ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розділ 4. Основи цивільного права України

Розділ 4. Основи цивільного права України

Поняття цивільного права, його предмету і методу

Цивільне право - одна з фундаментальних галузей правової системи України, це найбільше правове утворення держави, що являє собою систему правових норм, регулюючих майнові, немайнові пов'язані з майновими та окремі особисті немайнові відносини нерозривно пов'язані з особою.

Цивільне право можна вважати правом громадян, юридичних осіб та інших суб'єктів цивільних правовідносин, оскільки воно покликано регулювати переважну більшість їхніх взаємин як майнового, так і немайнового характеру. Ці відносини виникають, як правило, з волі їхніх учасників, які самі визначають і зміст своїх взаємозв'язків, і навіть наслідки їхнього припинення або зміни.

Норми цивільного права належать до приватного права, так як учасники цивільно-правових відносин - фізичні та юридичні особи в переважній більшості випадків діють з метою задоволення своїх приватних інтересів.

Предметом цивільного права є:

1) майнові відносини, пов'язані з використанням товарно-грошової форми:

а) відносини власності, що закріплюють існуючий в суспільстві розподіл матеріальних цінностей (благ), вони виражають статику майнових відносин, ознакою яких є те, що власник як уповноважена особа має абсолютне право щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном;

б) відносини, що виникають під час здійснення товарообігу, тобто товарно-грошові, які виникають у сфері товарного виробництва і відображають рух товарів від виробника до споживача, при цьому перехід матеріальних благ від одних суб'єктів до інших здійснюється через опосередковану вартість.

Ознаками цих відносин є:

- майнова відокремленість учасників відносин;

- еквівалентний о платний характер відносин.

Норми цивільного права в окремих випадках регулюють відносини у галузі товарообігу і на безоплатній основі, що має місце при даруванні, благодійництві, меценатстві тощо.

Цивільне право регулює не всі майнові відносини. Так, відносини, що виникають:

- у зв'язку із платою податків - регулюються нормами податкового права, що є підгалуззю фінансового права;

- зі сплатою митних зборів - нормами митного права;

- зі сплатою адміністративних і кримінальних штрафів - нормами адміністративного і кримінального права;

- з конфіскацією майна - нормами кримінального права, тощо;

2) відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, і які базуються на інституті авторського права чи права промислової власності. Ці відносини пов'язані зі створенням, використанням та охороною результатів інтелектуальної діяльності (творів науки, літератури, мистецтва, товарних зразків, фірмових найменувань, винаходів, тощо).

Результати творчої діяльності є товаром, що перебуває у цивільному обігу та створює власний ринок духовної і науково-технічної продукції.

3)особисті немайнові відносини, що пов'язані із:

а) захистом честі і гідності, ділової репутації фізичних і юридичних осіб;

б) охороною інтересів фізичної особи, зображеної в творах образотворчого мистецтва;

в) правом фізичної особи на життя, здоров'я, особисту свободу, на недоторканість житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, на невтручання в особисте і сімейне життя, на свободу пересування, на свободу і вільне вираження своїх поглядів і переконань, свободу світогляду і віросповідання...

Метод цивільного права це певний прийом (спосіб) за допомогою якого цивільно-правова норма впливає на поведінку суб'єктів цивільно-правових відносин. Цивільно-правовий метод характеризується:

- юридичною рівністю сторін;

- вільним волевиявленням суб'єктів (автономією їх волі);

- майновою самостійністю сторін;

- диспозитивністю сторін, тобто їх правом самостійно визначати характер своїх відносин у межах чинного законодавства;

- особливим способом вирішення спорів між учасниками цивільних правовідносин (судовим);

- наявністю майнової відповідальності сторін. Цивільне право і цивільне законодавство базується на

засадах:

- неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

- неприпустимості позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією та законами України;

- свободи договору;

- свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

- судового захисту цивільного права та інтересу;

- справедливості, добросовісності та розумності (ст. З ЦКУ). Основними джерелами цивільного права України є нормативно-правові акти цивільного законодавства:

1) Конституція України;

2) Цивільний кодекс України - єдиний законодавчий акт в якому систематизовані цивільно-правові норми;

3) закони України:

- "Про власність",

- "Про господарські товариства",

- "Про лізинг",

- "Про заставу" та інші (більше 900 законів);

4) підзаконні нормативні акти змістом яких є цивільно-правові норми:

- укази Президента України;

- постанови Кабінету Міністрів України;

- нормативні акти центральних органів виконавчої влади;

- нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, тощо;

5) міжнародно-правові норми та міжнародні договори України.

В Україні діє Цивільний кодекс (ЦКУ) від 16 січня 2003 р. Він складається із 6 книг, кожна з яких об'єднує сукупність норм що є підгалуззю цивільного права:

- "Загальні положення";

- "Особисті немайнові права фізичної особи";

- "Право власності та інші речові права";

- "Право інтелектуальної власності";

- "Зобов'язальне право";

- "Спадкове право".

Структура ЦКУ включає 10 розділів, 90 глав, 1308 статей. Цивільний кодекс можна умовно розділити на: а) загальну частину, яка стосується всіх інститутів цивільного права. Це основні положення, особи, об'єкти цивільних прав, правочини, представництво, строки та терміни, позовна давність (1 книга ЦКУ);

6) спеціальну частину (особливу), яка регулює суспільні відносини об'єднані в певній сукупності за своїми специфічними властивостями (2-6 книги ЦКУ).

Цивільні правовідносини

Цивільні правовідносини - один з видів правовідносин. У силу цього їм властиві як загальні риси й ознаки, характерні для всіх правовідносин, так і специфічні, обумовлені тим, що цивільні правовідносини виникають у результаті цивільно-правового регулювання майнових і деяких особистих немайнових відносин. Інакше кажучи, специфічні риси й ознаки цивільних Правовідносин визначені особливостями самого цивільного права.

До їхнього числа належать наступні:

По-перше, суб'єкти цивільних правовідносин відособлені одне від одного як у майновому, так й в організаційному плані, у силу чого вони самостійні, незалежні одне від іншого, співвідносяться як рівні.

По-друге, рівність учасників суспільних відносин, що складають предмет цивільно-правового регулювання, закладено в даних відносинах. Цивільне право юридично забезпечує таку рівність.

По-третє, основними юридичними фактами, що породжують, змінюють і припиняють цивільні правовідносини, є акти вільного волевиявлення суб'єктів - правочини.

По-четверте, як юридичні гарантії реалізації цивільних правовідносин застосовуються, властиві тільки цивільному праву, міри захисту суб'єктивних цивільних прав і міри відповідальності за невиконання обов'язків, що мають головним чином майновий характер.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути:

- фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства);

- юридичні особи, державні й адміністративно-територіальні утворення, що володіють цивільною правосуб'єктністю.

Цивільна правосуб'єктність - соціально-правова можливість суб'єкта бути учасником цивільних правовідносин. Наділення суб'єкта правосуб'єктністю є наслідком існування триваючого зв'язку суб'єкта й держави. Передумовами й складовими частинами цивільної правосуб'єктності є цивільна правоздатність і цивільна дієздатність суб'єктів.

Цивільна правоздатність фізичної особи визначена в ст. 25 ЦКУ - це її здатність мати цивільні права й обов'язки. Такою правоздатністю володіє особа з моменту її народження, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Фізична особа здатна мати усі майнові та інші цивільні права, що не встановлені законодавством України, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Особливості виникнення і припинення цивільної правоздатності охарактеризовані в другому розділі підручника.

Цивільна дієздатність фізичної особи належить тільки особам які усвідомлюють значення своїх дій та можуть керувати ними. Так відповідно ст. ЗО ЦКУ під цивільною дієздатністю фізичної особи розуміється її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Дієздатність фізичних осіб може бути частковою, неповною, повною, а у випадках передбачених законом, суд може її обмежити або визнати фізичну особу недієздатною (ст. 31-41 ЦКУ).

Юридичні особи й повнолітні громадяни мають всі елементи цивільної правосуб'єктності. Малолітні діти й повнолітні громадяни, визнані недієздатними, є суб'єктами цивільних прав, будучи тільки правоздатними. Так, малолітні діти можуть успадковувати майно. Але практичне здійснення майнових прав малолітнього або недієздатного громадянина вимагає участі дієздатних осіб-батьків, усиновителів, опікунів. Активна, самостійна діяльність суб'єктів у соціально-економічному житті можлива лише при наявності в них всіх елементів цивільної правосуб'єктності.

Склад учасників цивільних правовідносин може змінюватися в порядку правонаступництва, під яким розуміють перехід прав й обов'язків від однієї особи - правопопередника до іншої особи - правонаступника, що заміняє його в право відношенні.

Правонаступництво буває двох видів: універсальне (загальне) і сингулярне (часткове). При загальному правонаступництві правонаступник у результаті одного юридичного акту займає місце правопопередника у всіх правовідносинах (за винятком тих, у яких правонаступництво неприпустимо). Наприклад, при злитті юридичних осіб права й обов'язки в повному обсязі переходять до новоствореної юридичної особи; акціонерне товариство, створюване відповідно до законодавства про приватизацію, отримує всі майнові права й обов'язки державного або муніципального підприємства, на базі якого воно створено; при прийнятті спадщини спадкоємці стають учасниками тих правовідносин, у яких брав участь спадкодавець.

Правонаступництво не допускається в тих випадках, коли права й обов'язки носять особистий характер (права на ім7я, авторство, обов'язок по відшкодуванню шкоди й т.п.) або є прямий заборонний припис закону.

Будь-яке цивільне правовідношення має свій об'єкт, у якості якого виступає те, із приводу чого виникає й здійснюється діяльність його учасників (право власності, право вимоги, нематеріальні блага та інші). Нематеріальні блага виступають:

- у вигляді продуктів (результатів) інтелектуальної діяльності (добутку науки, літератури й мистецтва, винаходи, корисні моделі, промислові зразки і т.д.);

- у вигляді особистих немайнових й інших нематеріальних благ (честь, гідність, власне ім'я, таємниця приватного життя і т.д.).

У сучасних умовах у багатьох випадках предметом діяльності суб'єктів цивільних правовідносин є інформація. Матеріальними об'єктами можуть бути:

- речі й інше майно, у тому числі й майнові права;

- гроші та цінні папери;

- роботи й послуги;

- результати інтелектуальної діяльності, у тому числі виключні права на них;

- інформація.

Об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

Цивільні правовідносини виникають, змінюються чи припиняються на підставі цивільно-правової норми (норми цивільного договору) тільки при наявності фактичної підстави, тобто юридичного факту, яким зокрема є:

1) договір та інші правочини;

2) створення літературного, художнього твору, винаходу та іншого результату інтелектуальної, творчої діяльності;

3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;

4) інші юридичні факти (п. 2 ст. 11 ЦКУ).

Спадкове право

Спадкове право являє собою сукупність цивільно правових норм, об'єднаних в книзі 6 ЦКУ, воно є підгалуззю цивільного права, регулюючою відносини спадкування.

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб

(спадкоємців). Такий перехід майнових прав та обов'язків від померлої особи до інших осіб називають спадковим правонаступництвом.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника. Підставами спадкового правонаступництва є:

- включення до спадкоємців за заповітом або за законом;

- відкриття спадщини;

- прийняття спадщини.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Спадщина є відкритою протягом 6-ти місяців. За цей період особи, що претендують на неї повинні письмово висловити свою згоду на її прийняття в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини, яким є останнє місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, за місцезнаходженням нерухомого майна або основної його частини.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, а також держава. Тільки за заповітом можуть бути спадкоємцями юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Якщо заповіт відсутній, або він визнається недійсним, особи не приймають спадщину або відмовляються від неї, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи у порядку черговості залежно від ступеня споріднення (ст. 1261-1265 ЦКУ).

Заповітом є документ, в якому знаходить своє вираження воля заповідача. Стаття 1233 ЦКУ визначає заповіт як особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіти посвідчують нотаріуси, головні лікарі лікарень, їх заступники, чергові лікарі, директори будинків інвалідів (пристарілих), капітани морських та річкових суден, що ходять гад прапором України і знаходяться у плаванні, начальники пошукових або інших експедицій, командири військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів (в місцях їх дислокації, якщо немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії), начальники місць позбавлення волі. Ці посадові особи зобов'язані негайно передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів у державний нотаріальний архів чи в державну нотаріальну контору за постійним місцем проживання заповідача. Капітани суден зобов'язані передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів начальникові порту України або консулові України в іноземному порту для наступного направлення їх у державний нотаріальний архів чи державну нотаріальну контору за постійним місцем проживання заповідача. Державна нотаріальна контора передає одержаний нею примірник заповіту на зберігання у відповідний державний нотаріальний архів з повідомленням про це заповідача та посадової особи, яка посвідчила заповіт. Якщо заповідач не мав постійного місця проживання в Україні або якщо місце проживання заповідача невідоме, заповіт направляється в державний нотаріальний архів міста Києва. Посвідчення заповітів і умови їх складання регулює Закон України "Про нотаріат" від 02.09. 1993 р.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Це право вона здійснює особисто. Вчинення заповіту через представника заборонене. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом, у цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині:

- малолітніх, неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця;

- непрацездатну вдову (вдівця);

- непрацездатних батьків.

Вказані особи успадковують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини. На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни власника. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо). Ця умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини, вона є нікчемною, якщо суперечить закону або моральним засадам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї або якщо настання умови від неї не залежало.

Заповіт подружжя має певні особливості. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах.

Загальні вимоги до форми заповіту:

- заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання;

- заповіт має бути особисто підписаний заповідачем;

- заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами;

- нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів;

- нотаріус може, на прохання особи, записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках;

- на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках, які зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю, відомості про них заносяться до тексту заповіту.

Свідками не можуть бути:

- нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

- спадкоємці за заповітом;

- члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

- особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Заповіт може бути секретним, він посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Такий заповіт подається заповідачем нотаріусу в заклеєному конверті, на якому має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт і скласти новий, а також внести до нього зміни. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто. Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсність іншої його частини, у разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 126-1265 ЦКУ, тобто почергово. Існує п'ять черг при спадкуванні за законом:

- у першу чергу - діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки;

- у другу чергу - рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;

- у третю чергу - рідні дядько та тітка спадкодавця;

- у четверту чергу - особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;

- у п'яту чергу - інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа. У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї, тобто неповнолітні або непрацездатні особи, які не були членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержували від нього матеріальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними, але за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, ці розміри можуть бути зміненими. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або відмовитися від неї. Спадкоємець не може прийняти спадщину з умовою чи із застереженням.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом 6-ти місячного строку він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, особисто має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.

Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини.

Спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім'єю, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки у спадщині, яка їм належить. Спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення.

До спадщини або спадкового майна відноситься майно спадкодавця, яке належить йому на законних підставах. Основними об'єктами спадкування є житлові квартири, будинки, автомобілі, гаражі, цінні папери, авторські права. Житлові будинки успадковуються разом з господарськими будівлями, приналежними до нього.

Правовими документами, які засвідчують право власності спадкоємця на земельну ділянку під незакінченим будівництвом житлового будинку є договір про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва житлового будинку, а для готового житлового будинки чи квартири - свідоцтво про право власності.

Речі домашнього вжитку, не включені до заповіту успадковуються тими спадкоємцями, хто проживав разом з спадкодавцем. Факт спільного проживання перевіряється державним нотаріусом.

Грошові вклади спадкодавця в Ощадбанку України спадкуються так, як і інші цінні папери спадкодавця і можуть переходити до спадкоємців, як по за закону, так і по заповіту.

До складу спадщини не входять права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

- особисті немайнові права;

- право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

- право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

- права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

- права та обов'язки особи як кредитора або боржника, які припинені з його смертю, так як нерозривно пов'язані з його особою і у зв'язку з цим не можуть бути виконані іншими особами (ст. 608 ЦКУ).

Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідні органи місцевого самоврядування, з власної ініціативи або за заявою спадкоємців, вживають заходів щодо охорони спадкового майна. Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини.

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Не мають права на спадкування особи, які:

- умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;

- умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;

Не мають права на спадкування за законом:

- батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;

- батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;

- особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу;

- за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Разом з правами, до спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем, або моральну шкоду, завданої спадкодавцем, що було присуджено судом зі спадкодавця за його життя. До спадкоємця переходить обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця. Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину. За позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ним у спадщину.

Спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш як за три роки до його смерті.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину, а якщо є кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину,

Якщо у спадщину входить нерухоме майно, спадкоємець, який прийняв її, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно, яке видається після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. У випадку, коли заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини.

Це правило застосовується також щодо дитини, зачатої за життя спадкодавця, але народженої після його смерті. До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, які мають істотне значення.

Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.

На сьогодні більш поширеним стає спадковий договір. За яким одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. Якщо предметом спадкового договору є майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя, то можливим варіантом цього є те, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором. Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті. У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини. Спадковий договір може бути розірваний судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень, або на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

Функції цивільного права

Внутрішня диференціація єдиної системи права України на окремі правові галузі здійснюється не лише за предметом та методом правового регулювання суспільних відносин. Не менш важливе значення має врахування визначених законодавцем відповідних напрямів здійснюваного правового регулювання, напрямів забезпечуваного відповідною правовою галуззю впливу на ті чи інші суспільні відносини. Тому поряд із предметом та методом, що характеризують окрему правову галузь, невід'ємну ознаку останньої становлять властиві цій галузі певні функції, які вона виконує у загальній системі вітчизняного права. Функціональні ознаки властиві й цивільному праву, на що звертається увага в різноманітних дослідженнях і навчально-наукових виданнях різних правових шкіл1.

Щоправда, із зазначеного приводу у правовій літературі існують різні погляди. Наприклад, у деяких підручниках із цивільного права автори, характеризуючи цивільно-правову галузь, обмежуються розкриттям лише її предмета та методу правового ре

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти