ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


З0.Зрубна культура. Характеристика поселень, поховального обряду та матеріального комплексу

Теж індоіранська(північноіранська)

Традиція утворення великих спільнот у Степу та Лісостепу за доби бронзи знайшла своє логічне завершення з формуванням зрубної КІС (XVII—XII ст. до н. е.). Зрубна спільнота була поширена на півдні Східної Європи між Дніпром і Уралом. Проникнення її носіїв до Азії фіксується у верхній та нижній течії р. Урал й уздовж східного узбережжя Каспійського моря до пе­редгір'їв Копет-Дагу на півдні Туркменістану.

Дослідження цього грандіозно­го явища розпочате В. О. Городцовим у 1901 — 1903 pp. Під час розкопок курганів Сіверськодонеччини дослідник звернув увагу на скорчені поховання у дерев'яних рамах (зрубах) і назвав виділену ним культуру зрубною. Концепцію походження зрубної культури від полтавкинських пам'яток Заволжя та міграції її носіїв на терени України на пізньому етапі розвитку розробила О. О. Кривцова-Гракова на початку 50-х років XX ст. На початку 70-х років М. Я. Мерперт та Є. М. Черних увели до наукового обігу поняття "зрубної культурно-історичної спільноти (області)", що засвідчувало масштабність та неоднорід­ність цього явища. Концепцію розвитку зрубної спільноти запропонував у 90-ті роки минулого століття В. В. Отрощенко. Згідно з нею культури зрубної спільноти (покровська та бережнівсько-маївська) склалися на базі культур бойових колісниць (синташтинська, пам'ятки потапівського типу, доно-волзька абашевська, бабинська) у процесі їхньої взаємодії.

Покровська зрубна культура (XVII—XV ст. до н. є.) сформувалася у Доно-Волзькому лісостеповому межиріччі на базі доно-волзької абашевської культу­ри, за помітного впливу синташтинської культури Південного Уралу та пам'я­ток потапівського типу Середнього Поволжя. Покровську культуру виділили на початку 90-х років М. М. Малов та О. В. Кузьміна. Проте російські до­слідники спочатку намагалися вивести її за межі зрубної спільноти. Епонімною пам'яткою є могильник у м. Покровську (нині м. Енгельс) Саратовської області, досліджений П. С. Риковим у 20-ті роки XX ст.

Пам'ятки покровської зрубної культури представлені поселеннями, моги­лами та ґрунтовими цвинтарями, скарбами бронзових виробів та міднорудни­ми копальнями Приуралля. В межах України, куди носії цієї культури розсе­лилися наприкінці першого періоду свого розвитку, найвиразніші пам'ятки

досліджено на Лівобережжі Сіверського Дінця та вздовж правого берега цієї ріки. Поселення розміщувалися на берегових терасах та підвищеннях у запла­вах річок. Однокамерні, заглиблені в землю житла мали каркасно-стовпову систему стін та господарчі прибудови. Серед найбільш досліджених поселень — Іллічівка, Капітанове І, II, Усове Озеро Проказіне. Небіжчиків хова­ли у прямокутних ямах, скорченими, на лівому боці, головою на північ і в супроводі однієї-двох посудин. Лише зрідка небіжчиків ховали у зрубах. Серед керамічного посуду переважали прямостінні слоїки, гостроребрі та плавно профільовані горщики Геометричним візерунком, виконаним зуб­частим штампом, прикрашали здебільшого ребристі горщики. Знаряддя праці та зброя відпивалися переважно із бронзи, відомі також кам'яні, кістяні та окремі залізні вироби. Шедеврами косторізного мистецтва вважаються деталі кінської вузди та клейнодів, декорованих у карпато-мікенському орнамен­тальному стилі. Найбільшу колекцію таких виробів зібрано на поселенні Капітанове І.

Основою господарства населення покровської зрубної культури було відгінне та придомне скотарство. Високого рівня розвитку досягли гірництво й металообробка. Відливали ножі зрубного типу з широкою шийкою, про- вушні сокири, серпи, прикраси (жолобчасті скроневі підвіски, браслети, на- косники). Людність покровської зрубної культури виробила оригінальну зна­кову систему. В суспільстві провідну роль відігравали воїни-колісничі.

Бережнівсько-маївська зрубна культура (XV—XIII ст. до н. є.) є другою ве­ликою складовою зрубної спільноти, поширеною у степовій смузі від Інгуль­ця до Волги та в лісостеповій Лівобережній Україні. Назва культури походить від еталонних курганних могильників — Бережнівських на Нижній Волзі та розкопаних поблизу с Верхня Маївка на Дніпропетровщині. В 70-ті роки XX ст. російська дослідниця Н. К. Качалова виділила бережнівський тип пам'яток, а український археолог І. Ф. Ковальова — маївський, у системі зруб­ної спільноти. Наявність спільних рис поховального ритуалу дала підстави.

В. В. Отрощенкові об'єднати згадані типи пам'яток у бережнівсько-маївську зрубну культуру.

Вже на початку XXI ст. Ю. М. Бровендером виділено степанівський тип пам'яток цієї культури в ареалі Донецького кряжу. Культуру репрезентують поселення, могильники та грунтові цвинтарі, скарби бронзових речей, комплекси ливарних форм, міднорудні копальні Донбасу, святилища у формі довгих могил.

Поселення містилися на виступах першої надзаплавної тераси, рідше — в заплавах річок. Житла, як правило, розташовувалися рядами, заглиблювалися в землю. Для їх будівництва використовували камінь, дерево, хмиз. На Степанівці досліджено садибу з трикамерним житловим комплексом за кам'яною огорожею. Для обігрівання використовували вогнища, розташовані ближче до центру приміщень. Продукти харчування зберігали в керамічній тарі в госпо­дарчих ямах. Небіжчиків ховали у скорченому стані, на лівому боці, головою на схід у прямокутних ямах, кам'яних скринях та зрубах. Близько 4 % поховань здійснено за обрядом кремації. Показовою була видовжена форма могил (30 %).

Осілий характер способу життя сприяв розвиткові тваринництва (вирощу­вали переважно велику рогату худобу на м'ясо). Землеробство відігравало до­поміжну роль. Розвиток гірничої справи пов'язаний з розробкою ресурсів Бахмутсько-Торецької міднорудної улоговини. Утворюється Донецький гірничо-металургійний центр, репрезентований Лобойківським осередком металооб­робки, розквіт якого припадає на час розвитку бережнівсько-маївської культу­ри. Серед продукції лобойківських майстрів вирізняються клепані казани на конічному піддоні, ножі зрубного типу з вузькою шийкою, кинджали з кіль­цевим упором, вістря списів, сокири-кельти, серпи. Суспільство характеризу­валося ієрархічною структурою. Виділено прошарок елітних поховань у великих ямах, кам'яних скринях та зрубах під індивідуальними могилами чи досип- ками. Серед них — поховання служителів культу з дерев'яними чашами, оз­добленими бронзовими платівками. Удосконалювалася знакова система й не переривалася традиція витісування кам'яних стел з ознаками антропоморф­ності В етнічному плані бережнівсько-маївськенаселення, синхронно з пле­менами федорівської культури андронівської спільноти Зауралля, представля­ють розвиток північноіранських етносів, котрі на той час уже виділилися з індоіранської мовної спільноти.

 

Сабатинівська культура.

Вивчення цього яскравого й потужного явища розпочалося в міжвоєнний період з виділення окремих культур. Осмислення їх як певної спільноти відбу­лося в 70-ті роки XX ст. у працях румунського дослідника С. Морінтца. Згодом проблематика блоку культур привернула увагу молдавських (В. О. Дергачов, Є. М. Сава) та українських (І. М. Шарафутдінова, І. Т. Черняков, Я. П. Герш­кович) дослідників. Культури блоку охоплювали Степову Україну на захід від р. Берда, Молдову, Східну Румунію, Середню та Верхню Наддністрянщину. При цьому культури Сабатинівка та Кослоджень охоплювали степову смугу, а Ноуа — Прикарпатський Лісостеп. Порівнюючи комплекси Сабатинівки і Кослоджені, Є. Сава дійшов висновку, що це одна культура, штучно розділе­на колишнім кордоном між СРСР і Румунією

Сабатинівська культура охоплювала в XVI—XIII ст. до н. є. степову смугу Надчорномор'я та Криму. В її формуванні провідну роль відіграли носії бабинської культури. Представлена багатьма поселеннями (Волоське, Ушкал- ка, Чикалівка, Ташлик, Степове, Виноградний Сад, Анатолівка, Кірове, Ново- київка та ін.). Добре збереглися кам'яні основи стін наземних та напівзаглиблених жител. Викликає дискусію функція зольників, присутніх майже на кожному селищі. Досліджені поховання в могилах та на фунтових цвинтарях, час­то під кам'яними закладками (скорчені на боці кістяки). Для сабатинівського населення характерні землеробсько-скотарське господарство, розвинуте ли­варне виробництво. Культура відома комплексами ливарних форм із тальку (Волоське, Червоний Маяк, Вищетарасівка, Новокиївка, Малі Копані), де ви­готовляли знаряддя праці, зброю та прикраси. Скарби бронзових речей (Журавлинський, Коблевський, Курячі Лози, Новотроянський, Інгуль- ський, Солонецький, Оріховський) свідчать про наявність торговельних зв'яз­ків із Карпато-Трансільванськими та Дунайськими металургійними центрами. Високого рівня досягла обробка кістки та рогу, що здійснювалася у спеціалізо­ваних майстернях.

Культуру Ноуа виділив румунський учений І. Нестор у 30-ті роки XX ст. В Україні її вивчав Е. А. Балагурі. Ареал Ноуа в XV—XII ст. до н. є. охоплював терени від Верхньої Наддністрянщини до Нижнього Дунаю та Південно- Східної Трансільванії. Формувалася на основі культур Карпато-Дунайського басейну за активної участі носіїв бабинської культури. В межах України пам'ятки Ноуа вивчені на Верхньому та Середньому Дністрі. Поселення (Острівець, Магала, Кельменці) відкритого типу, а житла — наземні, відомі та­кож зольники. На грунтовому цвинтарі поруч із поселенням Острівець вияв­лені поховання за обрядом скорченого тілопокладення на боці та декілька тілоспалень в урнах, що супроводжувалися кухлями, дворучними чашами, слоїками з валиком. В ареалі культури відомі численні знахідки виробів із металу Карпато-Трансільванського походження.

Білозерська культура.

Білозерська культура була найпотужнішою серед утворень доби фінальної бронзи (XII—X ст. до н. е.). Її комплекси поширені у степовій смузі України та Молдови, спорадично — на Нижньому Доні та в Надкубанні. Виділена ук­раїнськими дослідниками (В. П. Ванчугов, В. В. Отрощенко, І. Т. Черняков) у середині 80-х років XX ст. Назва культури походить від поселення на Білозерському лимані в м. Кам'янка-Дніпровська Запорізької області, досліджено­го О. О. Кривцовою-Граковою. Склалася на базі культур доби пізньої бронзи (сабатинівської, бережнівсько-маївської зрубної, Ноуа). Серед пам'яток — по­селення на берегах річок і лиманів (Тудорове, Воронівка, Зміївка), могили (Ши­рока Могила, Заповітне-Степний, Кочковате), могильно-грунтові (Брилівка, Широке, Будуржель-Плавні) та фунтові (Верхньохортицький, Федорівський) цвинтарі, комплекси ливарних форм (Завадівка, Новоолександрівка), май­стерні ливарників (Кардашинка II, Олешшя-Цюрупинськ), скарби металевих речей (Новогригор'ївка). Відкрито більш як 150 поселень та понад 800 похо­вань. Матеріальну культуру репрезентують кераміка, знаряддя праці, талькові ливарні форми, зброя, прикраси Основні форми господарства — ско­тарство, землеробство, металообробка. Білозерські майстри першими в Україні налагодили серійний випуск залізних та біметалевих знарядь праці усталених форм. Носії білозерської культури спілкувалися на північно-західному діалекті давньоіранської мовної сім'ї. Вони генетично пов'язані з іраномовними кіммерійцями та скіфами раннього залізного віку.

 

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти