ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Київська культура. Етнічна належність.

 

Ареал цієї культури охоплює Подесення і Посейм'я, а також верхів'я Су­ли, Псла, Ворскли і Сіверського Дінця. На Правобережжі Дніпра її пам'ятки поширені від Могилева на півночі до Канева на півдні

Перші пам'ятки київської культури були відкриті наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років В. М. Даниленком на околицях Києва. В подальшому найцікавіші матеріали отримані під час розкопок у Козаровичах, Обухові та Глевасі на Київщині (Є. В. Максимов, Н. М. Кравченко, Р. В. Терпиловський та ін.), Улянівці та Олександрівці на Чернігівщині (Р. В. Терпиловський,О. В. Шекун та ін.), Боромлі на Сумщині (Г. М. Некрасова, Р. В. Терпилов- ський), Шишині на Білгородщині (А. М. Обломський), Абідні й Тайманові поблизу Могилева (Л. Д. Поболь).

Київська культура охоплює територію, що майже повністю збігається із пізньозарубинецьким ареалом і поділяється на чотири локальні варіанти: середньо-та верхньодніпровський, деснянський ісхіднолівобережний.

Поселення зазвичай розташовувалися на краю першої або другої надзаплавної тераси, інколи — на підвищеннях у заплавах річок. Крім того, в Середньо­му Подніпров'ї відомі поселення, розміщені на схилах балок корінного берега зі струмками (Глеваха, Білогородка, Обухів).

Основна маса жител — напівземлянки, форма яких у плані близька до квадрата з довжиною сторони 3,3—5 м, із заглибленою на 0,5—1,2 м долівкою і відкритим вогнищем. Стіни зрубної, або каркасно-стовпової, конструкції вста­новлювали всередину котловану.

Поховальний обряд досить невиразний: грунтові могильники без зовнішних ознак із трупоспаленнями майже без інвентаря. Переважна більшість поховань — ямні.

Уся кераміка київської культури ліпна. Груболіпний посуд представлений горщиками і корчагами опуклобоких, біконічних та слабопрофільованих форм і плоскими дисками — покришками чи сковорідками. Невелику групу становить столовий посуд — чорнолощені миски та вази.

Окрім кераміки, на київських пам'ятках фіксуються знаряддя праці й побуту, прикраси, але їх набір бідніший, аніж у сусідній черняхівській культурі. Знаряддя — залізні ножі, шила, серпи, кам'яні жорна, оселки, глиняні пряс­лиця та ін. Знахідки зброї обмежуються поодинокими наконечниками стріл та списів, спорядження вершника — шпорами. Частина прикрас, зокрема бронзові фібули і пряжки, скляні намистини, була черняхівським імпортом. Місцевими майстрами виготовлялися переважно залізні фібули і пряжки пізньоримських типів. Специфічними для ранніх пам'яток київської культури є речі з виїмчас­тою емаллю.

Хронологію київської культури визначають у межах зламу П/Шcm.першої половини Vcm., усередині яких виділяють три періоди Прикметною рисою раннього є використання шпор та пряжок середньоєвропейських типів, прикрас кола виїмчастих емалей. У цей час провінційно-римський імпорт надходив у відносно рідких випадках. Серед новацій — підв'язні фібули. Для наступного етапу хронологічними індикаторами можуть слугувати підв'язні і воїнські фібули, пряжки місцевого та черняхівського виробництва, а також фібули з довгим приймачем, "танаїські" амфори, рогові гребінці. Пізній етап характеризується фінальними контактами з черняхівською культурою. Київська культура генетично пов'язана із зарубинецькою через пізньозарубинецькі пам'ятки, хоча й не була прямим її продовженням. Вона сформувалася унаслідок складної перебудови пізньозарубинецьких традицій та їхньої інте­грації із західними (пшеворськими) і північними (балтськими) елементами.

Зазначимо також двосторонній характер зв'язків київської культури. З од­ного боку, вона певною мірою пов'язана з колом культур лісової зони Східної Європи, а з іншого — її носії у Середньому Подніпров'ї та Лівобережжі пере­бували у тісному контакті з черняхівськими племенами.

Переважна більшість археологів розглядає київську культуру як своєрідний місток, що поєднував зарубинецькі та пізньозарубинецькі пам 'ятки IIcm. до н. є.II cm. н. є. із ранньосередньовічними слов 'янськими пам ятками колочинської і пеньківської культур. Тому київські племена вважаються безпосередніми предка­ми ранньоісторичних слов 'ян (венетами Йордана).

 

 

Пражська культура.

Найвідомішою зі слов'янських культур раннього середньовіччя є празька. Вона охоплює значний ареал: від басейну Прип'яті на півночі та Дніпра на сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Таким чином, празька культура поширена на території не лише України та Білорусі, а й Центральної Європи: у Польщі, Чехії, Німеччині Пам'ятки цього кола вперше були досліджені С. С. Гамченкомпоблизу с. Корчак на Житомирщині близько ста років тому, пізніше такі старожит­ності були виділені І. Борковським серед знахідок Празького музею.

Найвідомішими пам'ятками на території України є поселення Корчак на Східній Волині, Ріпнів і Зимне на Західному Бузі,Культури слов'ян (склавінів і антів) V—VII ст.

Рашків 3, Теремці, Лука Каветчинська і Бернашівка на Дністрі, Кодин на Пруті (розкопки В. В. Ауліха, І. П. Русанової, Б. О. Тимощука, В. Д. Барана,

І. С. Винокура та ін.), а також низка пам'яток на території Центральної Європи.

Неукріплені поселенняздебільшого мають невеликі розміри (0,5—1 га) і розміщуються по краях першої тераси, на підвищеннях у заплаві, інколи — на корінному березі.

. Селища нерідко розтшовані групами на відстані 0,5—3 км одне від одного. Відомі також поодинокі празькі городища, передусім Зимне у басейні Західного Бугу, що загинуло у вогні. Воно розміщене на останці, схили якого були подекуди підсипані чи підрізані. Майданчик оточений частоколом, а з південно-західного боку — ще й земляним валом. Уздовж стін стояла довга дерев'яна споруда, поділена на окремі камери.

Могильникипразької культури на території України вивчені недостатньо — відомі лише 12 невеликих могильників і окремих поховань. Зате в Чехії та Румунії досліджені великі поля поховань, що налічують сотні й тисячі похо­вань (Пржитлуки, Серата Монтеору). Поховальний обряд — тілоспалення на стороні з уміщенням решток кремації у горщик-урну або неглибоку яму. Поховання здійснювалися на ґрунтових або курганних могильниках під насипом заввишки до 1 м діаметром 4—10 м.

Провідним типом празької керамікиє ліпний горщик більш-менш витягну­тих пропорцій з опуклим плечем у верхній частині посудини й короткими прямими вінцями. Горщики лише в поодиноких випадках орнаментовано горизонтальним валиком під вінцями, насічками чи зигзагами. Керамічний комплекс доповнюється сковорідками з невисоким бортиком і одиничними мисками.

Знахідки знарядь праці та зброї пов'язані виключно з поселеннями, причо­му найширший асортимент демонструє городище Зимне. Серед них — залізні наральники, серпи, коси, ножі, шила, долота, кам'яні жорна, ливарні форми, глиняні пряслиця, ллячки, кістяні проколки тощо.

Основні прикраси і предмети убрання також походять із Зимна. Це — браслети з потовщеними кінцями, різноманітні пряжки, кільця, пластинчасті підвіски і накладки, невеликі пальчасті фібули, різнокольорові скляні намис­тини.

Найбільш архаїчні празькі пам 'ятки датуються серединою Vcm. за двома знахідками залізних двочленних фібул типу Прага (Кодин), ранньої пальчастої фібули з Теремців та підв'язної застібки із Луки Каветчинської. На поселенні Острів у Поліссі та Пархомівка на Південному Бузі виявлено дві пізньочер- няхівські фібули, проте спроба І. О. Гавритухіна продатувати найраніші празькі комплекси IV ст. не дістала підтримки. Більшість датувальних знахідок, за центральноєвропейськими аналогіями, належить до VI чи, переважно, VIIст. Значну кількість знахідок цього періоду виявлено на городищі Зимне (паль­часті фібули, пряжки візантійських типів, браслети та ін.).

Походження празької культури найбільш загадкове порівняно з іншими ранньосередньовічними культурами півдня Східної Європи. На думку В. Д. Барана, вона виникла на основі слов'янських пам'яток північно-західної части­ни черняхівської культури. Подальша доля празької культури у східній частині її ареалу зрозумілішанаприкінці VIIст. вона переростає враиковецьку культуру. Територія поширення празької культури досить чітко збігається із визначеним Йорданом і Прокопієм ареалом склавінів, тому вважається, що носіями празької культури були саме вони.

 

 

57.Пенківська культура.

 

 

Пеньківська культура словян-антів в 5-8 ст. н. е. господарство та соц.устрій.

Охоплювала смугу від Сіверського Дінця до Пруту і далі до Ниж. Подунав’я. О.М. Приходнюк виділяє 4 локальні варіанти ПК: лівобережний, надпорізький, дніпро-дністровський, дністро-прутський. Співіснують із празькими та гето-дакійськими. Стала відомою завдяки розкопкам наприкінці 1950-их біля Кременчуцького водоймища. Експедиція Д.Т.Березовця дослідила поселення поблизу с. Пеньківка на, Нині на території України відомо 300 памяток-поселення відкритого типу(поблизу води,1.5-2 га,30 штук, ґрунти ). Житла,напівземлянки зі стінами зрубної чи каркасно-стовпової конструкції,з центральним стовпом,печі-камяні. Пізніше з’являються овальні напівземлянки, житла на кам’яних цоколях. Поховання вивчені недостатньо. Тілоспалення на стороні з уміщенням решток кремації в горщик-урну або неглибоку яму,на грунтових могильниках. Орнаментовані горизонтальним валиком під вінцями,поодинокі наліпи у вигляді підковок чи вух. Присутні миски,сковорідки з низьким бортиком,уламки гончарної Черняхівської,а на пізніх етапах-фрагменти посудин канцирського типу. Серед знахідок-залізні наральники, серпи, мотики,ножі,шила,долота,камяні жорна, ливарські форми, ллячки, кістяні проколки,голки,наконечники стріл і списів.

 

Колочинська культура.

 

На північ від пеньківського ареалу, переважно на Дніпровському Лівобережжі, поширювалася колочинська культура. Вона охоплювала Північно-Східну Україну і сусідні області Росії та Білорусі, тобто південь лісової зони й північ Лісостепу

Перші колочинські пам'ятки виявлено ще на початкуXX ст. Зокрема, М. О. Макаренко 1909 р. дослідив поховання з кремацією у ребристій посу- дині-урні в с. Артюхівка поблизу Ромен, однак тривалий час ця знахідка вважалася унікальною. Ці старожитності були виділені в окрему культурну групу Е. О. Симоновичем після розкопок у 1955—1960 pp. городища Колочин на Дніпрі поблизу Гомеля. В наступні роки найцікавіші матеріали отримано під час розкопок могильників Новий Бихов, Тайманово і Тощиця поблизу Могилева, Лебяжого, Княжого, Картамишевого на Курщині, а також на посе­леннях Великі Будки на Сумщині, Дегтярівка, Роїще та Олександрівка на Чер­нігівщині (розкопки Л. Д. Поболя, Ю. А. Ліпкинга, Є. О. Горюнова, Р. В. Тер- пиловського та ін.). Нині відомо більш як 100 поселень. На 20 із них проведе­но розкопки, в ході яких виявлено понад 50 споруд, а також 12 могильників, на яких досліджено близько 400 поховань.

Поселенняздебільшого мають невеликі розміри й розташовуються на краю першої тераси, інколи — на дюнах у заплаві.

Основний типжитла— квадратна напівземлянка з вогнищем і центральним стовпом, дуже схожа на будівлі київської культури.

Поховальний обрядколомийської культури порівняно з іншими ранньосе­редньовічними старожитностями Східної Європи вивчено доволі грунтовно.

Найхарактернішими є грунтові могильники,що інколи налічують більш як 100 трупоспалень (Тайманово, Лебяже). Кремації у невеликих округлих ямах зазвичай кількісно переважають. Винятком є могильник Княжий, де урнові поховання становлять майже 70 %. Кальциновані кістки потрапляли до ямних поховань здебільшого перемішаними з попелом і вуглем, а до урн клали очи­щені кістки. Урни інколи накривали перевернутою великою корчагою, в одному випадку урна була накрита глиняним диском. У похованнях зрідка, окрім посуду, трапляються металеві прикраси кола "старожитностей антів" і наконечники списів.

Керамікаліпна, неорнаментована. Як виняток трапляється рельєфний орнамент у вигляді горизонтальних наліпних валиків під вінцями чи "вух". Асортимент кераміки поступається попередній київській культурі — майже відсутні миски і підлощений столовий посуд.

Знаряддя праці виготовлено головним чином із заліза і сталі: це ножі, сер­пи, риболовецькі гачки та ін.

Предмети убрання і прикраси переважно знайдені у похованнях. Серед бронзових і срібних прикрас поширені так звані "старожитності антів"(ве­ликі пальчасті фібули, пряжки та деталі поясного набору, шийні гривни тощо).

Найбільш архаїчні колочинські пам'ятки датуються серединою Vcm.за кількома знахідками залізних фібул типу Прага (Ходосівка, Колодязний Бугор, Яловщина). Більшість датувальних знахідок належить до VI, переважно VII ст. Зокрема, серединою — другою половиною VII ст. датуються речі зі скарбів, знайдених на колочинських поселеннях у Гапоновому і Великих Будках.

Колочинська культура є прямим наступником київської.На півночі, у верхів'ях Дніпра, вона межує з пам 'ятками типу верхніх шарів Банцеровщини й Тушемлі,що склалися на місцевому балтському субстраті під впливом київ­ської культури. На Лівобережжі колочин, нарівні з пеньківкою, є одним із компонентів наступної волинцевської культури. Колочинська культура, найімовірніше, належала північно-східним угрупованням ранньоісторичних слов'ян — північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена.

 

Пам’ятки Лука-Райковецька.

Окремі пам'ятки почали досліджуватися ще наприкінці XIX — на початку XX ст. (розкопки на Житомирщині, а також на Старокиївській Горі у Києві тощо), проте широких масштабів ці дослідження набули вже у повоєнний період, з кінця 1940-х років. Загалом, райковецька культура до останнього часу визначалася як "пам'ятки типу Луки Райковецької" за поселенням в урочищі Лука поблизу с. Райки на Житомирщині, розкопки на якому були проведені В. К. Гончаровим у 1946—1947 pp. Дещо пізніше були досліджені поселення Канів, Сахнівка і городища Монастирок на Канівщині, поселення Макарів Острів і могильник Велика Андрусівка на Тясмині, Тетерівка і Шумськ на Жи­томирщині, Семенки 2 і Коржівка на Південному Бузі (розкопки Г. Г. Мезен- цевої, В. И. Довженка, Д. Т. Березовця, І. П. Русанової, П. І. Хавлюка, О. М. Приходнюка, В. О. Петрашенко). На заході України масштабні розкоп­ки були здійснені В. В. Ауліхом, В. Д. Бараном, Б. О. Тимощуком, Л. П. Михайлиною, М. А. Филипчуком та іншими дослідниками. Найбільш повно досліджені поселення і городища Ріпнів, Рашків І, Кодин, Чорнівка, Пліс- неськ, Бабка, Ревне, Добринівці та ін. У Прикарпатті відомі також Ревнівський та Чорнівський могильники, низка святилищ і культових місць, металургійний центр поблизу Григорівки.

Нині на території України зафіксовано близько 500 райковецьких пам'я­ток, переважну більшість з яких становлять неукріплені поселення

Основним типом житла є традиційна для слов'ян прямокутна напівзем­лянка, хоча інколи трапляються й глибші будівлі.

Окрім жител, на поселеннях трапляються господарські будівлі, ремісничі майстерні, двоярусні гончарні горни, ями-льохи та ін. Такі споруди мають більш легку порівняно з житлами конструкцію. Ями для зберігання зерна, зі стінками, обмащеними глиною і обпаленими, мають діаметр і глибину близь­ко 2 м, а іноді й більше.

Поховальні пам'ятки представлені поодинокими тілоспаленнями, лише на кількох фунтових могильниках досліджено по кілька десятків поховань (Вели­ка Андрусівка — 29 урнових і 14 ямних кремацій, Ревне — 37 ямних).

Серед кераміки переважає ліпний посуд.

На поселеннях, розташованих на Дніпрі та Дністрі, трапляється невелика кількість імпортної кераміки: сіроглиняної салтівського типу та амфорної із Криму.

Сільськогосподарські та ремісничі знаряддя праці, зброя і побутові речі

виготовлені із заліза та сталі.

Прикраси і деякі деталі одягу виготовлені з кольорових металів. Серед них, зокрема, дротяні скроневі кільця, підковоподібна фібула, сережки-лунниці, підвіски-бубонці, різні пряжки (рис. 22). Імпортними, найімовірніше, були скляні намистини та пронизки. На поселеннях Подніпров'я і Подністров'я трапляються знахідки арабських срібних дирхемів, що були на той час універ­сальною валютою.

Загальний час існування райковецької культури (кінець VII—IX/Xcm.) визна­чається на підставі стратиграфічних спостережень, археомагнітного датування ряду об'єктів, аналізу знахідок дирхемів, прикрас, зброї та знарядь, що мають численні аналогії серед старожитностей Центральної та Східної Європи..

Райковецька культура, як доведено І. П. Русановою, виникає на основі празь­кої.У південній частині ареалу її субстратом стала, очевидно, пеньківська культура, що зазнала празьких впливів ще в VI—VII ст. Вважається, що пам'ят­ки типу Луки Райковецької є головним компонентом формування давньоруської культури. Таким чином, витоки Київської Русі безпосередньо пов 'язані з ланцюж­ком старожитностей типу Прага-Корчак і Лука Райковецька, тоді як інші сло­в янські культури півдня Східної Європи до цих процесів мали побічне відношення.

У межах ареалу райковецької культури літопис уміщує низку племен Пра­вобережного Подніпров'я і Подністров'я — полян, уличів, деревлян, волинян (бужан, дулібів), хорватів, тіверців.

 

60.Волинцевська та роменська культури.

Ці культурні групи генетично пов'язані між собою, тому О. В. Сухобоков пропонує розглядати їх як два послідовні етапи розвитку однієї, волинцевсько- роменської, культури. Ареали обох культур доволі схожі — вони поширені у Лісостепу і південних районах Полісся Дніпровського Лівобережжя.

Археологічне вивчення слов'янських пам'яток Лівобережжя розпочалося ще в середині XIX ст., коли були проведені розкопки Донецького городища поблизу Харкова. Наприкінці XIX — на початку XX ст. їх досліджували Д. Я. Самоквасов, В. О. Городцов, О. О. Спіцин, В. В. Хвойка та ін. Пам'ятки роменського типу дістали свою назву після розкопок М. О. Макаренком городища поблизу м. Ромни у 1901, 1906, 1924 pp. Він відкрив також залишки могильника з урновими тілоспаленнями у верхів'ях Сули, які на той час ще не були виділені в окремий волинцевський тип.

У повоєнний період роменські пам'ятки активно досліджували П. М. Тре-тяков, І. І. Ляпушкін, Ф. Б. Копилов. Д. Т. Березовець після розкопок своєрідних поселень і могильників поблизу с. Волинцеве Сумської області та м. Сосниця Чернігівської області у 1948—1950 pp. запропонував виділити ці старожитності в окремий культурний тип під назвою волинцевського.

Особливе значення мають дослідження І. І. Ляпушкіна, в ході яких було повністю розкопане городище Новотроїцьке на р. Псел. У наступні роки мас­штабні розкопки волинцевських пам'яток проводилися на Битицькому горо­дищі та поселенні Волинцеве на Сумщині, поселеннях Роїще й Олександрівка поблизу Чернігова, а також в Обухові та Ходосівці під Києвом (О. В. Сухобо- ков, С. П. Юренко, Р. В. Терпиловський, О. В. Шекун, Н. М. Кравченко, В. О. Петрашенко).

Єдиним волинцевським городищем (площа 7 га, досліджено більш як 60 жител) є Битиця, хоча її укріплення належать переважно до скіфо-сарматського часу. На думку дослідників, це був великий торговельно-ремісничий та адміні­стративний центр. У Битиці простежується співіснування слов'янського і тюркського населення, що дає підстави вважати її форпостом Хозарського каганату на слов'янській території.

Основним типом волинцевського житла була прямокутна напівземлянка з довжиною стіни 4—5 м, долівка якої заглиблена на 0,2—0,4 м у материк. Стіни здебільшого мали стовпову конструкцію. Опорні стовпи встановлювалися у кутках, а також посередині кожної стіни. Масово використовувалися зруби, менш поширеними були стіни з плоту, обмащеного глиною. Покрівля, мабуть, була двосхилою, гребінь даху іноді спирався не на стіни, а на два стовпи, вко­пані за межами котловану. Дерев'яну основу покрівлі часто засипали зверху шаром землі чи глини.

Житла роменської культури в цілому подібні до волинцевських і відрізня­ються від них лише деталями. Вони дещо глибші, стіни напівземлянок часто облицьовані колодами, укріпленими вертикальними стояками. Печі, вирізані в материкових останцях, мали здебільшого кубоподібну форму (рис. 24).

Окрім жител, на поселеннях зафіксовано господарські споруди і ремісничі майстерні.

Певні відмінності простежуються і міме поховальними обрядами волинцев­ської і роменської культур. У першому випадку це тілоспалення на стороні з подальшим похованням залишків кремації в урнах разом із особистими речами (Волинцеве, Сосниця, Лебяже 3). Інвентар представлено металевими брасле­тами, скляними намистинами, фрагментами кольчуги, піхов меча тощо. Урни супроводжувалися посудинами-стравницями і встановлювалися під шаром дерну на безкурганних могильниках. Кожне з урнових поховань, досліджених поблизу сіл Малі Будки та Константинів, було огороджене товстими кілками.

Роменські поховання вивчені краще, вони здійснені під курганними насипа­ми заввишки 1,5—3 м й діаметром 5—12 м. Зафіксовано три основні типи ритуалу: урнові кремації, тілоспалення на місці й трупопокладення.

Основу волинцевського керамічного комплексу становлять ліпні горщики з яйцеподібним корпусом і чітко профільованою верхньою частиною, орнамен­товані вдавленнями по вінцях.

Доволі широким асортиментом представлено залізні сільськогосподарські та ремісничі знаряддя, побутові речі. Це — наральники різних типів, чересла, сер­пи, коси-горбуші, мотижки, сокири, тесла, ковальські кліщі, різці-ложкарі, ножі, шила, риболовецькі гачки та ості, кресала, деталі дерев'яних відер та ін. Зброя — наконечники стріл, дротиків та списів, бойові ножі та сокири, шаб­ля, уламок меча, фрагмент кольчуги. З каменю виготовлено жорна, точильні бруски, із глини — пряслиця, ливарні форми, із кістки — різні проколки, ко- чедики тощо (рис. 26).

Хронологічні рамки існування волинцевської культури визначаються у межах VIII cm. за численними датувальними речами з комплексів, а також за її по­зицією між попередніми пеньківськими та колочинськими старожитностями і наступною роменською культурою.

Згодом на основі волинцевської виникає роменська куль­тура, що, своєю чергою, стає одним із компонентів формування давньоруської культури. Вважається, що їхніми носіями були північно-східні східнослов'ян­ські угруповання — сіверяни, котрі, за літописом, мешкали на Десні, Сеймі та Сулі, тобто по сусідству з хозарами, а потім увійшли до складу Київської Русі.

 

 

61.Стародавній Київ за археологічними даними.

62.Археологія доби козацтва.

63.Зв’язок археології з іншими науками. Методи природничих наук в археологічних дослідженнях.

64.Методика дослідження курганів.

65.Методика дослідження ґрунтових могильників.

66.Методика дослідження поселень та городищ.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти