ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Поняття зобов'язального права України

Зобов'язальне право - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини між боржником та кредитором на засадах юридичної рівності та взаємної відповідальності один перед одним.

Зобов'язальне право є підгалуззю цивільного права, норми якої об'єднані в окрему книгу Цивільного кодексу України (Книга 5 ст. 509-1215 ЦКУ), яка регулює загальні засади встановлення, виконання та припинення зобов'язань, правові наслідки їх порушення, а також окремі види зобов'язань (договорів).

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦКУ і мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. У зобов'язальному праві сторони є контрагентами.

Правомірні та неправомірні дії контрагентів є підставами виникнення зобов'язань. До правомірних дій відносять: адміністративні акти, правочини, та ін.. До неправомірних відносять - пошкодження, привласнення, знищення чужого майна, заподіяння шкоди здоров'ю фізичної особи, якщо це спричинить втрату цією особою заробітку, спричинення моральної шкоди та ін.

Зобов'язання включає в себе наступні елементи:

1) суб'єктів зобов'язань, тобто його учасників (кредитора і боржника), якими можуть бути як фізичні так і юридичні особи;

2) об'єкти зобов'язань - це все те на що спрямовані права і обов'язки суб'єктів (певні дії, щодо речей, грошей, послуг);

3) зміст зобов'язання, під яким розуміють сукупність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків контрагентів, в тому числі в переважній більшості майнового характеру.

За підставами виникнення зобов'язання можуть бути:

- договірними;

- позадоговірними;

- односторонньо-вольовими, які виникають із односторонніх правочинів.

Окремими видами зобов'язань є цивільно-правові договори, тобто домовленість між двома або більше сторонами, спрямована на встановлення, зміну, або припинення цивільних прав та обов'язків між ними.

Цивільні договори залежно від різних критеріїв розподіляються на різні групи. Залежно від кількості контрагентів вони можуть бути:

а) простими, в яких приймають участь два контрагенти;

б) складними, в яких приймають участь три і більше контрагентів.

Залежно від розподілу прав та обов'язків між контрагентами, договори розподіляються на:

- односторонні, в яких одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони (договір позики, в якому позикодавець має право вимагати повернення боргу, а позичальник має тільки обов'язок його повернути);

- взаємні (двосторонні ), в яких права і обов'язки виникають у обох сторін договору (договір купівлі-продажу, підряду, перевезення та інші);

Залежно від майнового зобов'язання сторін договори можуть бути:

а) оплатними (договір купівлі-продажу);

б) безоплатними (договір дарування).

Залежно від того на чию користь укладається договір розрізняють:

- договори укладені на користь контрагентів (договір підряду);

- договір, укладений на користь третьої особи (договір страхування життя дитини до досягнення нею повноліття, укладений батьками).

Залежно від набуття договором чинності розрізняють:

- реальні договори, які набувають чинність з певної дії, передбаченої законом (договір позики є чинним з моменту передачі грошей позичальнику);

- консенсуальні договори, які набувають чинності з моменту досягнення згоди між контрагентами (договір купівлі-продажу).

Залежно від предмету договору розрізняють:

- договір купівлі-продажу;

- договір поставки;

- договір контрактації сільськогосподарської продукції;

- договір постачання енергетичними та іншими ресурсами;

- договір обміну;

- договір дарування та інші, перелік яких визначений в главах 54-77 ЦКУ.

Цивільний кодекс України визначає також інші види договорів, серед яких слід видалити: публічний договір, договір приєднання та попередній договір.

Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) (ст. 633 ЦКУ).

У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні такого договору. Умови публічного договору, які суперечать правилам, встановленим законом і обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні такого договору, є нікчемними.

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору (ст. 634 ЦКУ).

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (ст. 635 ЦКУ).

Кожний цивільний договір має відповідати умовам, визначеним законом та обумовленим сторонами. Ці умови можуть бути:

а) істотними - без погодження яких договір не може вважатися укладеним. Такими умовами є ті, що передбачені законом або на включенні яких до договору наполягає одна із сторін (істотними умовами договору купівлі - продажу є: предмет, ціна, якість і кількість товару);

б) звичайними, які включаються до договору традиційно. Якщо навіть вони відсутні, то все одно піддягають виконанню (так, якщо в договорі купівлі-продажу не встановлено відповідальність сторін за ризик випадкового знищення або пошкодження товару, то за загальним правилом відповідальність покладається на сторону, яка допустила прострочення виконання договору);

с) випадковими, які законом не передбачені, але можуть бути встановлені, якщо сторони згодні на це.

Для полегшення укладання договору в Україні створені збірники зразків цивільно-правових документів:

- Зразки юридичних документів / За ред. Є.О. Харитонова. - X.: TOB "Одіссей", 2005;

- Зразки цивільно-правових документів: Науково-практичний посібник" / За ред. В.О. Кузнецова. - К.: Істина, 2006 та інші збірники (зразок укладання договору див. у додатку А).

Законом встановлено порядок укладення цивільних договорів (ст. 638-650 ЦКУ). Так, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Процедура укладення договору складається з двох етапів:

1) пропозиції укласти договір (оферти), яку може зробити кожна зі сторін майбутнього договору. Оферта має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі ЇЇ прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях;

2) прийняття пропозиції (акцепту) іншою стороною, якій адресована пропозиція укласти договір, при цьому таке прийняття повинно бути повним і безумовним. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо ж сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Як правило письмова форма договору необхідна у випадках визначених законом, такий договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами.

Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. Нотаріальна форма обов'язкова для договорів купівлі-продажу нерухомості, оренди земельних ділянок та інших, згідно закону.

Окремі види договорів, крім нотаріального посвідчення також вимагають державної реєстрації.

Місцем укладення договору є місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Юридичні особи застосовують при укладанні угод "договори гарантії". Гарантом виступає третя юридична особа, яка зобов'язується перед кредитором погасити заборгованість боржника, якщо останній не виконує його.

Підставами для припинення зобов'язань є:

- неналежне виконання;

- при виконанні зустрічної однорідної вимоги;

- домовленість сторін;

- неможливість виконання;

- зміна плану;

- передання відпускного і прощення боргу;

- смерть фізичної особи чи ліквідація юридичної особи;

- об'єднання боржника і кредитора в одній особі.

Законодавець передбачає певні можливості для забезпечення виконання договорів та інших зобов'язань. Методами забезпечення виконання зобов'язань є сукупність засобів, за допомогою яких сторони впливають одна на одну з метою належного виконання передбачених договором економічних завдань під загрозою вчинення певних дій, пов'язаних з настанням негативних наслідків майнового характеру для боржника, незалежно від того, чи понесе кредитор фактично збитки.

В статті 546 ЦКУ передбачені наступні види забезпечення виконання зобов'язань:

- неустойка (ст. 549-552 ЦКУ);

- порука (ст. 553-559 ЦКУ);

- гарантія (ст.560-569 ЦКУ);

- завдаток (ст. 570-571ЦКУ);

- застава (ст. 572-593 ЦКУ);

- притримання (ст. 594-597 ЦКУ).

Спадкове право

Спадкове право являє собою сукупність цивільно правових норм, об'єднаних в книзі 6 ЦКУ, воно є підгалуззю цивільного права, регулюючою відносини спадкування.

Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб

(спадкоємців). Такий перехід майнових прав та обов'язків від померлої особи до інших осіб називають спадковим правонаступництвом.

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

1) особисті немайнові права;

2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

5) права та обов'язки особи як кредитора або боржника. Підставами спадкового правонаступництва є:

- включення до спадкоємців за заповітом або за законом;

- відкриття спадщини;

- прийняття спадщини.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Спадщина є відкритою протягом 6-ти місяців. За цей період особи, що претендують на неї повинні письмово висловити свою згоду на її прийняття в державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини, яким є останнє місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме, за місцезнаходженням нерухомого майна або основної його частини.

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини, а також держава. Тільки за заповітом можуть бути спадкоємцями юридичні особи та інші учасники цивільних відносин.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Якщо заповіт відсутній, або він визнається недійсним, особи не приймають спадщину або відмовляються від неї, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи у порядку черговості залежно від ступеня споріднення (ст. 1261-1265 ЦКУ).

Заповітом є документ, в якому знаходить своє вираження воля заповідача. Стаття 1233 ЦКУ визначає заповіт як особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Заповіти посвідчують нотаріуси, головні лікарі лікарень, їх заступники, чергові лікарі, директори будинків інвалідів (пристарілих), капітани морських та річкових суден, що ходять гад прапором України і знаходяться у плаванні, начальники пошукових або інших експедицій, командири військових частин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів (в місцях їх дислокації, якщо немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії), начальники місць позбавлення волі. Ці посадові особи зобов'язані негайно передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів у державний нотаріальний архів чи в державну нотаріальну контору за постійним місцем проживання заповідача. Капітани суден зобов'язані передати по одному примірнику посвідчених ними заповітів начальникові порту України або консулові України в іноземному порту для наступного направлення їх у державний нотаріальний архів чи державну нотаріальну контору за постійним місцем проживання заповідача. Державна нотаріальна контора передає одержаний нею примірник заповіту на зберігання у відповідний державний нотаріальний архів з повідомленням про це заповідача та посадової особи, яка посвідчила заповіт. Якщо заповідач не мав постійного місця проживання в Україні або якщо місце проживання заповідача невідоме, заповіт направляється в державний нотаріальний архів міста Києва. Посвідчення заповітів і умови їх складання регулює Закон України "Про нотаріат" від 02.09. 1993 р.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Це право вона здійснює особисто. Вчинення заповіту через представника заборонене. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом, у цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині:

- малолітніх, неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних дітей спадкодавця;

- непрацездатну вдову (вдівця);

- непрацездатних батьків.

Вказані особи успадковують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини. На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни власника. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо). Ця умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини, вона є нікчемною, якщо суперечить закону або моральним засадам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї або якщо настання умови від неї не залежало.

Заповіт подружжя має певні особливості. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.

Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах.

Загальні вимоги до форми заповіту:

- заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання;

- заповіт має бути особисто підписаний заповідачем;

- заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами;

- нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів;

- нотаріус може, на прохання особи, записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках;

- на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках, які зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. Свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю, відомості про них заносяться до тексту заповіту.

Свідками не можуть бути:

- нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;

- спадкоємці за заповітом;

- члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;

- особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.

Заповіт може бути секретним, він посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Такий заповіт подається заповідачем нотаріусу в заклеєному конверті, на якому має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт і скласти новий, а також внести до нього зміни. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто. Нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складання заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Недійсність окремого розпорядження, що міститься у заповіті, не має наслідком недійсність іншої його частини, у разі недійсності заповіту спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений права на спадкування, одержує право на спадкування за законом на загальних підставах.

Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.

У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 126-1265 ЦКУ, тобто почергово. Існує п'ять черг при спадкуванні за законом:

- у першу чергу - діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки;

- у другу чергу - рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері;

- у третю чергу - рідні дядько та тітка спадкодавця;

- у четверту чергу - особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини;

- у п'яту чергу - інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа. У п'яту чергу право на спадкування за законом одержують утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї, тобто неповнолітні або непрацездатні особи, які не були членом сім'ї спадкодавця, але не менш як п'ять років одержували від нього матеріальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними, але за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, ці розміри можуть бути зміненими. Спадкоємці за письмовою угодою між собою, посвідченою нотаріусом, якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, можуть змінити розмір частки у спадщині когось із них.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або відмовитися від неї. Спадкоємець не може прийняти спадщину з умовою чи із застереженням.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом 6-ти місячного строку він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, особисто має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.

Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини.

Спадкоємці, які протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім'єю, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку в розмірі частки у спадщині, яка їм належить. Спадкоємці, які разом із спадкодавцем були співвласниками майна, мають переважне право перед іншими спадкоємцями на виділ їм у натурі цього майна, у межах їхньої частки у спадщині, якщо це не порушує інтересів інших спадкоємців, що мають істотне значення.

До спадщини або спадкового майна відноситься майно спадкодавця, яке належить йому на законних підставах. Основними об'єктами спадкування є житлові квартири, будинки, автомобілі, гаражі, цінні папери, авторські права. Житлові будинки успадковуються разом з господарськими будівлями, приналежними до нього.

Правовими документами, які засвідчують право власності спадкоємця на земельну ділянку під незакінченим будівництвом житлового будинку є договір про надання в безстрокове користування земельної ділянки для будівництва житлового будинку, а для готового житлового будинки чи квартири - свідоцтво про право власності.

Речі домашнього вжитку, не включені до заповіту успадковуються тими спадкоємцями, хто проживав разом з спадкодавцем. Факт спільного проживання перевіряється державним нотаріусом.

Грошові вклади спадкодавця в Ощадбанку України спадкуються так, як і інші цінні папери спадкодавця і можуть переходити до спадкоємців, як по за закону, так і по заповіту.

До складу спадщини не входять права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, зокрема:

- особисті немайнові права;

- право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;

- право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

- права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;

- права та обов'язки особи як кредитора або боржника, які припинені з його смертю, так як нерозривно пов'язані з його особою і у зв'язку з цим не можуть бути виконані іншими особами (ст. 608 ЦКУ).

Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідні органи місцевого самоврядування, з власної ініціативи або за заявою спадкоємців, вживають заходів щодо охорони спадкового майна. Охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини.

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Не мають права на спадкування особи, які:

- умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;

- умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;

Не мають права на спадкування за законом:

- батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;

- батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом;

- особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду. Якщо шлюб визнаний недійсним після смерті одного з подружжя, то за другим із подружжя, який його пережив і не знав та не міг знати про перешкоди до реєстрації шлюбу, суд може визнати право на спадкування частки того з подружжя, хто помер, у майні, яке було набуте ними за час цього шлюбу;

- за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Разом з правами, до спадкоємця переходить обов'язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем, або моральну шкоду, завданої спадкодавцем, що було присуджено судом зі спадкодавця за його життя. До спадкоємця переходить обов'язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця. Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину. За позовом спадкоємця суд може зменшити розмір неустойки (штрафу, пені), розмір відшкодування майнової шкоди (збитків) та моральної шкоди, якщо вони є непомірно великими порівняно з вартістю рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ним у спадщину.

Спадкоємці зобов'язані відшкодувати розумні витрати, які були зроблені одним із них або іншою особою на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця. Витрати на утримання, догляд, лікування спадкодавця можуть бути стягнені не більш як за три роки до його смерті.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину, а якщо є кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину,

Якщо у спадщину входить нерухоме майно, спадкоємець, який прийняв її, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно, яке видається після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. У випадку, коли заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини.

Це правило застосовується також щодо дитини, зачатої за життя спадкодавця, але народженої після його смерті. До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, які мають істотне значення.

Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.

На сьогодні більш поширеним стає спадковий договір. За яким одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. Якщо предметом спадкового договору є майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя, то можливим варіантом цього є те, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором. Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті. У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини. Спадковий договір може бути розірваний судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень, або на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти