ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Неминучий наслідок підготовчої любови.

Ні меморандуми Національного Союзу, ні його пониження не помагали. Реакція набірала все більшої й більшої сили, нахабства й ціничної отвертости.

Особливо це яскраво зазначилось, коли гетьмансько-німецьким міністром внутрішніх справ став московський адвокат І. Кістяковський. Переконаний реакціонер, отвертий і ціничний ідеолоґ клясового грабіжництва, вірний наймит "Протофіса", член ріжних акційних товариств, цей самовпевнений і ціничний нахаба, маючи тонкий нюх, спочатку прикинувся страшенним українським патріотом і самостійником. Він так ловко вдавав цей патріотизм, що деякий час багато з українців вірили йому й навіть уважали за щирого оборонця національних українських здобутків. Цей "патріотизм" поміг цьому аферистові пробратись на посаду спочатку державного секретаря, а потім і міністра внутрішніх справ.

Німцям дуже було корисно мати такого чоловічка на посаді міністра внутрішніх справ. З одного боку він був ніби українцем, самостійником; значить, для українських кол немов би своїм. З другого ж боку, знаючи цього індівіда, вони були певні, що він любої хвилини продасть свій дешевий патріотизм за невеличку платню. З третього боку це був такий негидливий суб'єкт, що його можна було вжити на всяку брудну, нечисту роботу. З четвертого боку, він мав, таке колосальне нахабство й безсоромність, що їх можна було вважати при потребі за сміливість і рішучість характеру.

Гетьман, ця нікчемна, політично безграмотна фіґура, слабовольна й амбіціозна істота з славолюбними мріями про гетьманську корону, попав у цілковиту владу до цього нахабного афериста. Особливо "міністр" привабив його тим, що, по старому царсько-жандармському методу, почав утворювати ріжні тайні орґанізації й тут же немов ловити їх. Майже що дня в руки Кістяковського попадали ріжні "злочинці", які от-от мали зробити державний переворот або вбити "ясновельможного пана Гетьмана". Це зробило "Слинявого" (як офіціально називався цей руський ґенерал в українських колах) просто рабом ловкого "царедворця".

От цей аферист став виразним, головним провідником політики "Протофіса" й німецьких ґенералів. Берлін уже не мав такої потреби бути українським самостійником, уже "підготовча робота" гутніків була там зроблена й з Берліну було дано гасло: орієнтація на федерацію, се-б-то "єдіная, нєдєлімая", чорносотенно-буржуазна.

Тоді І. Кістяковський закачав рукава й почав старатись. Але, як розумніщий за кадетів, він хотів це зробити ловко й хитро, не викликаючи зайвого й непотрібного галасу. Кадети ж од нетерплячки не могли вдержатись і конче хотіли зразу розголосить оту "федерацію".

І вийшов невеличкий конфлікт: більша (кадетська) половина кабінету міністрів стояла за декларацію федерації, а друга, меньча, вважала це нетактовним, не на часі ще. Одначе більшість (10 кадетів міністрів) оголосила таки свою "записку", в якій виразно заявляла, що самостійність України є шкодлива для самої України, а через те, непереможно люблячи її, кадети гадають, що для неї найкраще злитися з Росією. "Ті, що намагаються вивести між Україною й Великоросією мур ворожнечи або, принаймні байдужжя, не розуміють, що гублять Україну".

Менчість на чолі з Кістяковським і Лизогубом запротестувала. Німцям така хапливість кадетів також не вподобалась. І пани-кадети повинні були податися в одставку. Сталася урядова кріза. Німецький штаб доручив складання нового кабінету Ф. Лизогубові.

І знов бідний Національний Союз почав робити свої надлюдські усилля, щоб скористуватись нетактовностю кадетів та крізою й вирвати хоч шматочок влади з буржуазних рук.

В цей час приходило до кінця світової війни. "Солодкоспівець Вільсон" ніс світові на страшних танках свої знамениті 14 пунктів. "Справедливість", "демократія", "право самоозначення народів" дзвеніли в світовому повітрі, як попівські дзвони. Німецька армія від танків хиталась і жадно ловила ті попівсько-вільсоновські дзвони. Віяло чимсь новим.

Національний Союз скористувався цими дзвонами, скористувався замішанням та упадком реакційної самопевности в німецьких ґенералів і встиг пропхати в кабінет міністрів аж майже половину українців. Це були цілком помірковані, смирні люди.

Але, не зважаючи на це, вони не довго вдержались на владі. Руські гутніки схаменулись, наперли на свого слинявого манекена, той навалився на українську половину кабінету й зіпхнув її з влади. Цей русько-український кабінет проістнував від 19 жовтня до 15 листопаду.3

"Нова Рада" так представляє цей епізод.

"Кабінет міністрів, що склався 19-го жовтня, хоча й мав у своїм складі майже половину українців, але курс його лишився той самий, що був і раніше. Неукраїнська більшість кабінету вела справи так, що рада міністрів не мала змоги розглянути на своїх засіданнях прінціпові питання про зміну курсу, про політичні полегкости й ин.

Нарешті цими днями виникла справа з скликанням Національного Конґресу. "Общеруська" частина кабінету не визнавала можливим дозволити скликання Конґресу, українська ж настоювала на протилежному. "У четвер до вищих сфер"4 явилася делеґація трьох поміркованих українських партій: соц. фед., хліборобів-демократів та хліборобів-власників. Делеґати настоювали перед сферами на негайній демократизації кабінету, домагаючись, щоб до кабінету крім українців були допущені також деякі представники демократичних меншостей.

Але переговори ці не повели ні до чого, й тоді українська частина кабінету постановила вийти в одставку.

Після цього міністри "общероси" на чолі з Ржепецьким запропонували сферам свій список, у якому українців не було й який одразу мав узяти твердий курс на єдину Росію. Цей список і був затверджений сферами".

І це, треба додати, цілком послідовно й неминуче випливало з усього попереднього.

 

------------------------------------------------------------------

[1] Цей "воспітатель", ад'ютант і один з гофмейстерів гетьманського "двору" в осени 1919 р. був посажений австрійською поліцією в тюрму по підозрінню в крадіжці мілліона корон у віденського банкира.

[2] Наприклад, самі призвища ґубернських і повітових старост були переважно такі: Малахов (чернигівський), Дємєнтьєв (верхнєдніпровський), Комаров (павлоградський), Ключніков (олександрівський), Кудрянов (словяносербський), Харатаєв (маріупольський), Тєрєнтьєв (херсонський), Вєрєщаґін (єлисаветський), Плєщєєв (харьківський), Ґріґорьєв (ахтирський), Ящєв (ізюмський), Іґнатьєв (сумський), Кісєльов (кам'янецький), Соловйов (летичевський) і т. д. і т. д.

[3] Склад його був такий: Голова ради міністрів - Ф. Лизогуб; Міністр фінансів - А. Ржепецький: Міністр військовий та морський - 0. Рогоза; Міністр закордонних справ - Д. Дорошенко; Міністр ісповідань - О. Лотоцький; Міністр праці - М. Славинський; Міністр народньої освіти та мистецтв - П. Стебницький; Міністр доріг - Б. Бутенко; Міністр народнього здоровля та опікування - В. Любинський; Міністр харчування - С. Горбель; Міністр внутрішніх справ - В. Рейнбот; Міністр юстіції - А. Вязлов; Міністр хліборобства - В. Леонтович; Міністр торгу й промисловости - С. Меринг.

[4] "Сфера" - се-б-то, "Слинявий". - Автор.

pin=34 РОЗДІЛ IV.

ПІДГОТОВКА ПОВСТАННЯ

Перші трудні кроки.

Але не всі члени Національного Союзу цілком щиро брали участь в останніх, переговорах з німцями й гетьманом. Для деяких українських політичних діячів було вже цілком ясно, що буржуазію ніякими переговорами й конференціями не можна примусити здати хоч крихотку влади.

До таких належав і я. Ставши, по уступленню А. Ніковського, головою Національного Союзу, я мусів брати участь у всіх балаканинах, які провадились до сього моменту, до мого вступу в Н. Союз; але та участь була вже тільки засобом сховати дійсні цілі й наміри, які виникли в мене ще під час задушеного літнього повстання на Україні. Для мене було ясно, що тільки силою можна вирвати владу з рук буржуазних кляс. Одначе після крівавого здушення повстання, після досвіду повстанського руху того нещасливого літа не можна було й думати звертатись до того самого методу боротьби. Одною з причин неудачи того повстання була незорґанізованість, роздробленість повстанських операцій. Не було керуючого, одного центру, не було широких, точно визначених соціально-політичних гасел. Я не кажу вже про те, що тоді німецьке військо було міцне, дісціпліноване, залізне.

Але тепер наставали инчі часи. Перебування "на паші" на Україні ослабило боєвий гіпноз у німецьких військах. Крім того німецька армія терпіла на західному фронті катастрофальні поразки. Виголодніла Німеччина знесилювалась і задихалась у залізному кільці антантської блокади. Загонистість німецького мілітаризму підупадала. Переговори про мир розмагнічували німецького салдата. В Ґерманії запахло революцією.

Все це були сприятливі моменти для можливости повторення повстання. Але його треба було робити без повторення деяких помилок.

Насамперед, треба було з самого початку надати справі орґанізований характер, провести ретельну підготовчу працю, зібрати всі сили, розробити план, розпреділити сили. Але як раз підготовча робота за тих люто-поліцейських умов і була найважчою частиною всього завдання. Шпіонаж і охранка так добре були поставлені І. Кістяковським, що навіть кожна секретна резолюція, кожне необережне слово, сказане на тайному засіданню Н. Союзу, зараз же ставали відомими в гетьмансько-німецьких кругах.

Отже не тільки не можна було підіймати питання про повстання в Нац. Союзі, але, небезпечно було говорити про це з окремими членами. Небезпечно хоча би вже через те, що спочатку майже ні в кого не було співчуття до сеї ідеї. Коли я вперше вніс пропозіцію на Центральному Комітеті УСДРП про необхідність розглянути питання збройної боротьби з гетьманщиною, її просто було одхилено як фантастичну. З цього я побачив, що навіть у своїй орґанізації треба бути обережним і на своїй пропозіції не настоював, не маючи ще в руках таких даних, якими міг би переконати своїх товаришів по партії, а з другого боку боячись діскусіями винести свої наміри поза орґанізацію й унеможливити собі здійснення їх.

Звичайно, такий стан річей не полекшував і так тяжкої, справді, майже фантастичної роботи. Єдиний чоловік з Н. Союзу, який так само, як я, розумів необхідність инчих методів боротьби з гетьманщиною й визнавав учасність їх, був М. Шаповал. І вся наша тайна орґанізація складалась тоді з двох чоловік: М. Шаповала й мене.

Розуміється, ідея повстання літала вже в повітрі, то сама виникаючи то тут, то там, то виходячи з тих пунктів, де наша "орґанізація" мусіла намацувати ґрунт. А ми мусіли перш усього намацувати його в тих невеличких українських військових частинах, яким удалося якимсь дивом уціліти від розформування німцями й які стояли переважно на большевицькому фронті (на Чернігівщині, Харьківщині).

Трохи згодом до підготовчої роботи було втягнено так звану Раду залізничників з А. Макаренком і ґенералом Осецьким на чолі. В руках сеї Ради була залізнича військова варта по всіх лініях залізниць і залізничний полк у самому Київі. Ґенерал Осецький крім того обіцяв, що незабаром він матиме таких 60 полків по Україні, що кадри сих полків уже ніби були, треба було тільки грошей, щоб скомплектувати їх.

Але головною нашою силою, на яку я, принаймні, найбільше рахував, був полк Січових Стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі баґнетів, був зразково дісціплінований і складався з національно свідомого елементу. Цей полк, на думку орґанізації, мав би служити ядром повстання, круг якого гуртувались би инчі наші сили.

Січові Стрільці спочатку вагались. Будучи цілком солідарні в ідеї, вони, як військові фаховці, бачили реальну силу гетьманщини й німців, і не одважувались вступати з нею в борню.

Крім того, трудність нашого завдання побільшувалась ще тим, що ми не мали ніяких грошевих засобів. Українське патріотичне громадянство" не дуже спішило на поміч своєю кишеньою своєму національно-політичному центрові. Мало того. Наприклад, така патріотична українська інстітуція, як "Українбанк" не хотіла навіть видати Н. Союзові тих 15000 карбованців, які колись було вкладено в неї Ц. Радою. Безсоромність керовників банку дійшла до того, що на настійне домагання Н. Союзу видати ці українські громадські гроші спадкоємцеві Ц. Ради Н. Союзові "Українбанк" запропонував узяти на це дозвіл у... гетьманського Правительства, бо инакше він, "Українбанк" не мав права видати ці гроші. Розуміється, ці добродії чудесно знали, що ми такого дозволу не дістанемо, коли б і захотіли зробити цю ще одну гидоту - звертатись з цим до гетьманського Уряду. Другі ж "грошеві" українські інстітуції, як ріжні кооперативи, також дуже мляво ставились до грошевої допомоги Н. Союзові, спочатку посилаючись на те, що кооперативи-не політичні орґанізації, а потім, хоч і винесли постанови про асігновки, то асігновки ті не хапались видавати. І видали їх тоді вже, коли було пізно й непотрібно, через що їхні гроші й не попали до рук Н. Союзу.

Отже доводилось вишукувати приватно малесенькі суми й ними провадити свою роботу. Досить сказати, що в касі "орґанізації повстання" було не більше 20.000 рублів, а на формування залізничих полків треба було по скромному підрахункові на перший момент, не меньче мілліона карбованців, щоб зрозуміти, з чим ми виступали й як дійсно "фантастично" виглядала вся справа.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти