В цей час відкриваються перші музеї у Миколаєві (1809 р.), Одесі (1825р.), Феодосії (1811р.). Основним джерелом в яких містяться відомості про арх. Пам’ятки є літописи.

Перші розкопки проводилися у 1763 р. скіфського кургану в с. Кучерівка на Кіровоградщині, який залишається найдавнішим скіфським курганом на т. України до сьогодення. Бл. 20 пам’яток скіфських часів було розкопано І.І Забєліним у 1860-1868 рр. найвідоміший із них курган Чортомлик, на вершині якого стояла кам’яна скульптура.

У 1835 р. розкопано Херсонес, Ольвія, та ряд інших міст, після цього зароджується антична археологія.

В 1871 р. було відкрито першу палеолітичну стоянку на Україні.

Найбільшого внеску у вивчення кам’яного віку вніс В.Хвойка, який розкопав Трипільську культуру, Черняхівську, Зарубинецьку, а також стоянки слов’ян

У ХІХ ст. проводяться також розкопки золотих воріт в Києві

Арх съезды

3—киев 1874

11—киев 1899

13—екатеринослав 1905

14—чернигов 1908

Розвиток вітчизняної археології у 20 ст.

Археологія України, яка розвивалася за окремими напрямами (антична, скіфська, слов'яно-руська), після відкриттів В. В. Хвойки та В. О. Городцова не лише поповнилася новим розділом (первісна), а й набула вигляду доволі деталізованої (особливо у межах бронзового та залізного віків) культурно-хронологічної схеми.

Такою увійшла археологія у XX ст. Саме в цей період проявилося хронологічне і просторове розмаїття археологічного світу України. Перша світова війна та наступні події на якийсь час загальмували розвиток цієї дисципліни. Однак у лихоліття революції та Громадянської війни відбулися суттєві зміни в організації науки. 1918 р. здійснилася мрія української інтелігенції — гетьман П. Скоропадський підписав указ про заснування Української академії наук. То була перша суто наукова державна установа в Україні. Проблемами археології в ній опікувалися різні комісії та комітети, а в 1934 р. був організований Інститут історії матеріальної культури (ІІМК), з 1938 р. — Інститут археології Академії наук УРСР, а нині — Національної академії наук України. Він є провідною археологічною установою нашої країни.

1) інтеграція зусиль науковців різних установ (академічних, навчальних, музеїв) задля суцільного обстеження території України, вияву, збереження й дослідження пам'яток, а також розробки теоретичних і методологічних засад археології;

2) диференціація й спеціалізація окремих розділів археології, націлених на з'ясування хронологічних і локальних особливостей пам'яток різних епох;

3) соціально-історична спрямованість досліджень, втілена в головній меті археології — реконструкції історії окремих спільнот, представлених локальними групами пам'яток, археологічними культурами чи комплексами ранньодержавних утворень як суб'єктів історичного процесу.

7.Ранній палеоліт України. Пам’ятки Криму.

Значний внесок у вивчення початкових етапів палеоліту України зробили такі знані вчені, як Г. А. Бонч-Осмоловський, П. Й. Борисковський,

О. О. Формозов, О. П. Черниш, Ю. Г. Колосов, В. М. Гладилін, С. В. Смирнов, а також сучасні дослідники — О. О. Ситник, В. І. Ситливий, В. М. Сте- панчук, В. П. Чабай, Ю. В. Кухарчук, Л. В. Кулаковська, В. К Пясецький,

О. О. Колесник, С. M. Рижов.

Дещо пізнішими є такі стоянки ангельської доби в Україні, як Рокосове та середні шари Королевого в Закарпатті, Лука-Врублівецька на Дністрі, Амв- росіївка у Донбасі, Житомирська, місцезнаходження з гальковими знаряддями та рубилами в Криму — Бодрак 1-іІІ, Шари, Чокмакли, Гаспра, Кара Куш І, III.Знахідки з цих стоянок нагадують деякі центральноєвропейські матеріали

Пізній палеоліт Східної Європи та Сибіру. Зони, пам’ятки.

Найвідомішими дослідниками верхнього палеоліту України були X. Вовк, П. П. Єфименко, П. Й. Борисковський, М. Я. Рудинський, О. П. Черниш,

І. Г. Шовкопляс, І. Г. Підоплічко, С. М. Бібіков.

Нині цю проблему досліджують М. І. Гладких, О. О. Кротова, В. Н. Станко, С. П. Смолянинова, І. В. Сапожников, M. П. Оленковський, Л. Л. Залізняк, Г. В. Сапожникова, Л. А. Яковлева, Ю. Е. Демиденко, В. 1. Ткаченко, В. І. Усик, Д. Ю. Нужний, О. О. Яневич.

Пізній палеоліт розпочався близько 35 тисяч років тому, закінчився 10 тисяч років назад. Ознаменувався появою кроманьйонця і зародженням родового ладу, який прийшов на зміну первісному людському стаду. В цей період виник матріархат. Зародження релігійних уявлень.

Господарство-Збиральниство. Полювання на мамонтів, бізонів, північних оленів. Форма об’єднання людей-Материнський рід. Знаряддя праці-кам'яні різки, ножеподібні пластини, наконечники списів та рогів,з яких виготовляла собі гаптун, шила, голки. Складні знаряддя, винайшли списометальний пристрій. Інструментарій налічував майже 100типів знарядь праці.

Льодовикові мисливці:велике зледеніння розпочалось близ. 1 млн.р. т. з утворенням крижаної шапки над Скандинавією. Марсимальне похолодання відбулося 20-17 тис.р. т. Деградація Сканд. льодовика

Спричинила різке потепління 10.тис.р.т.Ці умови нагадували дуже холодний сухий и різкоконтенентальний кліматвнутрішніх районів Чукотки. На Європейському континенті встановився різкоконтенентальний клімат з дуже холодною зимою i сухим, спекотним літом.

Спосіб життя: Завдяки масовим сезонним міграраціям прильодовикових травоїдних мисливський контроль за їхніми міграціями став основою господарства. Відповідно до специфики фауни на території Укр.наприкінці льодовикової доби, приблизно 18 тис.р.тому, сформувалися чотири типи прильодовикових суспільств: мисливці на мамонтів,мисливці на бізонів,мисливці на північного оленя та мисливщ прильодовикових гip. Кожне з них вирізнялося своєрідним способом життя, господарством, матеріальною та духовною культурами. Спеціалізуючись на полюванні,мисливці були змушені будувати свій cпосіб життя відповідно до поведінки об'єкта промислу.

Амвросіївка— пізньопалеолітична стоянка й унікальне кістковище з рештками полювання на бізонів неподалік м. Амвросіївка на Донеччині

Велика Аккаржа— відома стоянка мисливців на бізонів, на березі р. Аккар жа під Одесою. Відкрита й розкопувалася П. Й. Борисковським у 1955 р., а в 80—90-ті роки була досліджена на всій площі (близько 300 м²) І. В. Сапожни- ковим.

Анетівка II— стоянка мисливців на бізона, розкопана на значній площі в басейні Південного Бугу на Одещині.

Мізин.Стоянка розташована на високому березі р. Десни поблизу сМізин на Чернігівщині. У відкладах льодовикового лесу досліджено п'ять господарсько-побутових комплексів.

Межиріч.Стоянка розташована на мисі, поблизу місця, де р. Росава впадає у р. Рось, на Канівщині.

Добранічівка — стоянка, досліджена поблизу однойменного села Яготин- ського р-ну на Київщині.

Територія України у фінальному палеоліті була складовою двох великих

Культурних провінцій первісної Європи — північної балтійської та південної

Середземноморської

Тематика палеолітичного мистецтва

Деякі зображення тварин настільки точно передані, що окремі вчені намагаються визначити за ними не тільки вид, але й підвид тварини. Особливою популярністю в період палеоліту користувалися коні, їхні зображення зустрічаються досить часто. Однак найбільш улюбленим сюжетом того часу є бізони, дикі тури, мамонти й носороги. Рідше зустрічається зображення північного оленя. До числа вкрай рідкісних сюжетів належать риби, змії, деякі види птахів і комах, а також рослинність.

Буго-дністровська культура.

Буго-дністровська археологічна культура (БДК) була поширена в лісостеповій смузі басейну Дністра та Південного Бугу від кінця VII по V тис. до н. є. Науці відомі дністровський та бузький локальні варіанти культури. Виникла на місцевій основі під потужним впливом Балкано-Дунайського неоліту, зокрема культури Криш Румунії та Молдови. Відкривач культури, В. М. Даниленко, виділив скибинецьку, печерську, самчинську і савранську фази її розвитку, що дістали назву від стоянок, виявлених поблизу сіл із відповідними назвами. Спочатку на горщиках БДК домінував прокреслений орнамент із сітчастих та хвилястих композицій. Пізніше поширилася накольчаста та гребінцева орнаментація. Крем'яний інвентар ранніх пам'яток на Південному Бузі характеризується виразними кукрецькими рисами — олівцеподібні нуклеуси, кукрецькі вкладні, округлі скребачки, дрібні мікропластинки (стоянки Печера, Добрянка). Від VI тис. до н. є. зростає роль східних впливів, зокрема маріупольської спільноти Нижнього Подніпров'я та Надазов'я. Про це свідчать відбитки гребінчастого штампу на посуді та двобічно оброблені крем'яні наконечники стріл трикутної форми (стоянки Саврань, Пугач, Гард).

Основою господарства буго-дністровського населення було полювання на копитних прирічкових лісів та рибальство, доповнювані землеробством та скотарством (особливо в басейні Дністра). Вирощували пшеницю емер, ячмінь, горох, розводили свиней, пізніше — велику рогату худобу.

Протягом VI тис. до н. є. під тиском мігрантів з Подунав'я, зокрема культур лінійно-стрічкової кераміки та Кукутені-Трипілля, людність БДК відходить у північно-східному напрямі до Середнього Подніпров'я та Полісся. Буго-дністровські мігранти відіграли провідну роль у неолітизації Подніпров'я та Полісся, зокрема у становленні волинської культури Полісся, дніпро- донецької Середнього Подніпров'я, сурської Нижнього Дніпра та Надазов'я.

Дніпро-донецька культура.

Дніпро-донецькій культурі (ДДК) властиві гостродонні горщики з домішкою трави у глині, поверхня яких укрита орнаментом у вигляді рядів наколів відступаючою гребінкою Вважається великою культурною спільнотою, до складу якої входили волинська, верхньодніпровська, києво-черкаська, надпорізька, донецька культури. Більшість сучасних дослідників обмежують територію власне ДДК півднем Київського Полісся, лісостеповим Подніпров'ям та Лівобережжям. Датується VI—IV тис. до н. є. Найвідоміші стоянки — Собачки, Вовчок, Ігрень у Надпоріжжі, Грині, Микільська Слобідка на Київщині, Бузьки на Черкащині. Людність ДДК полювала на лісових копитних (тур, благородний олень, косуля, кабан), ловила рибу, поступово засвоюючи від буго-дністровців, а пізніше трипільців елементи землеробства та скотарства. Житла прямокутні, наземні або злегка заглиблені.

Культура виникла внаслідок міграції на початку VI тис. до н. е. в середовище місцевого мисливсько-рибальського населення яніславицькоі культури Полісся та кукрецького Середнього Подніпров'я буго-дністровської людності з Південного Бугу. Тому рання дніпро-донецька кераміка має елементи буго-дністровського декору (Лазарівка). У Надпоріжжі простежуються контакти з маріупольською культурною спільнотою (азово-дніпровська культура).

Носії традицій ДДК вплинули на формування донецької неолітичної, тшинецької культури доби бронзи Полісся та неоенеолітичних культур лісостепового Лівобережжя, зокрема азово-дніпровської.

17.Лендельська культура.

Південь Угорщини, Польща, Словакія, Західна Україна

Культура мотижних землеробів, синхронна етапу Трипілля –С

Під назвою Лендель до енеоліту Європи входить культурно-історична спільнота, що включала низку споріднених культур:моравську мальовану, пізньострічкову мальовану, Зимно-Злоту, Гощу-Вербковицю та ін. Лендель обіймав терени Угорщини, Словаччини, Австрії, Польщі та Західної України (Волинська, Львівська, Рівненська області). Назва спільноти походить від поселення Лендель на Півдні Угорщини. Походження Ленделя дослідники пов'язують з неолітичними культурами Тиса та Вінча. Селища були розташовані на високих мисах або на дюнах, іноді їх оточували рови. Будівлі заглиблені або наземні, за формою — прямокутні, трапецієподібні з двосхилим дахом. Цвинтарі грунтові з похованнями, здійсненими за ритуалом кремації або інгумації в супроводі посуду, намиста з мушлі, мідних діадем, браслетів, обручок.

Господарство мало тваринницько-землеробський ухил, мисливство та збиральництво відігравали допоміжну роль. Розвинуте кременеобробне виробництво документується шахтами (Свентокшицькі) та майстернями, де з довгих пластин виготовлялися ножі, скребачки, вкладні серпів. Знахідки мідного шлаку, фрагментів тиглів та сопел (Злота) засвідчують місцеву обробку імпортованої міді.

Кераміка представлена лискованим посудом витончених форм (глечики, миски та чаші на високих піддонах). На ранній фазі геометричний візерунок виконували білою, червоною або жовтою фарбами, середній властива неорна- ментована кераміка, а пізній — декор із ямок. Поховання домашніх тварин, посуд з антропоморфними та зооморфними рисами, пластика характерні для аграрних культів. У розвитку Ленделя України та Польщі дослідники виділяють ранню (Зимно-Злота) й пізню (Гоща-Вербковиця) культури. Першій властива мальована, другій — лискована кераміка. Миски та біконічні посудини прикрашалися по ребру ямками або наліпками (поселення Костянець, Верб- ковиця, Гоща; могильник Голишів). Лендель пройшов чотири етапи розвитку (V тис. до н. е., за каліброваними датами), зафіксовані контакти з Полгаром та КІС Кукутені-Трипілля.

Трипільські протоміста.

За відсутності поховальних пам'яток, відомих лише на стадії розпаду спільноти, саме поселення дають практично весь матеріал для її характеристики.

Відзначимо різний характер поселень культур Кукутені і Трипілля. Кукутенці могли упродовж сотень років проживати на одному й тому ж місці, яке поступово перетворювалося на грандіозний штучний пагорб (тель). Це дало можливість румунським археологам побудувати обгрунтовану періодизацію даної культури. Природні ресурси Румунського Прикарпаття могли забезпечити продовольчими ресурсами обмежену кількість населення. Тому надлишок людей час від часу відправлявся на схід, за річку Прут і далі, аж до Дніпра. Мігранти з Кукутені, а саме вони створили власне трипільську культуру, мабуть, не відчували особливого пієтету до новонадбаних земель, оскільки здійснювали тактику виснаженої землі. Заснувавши поселення, вони жили на ньому десь 50 років, виснажуючи грунти й вирубуючи ліси. Потім спалювали своє село, лишали знівечене довкілля й шукали нове придатне для життя місце, де й оселялися на кілька десятків років. Виснаживши чергове довкілля, вони знову рушали вперед у пошуках екологічно сприятливої ніші для побудови нового селища. Така система функціонувала впродовж багатьох сотень років. Цей грандіозний експеримент над довкіллям перетворив квітучий Південний Лісостеп на голий Степ, а роботящі трипільці посунули далі на північ. У підсумку українські археологи дістали у спадщину сотні одношарових короткотермінових пам'яток, датувати які допомогли румунські довготривалі стратифіковані поселення-репери.

Для трипільських селищ показовою була висока топографія на вододілах, мисах, природних підвищеннях у річкових долинах. Зрозуміло, що питанням безпеки приділялася особлива увага. З приходом трипільців уперше на теренах України з'являються укріплені поселення з ровами та валами. Серед них Козаровичі на північ від Києва, Маяки в гирлі Дністра, Жванець-Щовб на Середньому Дністрі та деякі інші. Вал на поселенні Жванець-Щовб на Дністрі був додатково укріплений камінням. Загалом же час побудови штучних укріплень припадає на період розпаду спільноти (кінець IV — початок III тис. до н. е.), як засіб порятунку у ворожому оточенні.

Забезпеченню потреб кругової оборони відповідала й планіграфія поселень. Житла будувалися віялом по колу, глухим торцем назовні та виходом з протилежного боку на середину селища, де містився спільний загін для домашньої худоби. Проміжки між житлами перегороджувалися парканами. Зростання кількості населення змушувало трипільців збільшувати кількість кілець жител, зводячи їх концентрично, з дотриманням заданої наперед схеми.

Деякі дослідники навіть наважуються називати їх протомістами (М. М. Шмаглій, М. Ю. Відейко та ін.), а більшість фахівців — поселеннями - гігантами. Найграндіозніші з них — Таллянки (450 га) та Майданець (275 га) — розташовані у Тальнівському районі Черкаської області.Площа пересічних селищ коливалася в межах 1—50 га. Внутрішній та зовнішні овали суцільної забудови на поселеннях-гігантах чергувалися з вулицями та кварталами всередині. На Майданці, зокрема, досліджено суцільну забудову так званої "житлової стіни" цих овалів. Глухі торці двоповерхових будівель із круглими вікнами на другому поверсі та горищі, що справляли незабутнє враження, робили ці населені пункти практично неприступними для непроханих гостей.

Перші мігранти з теренів Румунії та Молдови селилися на підвищеннях надзаплавних терас у землянках та напівземлянках, а обжившись, будували стаціонарні наземні житла. Ранній період представлений 70 житлами та іншими спорудами (8—15 на селище). Серед перших виявлених селищ — Бернашівка на Дністрі (7—9 споруд). Основний тип жител — наземні, прямокутні з каркасно-стовповою конструкцією, обмащені глиною. Житла зорієнтовані довгою віссю до центру селища, а в деяких випадках — до води. Приблизні розміри жител 5x10 м. Вхід розміщувався з короткого внутрішнього боку, долівка була земляною, а на рівні другого поверху в пізніших спорудах

Форма очеретяного даху — двосхила, іноді з рогатим оформленням порталу. Опалення здійснювалося за рахунок відкритих вогнищ та пересувних жаровень. Реконструкції жител проведено за матеріалами розкопок Ленківців, Тимкового, Олександрівки.

Розквіт трипільського домобудування припадає на середній та першу фазу пізнього періодів (4600—3500 pp. до н. е.). Площа окремих поселень збільшується до 100—300 га (Веселий Кут, Небелівка, Гордашівка). А згодом з'являються такі гіганти, як уже згадувані Майданець (площа — 275 га, 1575 жител) і Таллянки (площа 450 га, близько 2500 жител). Досліджено близько 450 жител середнього періоду. Серед них переважають наземні житла каркасно-стовпової конструкції, часто двоповерхові. Достовірні дані про землянки та напівземлянки відсутні. Площа жител 60—120 м². Долівка земляна чи обмазана тонким шаром глини. Дах дво- або чотирисхилий, іноді з отвором для ди-му, критий очеретом. Опалювалися приміщення склепінчастою піччю чи відкритим вогнищем. Припускається існування культових споруд з поліхромним розписом стін іззовні та зсередини (моделька "храму" з Ворошилівки на Вінниччині, комплекс "М" Майданця).

На пізньому етапі (3500—2750 pp. до н. є.) площі поселень зменшуються (30—40 га), хоча окремі "селища-гіганти" ще відомі. Найпомітніші споруди розкопано на пізньому поселенні-гіганті Косенівка Тальнівського району (площа — 120 га). Комплекс жител 2—4 Косенівки ще частково зберіг вертикальну двоповерхову архітектуру зі склепінчастими печами на двох рівнях.

Дбайливо, зі смаком виготовлені й розписані моделі жител є самі по собі унікальними зразками мобільного мистецтва. Відкриті модельки могли слугувати переносними вівтариками. Саме вони найдостовірніше відтворюють інтер'єри жител (Полудня, Володимирівка), а закриті, можливо, використовувалися як осуарії для зберігання праху небіжчиків. Закриті модельки чудово відтворюють архітектуру та оформлення екстер'єрів споруд, зокрема — конструкції дахів, які практично неможливо встановити археологічним шляхом. Модель із Розсохуватки фактично підтвердила можливість спорудження двоповерхових трипільських жител. Утім, ця тема й досі лишається предметом гострих дискусій серед дослідниківТрипілля. О. Г. Корвін-Піотровський, зокрема, послідовно обстоює думку щодо одноповерхової забудови трипільських поселень, хоча більшість фахівців підтримують версію існування системи двоповерхових споруд, особливо на поселеннях-гігантах.

Привертає увагу чотиристовпова закрита копія житла з поселення Ворошилівка, що розглядається як модель "рогатої" храмової споруди, пов'язаної з культом бика. Простінки моделі розмальовані парними знаками змій, закрученими у спіраль — визнаний символ родючості та дуалістичного світосприйняття. С Гусєв зазначає, що модель була похована поблизу стіни трикамерної культової споруди, яка займала центральне місце й виділялася своїми розмірами. Споруда була пофарбована зсередини і ззовні червоною фарбою. Вище вже згадувався комплекс "М" Майданця з великим вівтарем у колонній залі. На поселенні Веселий Кут Черкаської області О. В. Цвек виявила житла з умонтованими в інтер'єр двоярусними горнами для випалювання посуду: на першому поверсі розміщувалася топка, а на другому — сушарня та робоче місце майстра-гончара.

Керамічне виробництво

Основну увагу вони приділяли виготовленню посуду, який за технологічними особливостями поділявся на три категорії: тарний, кухонний і столовий Керамічне виробництво досліджують українські археологи О. В. Цвек та С. М. Рижов. Опис категорій трипільського посуду здійснено за розробкою С. М. Рижова, у 2001 р.

Тарний посуд виготовлявся з формувальної маси, до складу якої входила суміш масних ("рябих") і пісних глин із додаванням піску та полови злакових рослин. Конструювання тари здійснювали шляхом сполучення різних частин — дна, тулуба, горловини. Обличкування поверхонь відбувалося нанесенням на сформований каркас тонкого шару пісної глини з домішкою шамоту Ємності мали великі розміри (висота — 0,8—1,0 м), товсті стінки, грушо- чи кулеподібну форму. Такі посудини називають піфосами. Зрідка їх декорували на вінцях та плічках заглибленим візерунком. Тара призначалася для зберігання сипких продовольчих припасів. Особливого поширення вона набула на етапі СІ (середина IV тис. до н. е.).

Кухонний посуд продукували впродовж усієї історії Кукутені-Трипілля. Його репрезентують широко відкриті товстостінні горщики з шорсткою фактурою поверхонь. Формувальні маси вбирали масні глини з широким набором спіснювальних домішок (зернистий пісок, жорства, кварц, слюда, шамот, товчена мушля, ракушняк, вапняк). Іноді до технологічної суміші додавали послід травоїдних тварин. Цю категорію посуду характеризує водопроникність і термостійкість. Формування кухонного посуду здійснювалося в ліпній техніці. Іноді використовували внутрішній шаблон (пісок у торбі, глиняний вальок). На шаблон глина намащувалася пошарово. Для великих і середніх посудин використовували техніку кільцевого наліпу, а невеличкі посудинки формувалися з одного шматка глини. Наступним процесом було вигладжування або вибивання поверхні, застосування техніки ангобу — обличкування шляхом нанесення на керамічну основу тонкого шару рідкої глини спеціального приготування. Ангобований посуд ставав міцнішим та вологостійкішим, набував привабливішого зовнішнього вигляду. Поверхня обличкування додатково вкривалася розчісами, загладжувалася чи лискувалася.

Форми кухонного посуду змінювались. У ранній період переважали горщики, миски, пласкі "жаровні", глечики, вази, "фруктовниці" на високому піддоні, зерновики, покришки, цідилки; в середній період — горщики та миски; в пізній період — горщики, миски, макітри, чаші, циліндричні кубки, амфори, підквадратні посудини, конічні покришки, "молочні" горщики, цідилки. Помітно, що пізньотрипільська кухонна кераміка дедалі більше нагадувала столовий посуд. Кухонний посуд мав здебільшого скромне декоративне оздоблення. Ранньотрипільські форми декорувалися переважно защипами та нако-лами довкола шийки в один-два ряди. Використовувалося також зональне лискування, зрідка фарбування та використання наліпів різної форми. Рельєфна орнаментика розвивається в середній період розвитку спільноти. Декор охоплював вінця та плічка посудин. Поширюється оздоблення "перлинами", продавленими зсередини, що зберігається до кінцевої фази розвитку спільноти. Посуд прикрашали також заглибленим криволінійним візерунком. Основним орнаментиром стає штамп, одно- та багатозубий. Пізніше з'являється шнуровий орнамент з використанням відбитків крученої мотузки та намотаного на паличку шнура ("гусеничка"). Найвищого рівня декорування посуду досягає за пізнього періоду розвитку спільноти, коли кухонний посуд становить 70—80 % обсягу керамічних колекцій поселень. Серед форм кухонного посуду переважали горщики та миски. Простежується розвиток шнурового декору, зберігаються й інші декоративні прийоми, відомі з минулого.

Справжнє розмаїття форм і прийомів оздоблення поверхонь демонструєстоловий посуд —царина, де трипільськікерамісти досягли найвищої досконалості. Для ліплення готували багатокомпонентні формовочні маси, змішуючи різні види масних глин та спіснюючі домішки. Особливі глини добиралися для виготовлення мальованої кераміки, гідрослюдисті — для монохромного декору й каолінітові — для поліхромного. При виготовленні столового посуду застосовувалася найпростіша — ліпна техніка — видавлення корпусу ємності з одного шматка глини. Набув поширення також стрічковий метод, коли форма нарощувалася по спіралі або замкнутими кільцями. Трипільські майстри здебільшого обирали саме цей варіант. Для формування дна використовували донний та донно-ємкісний начини. Посуд закритих форм укривали ангобом іззовні, а миски — зсередини.

Особливу увагу дослідників привертає розмаїття форм столового посуду.Для раннього періоду це чаші, глеки, горщики, грушоподібні посудини, покришки, вази, "фруктовниці", черпаки. Середній період характеризується розширенням діапазону форм. Значна частина посуду виготовлялася на порожньо- тілому піддоні. Серед плавкопрофільованих посудин — кубки, горщики, амфори, миски різного профілю, вази, грушовидні ємності, покришки, посуд на піддоні, черпаки, ложки, "моноклі" та "біноклі", зоо- та антропоморфний посуд. На початку пізнього періоду виготовлялися миски, кубки, біконічні, сфероконічні, грушовидні горщики, "біноклі". Більшості форм притаманна підкреслена гострореберність. Помітною стає стандартизація типів та розмірів артефактів. Кількість форм меншає за фінального періоду (чаші, горщики, амфори, круглястий і грушовидний посуд, покришки, "молочні глеки", кухлі- аски).

Столовий посуд вражав не лише вишуканістю форм, а й яскравою пишнотою оздоблення. Серед елементів декору переважали такі: заглиблений (прод-

ряпаний, врізний, удавлений, штампований, канельований), рельєфний (виступи, ручки, вушка, зоо- та антропоморфні мотиви), мальований (фарбування, розпис). Заглиблена техніка панувала в ранньому Трипіллі. Вибрані ділянки поверхні затирали іноді білою пастою, що надавало посудові особливої ошатності. На середньому етапі у східному (трипільському) ареалі заглиблена орнаментика збереглася з додатковим залученням пасти та вохри для оздоблення візерунків. Західний (кукутенський) ареал переходить у цей період до мальованого декорування керамічних поверхонь перед випалом. Переважав розпис білою, зрідка — червоною фарбами на темно-брунатному тлі. Розпис міг бути монохромним, біхромним та поліхромним з використанням білої, червоної та чорної фарб. На фазі СІ мальований посуд поширюється вже на схід від Дністра, а на захід від нього відроджується, на заключному етапі розвитку спільноти, заглиблена орнаментика, аж до відбитків мотузки.

Культовий посуд, технологічно близький до столового, відрізнявся від нього функціонально, оскільки мав обслуговувати не побутову, а духовну сферу життя. Серед культових виробів так звані "моноклі", "біноклі" та "триноклі", що зазвичай не мали денець і тому були позбавлені побутової доцільності. їх використовували, ймовірно, у церемоніях з узливанням води. До культової сфери відносять також ант ропо-та зооморфний посуд, керамічні санчата з кузовом, моделі жител, мініатюрні ємності тощо.

Постмаріупільська культура.

Квітянську (постмаріупольську) культуру датовано 3800—3500 pp. до н. є. за каліброваними радіовуглецевими датами. Матеріали розкопок найдавніших курганів у межиріччі Орелі і Самари, здійснених археологами Дніпропетровського університету в 70-ті роки минулого століття, дали підстави І. Ф. Ковальовій виділити постмаріупольську культуру. Вона звернула увагу на неолітичні (маріупольські) витоки останньої, що простежуються у поховальному ритуалі. Надалі ці матеріали переосмислив Ю. Я. Рассамакін, який запропонував точнішу, на його погляд, назву — квітянська культура. Квітянські пам'ятки поширені переважно у північностеповому регіоні Надчорномор'я між Прутом і Доном. Поселення відомі у Надпоріжжі (балка Квітяна). Проте виразніший матеріал дають підмогильні поховання. Небіжчиків ховали у вузьких ямах, випростаними, головами на схід. Якщо випростана позиція небіжчиків є розвитком маріупольської традиції, то спорудження курганівзасвідчує вплив на квітянців іншої (скелянської) традиції.

Господарство мало традиційно тваринницький ухил. Розводили квітянці переважно велику рогату худобу. Під курганами виявлено жертовні поховання тварин. У гончарстві переважали загалом середньостогівські традиції гостродонного посуду. Якихось принципово нових форм місцеві керамісти не продукували. У контексті цієї культури виявлено найдавніші комплекси майстрів-ливарників (острів Самарський та Верхня Маївка поблизу Дніпропетровська). Метал надходив із трансільванських родовищ. Дослідники давньої металургії пропонують виділити окремий придніпровський осередок металообробки, але вже у складі не БКМП, а циркумпонтійської металургійної провінції доби ранньої бронзи, що орієнтувалася як на балканські, так і на кавказькі джерела сировини. Квітянці відливали у двобічних формах сокири з провухом, виготовляли багато дрібних бронзових прикрас. Набули поширення фігурні вироби з підфарбованого каоліну та вохри, кам'яні свердлені молоти, рогові келепи. Останні два типи речей сприймаються як клейноди в похованнях еліти.

Індоарійська лінія розвитку

Катакомбна спільнота (XXV—XX ст. до н. є.)була поширена у степовій і лісостеповій смузі від Приуралля і Північного Кавказу до пониззя Дунаю й репрезентована численними похованнями, десятками поселень та кількома скарбами бронзових речей. Розпорошення локальних груп ямної спільноти на величезних просторах від Уралу до Середнього Дунаю зробило їхню систему вразливою до зовнішніх впливів. Тому інтенсивний північно-кавказький культурний імпульс, що припав на середину III тис. до н. е., виявився для неї фатальним. За спостереженнями С. Н. Братченка, поширення катакомбного ритуалу відбувалося віялом, від північного та східного берегів Азовського моря. Осереддя катакомбної області локалізується у степах між Доном і Дніпром та на Північному Кавказі, де поширена ранньокатакомбна група пам'яток. На другому (пізньому) етапі розвитку утворюється низка локальних варіантів (культур), що об'єднуються у спільноту за способом поховання небіжчиків у катакомбах, але суттєво відрізняються одна від одної за показниками матеріальної культури та антропологічними типами населення. Серед катакомбних культур виділяють донецьку, середньодонську (харківсько-воронезьку), інгульську, передкавказьку.

Катакомбну культуру виділив на початку XX ст. В. О. Городцов, після згадуваних у попередній темі розкопок у середній течії Сіверського Дінця. Надалі у вивченні катакомбних старожитностей велику роль відіграли російські науковці Б. О. Латинін, Т. Б. Попова, Л. С. Клейн, В. Я. Кияшко, О. В. Кияшко, Ю. П. Матвеев та ін. Українська школа фахівців із катакомбної проблематики сформувалася вже після Другої світової війни. Серед її представників — О. Г. Шапошникова, С. H. Братченко, І. Φ. Ковальова, С. Ж. Пустовалов, С M. Санжаров, Г. M. Тощев, Л. А. Черних та ін.

Ранньокатакомбна культура — поняття, що широко використовується дослідниками як робочий термін, але досі не набуло чітко сформульованого статусу. Між тим, ранні катакомби, за спостереженнями С. Н. Братченка, зосереджені довкола Азовського моря, де їхня концентрація сягала 30—40 %.

Просто "ямне" населення, через зміну ідеологічної (релігійної) парадигми, поступово переходило до ритуалу поховання в катакомбах. Цей період (середина — третя чверть III тис. до н. є.) характеризується певним співіснуванням пізньоямної та ранньокатакомбної культур, але остання неухильно відтісняла першу на периферію "ямного" ареалу.

Ідея катакомби, найімовірніше, була привнесена у степове середовище уже в готовому вигляді, або ж як переоформлення ідеї мегалітичного дольмена, семантично тотожного катакомбі. І дольмен, і катакомба символізували утробу Матері-Землі (жінки), що приймала в себе небіжчиків. Підземну частину споруди не засипали землею. Вхідний отвір до такої камери закривали дерев'яними стовпчиками чи кам'яними брилами (стелами), а вхідну шахту засипали фунтом. Катакомби впускали до могил ямної спільноти, з наступною добудовою (досипкою) вже існуючого насипу. Ранні катакомби мали Т-подібну конструкцію (поховальна камера влаштовувалася упоперек видовженої вхідної ями). Небіжчиків укладали в скорченому стані, на спину чи на бік, з несталою орієнтацією. Останнє пояснюється планіграфією катакомб, розташованих на периферії кургану по колу, з камерою, спрямованою в бік умовного центру насипу. Голову та кінцівки небіжчиків фарбували вохрою. Серед речового супроводу — круглодонні та зі сплощеним денцем горщики, декоровані розчесами зубчастого штампу чи відбитками шнура по тулубу та плічкам, бронзові бляхи, декоровані пуансоном, молоточкуваті шпильки, вкриті геометричним візерунком, бронзові та крем'яні ножі, бронзові тесла, черенкові долота, шила, різноманітні прикраси із бронзи, срібла, кості та рогу (рис. 16). Переважав тваринницький напрям господарства. Випасали велику та дрібну рогату худобу, коней під охороною собак. Розвивалося й землеробство. У катакомбі поблизу с Болотне у Криму виявлено мішок із зернами пшениці. Поселення цієї культури відомі уздовж Дніпра, особливо на островах Надпоріжжя (Перун, Виноградний), де виявлено сліди виробництва кам'яних сокир та інших знарядь праці.

Проте реально можна виділити два періоди — ранній і пізній, що підтверджується вже сотнями стратиграфічних спостережень. Додаткові періоди базуються на комплексах перехідних типів від першого періоду до другого чи від катакомбних культур до бабинської.

Сабатинівська культура.

Вивчення цього яскравого й потужного явища розпочалося в міжвоєнний періо

Предыдущая12 3 4 5 6 7 8 9 10 11 Следующая