ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Понура німецько-ґенеральська оперетка.

Державний переворот, учинений німецькими ґенералами, не вважаючи на всю свою понуру серйозність по суті, формою виконання надзвичайно нагадував оперетку, в якій було тільки дві серйозні фіґури: Центральна Рада й німецький ґенерал.

Перша дія: Захляле за революцію поміщицтво, пощіпане большевизмом фабрикантство, зажурена за хабарями бюрократія й нахабно-льокайське руське офіцерство жадно підглядають, як сваряться ґенерал і хуторянка. Потирають руки й від нетерплячки переступають з ноги на ногу.

Друга дія: Ґенерал пропонує гетьманську корону субтільненькому, сентіментальному українському "поміркованому демократові". "Поміркований демократ" страшенно соромиться, зітхає, то простягне руку, то одсмикне назад. Ґенерал нетерпеливиться й сердито хмурить мілітарні німецькі брови.

Третя дія: Захляле поміщицтво, пощіпане фабрикантство, зажурена за хабарями бюрократія й нахабно-льокайське офіцерство в присутности німецького ґенерала складають план державного перевороту. Тут же сидить намічений кандідат на гетьманський трон: руський ґенерал малоросійського походження, фіґура сентіментального деґенерата, безвольного, але з романтичними мріями й величезними маєтками по всій Україні. Німецькому ґенералові для Берліну та й для України треба, щоб переворот був народній з усіма апарансами: барікадами, стріляниною, народом, голосуванням, виборами, все як слід при всяких справжніх переворотах. Кумпанія охоче киває головами, а кандідат на гетьманський трон широко розтягає посмішкою слинявого рота.

Дія четверта: На задньому плані зовсім непомітно стоїть німецький ґенерал з наведеними на українські війська тяжкими гарматами, - маленький рух опору з їхнього боку й вони будуть рознесені на порох. На улицях, - як і було розплановано, - барікади, німецькі автомобілі з руськими офіцерами; вони їздять і стріляють у повітря. То вони роблять переворот. З ними ніхто не бореться, бо українське військо прикуто німецькими гарматами до одного місця. Публіка на улиці з цікавостю дивиться на офіцерську забаву. Німецький вартовий у залізній шапці з усмішкою покручує рудого вуса. Горобці на ринвах регочуться.

Дія п'ята: Картина І: Цірк на Миколаєвській улиці. "Народ" (перелякані соціалізацією сільські павуки й куркулі, полупанки, захляле поміщицтво, фабрикантство й очманіле від вікової темноти, від попівського нацьковування, дрібне, малоземельне селянство) чекає. "Народ" хвилюється, гомонить, не хоче Центральної Ради. "Народ" вільними голосами, натхнено вибірає собі гетьмана. Виходить слинявий малоросійсько-руський ґенерал. "Народ" кричить "ура". "Народ" хапає на руки слинявого ґенерала й носить його по сцені. Гетьмана вибрано.

(Правда, в діріґованій німецьким ґенералом оперетці вийшла одна невеличка зайва сценка, а саме: малоземельне селянство, розшолопавши, що його обманено й привезено не для вирішення питання про землю, а для виборів гетьмана, відділилось від "народу", зібралось у другому місці й запротестувало. Але німецький ґенерал розпорядився, щоб цього протесту не було чути в Берліні й на Україні.)

Дія п'ята: Картина II: Софійська площа. - "Народ", "військо" (руська офіцерня), попи, дзвони, молебен, - усе так само, як і при Ц. Раді, немов С. Петлюрою улаштовано. Гетьман (а не С. Петлюра) робить парад. "Народ" радіє й молиться богу. Німецький салдат у залізній касці охороняв "народ" і "військо" від небезпеки. Гетьман, немов уряд Ц. Ради, цілує попівського хреста й завіса падає.

Німецько-поміщицько-офіцерські літературні твори.

В той же день на руській мові з'явилась зарані заготовлена "грамота" Гетьмана. Її написали слинявому ґенералові руські поміщики й офіцери під верховною редакцією німецького ґенерала. Ось цей німецько-поміщицько-офіцерський твір в українському перекладі:

Грамота до всього Українського Народу

Громадяне України!

Всім вам, козаки та громадяне України, відомі події останнього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України й знову відроджена Українська Держава стояла на краю загибелі.

Врятувалася Вона завдяки могутньому підтриманню центральних держав, які, вірні свому слову, продовжують і по сей час боротися за вільність і спокій України.

При такій піддержці в усіх зродилася надія, що почнеться відбудовання порядку в Державі й економичне життя України увійде врешті в нормальне річище.

Але ці надії не справдилися.

Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, бо було зовсім нездатне до сього.

Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економична руїна й безробіття збільшуються й розповсюджуються з кожним днем і врешті перед найбагатшою колись Україною стає грізна мара голоду.

При такім становищі, що загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнулись усі трудові маси населення. Вони виступили з катеґоричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка здатна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці.

Яко вірний син України я постановив відгукнутися на сей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади.

Отсею грамотою я оголошую себе Гетьманом усієї України.

Управа Україною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обґрунтованню приложених при сім законів про тимчасовий державний устрій України.

Центральна й Мала Рада, а також усі земельні комітети від нинішнього дня розпускаються. Всі міністри й товариші їх звільняються. Всі инші урядовці, що працюють у державних інстітуціях, зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконання своїх обов'язків.

В найблизший час буде видано закон, установляючий порядок виборів до Українського Сойму.

До нього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законности в Українській Державі, буду домагатися негайного виконання всіх державних розпорядків і буду підтримувати авторітет влади, не спиняючись ні перед якими иайкрайнійшими мірами.

Права приватної власности, як фундаменту культури й цівілізації, відбудовуються в повній мірі й усі розпорядки бувшого Українського Уряду, а так само тимчасового російського уряду відміняються й касуються. Відбудовується повна свобода по розробленню купчих по куплі - продажу землі.

Поруч з сим буде вжито заходів по вивласненню земель по дійсній їх вартости від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів.

Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничої кляси. Особливу увагу звернеться на поліпшення правового становища й умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один мент не кидали своєї відповідальної праці.

На економичнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торговлі й відкривається широкий простір приватного підприємства й ініціатіви.

Передбачую всю трудність праці, що стоїть передо мною, і молю Бога дати мені силу, щоб достойно виконати те, що я вважаю своїм обов'язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час.

Мені далекі й чужі, які-б то не були, власні побудки й головною своєю метою я ставлю користь і добро народу всім дорогої нам України.

В сій свідомости кличу всіх вас, громадян і козаків України - без ріжниці національності й віроісповідання - помогти мені й моїм працьовникам і співробітникам у нашім загальнім великовідповідальнім ділі.

Гетьман усієї України Павло Скоропадський.

29 квітня 1918 р. Київ.

І слідом за цим твором, майже того ж дня, було випущено й другого, з якого подаю для цікавости декільки пікантних уступів.

Закони про тимчасовий, державний устрій України.

Тимчасово до вибрання Сойму й відкриття його діяльности державний устрій України й порядок керування основується на отсих законах:

Про гетьманську владу.

1) Влада управи належить виключно Гетьманові України в межах усієї Української Держави.

2) Гетьман стверджує закони й без його санкції ніякий закон не може мати сили.

3) Гетьман призначає Отамана Ради Міністрів. Отаман Міністрів складає Кабінет і представляє його в повнім складі на затвердження Гетьмана. Гетьман затверджує й скасовує Кабінет у повнім його складі. Гетьман приймає й звільняє инших урядових осіб у раді, коли для останніх не обґрунтовано законом иншого порядку призначення й звільнення.

4) Гетьман є найвищий керовничий усіх зносин Української Держави з закордонними державами.

5) Гетьман є верховний воєвода Української Армії та Фльоти.

6) Гетьман оголошує области на військовім, осаднім або виключнім стані.

7) Гетьманові належить помилування засуджених, полегчення кари й загальне прощання зроблених карних учинків з касуванням проти них переслідування й визволення їх від суду й кари, а також складання державних поборів і даровання милости в особистих випадках; коли сим не нарушуються нічиї охоронені законом інтереси та громадянські права.

8) Накази й розпорядки Гетьмана закріпляються Отаман-Міністром або відповідним йому Міністром.

Про віру.

9) Передовою в Українській Державі вірою є христіянська, православна.

10) Всі неприналежні до православної віри громадяне Української Держави, а також усі мешканці на теріторії України користуються кождий на кождім місці свобідним відправленням їх віри й богослуженням по її обряду.

Далі Гетьманом даються всі свободи своїм вірноподданим громадянам, цілковите забезпечення спокою, ладу, майна, життя, словом, чисто "як у людей".

І що кидається в очі при читанню сих "державних актів", так це те, що з них зовсім непомітно присутности німецького ґенерала. Гетьман має верховну владу, Гетьман доручає "Отаманові" Міністрів скласти кабінет, Гетьман цей кабінет ухвалює або не ухвалює, словом усе Гетьман. Гетьмана ж покликав народ і Гетьман приняв од його всю повноту влади. Гетьман з народом визволив дорогу Україну від анархії й безладу, від Центральної Ради й її Правительства.

Словом, як Центральна Рада визволяла з С. Петлюрою й "народом" Україну від большевиків, так само визволяв її й Гетьман від Центральної Ради. Німці ж були собі десь ззаду, так собі, настільки незначне явище, що про його й згадувать не варто було.

Яка ж ріжниця?

Яка ж по суті сталася зміна на Україні з цим переворотом?

Коли бути цілком об'єктивним, то треба признати, що в соціальному відношенню ґрунтовної зміни не сталось. Переворот тільки довершив, викреслив і надав точних, виразних форм тому, що вже було й при Центральній Раді.

Зрівняємо.

Центральна Рада в соціально-економичному відношенню виразно стояла на ґрунті недоторканности буржуазного, капіталістичного ладу. Вернувшись до влади вона зразу ж відновила зруйноване большевиками право приватної власности на засоби продукції й маєтки.

Гетьманщина не внесла в це основне питання нічого нового. Вона тільки виразно,

отверто сказала те, про що Центральна Рада уникала говорити. І тільки в цьому вся ріжниця.

Можна би сказати, що Центральна Рада законом про соціалізацію землі хотіла скасувати право власности на землю, отже тим внести нові соціальні відносини на селі.

Це також по суті не вірно. Насамперед, ця "соціалізація" не була й не могла бути справжньою соціалізацією при загальній капіталістичній сістемі господарства в державі. Наївно було думати, що капітал допустить таку ненормальність у такій важній галузі свого панування й не зітре всякі закони.

По друге, в тому законі ніякої соціалізації не було, коли розуміти під соціалізацією не тільки сістему володіння, але й сістему господарчих форм. Закон Ц. Ради тільки визначав характер, норми й способи володіння та розпорядження земльою. Що ж до характеру господарювання, се-б-то до того, що й є по суті соціалізацією, се-б-то що до соціалістичних форм хазяйства (продукції й поділу), то про це в законі тому не було мови.

І, нарешті, останньою поправкою Центральної Ради про право власности на 30 десятин і ця навіть ідея закону порушувалась.

Отже вся аґрарна політика Центральної Ради визначала тільки те, що Ц. Рада виразно обстоювала інтереси дрібного власника селянина, дрібної сільської буржуазії.

Що нового принесла Гетьманщина?

В "грамоті" говорилося:

"Поруч з сим (з відновленням у повній мірі права приватної власности) буде зроблено заходи по вивласненню земель по дійсній їх вартости від великих власників для наділення земельними участками малоземельних хліборобів".

Очевидно, Гетьман так само хотів спертися на клясу дрібних власників. Єдина ріжниця була в тому, що він не хотів "покривдити" велику аґрарну буржуазію. (Треба весь час пам'ятати про те, що, коли говориться "Гетьман", то треба розуміти "Німецький ґенерал". Гетьман був підставною, нікчемною фіґурою, манекеном і декорацією, за якою стояв німецький ґенерал та його воля, бажання, інтереси й розпорядження).

Гетьман під цей час ще не був у дуже тісних відносинах з великою аґрарною буржуазією, як пізніще, ще побоювався заколотів серед селянства й, може навіть до певної міри й щиро хотів забезпечити собі сімпатії з боку кляси дрібних, а не великих земельних власників.

Отже спочатку й тут основної ріжниці не було.

В робітничому питанню теж як з одного, так і з другого боку були ліберальні заяви. "Рівночасно твердо будуть забезпечені права робітничої кляси", обіцяла "грамота". Але, розуміється, ні Ц. Рада, ні тим паче Гетьманщина на ділі забезпечити тих прав не могли, бо, вертаючи клясі капіталістів "у повній мірі" право приватної власности, вони мусіли вернути й право експлуатації робітництва, без чого істнування самих капіталістів неможливо.

Вся ріжниця знов була тільки в тому, що Гетьманщина сказала це отверто, виразно й робила "в повній мірі", а Ц. Рада, примушена все те допускати й робити, не договорювала до кінця, соромилась, старалась ріжними "демократичними" заходами виправдатись перед робітництвом, а з другого боку й капіталістів не дуже сердити.

В сфері демократичних і політичних свобод також особливої по суті, по фактичному станові (а не прінціпіальних позіціях одного й другого режиму) ріжниці не було. І Гетьманщина, так само як і большевики, і Ц. Рада, старалась оберегти свою клясову владу від своїх клясових і політичних противників. Через те й вона, як і Ц. Рада, проголошуючи ріжні громадянські свободи (слова, зібрань, друку), в той же час обмежувала в цій свободі своїх противників. З єдиною знов таки ріжницею, що це робилося більш виразно й отверто.

Що було розігнано Парламент, представницький орґан і не допущено Українських Установчих Зборів?

Розуміється, тут німецький ґенерал, чи то-пак Гетьман пішов проти демократичних засад. Але німецький ґенерал міркував, очевидно, так: закони й права в державі залежать від того, хто має силу; сила тут моя, отже мої й закони й права; а чи не один біс, хто їх буде опубліковувати, - Установчі Збори чи один який небудь чоловічок, якого я назву Гетьманом? А що з одним чоловічком справу вести легче й зручніще, ніж з великою ґрупою людей, яка любить багато говорити, то в цьому німецький ґенерал переконався вже з досвіду Ц. Ради.

Ріжниці й не могло великої бути, бо "законодавча", рішаюча й направляюча сила не мінялася й лишалась усе тою самою-німецькою, мілітарною, імперіалістично-клясовою силою.

Zu spat.

Таким чином у соціально-політичному відношенню в початках перевороту настала тільки та ріжниця, що реакція, приведена Ц. Радою з німецьким імперіалізмом на Україну, прибрала більш виразних, отвертих форм. На німецьке командування вже впливали реакційні, буржуазні кляси, але основа "демократичної" української державности, дрібне селянство, все ж таки ще не було виразно загрожене.

Більшою небезпекою загрожувало з національного боку. Коли б до власти німецький Гетьман, чи то пак: ґенерал, покликав неукраїнський елемент, то тим самим, майже механично, влада перейшла би в руки не тільки ворогів українства, але й ворогів дрібного селянства, се-б-то в руки великої аґрарної й промислової буржуазії. З національним характером влади тісно, неподільно в'язався й соціальний її характер.

Це стало ясним українським політичним партіям у перші ж дні по перевороті. Для врятування хоч тих клаптиків демократичного ладу, які ще не було розтоптано німецькою ногою, треба було за всяку ціну старатися, щоб влада була національно-українського характеру. Рятуючи національний бік справи, тим самим рятувалось її від лап реакційної великої буржуазії, яка обліпила німецького ґенерала.

І треба правду сказати, німецький Гетьман у перші дні по перевороті мав виразний намір надати владі національно-український характер. Призначений ним "отаман" міністрів Устимович перш усього звернувся до українських буржуазних партій у справі сформування нового Правительства, себ-то переважно до есефів. Але ж вони називалися "соціалісти-федералісти" й дуже різко одштовхнули "отамана". Правда, сама фіґура цього прем'єр-отамана була настільки безглузда й навіть образлива для всякого політика, що псіхолоґічно есефів легко було зрозуміти.

Також з псіхолоґічного боку можна зрозуміти й їхню прінціпіальну позіцію що до зроблених їм пропозіцій. Вони брали участь у Ц. Раді, в цьому Парламенті української держави, вони, правда, різко крітікували його діяльність, але вони з самого початку його істнування тримали разом "єдиний фронт" і разом ділили все добре й зле цього орґану. І раптом брутальна рука німецького ґенерала задушує цей Парламент і передає всю владу якійсь нікчемній, нікому невідомій постаті якогось руського ґенерала. І той ґенерал пренахабно звертається до них, щоб вони йшли разом з ним творити волю брутального насильника-німця.

Розуміється, псіхолоґічно зрозуміле те обурення, з яким було есефами одіпхнено приятельську руку "отамана" міністрів Устимовича.

Але тільки з псіхолоґічного погляду це зрозуміло. З національного ж та навіть з соціально-політичного поглядів вони, по суті кажучи, не мали великих підстав одкидати німецько-гетьманські пропозіції. Адже вони самі були й проти "соціалізації землі", й проти тої невиразної й безладної політики, яку провадила Ц. Рада в співробітництві з німецьким ґенералом. Вони самі хотіли зміни майже в тому самому напрямі, що й було зроблено німецьким штабом.

От тільки не мали на увазі Гетьмана. Але як же бути в буржуазному громадянстві без "верховної" влади? Коли Ц. Раду розігнати (проти чого, властиво, есефи дуже не протестували б), то хто ж мав бути на її місці? Очевидно, якась одна персона. Але не Айхгорн же? Він і так був увесь час найверховніщою владою. От і було вибрано руського ґенерала Скоропадського. Бо хто ж винен українцям, що вони не хотіли дати свого гетьмана, коли до їх зверталося, навіть до самих есефів?

А що це "гетьман", а не презідент, так це ж для українців повинно було бути ще приємнішим, бо це ж була стара українська традіція, це підкреслювало національний характер української держави.

Такі пояснення давав німецький ґенерал і через "отамана" Устимовича й потім через "отамана" М. Василенка, якому було доручено "за неспособностью" Устимовича складати кабінет міністрів.

Ні, есефи не могли одважитись. Вони дуже хвилювались, гарячково й довго радились, дебатували. Не можучи самі рішити, вони скликали на нараду представників инчих українських партій, есдеків, самостійників і навіть есерів.

Представники партій рішуче порадили есефам рятувати що можна, поки буржуазія не захопила всього.

Серед представників есдеків був і я. Я належав до тої ґрупи, яка під час Ц. Ради домагалась виступу соціальдемократів з Правительства. Пробувши весь час "житомирського сидіння" Ц. Ради на теріторії занятій большевиками й вертаючись потім до Київу, я мав змогу знову проїхати через усю Україну й безпосередньо чути й бачити настрої широких мас. І тоді вже для мене було ясно, що з німцями приведено соціальну реакцію й що Ц. Рада упала в очах народу ще нижче.

Тепер же, коли лоґічний розвиток утворених самою Ц. Радою відносин у державі привів до її загибелі, мені й моїм товаришам здавалось, що обов'язком кожного українця є рятувати з пожежі все, що тільки ще можна врятувати, а не одходити на бік з революційною фразеолоґією на устах.

Було два способи активного рятування: іти в народ, піднімать серед його повстання проти насильників і збройною силою виганяти їх, або йти до тих самих насильників і ціною власного пониження одпихнути набік руську буржуазію, що простягала руки за владою. Перший спосіб без усякого сумніву був і чистіший, і революційний, але в тих умовах зовсім не здійснимий.

Другий же спосіб був немов "практичнійший". Прихильникам його здавалось, що повстання проти п'ятьсоттисячної німецької армії не дасть ніяких позітивних результатів, бо німці повстання моментально задушать, а як воно буде провадитись українцями, то з помсти й страху до них усю владу буде передано чорній руській реакції.

Тим паче, здавалось, повстання не матиме успіху, що Ц. Рада загубила серед народу всяку сімпатію й за неї широкі маси не рискнуть вступати в нерівну боротьбу з такою силою, як німці. Ці думки підтвержувались тим "спокоєм", з яким було майже скрізь по Україні принято звістку про переворот.

Отже, на думку "практичної" течії, коли способом отвертої, збройної боротьби явно не було надії хоч що небудь урятувати, то й спосіб складання рук на "революційних" грудях (як то робила ще третя течія) також нікому ніякої користи не дав би. Треба було відповідній українській соціальній течії іти до насильників німців і поки вони ще не підпали зовсім під вплив руської реакційної буржуазії, поки ще мали намір передати владу українцям ("созвучним" собі), брати цю владу й рятувати принаймні національний характер держави. Цей характер сам собою не допустив би до панування чорної поміщицько-жандармської реакції.

Але есефи не мали тої рішучости. Вони ж бо були "теж соціалісти", - якось воно ніяково так одразу.

І поки вони мнялись, чухались, вагались, руські кадети, представники руської аґрарної й промислової буржуазії вже встигли присунутись ближче до німців і до влади. Коли, нарешті, партіям удалось переконати есефів, що вони хоч і "теж соціалісти", але такого сорту, що можуть працювати з німецькими ґенералами, коли повели їх за руку до цих ґенералів, то виявилось, що вже було ... zu spat (занадто пізно). За ці дні есефівського чухання й зчищання з себе "теж-соціалістичности", руська буржуазія встигла захопити деякі портфелі. Вона дала німецькому ґенералові обіцяння бути слухняною, "покладистою", бути сліпою й німою, де то треба буде німцям, і німецький ґенерал, дбаючи про себе, рішив купити в руської буржуазії цю слухняність за міністерські портфелі. Це тим легче німцям було зробити, що їхні побоювання хвилювання народу з приводу розгрому Ц. Ради не підтвердилися, й особливих комплікацій у краю з новим ладом боятись не було чого.

Таким чином, коли партії привели есефів, було вже для чисто-українського кабінету zu spat.

Але все ж таки ще не все було захоплено, ще німецький ґенерал вагався. І він пропонував есефам зробити так: узяти портфелі голови ради міністрів та ще кільки важніших і почати працювати. Коли все буде гаразд, можна буде й усі останні посади замістити українцями. Другими словами, коли б есефи виявили себе слухняними, то ґенерал і проти них нічого не мав би. Що ж до того, щоб усунути гетьмана, як домагалась українська делеґація, то про це й мови не могло бути: гетьмана вже визнано в Берліні. А крім того народ зробив переворот, народ вибрав собі гетьмана й німецьке командування на Україні, вважаючи себе гостем, не мало ніякого права втручатись у внутрішні справи України.

Тоді українські делеґати запропонували "роз'яснити" гетьмана, як тимчасового презідента Української Республіки.

Ні, німецький ґенерал і в це не мав ніякого права втручатись, це була воля народу, він же не смів ламати чи хоч пальцем торкнути народню волю. І те, що він, німецький ґенерал, вів переговори з делеґатами, це з його боку було тільки посередництво між ними й верховною владою України, Гетьманом. Все ж рішення залежало тільки від верховної влади.

Але він усе ж таки, як цілком незаінтересована сторона, радив українцям узяти ці п'ять-шість важніщих портфелів, не вдаватись у дебати, а братись до діла. А далі видніще буде, що і як. І радив робити то як найшвидче.

Але швидкість і рішучість є огидні для щирої української вдачі. Есефи мусіли ще порадитись і подумати.

Поки вони радились і думали, руські кадети рішуче й швидко згодились на всі умови німецького ґенерала, продали йому всі військові запаси, муніцію, склади, що лишились од війни, продали хліб, жири, вовну, вугіль, продали все, що хотіли німці, на самих ганебних умовах і коли есефи, надумавшись, прийшли згодитись, було знову... zu spat: усе вже було захоплено руськими поміщиками, фабрикантами й ґенералами. Лишалось два-три паршивеньких портфелі, які німецький ґенерал з усмішечкою запропонував есефам.

Урядовий пиріг.

Таким способом процес, початий ще в октябрі, коли Ц. Рада осудила захоплення

влади пролетаріатом і селянством, розвинений боротьбою з цією робітниче-селянською владою, прийшов до свого неминучого кінця: до переходу влади в руки виразних ворогів працюючих кляс, до великої буржуазії й бюрократії.

І цікаво, як ця буржуазія дуже легко може розпрощатися з своїми "прінціпами", коли ходить о її клясові інтереси. Ті самі кадети, які так люто гризли українцям руки, не допускаючи до автономії та федерації, які так гарчали, пінились і скажено стрибали на цепу революції, коли українці підходили й брали самостійність, тепер ці самі кадети хапали владу в самостійній українській державі, тепер вони в своїх заявах і ріжних виступах рекомендували себе як гарячих прихильників самостійної України.

Розуміється, це була прихильність Іуди: цілуючи й обнімаючи знесилену, напівзадушену німецькою ґенеральською лапою Україну, вони в цей же час обплутували її шворками, щоб у слушний час потягти в чорно-реакційну, реставровану, "єдіную, нєдєлімую" "тюрму народів".

Заходи українських партій не дали позітивних наслідків. Основною причиною було те, що українська нація не мала своєї буржуазії, тої кляси, з якою німецькому імперіалізмові було найзручніще й найприємніще "працювати" на Україні. А звідси вже випливала й нерішучість та кволість тої течії, яка тільки ідеолоґічно готова була заступати інтереси української буржуазії (есефи), якої ще не було в дійсности.

Німецький імперіалізм одкинув сентіментальність і побрався з цілком рідною собі по духу, по стану, по цілям руською буржуазією. І всю повноту влади було передано їй під верховним доглядом і керовництвом німецького штабу. І до того повно, що навіть не вистарчало місця зародкові української поміщицької буржуазії, так званій "Партії хліборобів-демократів". А ця ж "партія" так щиро й активно брала участь у всіх гетьманських змовах, у підготовці перевороту, в озброєнню руської офіцерні, так лютувала на Ц. Раду й так плескала в долоні, коли "народ" вітав вибори Гетьмана. Ідучи за керовництвом поміщика С. Шемета й колишнього соціальдемократа Д. Донцова, ця ґрупа з таким ретельним, самовідданим хамством гострила й подавала ножа, яким було перерізано горло українській владі, й за це ні одного портфеля, ні одної посадочки не дістала. Руська пані-буржуазія одпихнула непотрібного вже хама й сама припала всією жадною мордою до смашного пирога-влади. А з його кадети дістали для себе найсмашніщі й найбільші шматки.1

 

------------------------------------------------------------------

[1] Урядовий пиріг було поділено так:

Голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ - Ф. Лизогуб (октябрист, представник аґрарної буржуазії, "знавець" земських справ при Ґ. Секретаріаті, виметений большевиками разом з другим бюрократичним сміттям з Росії й підібраний "соціалістичною" українською владою).

Міністр фінансів - А. Ржепецький (кадет, відомий україножер, директор банку).

Міністр торгу й промисловости - С. Гутнік (кадет, феноменальний одеський спекулянт, голова одеського біржового комітету, відомий на всю одеську округу цінизмом і безсоромностю своїх біржевих операцій).

Міністр хліборобства - Кіяніцин (кадет, поміщик, україножер).

Міністр продовольчих справ - Ю. Соколовський (кадет, руський малорос).

Міністр праці - Ю. Ваґнер (кадет, професор київської Політехніки, відомий з доби Ц. Ради ненависник українського відродження).

Міністр народнього здоровля - В. Любинський (безпартійна нікчемність, аптекарь, одержав портфель за особисте знайомство з П. Скоропадським).

Міністр шляхів - В. Бутенко (кадет, в українському питанню "і нашим, і вашим", як державний діяч - нікчемність. Портфель одержав за підготовку "перевороту").

Міністр юстіції - М. Чубінський (кадет чи безпартійний, малорос, а під час урядування ворог українства).

Державний контрольор - Г. Афанасьєв (кадет чи октябрист, україножер).

Військовий міністр (тимчасовий) - А. Слівінський (руський чи польський офіцер, підфарбований під українця при уряді Ц. Ради).

Державний секретарь - М. Ґіжицький (особа безцвітна, з антіпатіями до українства).

pin=32 РОЗДІЛ ІІ.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти