ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Шлях до хліба й вугілля пробито.

Діставши силою обуреного балбачанівщиною та петлюрівщиною українського селянства та робітництва владу майже на всій українській теріторії, російські комуністи тим самим дістали повну волю й змогу розвивати революцію на Вкраїні й творити основи нового ладу.

Можливости вони мали величезні. За них була вся сільська голота, весь мійський пролетаріат, за них були українські військові частини, що перейшли на їх бік через політику отаманщини (таращанська дівізія, повстанські частини Григор'єва й т. п.), за них були навіть дрібноміщанські елементи міст, як хвалився голова радянського Уряду X. Раковський. Отже лишалось тільки використати цей настрій, зрозуміти складові чинники революції, згармонізувати їх, збити в однолиту силу й розвивати в відповідному напрямі далі.

Але російським націоналістам-комуністам як раз забракло найголовніщого: розуміння української революції. Так само, як і в перший свій прихід на Україну, вони й тепер з'іґнорували місцеві умови життя, підвели весь рух під руську мірку й відповідно до того стали впихати життя в свої рямці. Пхали до того, що рямці луснули й довелося тікати від хвиль життя, що полилося через ті вузькі й калікуваті рямці.

Основною хибою й помилкою руських комуністів була їхня націоналістична, імперіалістична політика, - пятаковщина.

Все, чого боялася Директорія й про що була полеміка між нею й Радою Народніх Комісарів по радіо, все те здійснювалось з захопленням влади руськими комуністами до літери.

Насамперед, Директорія казала, що Російський Совітський Уряд у своїх економичних, матеріальних інтересах хоче знищити українську державність, хоче зробити з України свою колонію, хоче безконтрольно й без компенсації користуватись її добром. Через це він хоче всю владу віддати одній частині робітництва й то переважно складеній з зайшлих елементів.

Н. Комісар закордонних справ Чічерін, пригадаймо собі, дуже тими закидами обурювався й казав, що ніяких замахів на укр. державність у них немає, що совітська влада є влада революційного пролетаріата й незаможного селянства, що взагалі російський совітський уряд ніякої участи в боротьбі проти Директорії не бере й ніяких своїх військ не посилає на українську теріторію, що вся справа боротьби є справою українського селянства й робітництва.

Що до участи російських совітських військ, то я вже вище показав, що заперечення комісара Чічеріна цілковито розходилося з дійсностю. "Правда" ж, орґан Центр. Комітету Російської комуністичної Партії, такими недвозначними словами це підтвержувала: "В тяжкій і крівавій боротьбі вона (червона армія) пробила шлях до хліба, бо вона взяла Україну. Вона проклала шлях до вугіллю, бо вернула робітничій клясі три четвертини Донецького басейну".

Як раз слово в слово те, що казала Директорія, а саме: "Директорія ясно бачить мету Уряду Народніх Комісарів: йому необхідно за допомогою цих "большевицьких совітів" захопити багату хлібом, вугіллям та инчими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських імперіалістів".

Отже участь російського совітського Уряду в завойованню України не підлягає сумніву. Мета також ясна: хліб і вугіль.

2. Надзвичайна аналоґія "або" заповіт цариці Катерини.

Але щоб мати вільну руку в користуванню цим хлібом і вугіллям, треба мати на Україні свою владу. Та не тільки соціально свою, але й національно. Треба весь державний і господарський механізм України зробити своїм.

І цілком натурально, що Український Совітський Уряд наставляється свій, з своїх аґентів. Головою Уряду призначається X. Раковський, член російського уряду, бувший голова мирової російської комісії на Україні під час гетьманщини. Инчими членами українського уряду призначаються також у переважній більшости члени російського уряду або руської комуністичної партії. Таким чином урядова державна машина забезпечена-вона буде цілком своєю, слухняною й безконтрольною. Шлях до хліба й вулліля не тільки пробито але й умощено.

А щоб уже не було ніяких навіть формальних перешкод, то цим урядом, ніким не вибраним, призначеним Москвою, без згоди й санкції українського робітництва й селянства касується державна суверенність і незалежність України й декларується федерація з Росією.

Таким чином перший пункт наміченої Директорією діяльности російського Уряду на Вкраїні було блискуче й точно виконано. "Все це вирішає наперед об'єднання української республіки з Совітською Росією на засадах соціалістичної федерації, форми якої буде встановлено повноважним 3 всеукраїнським з'їздом рад". (Декларація Тимчасового Робітниче-Селянського Правительства України 14 лютого 1919 року).

Се-б-то Російський Соціалістичний Уряд почав тим, чим кінчив російський гетьмансько-чорносотенний: "федерацією".

Мало того: вся картина національної політики руських націоналістів-соціалістів у всіх своїх методах і навіть арґументах до того подібна до бувшої політики руської буржуазії й чорносотенства на Україні, що навіть сміх бере, коли зрівнюєш.

Почнемо це цікаве порівнання згори до низу.

Руська буржуазія, захопивши владу за допомогою чужої сили, (німецького війська), не сміючи виступити проти неї, спочатку урочисто признає самостійність, суверенність української держави, "вплоть до отдєленія". Потім, коли обставини міняються, коли являється змога цю суверенність розтоптати й одшпурнути ногою, руська буржуазія моментально це робить і проголошує "федерацію".

Руські соціалісти, не маючи змоги побороти ту саму ворожу силу, що підтримувала суверенність України, признають її незалежність і самостійність, (після того, як за першого свого наступу були скасували її). Обставини міняються, суверенність стає на перешкоді й одкидається ногою: з'являється так само "федерація".

Як же принаймні розумілася руською реакцією й руським комунізмом та "федерація"? Які норми й засади було вироблено тими, хто проголошував федерацію? В якому відношенню мала стояти Україна до Росії? Чим забезпечувались федеративні права одного й другого орґанізму?

Про це нічого не було сказано ні реакцією, ні комунізмом. І тою й другим було тільки декларовано прінціп федерації, в дійсности ж провадився прінціп "єдіной-нєдєлімой", провадився собі без усяких норм і засад, як за добрих старих часів царизму.

Отже в прінціпі їхної "федерації" також ніякої ріжниці не було.

Підемо далі.

Є "федерація". Чудесно. Припускається, значить, що одне державне тіло (Україна) через якісь причини й умови не може цілковито злитися з другим державним тілом (Росією) і повинно мати якусь свою окрему конструкцію. Ця окремішність виявляється в формі окремого Уряду й усього державно-урядового апарату.

Що ж мало бути основою цієї хоча би "федеративної" окремішности?

І руська реакційна буржуазія, й руський комунізм, проголошуючи суверенність України, в основу цього проголошення клали "право самоозначення націй" "вплоть до отдєлєнія". Се-б-то, носієм української суверенної державности признавалася українська нація. І суверенність та була з погляду тих і других необхідна в інтересах цієї нації.

Добре. Суверенність міняється на "федерацію". Хай так. Але треба думати, що й ця форма державности визнається через те, що українська нація є окремий орґанізм, одмінний від Росії якимись своїми якостями, з яких найпершою має бути одмінна національність цього орґанізму.

Здається, теоретично, це так. І заяви як руського чорносотенства, так і руського комунізма немов би це підтвержували.

Але коли приходило до життя, то й у того й у другого виходило "якесь" чудне змішування в одну купу двох національностей і та купа "через щось" і в реакції й у комунізма прибірала один кольор: руський.

І мимоволі згадується тут один наказ Катерини ІІ, який став немов заповітом усіх руських урядів.

Ось він:

"Секретна інструкція Катерини ІІ до князя А. М. Вяземського, президента сенату, міністра юстіції й т. п. 1764 рік.

"(Треба [документ цей. Автор] знищити.)

"Думка, що вони (малороси) є нація абсолютно відмінна від нашої, є аморальна... Боріться з їхніми фальшивими, непристойними республіканськими ідеями.

"Малоросія, Лівонія й Фінляндія суть провінції, які управляються своїми власними законами, що були їм забезпечені; було б дуже нетактовним скасувати їх усі відразу; було б більш ніж помилкою, я сказала б справжньою глупотою, називати їх чужинцями й поводитись з ними як з такими... треба примусити їх самим делікатним способом зрусіфікуватись".

("Архів Сенату" т. 102 ст. 406.)

І от цей заповіт ретельно, в подробицях зовсім не "делікатно" переводився в життя. Але підемо далі в порівнянню цих "делікатних способів" двох соціально - протилежних урядів.

Буржуазна реакція, захопивши владу, складає Уряд української напівмонархичної держави й якимсь дивом цей Уряд виходить не українським, а руським.

Захопивши владу, руські соціалісти складають Уряд української соціалістичної Республіки й знов так само "через щось" він виходить не українським, а руським.

Склавши руський уряд, реакційна буржуазія, розуміється, не може провадити державної роботи на українській мові. Через те українська мова, як мова української держави, касуєтся і заводиться "рівноправність" двох мов - руської й української. Фактично ж заводиться мова руська, нею провадиться все діловодство, нею говорить увесь уряд, українська ж висміюється й називається "собачою".

Те саме робить руський совітський Уряд української Республіки. Точнісенько те саме. Ось декільки прикладів.

Комісар головної військової санітарної Управи пише листа (№ 3453, 10 лютого) до Комісара Головного Інтендантського Управління. Пише на мові української держави, се-б-то по українськи. Ад'ютант Начальника ґарнізона м. Київа кладе на цьому листі таку резолюцію:

"Комисару. Въ советской Россіи пишутъ только русскимъ языкомъ, расходовать народныя деньги не разрешаются для найма переводчиковъ. Прошу писать по русски. Адъютантъ (Підпис)".

А от також досить недвозначний зразок "рівноправности":

"Изъ Харькова № 1077, 30, 18, 17, 24.

Циркулярно.

Завгубпочтель Харьковъ, Кіевъ, ЕкатеринославЪ, Полтава, Черниговъ и Испот Харьковъ, Кіевъ.

Предлагаю дать распоряженія соответствующимъ учрежденіямь, чтобы все делопроизводство и служебныя сношенія велись исключительно на русскомъ языке.

№ 1362. Завпотель Украины Кролевецкій".

Наводити всі приклади це значить скласти цілий том подібних розпоряджень.

Та чого треба кращого: голова українського Совітського Уряду робить свою декларацію в Раді робітничих депутатів (13 лютого) і заявляв: "Декретування української мови яко мови державної є реакційним заходом. Кому це потрібно? Тій імпровізованій інтеліґенції та бюрократії, яка творилася самостійною Україною?"

І тут же приводить лист якогось українця селянина, в якому селянин признає себе руським. На підставі цього непереможного арґументу заведення української мови яко державної вважається реакційним учинком, або, як казала імператриця Катерина, "аморальним".

А в додаток пренаївно й прецінично заявляється: от же я, мовляв, голова українського уряду, а по українськи ні слова не вмію й сам є румунський інтернаціоналіст.

Але, очевидно, не покладаючи багато надій на добровільне признання з боку українців такої "рівноправности", "українським" урядом видається наказ, на підставі якого отим ад'ютантам і завпотелям дається право винних у веденню національної аґітації арештовувати й карати 5 роками тюрми, а за аґітацію в військах і на фронтах - розстрілом.

Треба признатись, що руська реакційна буржуазія при гетьманщині ще не встигла так виразно поставить питання мови й так поважно "обґрунтувать" його, як це зробили руські соціалісти.

В питанню про школу, натурально, теж ніякої ріжниці в Уряду Раковського з Урядом Лизогуба та Гербеля не було: "рівноправність" мов, або як скаже саме населення, - українська чи руська.

А конкретно такий знаменний і характерний факт.

Проголосивши "федерацію" й "рівпоправність" школи, гетьмансько-руська добровольча офіцерня виганяє Український Державний Універсітет з його помешкання й робить собі з його казарми.

Теж саме робить червона армія. В початку березня 24-а авіаційна рота забірає будинок Українського Універсітету для своїх потреб, не зважаючи ні на які протести й прохання студентів і адміністрації Універсітету.

Це в справі вищої школи, в центрі, в столиці. А що ж то за "рівноправність" на провінції була, можна собі уявити.

Отже аналоґія між червоною й чорною "рівнонравностями" - повнісенька.

Але ж чекайте: здається, з цього приводу Російський Совітський Уряд устами Нар. Комісара Чічеріна говорив колись щось дуже катеґоричне й рішуче. Здається, в радіотелеґрафичній полеміці з Директорією він так казав:

"Нам далі відомо, що в цих закликах (Директорії) Совітська Росія обвинувачується в бажанню подавити самостійність українського народу, як національности. Це обвинувачення є брутальним наклепом, бо Директорія не може не знати, що Уряд Російської Соціалістичної Федеративної Совітської Республіки не зазіхає ані трішки на самостійність України й що ще весною цього року ним було послано найгарячійше привітання самостійному Українському Совітському Уряду, який тоді сформувався".

Більше того, я скажу, - на мировій берестейській конференції Російський Совітський Уряд признав самостійність не тільки Совітської України, але й буржуазної.

Та що з того?

Директорія в деклараціях також заявляла боротьбу з буржуазним ладом. Та, очевидно, заяви й дійсність часом не сходяться одне з одним.

І чом же Уряд Рос. Сов. Фед. Соц. Республіки так само страшенно не обурився на своїх аґентів, - Пятакова, Раковського й инчих, - коли вони так рішуче підтвердили "брутальний наклеп" Директорії, коли так недвозначно "подавили самостійність українського народу, як національности"?

Я вгадую відповідь, яку придумала б Рада Народніх Комісарів, коли б захотіла відповісти: Уряд Раковського висловлював тільки волю українського пролетаріата й трудового селянства. Коли б ці кляси були зацікавлені в самостійности України, то вони, очевидно, запротестували б проти самовольної заяви пятаковщини й скасували б її. Коли б український пролетаріат і трудове селянство були зацікавлені розвитком своєї національности й забезпеченням усіх форм його, то вони, напевне, не згодились би з заявою голови свого Уряду, що признання їхньої мови в їхній державі є реакційність. Але ж вони не протестували, мовчали, значить, вони згожувались. А це знов значить, що Російський Совітський Уряд ні сном, ні духом тут не винен, - це воля самого українського народу. Адже в другій радіоноті Рос. Сов. Уряду ясно було сказано: "Тільки совітська форма влади, яка широко одчиняє дорогу самостійности робітництву та селянству, в стані забезпечити справжнє національне самоозначення трудового люду на Україні".

А совітську форму влади заведено, отже, значить, сам трудовий люд України от-так себе самоозначив. І знов таки й Рос. Сов. Уряд і його аґенти, Пятаков і Раковський, тут ні при чому, а Директорія все брехала.

Це пояснення було би досить гладеньке, коли б не було тут одного маленького ґанжу, а саме: як-раз отої совітської форми влади й не було на Україні.

3. "Наклепи" Директорії.

Дійсно, радянська (совітська) форма влади як найкраще може забезпечити й соціальні й національні форми визволення трудового люду. Але вся суть як раз у тому, що знов справдився ще один "наклеп" Директорії, з приводу якого Рада Нар. Комісарів з великим обуренням писала:

"Ми одночасно повинні протестувати проти вашого намагання представити совітську владу на Україні, як диктатуру незначної кількости мійського пролетаріата, бо совітська влада репрезентує не тільки промисловий пролетаріат, але й усе трудове селянство".

І от ця "брехня" справдилась до літери. Ніякої радянської (совітської) влади на Україні не було заведено. Ніякої диктатури пролетаріату й трудового селянства не було встановлено.

Владу всю захопила незначна купка навіть не промислового робітництва, а купка людей з Російської Комуністичної Партії. Ця влада спіралась на військову збройну силу навезених з Росії руських полків червоної армії.

Рада Народнії Комісарів у радіополеміці писала нам: "...український повстанський рух, який боровся за совітську владу на Україні, відбувався переважно по селах, у той час, як по містах мав місце страйковий рух".

Цілком справедливо. А тим часом цих селян од влади було цілком одсунено. Коли їхньою силою було здобуто владу, зараз же було навезено з Росії червоні війська, які головним чином зробились опорою тих людей, що стали при владі, а революційні маси села було одіпхнуто від творчої, активної участи в будуванню робітниче-селянської держави.

Єдиним представницьким орґаном влади на Україні була Київська Рада Робітничих депутатів. Перед цією Радою Уряд виступав, перед нею складав свої декларації, до її настроїв прислухався. В цьому орґані було представлено тільки київське робітництво без усякої участи селянства. І то переважно те робітництво, яке зголошувалось до Руської Комуністичної Партії, а не те, яке стояло за совітську владу, не належачи до цеї Партії. Всім инчим партіям, що стояли за форму совітської влади, було уділено незначний, мізерний процент участи в цьому орґані, особливо в Виконавчому Комітеті.

На місцях ніяких селянських рад не було. По селах і в повітах царювали комісари Російської Комуністичної Партії. Всі важніщі орґани урядування й посади в них було занято членами російської ком. партії, що масою наїхали з Росії. (Так само, як гетьманські "фаховці").

Всі инчі соціалістичні партії весь час домагались орґанізації радянської влади на місцях, протестували проти одволікання, кричали, нетерпеливились, загрожували. Нічого не помагало.

От, наприклад, одна з виписок з укр. ґазети, яка стояла на ґрунті совітської влади й яка переслідувалася отаманщиною за свій напрям ("Червоний Прапор", ч. 21):

"Селяне, які приїхали на ґуберніяльний з'їзд, розповідають, що в селах і в багатьох повітах зараз немає ніякої влади й, не маючи ґазет і відомостей про те, що робиться й що робити, вони сидять собі й ждуть поради.

Але час зараз такий, що в безвластю довго не всидиш. Бо всякий, що має якусь зброю, зараз же себе проголошує владою й, не зважаючи на те, чи довго йому приходиться панувати, він так переколотить селян своїми вчинками, що останні нових заступників влади зустрічають уже з лопатами, вилами й иншою селянською зброєю. Самочинних владаторів тепер так розвелося, що вони прямо терорізували вже цілі села, грабуючи й нищучи реквізіціями й контрібуціями все добро й господарство трудових селян.

Звичайно, такий стан назвати нормальним і корисним для радянської влади ні в якім разі не можна, але й виходу з нього не може бути до того часу, поки не будуть орґанізовані ради на місцях, доки ці ради не візьмуть твердо владу в свої руки.

Поруч з цим негайно мусить бути переведено й об'єднання рад у повітові й ґуберніяльні центри, які вже візмуться за охорону ладу й спокою на теріторії своєї влади за допомогою центрального уряду й головних сил.

Отже найневідкладнішим зараз є з усіх завдань утворення сільських, волосних, повітових і ґуберніяльних рад, які тільки й у силі щось зробити з тим бандитизмом, самочинством і грабіжництвом, які розвиваються в цей переходовий мент. І чим швидче переведено буде орґанізацію рад на місцях, чим швидче місцеві адміністратори, коменданти й комісари перейдуть під відчотність рад - чим швидче радами на місцях орґанізовано буде одряди доброї охорони, тим більше впливу матиме в цілому радянська влада й тим твердіща й роботоздатна вона буде в усіх галузях будівництва нового соціалістичного ладу.

Але з цією роботою не в силі справитися одна комуністична партія, а для цієї орґанізаційної будівничої роботи мусить стати само робітництво села".

Цих рад не було утворено. Російська комуністична партія уперто уникала цього. Вона знала, що заведення справжньої радянської влади зразу спинить панування руської нації. Пятаковщина ж цього допустити не могла.

І надзвичайно цікаве з цього погляду таке явище. Коли пятаковщина була змушена одступити трохи з своєї диктатури й злегка хоч для форми наблизитись до справжньої диктатури пролетаріата й трудового селянства, як відразу дістала доброго ляпаса по своїй націоналістичній фізіономії.

В початку марта 1918 р. (в Харькові, а не в Київі) було скликано 3-й з'їзд рад робітничих і селянських депутатів. Пятаковщина зробила все, що могла, щоб цей з'їзд був як найслухняніщий. А могла вона зробити багато, маючи в своїх руках усі урядові апарати й засоби.

Насамперед, це був з'їзд не рад, бо ніяких рад на місцях, особливо по селах, як сказано, не було. Просто робітництво, селянство й військо вибірали своїх представників на з'їзд. (Так само, як і на Трудовий Конґрес). При чому цікаво те, що від волости, (яка б кількість людности ні була у волости), вибірався один представник, від 10.000 робітників також один і від 1000 червоноармейців теж один. А до цього треба зауважити, що червона армія складалася в більшости з руських полків, привезених з Росії. Нарешті, треба взяти на увагу, що з усієї України могли вибори одбутися більш-меньч нормально в трьох-чотирьох ґуберніях, та й то не скрізь.

Все це може дати уяву, який то мав бути з'їзд, на якому долю України мали рішати також курські й рязанські червоноармейці.

І не зважаючи на це, не зважаючи на всі заходи урядової руської ком. партії й усієї пятаковщини, 3-й з'їзд рад не тільки не ухвалив проголошеної Раковським "федерації", але настрій його був на диво пятаковців такий "реакційний", самостійницький, що можновладці не насмілились навіть поставити питання про федерацію. І з приводу міжнародніх відносин України з'їздом було винесено цілком справедливу постанову про необхідність світового союзу всіх соціалістичних республік.1

Але ця постанова, розуміється, ані трішки не перешкажала диктатурі пятаковщини й на далі. (Як не завадила вона Виконавчому Комітетові цього з'їзда, складеному, розуміється, з руських комуністів, декларовану федерацію перевести в договір з Російською Сов. Республікою [18 березня]). Так само на місцях самочинничали комісари, так само невеличка частина робітництва користувалася довіррям влади й так само всі инчі трудові кляси даремно домагалися тої обіцяної Чічеріним форми совітської влади, яка, як він сам казав, "тільки й є в стані забезпечити справжнє національне самоозначення трудового люду на Україні".

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти