ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Замісць державности - петлюрівщина.

А що ж робила українська влада, "міністри", українська партійна демократія?

А що вона могла робити, як не те, що й увесь час свого нещасного заручення з своїм "героєм" отаманом: бідкалась, жахалась, обурювалась, благала, виносила резолюції, постанови, знову благала-молила й усякими способами силкувалась як небудь доказати єврейству, Европі й усьому світові, що то не "соціалістичний" уряд український винен, не українська "соціалістична" демократія, а ... стихія, темнота й провокатори.

І коли руські чорносотенці, кадети, праві есери, коли деякі єврейські демократичні течії, коли руська й навіть українська соціалістична й комуністична преса, вірячи не цим заявам і словам українського уряду й кам'янецької демократії, а фактам і подіям, скрізь - за кордоном, у Росії й на Україні, навіть на Соціалістичному II Інтернаціоналі - доводили, що винна українська демократія й її "погромщицький" Уряд, то, признаючи всі инчі хиби й того Уряду й тої демократії, треба як перед усім світом, так і перед своїм народом і нашою історією скинути з них цю тяжку пляму й отверто, виразно сказати, хто саме з українського громадянства винен за ті факти й події,

Ні український Уряд, ні українська урядова демократія, коли хто з них і хотів це сказати, то не міг того тоді зробити, не роблячи одночасно шкоди своїй нац.-державній справі, як вони її розуміли.

Навпаки, така як раз зла іронія долі, що як раз того чоловіка, який був найбільше винний за ці злочинства, бідна хуторянка, що так жалілась на реакційне отаманодержавіе, мусіла найбільше вихваляти, мусіла виставляти його цілковиту непричастність до цих явищ, його демократичність, його гуманність, його геройство і т. п. Бо силою незалежних ні від хуторянки, ні від цього чоловіка обставин, він опинився на чолі "верховної влади", він ніби сімволізував українську міщанську державність, він ніби являвся олицетворінням боротьби українства за своє національно-державне істнування.

І такий глум нашої історії, що цьому випадковому, незначному й шкодливому чоловікові навіть ті, які добре знали його, які навіть не поважали його, мусіли утворювати популярність як на Вкраїні, так і в Европі. Всі удари всіх ворогів українства насамперед зверталися проти тої особи, що стояла на чолі влади, се-б-то проти особи Петлюри. І чорносотенці, й кадети, й так звані руські "праві соціалісти", й навіть большевики, всі старались представити перед своїми течіями Петлюру таким або таким. А цим самим, розуміється, представлялась у цьому ж світлі й уся українська справа. Отже кожний "урядовий" хуторянський українець уважав за свій патріотичний обов'язок одбивати всі удари ворогів українства, а тим самим, у свою чергу, (правда чи не правда, вірив сам чи не вірив) представляти Петлюру в протилежному, хорошому світлі. І натуральна річ, фарб для цього не шкодувалось ні з одного, ні з другого боку.

Так, наприклад, чорносотенці й денікінці старались скрізь, а особливо за кордоном виставити Петлюру авантюристом, бандитом, пройдисвітом. Вигадували йому ріжні, в очах цих людей "низькі" професії, називаючи то банщиком, то конторщиком. (В дійсности останніми часами до війни С. Петлюра служив бухгалтером в одному з московських банків).

Українці ж (усі закордонні посольства, місії, комісії й т. п. інстітуції) витрачали величезні гроші на вміщення в европейських ґазетах статей, телеґрам і заміток, в яких Петлюру виставлялося, як "ґенералісімуса укр. респ. військ", як "національного героя", як "непохитного борця за волю України". І називали його й "українським Ґарібальді", і "українським Леонідом при Фермопілах" і, здається, навіть "українським Наполеоном". Щоб побити "наклепи" руських і польських ворогів, що доводили Антанті, ніби Петлюра большевик і ґерманофіл, українці з запалом доказували, що Петлюра - найвірніщий слуга Антанти й найкращий оборонець Европи від революції, що тільки він здержує своїми грудьми большевизм і не пускає його до антантських країв.

А щоб наочніще представити, який то є "український національний герой", сімвол нашої нації й державности, українські закордонні видавництва видають портрети С. Петлюри, в ґенеральському мундирі, в рямці з гармат і гетьманських ознак: булави, бунчука і т. п. аксесуарів "отаманодержавія".

На Україні ж, побиваючи аґітацію большевиків і денікінців, так само й партійна й не-партійна, але патріотична українська дрібно-буржуазна демократія всякими способами старалась розписувати як найкраще Головного Отамана, свого "лицаря", "вождя", "непохитного борця", "героя", "батька" і т. п.

Розуміється, серед цих славословців були люди, які й щиро це робили, які не знали С. Петлюри, які вірили по обивательськи в чутки, на яких популярність впливає гіпнотизуюче. Їхня безкритична, вузенька псіхіка потребувала якогось фетіша, перед яким вона могла би преклонятися. То инча річ, що той самий обиватель, як дикун, незадоволений на свого фетіша, виструганого ним самим з дерева, буде потім бити й обпльовувати його. Тепер він уклонявся йому, бо така є потреба слабих душ.

А крім того, С. Петлюра був яскравим, виразним втіленням обивательського, міщанського світогляду, отої дрібно-буржуазної безпрінціпности, закоріненого консерватизму, що легко переходить в активну реакційність, тої міщанської побожности перед великою буржуазією, перед показним, парадним блиском паразітарних кляс. Вони, ці щирі обивателі-славословці вихваляли його не за страх, а за совість, як сімвол власної їхньої міщанської істоти, як виразний, свій власний тип.

Були, натурально, й славословці-підлизи, які за те славословіє діставали від Головного Отамана й гроші, й посади, й усякі инчі "лакомства нещасні". Деякі славословили просто від страху, бо не славословити Петлюру, це значило, бути проти "нашої державности", а хто був проти "нашої державности", той підлягав карі спеціального наказу, виданого Головним Отаманом.

І таким чином, з усіх цих причин, глибших, поважніщих і дрібніщих, щиро й нещиро, але без усяких заслуг з боку цього "лубочного героя", як його називали, йому роздували, як пузирь, популярність, роздували, не клопочучись про те, що пузирі, звичайно, лускаються й від них потім лишається невеличкий, зморщений, поганенький клаптик чогось невиразного.

І не диво, що серед того селянства, яке було невдоволене большевиками чи Денікіним, роздуте такими способами ім'я "батька Петлюри" було сімволом визволення від усякого лиха. "От коли б прийшов Петлюра".

А така популярність серед "народа" знов таки надавала С. Петлюрі ще більш "отамано-державія", безвідповідальности, манії ґрандіоза, а з другого боку ще більш страху за свою популярність і бажання за всяку ціну не настроїти проти себе нікого, а особливо отаманців, усіх отих Шапул, Симосенків, Ангелів. І фатально, неминуче одно за одно зачіпалось і тягло за собою свої наслідки.

А нещасна національно-міщанська партійна, "керуюча" демократія, зв'язана з одного боку цією популярностю, а з другого скута "нашою державностю", хоч і бачила, хоч і розуміла всю нікчемність, шкодливість і злочинність цього чоловіка, нічого не в силі була зробити.

Він же, знаючи любов бідної хуторянки до своєї національности, знаючи, що з цієї любови вона може все витерпіти, шантажував і спекулював на цій любови ще більше, ніж у Київі. До того ж він знав і ту скруту, в якій була хуторянка: куди вона могла подітися? До большевиків не піде, до Денікіна тим паче, отже хоч-не-хоч мусить бути тут, мусить усе зносити. Більше того: вона мусіла, як сказано, навіть вихваляти його, славословити його, підносити його ім'я яко мога вище, бо петлюрівщина й "наша державність" були вже неподільні.

От-така буває злісна, глузлива гра історії. Неначе за кару бідній хуторянці: на, маєш собі Петлюру, коли не хотіла мати дійсно-народньої, дійсно-національної, своєї державности. На, кривись од огиди, кричи від обурення, плач від сорому, а не смій одкидати від себе цей ганебний хрест свій, цілуй його, шануй, падай на коліна перед ним, бо це тобі вся твоя державність.

 

------------------------------------------------------------------

[1] Підтверження цього можна знайти в статті члена Особливої Слідчої Комісії ("Визволення" № 25, 20 липня). В цій статті член комісії інформує читачів ґазети про те, що 27 травня було затвержено закон про "Особливу Слідчу Комісію", яка мала своїм завданням: "а) всесторонне розслідування проти-єврейських погромів на теріторії України й злочинної аґітації проти єврейського населення, і б) виявлення винних та притягнення їх до карної відповідальности". І член комісії вкінці своєї статті погрозливо каже: "Ті, хто раніш робив своє ганебне діло в свідомости повної бозкарности в цей час, коли вони будуть знати про кару, яка їм загрожує, примушені будуть опустити руки, що піднялись для удару й закрити вуста, що розкриті були для погромного заклику. Коли Феміда раніш німувала, то в цей час вона буде говорити всією змогою свойого грізного голосу".

Отже член цієї грізної комісії цим наївно заявляє, що до сього часу (до 20 липня) "Феміда німувала", що погромщики "робили своє ганебне діло в свідомости повної безкарности" й що тепер, від 20 липня, Феміда буде грізно говорити.

І цікаво, що Феміда устами цього члена комісії заговорила тільки 20 липня, коли заговорив і Головний Отаман, після того, як євреї присяглись "стати на активний шлях допомоги", що до 27 травня ніяких навіть комісій не призначалось, а з 27 травня до 20 липня ця Феміда "через щось" німувала.

[2] І це було також причиною того, що С. Петлюра ні за що не хотів чіпнути Балбачана, коли той виробляв свої соціальні й державні злочинства на Харьківщині, і так рішуче убив його, коли той зробив замах на його особисту владу.

[3] От маленький виривок з таких отаманських "творів". Укр. Тел. Аґенство оповіщає (4-VII) людність про те, що Головний Отаман Петлюра прислав Прем'єр Міністрові й инчим властям телеґраму, в якій, мовляв, говориться, що "Головний Отаман знає факти, коли представників єврейського населення, яке допомогало нашому війську й лояльно підтримувало законну республіканську владу, вороги нашої держави комуністи большевики (!) розстрілювали, насилували жінок і дітей, чинили погроми єврейського населення й забірали останні матеріальні засоби до життя"...

pin=44 РОЗДІЛ XIV.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти