, на південь. Я їхав вісім день серед салдатів, селян і робітників, зміняючи своїх сусідів на численних пересадках. Отже я мав нагоду бачити на протязі сих днів немов у розрізі народніх шарів їхній настрій.

Я рекомендував би всім правителям і Урядам час від часу проїхатись по своєму краєві в скотячих ваґонах, набитих „їхнім” народом і, змішавшись з ним, послухати його. Це — корисніше, ніж кільки десятків нарад з парламентськими фракціями.

Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед салдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по руськи, а тільки по українськи, які, значить, були не лотишами й не руськими, а своїми, українцями. З якою зневагою, люттю, з яким мстливим глумом вони говорили про Центральну Раду, про Ґенеральних Секретарів, про їхню політику.

Але що було в цьому дійсно тяжке й страшне, то це те, що вони разом висміювали й усе українське: мову, пісню, школу, ґазету, книжку українську. Вражіння було таке, наче розлючений матіррю син вивів ту матір на площу, здирав з неї одіж, бив її по лиці, кидав у багно й виставляв її, голу, побиту, розтерзану на сміховище, на глум, на прилюдний сором і ганьбу. І робив то з якоюсь такою надзвичайною, дикою, ціничною сласностю й люттю, що мимоволі через те угадувався власний біль сина за сором матері, вчувалася його колишня, велика, гаряча любов, яку було ображено, спровоковано, висміяно.

І то ми, українська демократія, Українська Центральна Рада спровокували велику пробуджену любов сина до своєї матері-нації. Ми своєю політикою хуторянки в панських рукавичках викликали в його недовірря до національної справи, бо то ж ми ту справу найбільше обороняли, ми нею керували, оті самі, що владу соціальних ґенералів також обороняли. То ми з його матіррю приятелювали, оті самі ґенерали. І через те він бив, топтав і ганьбив свою матір, яку ж усе таки в глибині своєї душі любив, за яку тут же в цей момент сам болів, і що більше болів, то більше мучив і глузував.

І то була не випадкова одна-друга, сценка, а загальне явище від одного кінця України до другого.

2. „Мозговизм” і націоналізм.

Большевики, керовники большевицького руху це, розуміється, бачили. І вони це явище зрозуміли так, як воно було для них вигідніше й помітніше, се-б-то: що самі українські народні маси ніякого національного почуття не мають та й не хотять його мати, а до всього українського ставляться навіть з огидою й ворожостю. Вони це зазначали в своїх ґазетах, промовах і всяких виступах.

А це з свого боку давало їм змогу розперезатись у своєму націоналізмові на всю зав'язку. Вони не вдумувались та й не хотіли, не мали ніякої користи вдумуватись у те дивне явище, що ті самі салдатські маси, які ще ж так недавно просто палали національним чуттям, які ні за що не піддавались їхній аґітації, яких треба було, на думку большевицьких фронтових комісарів, на фронт одсилати, бо инакше справитись не можна було, що ці маси раптом десь і через щось загубили своє таке сильне чуття й загубили до того, що аж до ненависти дійшли. Простолінійним большевицьким політикам не приходило в голову, що велика ненависть часто буває результатом великої любови й що на такій ненависти будувати свою політику є все одно, що будувати дім на вулкані, який здається погаслим.

Проводирі большевицького руху на Україні занадто недоцінили сили національної свідомости в українських масах і занадто перецінили... своє національне чуття.

От тут і виявився отой самий „мозговик”, що й у меньшевиків, у есерів, у кадетів. На папері й у заявах „право самоозначення”, „вплоть до отдєленія” а в емоції — самий прімітивний, брутальний, погордливий і нахабний націоналіст. І націоналіст ображений у своєму націоналізмові, розлючений, мстливий. Спочатку він ніби ховався за „мозговика”, за „право самоопредєленія вплоть до отдєленія”, він побоювався національної свідомости українців. І через те в початках було підробляння під українську державність. Харьківський Совітський Уряд назвався також Секретаріатом, тільки Народнім, а не Ґенеральним. І делеґація в Берестю була ніби від української совітської держави. І офіціальні урядові орґани преси друкувались часом по українськи. І в заявах совітського Уряду все були обіцяння піддержки національної культури на Вкраїні.

Але це все, як і все те, що й раніше говорилося великими й малими руськими большевиками, було тільки тактикою, а найбільше— сухим, інтелектуальним прінціпом. Ніколи в цих тактичних чи прінціпіальних виступах большевизму в національному питанню не видно було живого, активного, гарячого чуття, яке б робило ці прінціпи дієвими, втіленими в живу плоть і кров, як це було в них у соціальних питаннях. Руський большевизм, як і руський демократизм, не мав сильних, болючих, життєвих імпульсів, для глибокого аналізу суті національного питання й дійсного його розв'язання. У всій большевицькій літературі, як до революції, так і під час неї, національне питання трактувалось або з нехіттю, з деякою зневажливою вибачливостю, а то й гидливостю, або ж немов і прихильно й справедливо, але сухо, холодно, казенно. Під час революції з'явилась ніби деяка гарячність у тій прихильности. Але це була гарячність тактичного характеру, гарячність полеміки. Большевикам треба було схилити до себе сімпатії національних ґруп. Отже, як тактичний хід проти своїх ворогів, — меньшевиків, есерів, Тимчасового Правительства, — вони вживали гострої критики позіцій цих течій у національному питанню й тим самим самі себе підпихали дуже вліво, „вплоть до отдєленія”.

Але тут не було, повторяю, щирого, глибокого, гарячого переконання, як то було, скажемо, в питаннях про завдання революції, про форму влади, де те переконання було активне, дієве, де воно прагнуло негайної, повної, до кінця послідовної реалізації, перетворення в життя. Вся активність большевизму в національному питанню вичерпувалась винесенням резолюції. На цьому вся гарячність і послідовність їх кінчалась.

Це зрозуміло. Насамперед, для живої, жагучої діяльности необхідно участь емоції, чуття, болю або радости. А який біль могли відчувати руські большевики від того, що якась собі там національність терпить кривди? Та ще така національність, в істнування якої деякі проводирі большевицького руху не вірили й не хотіли вірити. Вони самі мали національну кривду? Мали емоцію національного болю? Ні. Отже ця сфера була їм відома тільки теоретично, з чужих висказувань, більш-меньч чужа їм.

Ця ж причина не дала їм можливости глибоко занятись національним питанням і розв'язати його так, щоб з тої ров'язки виходили не тільки резолюції, але й відповідні, послідовні акції.

Життя примусило большевиків на признання ваги національного моменту в їхній тактиці. Але вони тоді ще не розуміли, що він повинен мати вагу й у всій програмі й діяльности кожного соціаліста, національно-пригніченого чи вільного. Вони не розуміли тоді, що без національного визволення не може бути й соціального визволення, що національний визиск є одна з форм визиску соціального. Вони не бачили (а, може, й не хотіли бачити), що пануючі кляси Росії визискували не тільки працюючі кляси Росії, але й усі її нації, що для панування цих кляс національний утиск був одним із засобів їхнього панування, що зокрема, Україна раз-ураз була для Росії (а, значить, особливо для її пануючих кляс) колонією, яку обдиралося немилосерно. Всякий імперіалізм, захопивши якусь колонію, спішить закріпити свою владу й вплив над нею насадженням своєї культури й нищенням культури тої колонії, спішить асімілювати її з метрополією всякими способами: засадженням адміністрації своїми урядовцями, введенням своєї мови в усіх інстітуціях, висміюванням національних форм життя й часто просто репресіями над ними. Брутальний, напівдикунський, грабіжницький імперіалізм Росії з своїми націями-колоніями поводився найпрімітивнішим способом: душив за горло й однімав усе, що йому було потрібно, а щоб такий спосіб „впливу” метрополії розтягти на яко мога довший час, нагайом і кулаком вибивалась усяка національна свідомість і культура й насаждалась „общерусская” культура. Що така „культура” робила асімільовані нації недорозвиненими, духовно вбогими й калікуватими, це руському імперіалізмові було тільки вигідно й корисно для його клясових цілей і інтересів, — що довше й непроглядніше була би ця національна й духовна калікуватість, то довше й безборонніше тяглося би панування й визиск колонії пануючими клясами метрополії, то меньче й слабше ставили б опір пригнічені, експлуатовані кляси колонії.

Отже, для всякого соціаліста, а особливо для того, який ставить собі метою соціальне визволення поневолених кляс не тільки своєї нації чи держави, а всіх націй і держав цілого світу, для такого соціаліста повинно бути ясним, що національне питання є не тільки питанням тактики, а питанням глибоко прінціпіальним, програмовим і активним у такій же мірі, як усяке инче соціальне питання. Як для повного визволення поневолених мас з під духовних засобів визиску не досить було проголосити волю совісти, волю реліґії, а ще треба було активно помогти їм, активно втрутитись у цю справу, відділити церкву від держави, вжити великих засобів і сил на роз'яснення масам сеї сторони їхнього визволення, і часом треба то було робити навіть проти волі тих мас, не зважаючи на вбиті в них забобони й шкодливі для них самих переконання, — то так само, а, може, ще в більшій мірі не досить тільки проголосити волю самоозначення націй, так само й тут для всякого дійсного соціаліста необхідна активна допомога поневоленій, задуреній нації, навіть хоча би часом проти неусвідомленої, призвичаєної до шкодливих собі форм волі поневолених мас.

От такого розуміння національного питання на Вкраїні не було в большевиків під час їх захоплення влади там. Навпаки, вони нечесно скористувались з одного боку темнотою, несвідомостю одної частини українських мас, а з другого боку часовим розчарованням, часовим болем другої частини їх. Скористувались для затверження своєї, руської національности на українській землі, а, значить, для затверження духовної калікуватости й недорозвинености українських мас, для затверження тої темноти колонії, якою користувались пануючі кляси метрополії.

Через що?

Насамперед, через те, що кожний руський большевик є все ж таки руський, є член руської нації, є сопричастник руської культури, яку він хоч-не-хоч любить, цінить, якою навіть гордиться перед другими націями. Кожний індівідуум прагне затвердити в життю те, що він цінить і любить. В цьому нічого злого немає, це є необхідний й здоровий закон усього живущого. Але зло в тому, що й большевик, як і всякий инчий руський, також звик уважати все українське своїм, руським, що він також не раз кривився й говорив: „Э, какая тамъ Украина! Все это мелко-буржуазныя выдумки. Хохлы — это тe-же русскіе”, тільки додавав ще, що „хохлацький” націоналізм роз'єднує єдиний руський пролетаріат. Зло в тому, що й у большевика його застаріла, давня емоція брала гору над розумовими виводами й заявами.

А друга причина — чисто економичного характеру. Большевикам треба було піддержувати й скріпляти в себе соціальну революцію. Треба було за всяку ціну задовольняти найелементарніші потреби своїх мас. Росія вже починала голодувати. Так само бракло вугілля, цукру, ріжних сировців, що звичайно вивозились з України. І от це спонукувало большевиків яко мога швидче й повніше захопити Україну з її багацтвами у свої руки.

І що меньче населення України відчувало б свою національну й державну окремішність від Росії, то легче, охотніше б давало б свої продукти для неї, то меньче ставило б опору в реквізіціях усякого майна, — „адже й ми й ви єдиний народ, єдина Росія”. Словом, і тут те саме: що більша національна темнота й забитість, то легча експлуатація колонії метрополією.

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти