Сухомлинському вдалося створити ініціативний колектив однодумців, які в своїй педагогічній діяльності прагнули реалізувати ідеї всебічного виховання дітей. Найбільш відомі серед праць В.О. Сухомлинського “Серце віддаю дітям”, “Павлиська середня школа”, “Народження громадянина”, “Сто порад вчителю”, “Батьківська педагогіка” та ін.

В основу всіх педагогічних завдань був покладений принцип гуманізму. В.О. Сухомлинський на практиці застосував систему оригінальних методів, прийомів та форм навчання та виховання школярів, в основу якої покладено розвиток їх творчих, інтелектуальних та фізичних здібностей (уроки мислення, організація атмосфери постійної творчості, розумна роль оцінки, діяльність психолого-педагогічного семінару тощо).

12.. Предмет і завдання дидактики. Основні категорії дидактики. Актуальні проблеми дидактики в умовах відродження національної школи України.

Дидактика (гр. didaktikos — повчальний) — галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти, навчання, а також виховання у процесі навчання.Термін «дидактика» вживають у педагогічній літературі з початку XVII ст. До широкого вжитку його ввів Я.-А. Коменський. У книзі «Велика дидактика» він розробив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчання, вперше обґрунтував класно-урочну форму навчання. Весь процес навчання, на його думку, повинен спиратися на чуттєвий досвід. Французькі просвітники XVII ст. Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій, Д. Дідро, А. Гольбах та ін. виступали за поєднання навчання з ремісничою працею, за активізацію навчального процесу, опору на досвід і спостереження учнів, критикували зубріння та орієнтування на голі книжні знання. Німецький педагог Й.-Ф. Гербарт особливого значення надавав проблемі виховуючого навчання, у процесі якого розвиваються емпіричний, естетичний, спеціальний та релігійний інтереси. Навчання, на думку Ф.-А.-В. Дістервега, є активним процесом, який розвиває пізнавальні здібності учнів і сприяє формуванню в них самостійності та ініціативи. К. Ушинський обстоював думку, що кожен народ має право на школу з рідною мовою навчання, створив цілісну дидактичну систему, визначив основні шляхи і засоби розвиваючого навчання. Предметом дидактики на всіх етапах її розвитку був зміст освіти підростаючого покоління і організація процесу, що забезпечує оволодіння цим змістом, а саме:

- визначення мети і завдань навчання; - окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства; - виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу, спеціальної пошуково-експериментальної роботи; - обґрунтування принципів і правил навчання на основі його закономірностей; - вироблення організаційних форм, методів і прийомів навчання; - забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання.

Основними категоріями дидактики є «навчання», «освіта», «викладання» (діяльність педагога в процесі навчання), «учіння» (процес пізнавальної діяльності учнів), «принципи навчання», «форми навчання», «методи навчання» і «засоби навчання».

Актуальні проблеми дидактики на сучасному етапі.

У період розбудови української національної школи, крім удосконалення змісту навчання, модернізації його форм і методів, важливо оптимізувати процес навчання. Усе це має відбуватися водночас з інтенсифікацією процесу навчання. Актуальними нині є також посилення міжпредметних внутріпредметних зв'язків, що дає змогу заощаджувати навчальний час і ефективніше формувати науковий світогляд спираючись на філософську ідею єдності предметів і явищ. Завдання сучасної дидактики полягає в забезпеченні ефективного навчання, духовного збагачення дитини, розвитку її активності, таланту, творчого потенціалу, здібностей до самостійного надбання нових знань, а також устворенні умов для самореалізації. Цьому, за твердженням В. Лозової, сприяють такі методологічні підходи до навчального процесу:

- гуманізація. Передбачає духовно-особистісну спрямованість кожного навчального предмета, формування стосунків між учнями, учителями й учнями на основі поваги, довіри, чуйності, уваги, співчуття, віри в позитивність дій людини;

- аксіологічний підхід. Забезпечує вивчення явищ з метою виявлення їх можливостей

задовольняти потреби людини, розв'язувати завдання гуманізації суспільства, в якому

людина є найвищою цінністю;

- особистісний підхід. Вимагає визнання особистості як продукту соціального розвитку, носія культури, інтелектуальної і моральної свободи, права на повагу, що передбачає опору на природний процес саморозвитку здібностей, самовизначення, самореалізацію, самоутвердження, створення для цього відповідних умов;

- діяльнісний підхід. Спрямований на організацію діяльності суб'єкта, яка б забезпечувала його активність у пізнанні, праці, спілкуванні, саморозвитку;

- ресурсний підхід. Зосереджений на питаннях організація навчання, орієнтованого на

виявлення і розвиток потенційних можливостей кожного учня;

- системний підхід. Розглядає навчання як цілеспрямовану творчу діяльність його суб'єктів, у якій мета, завдання, зміст, форми і методи навчання та інші його компоненти взаємопов'язані;

- синергічний підхід. -самореалізація і саморозвиток особистості здійснюються на основі постійної взаємодії із зовнішнім середовищем, що зумовлює становлення її нових якостей;

- компетентнісний підхід. Передбачає аксіологічні, мотиваційні, рефлексивні, когнітивні, операційно-технологічні та інші результати навчання, що відображають розширення не лише знань, умінь і навичок, а й досвіду емоційно-ціннісного ставлення.

13. Загальна характеристика навчання як виду пізнавальної діяльності учнів.

Викладання та учіння - дві сторони процесу навчання.

Навчання — це педагогічний процес, у ході якого учні оволодівають не лише різноманітними знаннями, вміннями і навичками, а й розвивають свої розумові сили, проходять шлях від незнання до знання. З історії розвитку світової педагогічної думки відомо, що педагогів і психологів у процесі навчання в першу чергу цікавила діяльність учня — учіння, його структура, природа, механізми здійснення. Я.Коменський розглядав учіння як придбання знань із різних наук і умінь розв´язувати різноманітні завдання й виконувати дії з використанням знань. Знання розглядались частково як чуттєві уявлення, а особливо як поняття і їх системи. Головними компонентами учіння, за Я.Коменським, є розуміння, заучування напам´ять, мовна і зовнішня маніпулятивно-ручна дія. Розуміння він уявляв як пізнання, в якому виділялося два ступені: чуттєвий і раціональний. На чуттєвому ступені використовуються відчуття, сприймання, уявлення. Раціональний ступінь ґрунтується на мисленні. Великий вітчизняний педагог К. Ушинський (1823-1872) розрізняв два види учіння: учіння з одержанням знання від учителя та учіння шляхом розв´язання проблеми. А.Дістервег розрізняв процеси учіння і процеси розвитку, які відбуваються в учінні. Учіння дає матеріальний ефект навчання — знання, уміння, навички. Розвиток — за ним, це тренування і вдосконалення мислення, мови, довільної уваги, здібностей. "Засвоювати і досліджувати предмет за допомогою розуму" — це і є, власне розвиток, на думку А. Дістервега. Він виділяв два методи навчання: повідомляючий метод (науковий) і елементарний (розвивальний) метод. Під час навчання за допомогою першого методу учитель викладає матеріал, учні його сприймають рецептивно, включаючись, дотримуючись думки учителя. Другий метод- учні виходять із певних положень, досліджуючи їх, або те, що випливає з них, і одержують істину шляхом власних роздумів, дослідження, вивчення. Навчальний процес є активною взаємодією між учителем і учнем, яка складається з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учіння. Викладання — діяльність викладача в процесі навчання, під час якої він ставить перед учнями (студентами) пізнавальні завдання, повідомляє нові знання, організує спостереження, лабораторні і практичні заняття, керує їх самостійною роботою, перевіряє якість знань, умінь і навичок. Результативність його залежить як від умінь і старань педагога, так і від старань учня, студента щодо засвоєння знань, тобто від ефективності учіння. Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями (студентами) знань, оволодіння вміннями і навичками. У широкому значенні учіння є оволодінням суспільним досвідом з метою його використання в житті. Вчитель може навчати безпосередньо або опосередковано (через систему завдань). Навчання - організована взаємодія вчителя і учнів, спрямована на пізнавальний розвиток останніх, засвоєння ними певних знань, умінь і навичок. Основна функція вчителя у навчанні полягає в організації пізнавальної діяльності учнів. Основними компонентами навчання є діяльність учителя, діяльність учня і зміст освіти. У структурі навчання виділяють такі компоненти:цільовий - визначення мети і завдань вивчення теми, розділу чи навчального предмета в цілому;стимулюючо-мотиваційний – формування в учнів мотивів учіння, спонукання до активної пізнавальної діяльності;змістовий – знання, уміння і навички, які застосовуються у ході навчання; операційно- дійовий – методи, прийоми, засоби і організаційні форми навчання; контрольно- регулювальний – контроль з боку вчителя і самоконтроль учнів за досягненням навчальних цілей; оцінювально-результативний – виявлення й оцінка вчителем і самооцінка учнями результатів навчання.Таким чином, за всієї різноманітності поглядів різних учених на природу і структуру учіння всі вони одностайні в одному: учіння — процес активний, а навчання — це спільна діяльність учителя й учнів, це не просто сума двох діяльностей, це їх органічна єдність.

14 .Основні етапи оволодіння знаннями. Мотивація учіння молодших школярів.

Шляхи формування пізнавальних і творчих інтересів учнів початкових класів.

Мотивація учіння - комплекс властивих учневі мотивів, які спонукають і спрямовують його пізнавальну діяльність, значною мірою визначають її успішність. Мотиви учіння поділяють на зовнішні і внутрішні. Мотив є зовнішнім, якщо основною причиною поведінки виступає отримання чого- небудь за межами самої цієї поведінки.Серед зовнішніх мотивів учіння розрізняють: широкі соціальні мотиви, що полягають у прагненні отримати знання, щоб бути корисним суспільству, в розумінні необхідності навчатись і в почутті відповідальності; мотиви самоствердження, що означають прагнення зайняти певну позицію, місце в стосунках з оточенням, заслужити в нього авторитет; мотиви соціального співробітництва, бажання підтримувати добрі стосунки з учителем і учнями в ході навчання. До внутрішніх мотивів належать спонукання, в основі яких лежить задоволення від процесу та безпосередніх результатів навчально-пізнавальної діяльності. До цього типу мотивів належать: широкі пізнавальні мотиви, що полягають в орієнтації школяра на оволодіння новими знаннями; навчально-пізнавальні мотиви, що полягають в орієнтації школярів на засвоєння способів добування знань: інтерес до прийомів самостійного засвоєння знань, до методів наукового пізнання, до способів саморегуляції та раціональної організації своєї навчальної діяльності. Наявність інтересу є однією з головних умов ефективності навчання і свідченням його правильної організації. Можна виділити декілька основних умов, які сприяють його розвитку.1.Включення учнів у самостійний пошук і «відкриття» нових знань, розв'язування проблемних завдань. 2. Навчальна діяльність, як і будь-яка інша, цікава тоді, коли вона різноманітна. 3. Для появи інтересу до знань необхідне розуміння їх корисності, важливості. 4. Чим більше новий матеріал пов'язаний із раніше засвоєними знаннями та раніше сформованими інтересами, тим цікавіший він для учнів.5. Навчання повинно бути важким, але посильним. 6. Чим частіше перевіряється й оцінюється робота школяра, тим цікавіше йому працювати. 7. Яскравість, емоційність навчального матеріалу, схвильованість самого вчителя суттєвим чином впливають на ставлення учнів до навчання. Емоційний вплив - один із потужних шляхів стимулювання пізнавального інтересу. Етапи: Сприймання - первинне ознайомлення з новим матеріалом.; Осмислення навчального матеріалу; Узагальнення, тобто виділення і об'єднання суттєвих рис, ознак предметів і явищ, здійснюється за допомогою операцій аналізу, абстрагування, порівняння і синтезу;. Закріплення вимагає осмисленого, неодноразового відтворення матеріалу по частинах або в цілому; Застосування знань залежить від специфіки навчального матеріалу і здійснюється в різноманітних видах діяльності: вправи, лаб, розв’язування задач, навчальне дослідження. Рівні засвоєння знань. Залежно від активності учнів у навчанні знання можуть засвоюватися на різних рівнях. Загалом можна виділити п'ять рівнів засвоєння знань - від найнижчого до найвищого: рівень впізнавання – відтворення нової інформації при повторному її сприйманні. рівень розуміння виявляється у здатності пояснити сутність понять, законів, правил, принципів діяльності; репродуктивний рівень виявляється у точному чи близькому до точного відтворенні засвоєної інформації. реконструктивний рівень - застосування знань, умінь, навичок за зразком чи в подібній ситуації; творчий рівень виявляється у здатності учня застосовувати засвоєні знання та уміння в новій, незнайомій для нього ситуації.

15. Основні функції навчання, його закономірності та рушійні сили.

Всебічний і гармонійний розвиток особистості передбачає єдність її освіченості,

вихованості, загального розвитку. Виходячи з мети і завдань сучасної школи, процес

навчання покликаний забезпечувати три функції – освітню, виховну, розвиваючу. Сучасна дидактика застерігає, що завданнями навчального процесу не є лише формування знань, умінь і навичок. Освіта передбачає формування не лише знань і умінь, але й певних якостей, світогляду, ідейності, моральності особистості та ін. Умовне виділення освітньої, виховної і розвиваючої функції є корисним упрактичній діяльності вчителя, особливо при плануванні завдань навчання. Освітня функція передбачає, в першу чергу, засвоєння наукових знань, формування спеціальних і загально-навчальних умінь і навичок. Наукові знання передбачають факти, поняття, закони, закономірності, теорії, узагальнену картину світу. Найповніша реалізація цієї функції повинна забезпечити повноту, систематичність і усвідомленість знань, їх міцність і дієвість. Знання повинні бути належним чином впорядковані, набуваючи все більшої стрункості й логічної впорядкованості, щоб нові знання випливали з раніше засвоєних і прокладали шлях до наступних знань. Конкретним результатом реалізації освітньої функції є дієвість знань, що виражається в свідомому оперуванні ними, у здатності мобілізувати попередні знання для отримання нових, а також сформованість найважливіших як спеціальних, так і загально-навчальних умінь і навичок. Виховна функція органічно випливає з самого змісту і методів навчання, але, разом з тим, вона реалізується і завдяки спеціальній організації спілкування учителя з учнями. Процес виховання при правильній організації негайно виявляє благодатний вплив на навчання, оскільки виховання дисциплінованості, організованості, суспільної активності та інших якостей створює передумови для більш активного й успішного навчання. При організації навчального процесу, доборі змісту, форм і методів навчання реалізація виховної функції вимагає правильного розуміння завдань виховання на тому чи іншому етапі розвитку суспільства. Важливим аспектом реалізації виховної функції навчання є формування мотивів навчальної діяльності, що визначає її успішність.

Розвиваюча функція реалізується більш ефективно при спеціальній спрямованості взаємодії учителів і учнів на всебічний розвиток особистості. Така спеціальна спрямованість навчання отримала назву "розвиваюче навчання". В контексті традиційних підходів до організації навчання реалізація розвиваючої функції, як правило, передбачала розвиток мови і мислення, оскільки саме розвиток вербальних процесів краще інших виражає загальний розвиток учня. Розвиваючий характер навчання передбачає орієнтацію на розвиток особистості як цілісної психічної системи. Усі три функції навчання перебувають у складних взаємозв'язках: одна передує іншу, є її причиною, друга є її наслідком, але одночасно й умовою активізації першопричини. Основні функції реалізуються на практиці, по-перше, системою уроків, які передбачають завдання освіти, виховання і розвитку учнів; по-друге, змістом діяльності учителя і учнів, який забезпечував би реалізацію всіх трьох видів завдань; по-третє, різноманітністю методів, форм і засобів навчання; по-четверте, в процесі контролю і самоконтролю навчання і при аналізі його результатів, причому одночасно оцінюється якість реалізації всіх функцій, а не однієї з них. Рушійні сили – протиріччя: 1- протиріччя між обсягом сусп..іст. знань і обсягом знань які засвоюють учні; 2 – між досягнутим рівнем розвитку учнів і навчальних завдань яке ставиться; 3 – між знаннями і вміннями їх використовувати; 4 – між більш

скадними завданнями і старими способами їх вирішення.

16. Принципи навчання, їх класифікація.

Принцип (від лат. principium - початок основа) – 1) першооснова, те, що лежить в

основі певної сукупності фактів, теорій, науки; 2) внутрішні переконання людини, ті практичні, моральні й теоретичні засади, якими вона керується в житті, в різноманітних сферах діяльності. Принципи навчання (дидактичні принципи) – це загальні нормативні положення, якими слід керуватися для забезпечення його ефективності; слугують основою вивчення всіх дисциплін, значною мірою визначають їх зміст, форми організації, процес і методи навчання. Загальні принципи навчання конкретизуються у вимогах більш детального характеру, які називаються – правилами навчання. Правило випливає з принципу, конкретизує його, визначає характер окремих прийомів в діяльності вчителя і учнів. Оскільки в основі принципів навчання лежать закономірності пізнавального розвитку, то знання останніх, на думку окремих дидактів, цілком достатнє для ефективної організації навчання, адже будь-який вчитель зможе самостійно вивести з них правила поведінки в конкретних педагогічних ситуаціях. Такої позиції дотримувався, зокрема Ушинський.

В дидактиці немає чітко визначеного, загальноприйнятого переліку принципів

навчання. Найчастіше виділяють: 1.принцип систематичності та послідовності (Принцип вимагає, щоб знання, уміння і навички формувались системно, в певному порядку, щоб кожний елемент навчального матеріалу логічно пов'язувався з іншим, а нові знання спиралися на засвоєні раніше і створювали фундамент для засвоєння наступних знань.); 2. Принцип доступності (Принцип доступності передбачає відповідність змісту, характеру і обсягу матеріалу, який вивчається, віковим особливостям і рівню підготовки учнів); 3. Свідомості та активності (необхідність підготовки свідомих і активних громадян держави; свідоме засвоєння знань учнями залежить від ряду умов і факторів: мотивів навчання, рівня і характеру пізнавальної активності учнів, організації навчально-пізнавального процесу і управління пізнавальною діяльністю учнів, застосованих учителем методів і засобів навчання тощо); 4. Науковості (Принцип вимагає, щоб зміст освіти знайомив учнів з об'єктивними науковими фактами, поняттями, законами, теоріями всіх основних розділів відповідної навчальному предмету галузі науки; наближався до розкриття сучасних досягнень і перспектив розвитку в майбутньому. В основі принципу науковості лежить ряд важливих положень: світ можна пізнавати; людські знання, перевірені практикою, дають об'єктивну картину розвитку світу; наука в житті людини відіграє важливу роль, що зумовлює спрямованість шкільної освіти на засвоєння наукових знань; науковість навчання забезпечується передусім змістом шкільної освіти, строгим дотриманням принципів його формування; науковість навчання спричиняється реалізацією педагогами прийнятого змісту; науковість навчання, дієвість набутих знань залежить від відповідності навчальних планів і програм рівню соціального і науково-технічного прогресу, підкріплення набутих знань практикою, міжпредмет-них зв'язків.) ; 5. Міцності ЗУН (вимагає, щоб знання, уміння, навички, світоглядні та інші ідеї були осмислені, добре засвоєні й тривалий час трималися в пам'яті. Реалізація принципу вимагає повного циклу навчально-пізнавальних дій учнів: первинного сприймання і осмислення навчального матеріалу, його наступного глибшого осмислення, запам'ятовування, застосування засвоєних знань на практиці, а також їх повторення і систематизації.); 6. Наочності (вимагає залучення до сприймання всіх органів чуття учня, включає також сприймання через моторні, тактильні чуття.).

23. Принцип доступності навчання.

Принцип доступності передбачає відповідність змісту, характеру і обсягу матеріалу,

який вивчається, віковим особливостям і рівню підготовки учнів. Доступність навчання не означає його легкості. З цим принципом в дидактиці пов'язується поступове, згідно з пізнавальними можливостями учнів, ускладнення змісту освіти й обсягу навчального матеріалу, яким необхідно оволодіти всім учням з кожного навчального предмета, ступеня теоретичної складності та глибини цього матеріалу. В 70-ті роки Л.В. Занков підкреслював, що навчання, залишаючись доступним, повинно вимагати серйозних зусиль. Лише це призводить до розвитку особистості.

Деякі правила доступного навчання:

1. Від легкого до важкого, від відомого до невідомого, від простого до складного (ЯЛ.

Коменський).2. Навчаючи, виходьте з рівня підготовки і розвитку учнів, учіть, спираючись на їх можливості. Враховуйте життєвий досвід учнів, їх інтереси, особливості розвитку.

3. Доступність, переконливість, емоційність залежать від легкості викладу і мови вчителя, тому чітко й однозначно формулюйте поняття, навчайте образно.

4. Не зловживайте довгими монологами; тонко відчувайте, що необхідно пояснити, а

що учні зрозуміють самі.

5. Головну увагу приділяйте управлінню пізнавальною діяльністю учнів: поганий учитель повідомляє істину, залишаючи її недоступною для розуміння, хороший — вчить її знаходити, роблячи доступним процес знаходження.

Предыдущая 1 234 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 Следующая