ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Кам’янське городище на Дніпрі - центр степової Скіфії.

Кам'янське городище — залишки городища скіфського часу в степовій зоні Північного Причорномор'я. Розташоване на лівому березі річки Дніпро, в р-ні міста Кам'янка-Дніпровська.

Більша частина затоплена водами Каховського водосховища.

Досліджуване вже майже сто років.

Виникло на дюнному мисі між плавневими масивами на межі 5-4 ст. до Р. Х. Мало площу 12 км2, яку відокремлював від степу земляний вал висотою 2 м.

Культурний шар залягає лінзами.

Тут знайдено: столовий посуд — чорнолаковий, розписний, сіроглиняний; вироби з бронзи, заліза, кістки та рогу; монети Боспорського царства, Істрії (колишнє місто на західному узбережжі Чорного моря, на території сучасної Румунії), Ольвії; фрагменти амфор, скляних речей; прикраси із бронзи, каменю, золота.

Виявлено залишки садиб з каркасними, напівземлянковими та наземними житловими спорудами, господарськими ямами, бронзоливарні майстерні та майстерні з обробки кістки та рогу, кузні.

Крім примітивного ремесла та домашнього виробництва, мешканці поселення займалися землеробством та скотарством.

На думку науковців, виникнення цього поселення на місці зимовищ кочових скіфів пов'язане з процесом переходу тогочасних мешканців тамтешніх земель до осілості. Пізніше це городище відігравало роль економічного центру степового Надчорномор'я, де концентрувалися торгові зв'язки Степової Скіфії з її сусідами, в першу чергу — з грецькими містами Пн. Причорномор'я.

Проіснувало до кінця 4 ст. до Р. Х..

 

Скіфське образотворче мистецтво.

 

Скіфський звіриний стиль склався під впливом мистецтва Ірану і Передньої Азії. Для скіфського звіриного стилю характерні зображення природи, тварин і їх рухів, динамічні композиції, що змальовують боротьбу звірів.

Найбільш поширені зображення травоїдних тварин, хижих звірів і птахів, а також фантастичних істот головно грифонів.

Прийоми зображень різні: гравіювання по металу і литво, різьблення по дереву і кісті, аплікації з шкіри і повсті

Як правило, тварини показані в певних позах, з перебільшено помітними лапами, очима, кігтями, рогами, вухами тощо. Фігури звірів розташовувалися з урахування форми речі, яку вони прикрашали. Тварини зображувалися в канонічних позах — скачуть, борються; копитні з підігнутими ногами; хижаки — інколи згорнуті в клубок.

Персонажів звіриного стилюнебагато, вони повторюються і ясно підрозділяються на три групи відповідно трьом зонам міфологічного Світового Дерева: небесної (птаха), земної (копитні) і підземної (хижаки).

Деякі вчені вважають, що в основі звіриного стилю лежать магічні уявлення скіфів про намагання оволодіти якостями, які притаманні звіру: прудкість, сила, влучність. Всесвітню популярність отримала золота пектораль з кургану Товста могила на Дніпропетровщині. Також були знайдені речі зі звіриним стилем в кургані Чортомлик.

 

 

Сарматська культура на Україні. Хронологія, поховальний обряд, матеріальний комплекс.

 

Сармати— це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів. Сформувалися скоріш за все у поволзько-приуральських степах звідкіля розселилися аж до Дунаю і Кавказу. Античні автори називали їх савромати – що означало під перзаний мечем. Найбільш дослідженими пам’ятками є Оренбурзькі і Уральські степи, де працював багато років рос. досл.Смірнов. Сарматську культуру поділяють на чотири етапи:

савроматський (VI-IV ст. (-));

раньосарматський (IV- II ст. (-));

середньосарматський (II (-) -I ст. (+))

та пізньосарматський (ІІ- ІV ст. (+)).

Про появу сарматів на т. України свідчать поховання на Лівому березі Дніпра, ці поховання орієнтовані головою на північ і датовані ІІ-І ст. (-). Також вступали в контакт с античними містами у Причорномор’ї, з якими укладали різні договори. Крім цього вони торгували рабами.

Також відомі сарматські поховання на правобережжі Дніпра, які з’являться тут наприкінці І ст. (-), звідкіля вони потрапляють на територію суч. Молдови.

Припиняють своє існування сармати під навалою готів у ІІІ ст. (+), які прийшли з Прибалтики. У ІV ст. (+) 375р., до українського Причорномор’я вторгаються племена гунів.

Їх пам’ятки представлено лише похованнями, їх виділи Городцов, над вивченнями також займалися О.І Тереножкін, О.В Симоненко. Серед памяток сарматської культури на т. України виділяється курган Соколова могила, яка була відкрита в 1974 р. Ковпаненком, тут було знайдено поховання жінки яка належали до верхівки, крім цього було знайдено посуд, бронзове відерце, тарілка зі скла.

Найбільш дослідженими похованнями є Уст-Камівка, де серед поховання було знайдено сіроглиняні глечики, та фібули.

Також в чоловічих могилах було знайдено такі види зброї як кинджали, мечі с серпоподібними наконечниками, довгі списи 1м, у жіночих пох. Різні види намиста, бронзові дзеркальця, намиста, браслети.

Арубинецька культура.

Пам'ятки зарубинецької культури, крім території України, поширені також у Білорусі. її ареал охоплює Подніпров'я від р. Тясмину на півдні до гирла р. Березини на півночі, а також Середнє Посейм'я і Прип'ятське Полісся. Культура дістала свою назву за могильником, відкритим В. В. Хвойкою у 1899 р. у с. Зарубинці Київської губернії. Першою грунтовно дослідженою пам'яткою був могильник у с. Корчувате на південній околиці Києва. Тому культуру іноді називали зарубинецько-корчуватівською.

Інтенсивне вивчення зарубинецьких пам'яток розпочалося у післявоєнний період. Особливо масштабними були розкопки 1960—1980-х років городищ Пилипенкова Гора, Бабина Гора, Монастирок поблизу Канева (Є. В. Макси­мов), поселення Оболонь (Луг 4) у Києві (Г. М. Шовкопляс), могильників Пирогів (А. І. Кубишев, Л. Є. Скиба) і Вишеньки (С. П. Пачкова) поблизу Києва, Дідів Шпиль під Каневом (Є. В. Максимов) та ін. Виділення пам'яток на Сеймі, поблизу Путивля, в окрему групу вдалося здійснити лише на почат­ку 1990-х років (А. М. Обломський, Р. В. Терпиловський). На Верхньому Дніпрі та у Прип'ятському Поліссі могильники поблизу сіл Чаплин, Отвер- жичі, Велемичі були розкопані П. М. Третяковим, Ю. В. Кухаренком, Л. Д. По- болем, К. В. Каспаровою. На сьогодні виявлено кілька сотень пам'яток, із яких досліджено 70 могильників та поселень.

Зарубинецька культура поділяється на чотири локальні варіанти: середньо- та верхньодніпровський, прип'ятсько-поліський та сеймський (типу Харівка).

Зарубинецькій культурі властиві два типи поселень: городища на краю ви­сокого правого берега Дніпра, на мисах чи останцях, та відкриті поселення у низьких місцях, на підвищеннях у заплавах річок або на невисоких терасах. Розміри поселень здебільшого були невеликими. Утім, городище Пилипенко- ва Гора, на околиці Канева, мало площу 1,5 га. Водночас на розташованому неподалік городищі Бабина Гора оточений укріпленнями майданчик мав пло­щу всього 600 м2. Городища були захищені земляними валами, ровами та ес­карпами. Городища Пилипенкова Гора, Бабина Гора, Ходосівка на Середньо­му Дніпрі мали по кілька рядів таких укріплень.

Зарубинецькі племена споруджували житла різної конструкції, які, однак, мали й деякі спільні риси: дещо заглиблений у землю котлован прямокутної форми з довжиною стіни 3—4,5 м та вогнище на долівці. Стіни зарубинецьких жител у Середньому Подніпров'ї робилися каркасно-плетеними, тобто каркас із вертикальних стояків переплітався лозою й обмащувався із обох сторін товс­тим шаром глини. Для північніших районів типовими були житла із колод зрубної або стовпової конструкції.

.Могильники представлені "полями поховань" без зовнішніх ознак. Зазвичай вони розташовані поруч із поселеннями, приблизно в тих самих топогра­фічних умовах. Найбільшими із досліджених зарубинецьких могильників є Чаплинський та Пирогівський, кожен із яких налічує близько 300 поховань. Інші здебільшого налічують кілька десятків поховань. Практично всі зарубинецькі поховання здійснені за обрядом кремації на стороні, за межами могили. Рештки кремації зсипалися у невеликі ями прямокутних чи овальних форм або спочатку вміщувалися у глиняну посудину-урну.

Поховальний інвентар доволі одноманітний: побутовий посуд — горщик, миска та кухоль, інколи — деталі убрання, прикраси і знаряддя (фібули, булав­ки, браслети, ножі та ін.).

Кераміка зарубинецької культури ліпна. Груболіпний посуд використовувався для приготування їжі, зберігання продуктів та води, а лощений виконував функції столової кераміки. Саме він переважає у матеріалах могильників, на відміну від поселень, де його кількість не перевищує 10—20 %..

Чорнолощений посуд мав вишукані форми та блискучу поверхню, тому до­датково майже не прикрашався. Миски за кількістю посідають друге місце після горщиків. Вони мають округле або гостре плече, денце — пласке або ж із кільцевим піддоном. їм дещо поступаються кухлі — невеликі горщики з пе- тельчастою ручкою. На відміну від мисок та кухлів, інші категорії столового посуду, зокрема горщики та вази, були менш поширеними.

На поселеннях Середнього Дніпра та Сейму трапляються також уламки імпортного посуду — елліністичних та ранньоримських амфор. Кількість їх інколи сягає 15 %.

Знаряддя праці походять переважно із поселень. Це залізні ножі з горбатою чи прямою спинкою, невеликі серпи з тачковим кріпленням руків'я, шила, долота та ін. Поодинокими є залізні коси та сокири-кельти. Із глини виготовлялися пряслиця, грузила для ткацьких верстатів, ливарні тиглі, із каменю — точильні бруски та зернотерки.

Серед деталей убрання,що походять переважно із поховань, найчастіше трапляються залізні та бронзові фібули, яких відомо кілька сотень.

Хронологія зарубинецької культури визначається насамперед за знахідками фібул та античних амфор. Утім, перші є звичайним хронологічним індикато­ром зарубинецьких могильників, тоді як фрагменти амфор походять лише з поселень. За сучасними уявленнями, усі латенізовані культури виникають одночасно, протягом 225—190pp. до н. є. Розквіт культури, засвідчений масовими матеріала­ми, припадає на середину II—І ст. до н. є.

У серединітретій чверті І ст. н. є. зарубинецька культура припиняє своє існування, трансформуючись у так звані пізньозарубинецькі пам 'ятки.

Пам'ятки типу Лютіж поширені у північній частині Середнього Подні­пров'я, на межі лісової і лісостепової зон.

Пам 'ятки типу Почеп займають поріччя Десни (переважно верхню течію). Найкраще досліджені поселення Почеп, Синьково, Синьково-Дмитрово (Росія), Киселівка 3 (Україна).

Пам 'ятки типу Картамишеве 2Терновка 2 поширені у лісостеповій зоні на сході Дніпровського Лівобережжя (у верхів'ях Сейму, Псла і Ворскли) та басейні Сіверського Дінця. Комплекси цього періоду зафіксовано у Картами- шевому 2, Гочевому 7, Терновці 2 (Росія), Березівці 2 і Більську (Україна).

Пам 'ятки типу Грині не утворюють компактного скупчення, характерного для інших пізньозарубинецьких груп. їх відомо лише дев'ять, проте поширені вони від гирла р. Тетерев до Ворскли і Сіверського Дінця (Грині, Вовки, Рябівка 3 та ін.).

Форми посуду в цілому зберігають зарубинецьку традицію, хоча асортимент лощеної кераміки бідніший, а її кількість менша, аніж у "класичній" заруби- нецькій культурі. Специфіка пам'яток типу Грині полягає у майже цілковитій відсутності лощеної кераміки, поширенні широкогорлих посудин, а також в орнаментації горщиків розчосами гребінцем або тріскою. Ці риси мають верхньодніпровське походження.

Набір знарядь і прикрас із пізньозарубинецьких пам'яток властивий уже ранньоримському часові. Датуючими знахідками є очкові фібули, застібки пізньолатенської схеми "почепського типу", сильнопрофільовані фібули тощо

 

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти