ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Тема 1. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА КРИМІНОЛОГІЇ

Тема 1. ПОНЯТТЯ, ПРЕДМЕТ І СИСТЕМА КРИМІНОЛОГІЇ

1.1. Кримінологія як наука і її предмет
1.2. Завдання і функції кримінології
1.3. Система кримінології. Кримінологія як навчальна дисципліна
1.4. Кримінологія в системі наук. Зв’язок кримінології з правовими та іншими науками

Завдання і функції кримінології

Найголовніше практичне завдання кримінології — виявляти шляхи стабілізації злочинності, зменшувати її розміри й небезпеку. Окремі найнебезпечніші й особливо поширені злочини потребують найпильнішої уваги. На сучасному етапі розвитку нашої держави з'являються нові види злочинів — організована злочинність, що охоплює такі транснаціональні види злочинної діяльності, як незаконне вивезення сировини, наркобізнес, торгівля зброєю й людьми, злочинна корупція, екологічні злочини.
На подальший розвиток очікують такі нові напрями кримінології, як родинна (яку активно розроблюють на Заході в аспекті злочинів серед членів родини), екологічна, а також традиційні напрями кримінологічної характеристики злочинності молоді й неповнолітніх, насильницької злочинності. Останніми роками кримінологи багато уваги приділяють проблемі серійних сексуально-насильницьких злочинів.
До основних завдань кримінології належать такі:
- отримання достовірних даних про елементи, що є предметом кримінології;
- систематичне виявлення й аналіз явищ, процесів, факторів, ситуацій, обставин, що детермінують злочинність;
- виявлення і вивчення суперечностей і конфліктів, що призводять до виникнення та реалізації злочинних намірів, а також формування особи злочинця;
- розробка наукових рекомендацій щодо усунення або нейтралізації явищ, що спричинюють антисуспільну злочинну поведінку;
- наукова розробка заходів, пов’язаних з виявленням осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття дієвих профілактичних заходів впливу на них.
З перелічених завдань кримінології випливають основні функції кримінології.
1. Описова. Кримінологія виявляє й фіксує факти соціальної дійсності, що пов’язані із злочинністю, відображує їх властивості й відносини, здійснює їх науковий опис.
2. Пояснювальна. Розкриваючи на основі отриманих емпіричних даних і теоретичних положень сутність досліджуваних об’єктів, зокрема виявляючи закономірності злочинності, дії її причин, формування особи злочинця, кримінологія пояснює їх з наукових позицій.
3. Прогностична. Вивчаючи тенденції, перспективи зміни кримінологічно значущих процесів та явищ і аналізуючи їх, кримінологія прогнозує їх майбутній стан і розвиток.
4. Регулятивна. Кримінологічний опис, пояснення і прогнозування підпорядковуються інтересам науково обґрунтованого керування соціальними процесами, пов’язаними з попередженням злочинності.
Отже, доходимо висновку: кримінологія вивчає злочинність і злочин, намагається пояснити причини їх виникнення, розроблює методику прогнозування злочинності та індивідуальної поведінки. Регулятивна функція кримінології полягає в розробленні наукових засад попереджувальної діяльності суб’єктів профілактики.

Система кримінології. Кримінологія як навчальна дисципліна

Кримінально-правове походження науки кримінології зумовило її традиційний розподіл на загальну та особливу частини.
У загальній частині кримінології розглядаються її теоретичні основи і поняття, наводиться визначення злочинності, вивчаються її кількісні та якісні параметри (показники), аналізується проблема детермінації (причин і умов) злочинності. Значне місце в загальній частині приділяється особі злочинця й механізму злочинної поведінки. Ця частина містить також розділ, присвячений методиці кримінологічних досліджень і проблемі попередження злочинності. При вивченні загальної частини кримінології на перший план висувається здатність до абстрактного мислення і засвоєння теоретичних положень.
В особливій частині міститься кримінологічна характеристика різних видів і груп злочинів: корисливої й насильницької злочинності, професійної й організованої, рецидивної, економічної, злочинності неповнолітніх, жінок, злочинності в місцях позбавлення волі та ін. Цей розділ є найнасиченішим щодо інформації і для його засвоєння потрібна ретельна робота і глибоке знання Кримінального кодексу України [13].
Помилково було б вважати кримінологію суто академічною галуззю знань, що не має безпосереднього практичного значення. Кримінологічна підготовка входить у систему професійної моделі оперативних працівників органів внутрішніх справ, працівників служби безпеки, прокуратури, суду та інших посадових осіб, які беруть участь у розкритті злочинів. Відповідні навички і знання потрібні їм для розуміння, аналізу й оцінки оперативної обстановки в регіоні з урахуванням латентної злочинності; для грамотного і професійного складання звітів з оглядів правозастосовчої та профілактичної діяльності; для вивчення злочинності та її причин у певному населеному пункті, на певній території та окремому об’єкті з використанням спеціальних методик; для правильного застосування вимог процесуального законодавства щодо попередження злочинів слідчим, прокурором, судом (ст. 23, 23-1, 23-2 КПК України); для грамотної оцінки особи обвинуваченого і виявлення справжніх мотивів її злочинної поведінки.

Тема 2. ІСТОРІЯ НАУКИ КРИМІНОЛОГІЇ. КРИМІНОЛОГІЯ В УКРАЇНІ Й ЗА КОРДОНОМ

2.1. Кримінологічні ідеї класичної школи кримінального права
2.2. Позитивізм у кримінології
2.3. Сучасна кримінологія
2.4. Історія і сучасний стан кримінології в Україні

Позитивізм у кримінології

До передумов виникнення позитивістського періоду належать, з одного боку, значне поширення злочинності в середині XIX ст., яке позначалось на європейському суспільстві, а з іншого — стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали людину, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, що спричинилося до виникнення антропології, соціології та статистики.Методологічною основою кримінологічних вчень позитивістського періоду була філософія позитивізму, яка виникла в першій третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства.
Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини.
Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах — біологічному та соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність поглядів “крайніх” представників цих на-прямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, яке виявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.Біологічний напрям. Засновником позитивізму у кримінології взагалі і біологічного напряму зокрема був італійський вчений Ч. Ломброзо (1835-1909). Він очолив антропологічну (туринську) школу і 1876 року видав працю “Злочинна людина”. Працюючи лікарем в’язниці у Турині, він дослідив значну кількість ув’язнених за допомогою антропологічних методів вимірювання й опису їх зовнішності. У результаті спостережень він дійшов висновку, що типового злочинця можна розпізнати за певними фізичними ознаками: скошеним чолом, нерозвинутими мочками вух, складками на обличчі, підвищеною або зниженою чутливістю до болю та ін.
Ч. Ломброзо розробив класифікацію злочинців, яка й донині позначається на спробах кримінологів систематизувати злочинців у групи. До його класифікації входили такі групи злочинців: природжені; душевнохворі; за пристрастю, до яких належать і “політичні маніяки”; випадкові.
Посилаючись на власні дослідження, Ч. Ломброзо вважав, що приблизно по одній третині припадає на ув’язнених з атавістичними рисами, на граничний біологічний вид і на випадкових злочинців, не схильних до рецидиву. Головною Ч. Ломброзо вважав тезу про існування анатомічного типу природженого злочинця, тобто людини, злочинність якої визначається наперед її певною низькою фізичною організацією, атавізмом або дегенерацією. Проте ретельні дослідження злочинців у багатьох країнах, у тому числі й у Росії, не підтвердили висновків вченого.
Незважаючи на помилковість положення Ч. Ломброзо щодо існування різновиду природжених злочинців, він зробив великий внесок у розвиток кримінології. Саме Ч. Ломброзо почав досліджувати фактичний матеріал, висунув питання про причини злочинної поведінки й особу злочинця. Основна ідея вченого полягала в тому, що причина становить ланцюг взаємопов’язаних причин. Згодом Ч. Ломброзо модифікував свою теорію, проаналізувавши велику кількість факторів, що впливають на злочинність. Так, у праці “Злочин” він виявив залежність злочинності від метеорологічних, кліматичних, етнічних, культурологічних, демографічних, економічних, виховних, сімейних, професійних та спадкових впливів.
Теорія конституціональної схильності. Німецький психіатр Е. Кречмер (1888-1964) і його американські послідовники-кримінологи констатували зв’язок між типом побудови тіла і характером людини. На їхню думку, цей зв’язок врешті-решт може виявитись у вчиненні певного виду злочину. Крім цієї теорії виникли також теорії ендокринної та хромосомної схильності. Згідно з першою теорією емоціональна нестійкість, що притаманна певним злочинцям як рушійна сила їх злочинної діяльності, пояснюється порушенням діяльності залоз внутрішньої секреції. Згідно з другою теорією підвищена агресивність окремих злочинців пов’язана з наявністю в їхньому генетичному коді зайвої Х-хромосоми.
Нині біологічне пояснення злочинної поведінки не популярне серед кримінологів.
Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положення уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало. Зокрема, Е. Феррі пропонував надати інституту покарання тільки захисного або запобіжного характеру. Він пропонував розглядати в ідеалі злочин як хворобу, а каральну систему — як клініку. Ці послідовники Ч. Ломброзо великого значення надавали біологічній зумовленості злочину. Разом з тим Е. Феррі фундаментально схарактеризував вплив на злочинність соціальних, економічних та політичних факторів. У такий спосіб було закладено основу для соціологічних та психологічних розробок. Вплив представників туринської школи на окремих дослідників наступних поколінь кримінологів виявився, зокрема, у запереченні ними принципу моральної відповідальності злочинця й відмові сприймати покарання як відплату.
Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації і диференціального зв’язку.
Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні й ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм (1858-1917), ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія.
Е. Дюркгейм стверджував, що на індивіда впливають “соціальні фактори”, до яких належать зовнішні стосовно нього образи мислення, дій. Вчений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.
Cуспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що біль-шість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згуртованість людей послаблюється і суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як “безнормативність”. Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, при якому значно послаблюється стримуюча дія моралі й суспільство на деякий час втрачає вплив на людину. Р. Мертон доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути суперечність між метою, яку пропагує суспільство, і засобами її досягнення, які суспільство вважає припустимими. Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху — порушення правових норм.
Теорію диференціального зв'язку розробив французький вчений Г. Тард (1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо у праці “Закони наслідування” Г. Тард пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних механізмів навчання й наслідування. Власне теорію диференціального зв’язку сформулював американський вчений Е. Сатерленд у праці “Принципи кримінології”. Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією злочинна поведінка виникає в результаті зв’язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Що стійкіші ці зв’язки, то вірогідніше, що певний індивід стане злочинцем. Злочинній поведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого у групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв’язку високо оцінюється у світовій і особливо в американській кримінології. Разом з тим розглядувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, які все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину і, навпаки, людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не застосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв’язку не враховує індивідуальних особливостей особи і притаманну їй вибірковість поведінки.
У межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особу злочинця. Разом з тим низька продуктивність психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів соціальними, у тому числі математичними, методиками, що призводить до “психології без душі".
Беззаперечно, психологія озброїла кримінологію щодо методики, а також психодіагностичних і психометричних методів. Велике значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, упровадження індивідуальних заходів попередження повторної злочинної поведінки. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходи поетапної корекції поведінки засуджених.
Теорія небезпечного стану. Перевірена часом ця теорія надає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання злочинам. Першу працю з цього напряму — “Критерії небезпечного стану” — написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель. Ця теорія має велике поширення у США і називається клінічною кримінологією.
Згідно з цією теорією в окремих випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, який схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости у кризу. Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важливу роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситуації враховують, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмуючих факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи. Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в такому: консультаційно допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв’язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку. Велике значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з подолання небезпечного кризового стану як особам, що утримуються в місцях позбавлення волі, так і тим, хто перебуває на волі. Кримінологічну експертизу у вигляді прогнозу індивідуальної поведінки людини враховують при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від покарання.

Сучасна кримінологія

На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба у глибоких кримінологічних теоріях і побудовах виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним з крайніх проявів зла і потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції.
До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм і стигматизація.
Концепція стратифікації з’явилася під впливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціальних груп, що створюються на різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частинним) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, яким важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебувають на території США нетривалий час, істотно перевищує відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів, що вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також злочинів, що випливають із суперечностей між підприємцями. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін.
Інтеракціонізм (вчення про взаємодію). Згідно з цією концепцією причини злочинності можна подати в певному схематичному вигляді. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка — це результат взаємодії особи й середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно збагатилась ідеями інтеракціоністів, насамперед щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, який є наслідком зіткнення особи, що має негативні нахили, з несприятливою життєвою ситуацією.
Стигматизація (таврування) — це психологічні й соціальні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо коли їй призначено покарання у вигляді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне “тавро” особи другого сорту, яка до того ж є небезпечною для суспільства. Таврування виявляється в негативному ставленні оточуючих до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається психологічній переорієнтації особи, яка зазнала відчуження законослухняних громадян і зблизилась з образом життя інших злочинців. Концепція стигматизації має важливе значення не тільки для теорії, а й для формування кримінальної політики, і особливо для виправлення правової свідомості значної частини громадян. У нашому суспільстві ідея помсти помітно поширена. Зазвичай люди звикли бачити у злочинці не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога. Роз’яснення того, що такі погляди приумножують злочинність, повинні стати невіддільною складовою правової пропаганди.
З початку 60-х років у західних країнах і США великого поширення дістали прикладні кримінологічні дослідження. Так, з’явилося кілька напрямів, що вивчають злочинність молоді, злочини, які вчиняються в сім’ї, організовану і ”білокомірцеву” злочинність. Відповідні дослідження організовує й фінансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні й інші організації. Це свідчить не тільки про збільшення масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетрадиційні сили, а й про зростаючу свідомість суспільства, яке бажає вдосконалюватись.

Поняття правової статистики

Ефективність кримінологічного дослідження залежить не лише від повноти і чіткості програми, правильно поставлених завдань і вдало сформульованої гіпотези, а й багато в чому від вибраних методів дослідження, що забезпечують отримання якісної, повної та надійної інформації, відсутність якої неминуче призводить до суб’єктивізму. Дослідження, у тому числі й кримінологічні, неможливо здійснювати без використання статистичних даних, а також методів статистики, за допомогою яких аналізують отриману інформацію. Одним з найважливіших методів збирання й аналізу кримінологічної інформації є статистичний.
Кримінальна статистика почала розвиватись у 30-ті роки XIX ст. у Франції та Бельгії, де було започатковано збирання статистичних даних про злочинність. Першими статистами називають В. Петті (1623-1687) і А. Кетле (1794-1874).Російська кримінальна статистика бере початок з XIX ст., коли в міністерстві внутрішніх справ і міністерстві юстиції почали нагромаджувати дані кримінальної статистики. Судова реформа 1864 року сприяла розвитку російської кримінальної статистики, яка з технічного погляду посідала одне з перших місць у світі. У Росії щорічно видавалися “Своды статистических сведений по делам уголовным”. А в 1888 р. вперше було опубліковано статистичні дані з кримінальної злочинності у країні.
Безпосередньо правовою статистикою займаються органи внутрішніх справ, прокуратури, суду і юстиції.
Статистика, як і інші суспільні науки, вивчає різні суспільні явища, проте на відміну від інших наук досліджує лише кількісний аспект суспільних явищ, застосовуючи для цього розроблені нею особливі наукові прийоми. Отже, предметом статистики є кількісний аспект суспільних явищ і процесів.
Статистика — це наука, яка вивчає кількісні закономірності масових суспільних явищ у нерозривному зв’язку з їх якісним змістом. Таким чином, статистика надає суспільним наукам необхідний матеріал для подальших теоретичних узагальнень, забезпечення постійного зв’язку з практикою. Вона уможливлює зв’язок теорії з практикою, оскільки будь-яке наукове положення ґрунтується на фактах, що дістали у статистиці узагальнене вираження.
Однією з галузей статистики є правова статистика, яка досліджує кількісні аспекти різних правових порушень — кримінальних, адміністративних, цивільних, їх структуру і динаміку, причини й умови, що сприяють їх вчиненню, сукупність заходів боротьби з цими порушеннями.
На відміну від інших галузей статистики (економічної, демографічної, медичної) правова статистика враховує результати діяльності всіх державних органів, що здійснюють кримінально-правову, адміністративну та цивільно-правову охорону суспільного й державного устрою, власності, особи, прав та інтересів громадян, підприємств, установ і організацій. Предметом правової статистики є кількісні закономірності злочинності й заходів боротьби з нею, цивільних та адміністративних правопорушень і заходів їх запобігання.
За характером правових порушень, які враховує правова статистика, і правових установ, які здійснюють облік цих порушень, розрізняють три галузі правової статистики:
- кримінально-правову, безпосереднім об’єктом якої є кількісний аспект злочинності й заходів її запобігання;
- цивільно-правову, об’єктом якої є порушення, що розглядаються в цивільних та арбітражних судах, нотаріаті;
- адміністративно-правову, об’єктом якої є кількісний аспект адміністративних порушень і заходів боротьби з ними.
Отже, правова статистика відображає у вигляді показників усі стадії кримінального, цивільного та адміністративного процесів.

Поняття злочинності

Оскільки злочинність є одним із центральних об’єктів дослідження науки кримінології, важливого й актуального значення набирає питання про визначення поняття “злочинність” у кримінології. Серед вчених-кримінологів як України, так і Росії не існує єдиної думки щодо визначення цього поняття. Розгляне-мо найпоширеніші з них і аргументи, які наводять для їх об-ґрунтування.Якщо виключити ідеологічні елементи, то до 90-х років XX ст. за часів існування СРСР тривалий час у радянській кримінології панувало таке визначення поняття злочинності: це соціально-правове явище, яке змінюється й охоплює сукупність злочинів, що вчинені в суспільстві за певний період і характеризуються певними кількісними та якісними показниками.
Піддаючи критиці наведене визначення, А. Зелінський [8] обґрунтовує свою думку так:
1. У наведеному формулюванні визначення злочинності як соціально-правового явища є “логічним монстром”, оскільки словосполучення “соціально-правове явище” позбавлене сенсу через те, що все правове, тобто те, що регулюється правом, є соціальним, бо як правова норма є різновидом соціальних норм. Водночас усі аномалії в житті суспільства (техногенні катастрофи і природні катаклізми) набувають соціального значення і можуть вважатися соціальними явищами.
2. Точнішим буде визначення злочинності не як “сукупності злочинів”, а як системи, що підпорядковується статистичним закономірностям, тобто ймовірнісної системи.
3. Наведене формулювання не розкриває змісту поняття злочинності.
4. Кримінальну злочинність, що складається з діянь, які каралися в усі часи і в усіх країнах, не можна не визнати найнебезпечнішим проявом деструктивних сил людини.
5. Злочинність, що складається з великої кількості різних злочинів, вчинених у суспільстві, є не механічною сумою анти-суспільних вчинків, а множиною, якій притаманні ознаки ймовірнісної системи — певна цілісність, сталість параметрів, взаємодія підсистем, що є складовими цієї множини.
6. Як загальне поняття злочинність існує через окреме, тобто через конкретні вчинки винних осіб. У кожному конкретному випадку виявляються ознаки, що притаманні злочинності, тобто загальному. До цих ознак належать злісність, протиправність, винність, караність. Водночас кожний окремий злочин за змістом має множину ознак, що перебувають за межею загального поняття злочинності. Окремий злочин — подія завжди випадкова, а злочинність є закономірною й неминучою.
На підставі наведених аргументів А. Зелінський пропонує таке визначення злочинності [8]: це масовий прояв деструктивності в поведінці людей, що виявляється в системі передбачених кримінальним законом діянь, які вчинені на конкретній території або серед членів певних соціальних груп протягом одного року або певної його частини.
Відомий вчений-кримінолог Н. Кузнецова пропонує інше визначення злочинності: це соціальне і кримінально-правове явище, що змінюється історично й становить систему злочинів [19]. Це визначення ґрунтується на таких основних положеннях:
1. Історична змінюваність злочинності адекватно простежується у кримінальному законодавстві різних соціально-економічних формацій і режимів. Так, принаймні в Росії (і в Україні) протягом XX ст. кримінальне законодавство кардинально змінювалося відповідно до політичних та соціально-економічних революцій, а також режимів влади щонайменше п’ять разів: у період військового комунізму, нової економічної політики, державно-партійного монополізму й тоталітаризму, початку демократизації суспільства у 50-х роках, коли було прийнято Основи законодавства Союзу РСР 1958 року і Кримінальні кодекси республік 1959-1961 pp., і в пострадянський період, коли набрав чинності Кримінальний кодекс Російської Федерації (проект Кримінального кодексу України).
2. Злочинність — це не механічна множина конкретних злочинів, які входять у неї, а соціальне явище, що як підсистема входить у систему відповідного суспільства і світової спільноти загалом. Злочинність є соціальною за походженням, суб’єктами злочинів, потерпілими громадянами, суспільством і державою, причинами й умовами.
3. Система злочинів як первинних елементів злочинності зумовлює її кримінально-правовий характер і системну взаємодію всередині кримінальної системи між злочинами (наприклад, між хуліганством і насильницькими діяннями, між кримінальним обігом зброї і насиллям).
4. Кримінально-правова властивість злочинності перешкоджає заміні поняття і явища злочинності на поняття “відхилення у поведінці”, яке часто застосовують у зарубіжній кримінології. Виключно кримінальний закон визначає, що є злочинним. Не існує “власне кримінологічних” понять злочинів, і тому спроби внести кримінологічні категорії у Кримінальний Кодекс не мають перспективи.
Поширене серед кримінологів і таке визначення злочинності: це соціально-правове, відносно стійке антагоністичне явище, що самодетермінуеться й охоплює сукупність злочинів, вчинених у конкретному суспільстві в певний період, що характеризуються кількісними та якісними показниками.
Розкриємо детальніше зміст останнього пропонованого визначення поняття злочинності.
1. Згідно з першою соціологічною ознакою злочинність є соціальним явищем, наслідком причин і умов, що мають соціальний характер.
Позиція соціального детермінізму у кримінології зумовлює важливі висновки, основний з яких полягає в тому, що неможливо намагатися вплинути на злочинність, не змінивши соціальних умов, що породжують її. Якщо в основі злочинності лежать об’єктивні фактори, то ні жорстокі покарання, ні найдосконаліше кримінальне законодавство самі по собі не зможуть радикально вплинути на стан злочинності.
Другою соціологічною ознакою є специфічний спосіб посягання на встановлений у суспільстві соціальний порядок. Він охоплює тільки ті дії, що об’єктивно порушують або можуть порушити домінуючі суспільні зв’язки.
Третя соціологічна ознака розкриває особливості суб’єкта суспільно небезпечного діяння.
Отже, злочинність є наслідком конфліктів у суспільстві, соціальних відносин, взаємовідносин людей.
2. Злочинність має також правову характеристику, оскільки коло злочинів, з яких вона складається, визначається чинним кримінальним законодавством. Тому криміналізація або декриміналізація тих чи інших діянь суттєво впливає на всі показники злочинності.
3. Злочинність виявляється в сукупності злочинних діянь, вчинених на конкретній території за певний період. Зміна хоча б одного з аспектів злочинності неминуче спричиниться до зміни інших її аспектів і відповідно злочинності взагалі.
4. Злочинність як соціальне явище характеризується відносною самостійністю, що виявляється насамперед в її походженні.
5. Стан злочинності залежить від загальних закономірностей розвитку суспільства. Але ця залежність не позбавляє злочинність елементів стихійності та сталості.
6. На відміну від окремого злочину злочинності притаманна самодетермінація, тобто самовідтворення, що особливо характерно для злочинності з боку неповнолітніх і рецидивістів.
7. Відносна масовість злочинності означає, що вона виявляється не в окремих ексцесах, а у множині діянь (сукупності), кількість яких постійно змінюється. Тому одиничні ексцеси не можна вважати злочинністю.
8. Сталість як ознака злочинності полягає в тому, що не можна очікувати різкої зміни структури і стану злочинності через невеликі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі відносні явища не можуть змінюватися дуже швидко. Коливання деяких показників злочинності з великою вірогідністю може свідчити про недоліки в обліку злочинів, ніж про реальні зміни у злочинності.
З наведеного аналізу випливає, що пропоновані найпоширеніші визначення поняття злочинності і аргументи, що їх обґрунтовують, мають багато спільних рис і ознак, проте водночас і суттєві розбіжності.

Показники злочинності

Стан злочинності характеризують кількісні та якісні показники.
Кількісні показники стану злочинності визначаються кількістю злочинів, зареєстрованих на певній території за певний час, і кількістю виявлених осіб, які вчинили злочини на певній території за певний час. Ці показники характеризують два основних аспекти злочинності — правопорушення їх “авторів”, тобто осіб, які їх вчинили. Кількісне вираження цих показників не збігається, оскільки не всі злочини розкриваються і відповідно не всі особи, які їх вчинили, виявляються. Ці кількісні показники є абсолютними й іноді їх ще називають показниками рівня злочинності. Проте останні доцільно використовувати лише в аналізі стану злочинності та її динаміки в межах одного регіону, оскільки їх неможливо порівняти з відповідними показниками в інших регіонах через те, що вони однобічні, тобто враховують географічні й часові межі, проте не враховують чисельності населення регіону. З метою усунення цього недоліку і уможливлення співвіднесення абсолютних показників з чисельністю населення регіону для кількісної характеристики стану злочинності застосовують відносні показники — коефіцієнти (індекси) інтенсивності злочинності й злочинної активності населення.Коефіцієнт (індекс) інтенсивності злочинності — це кіль-кість зареєстрованих злочинів на 10000 або 100000 населення регіону, яке досягло віку кримінальної відповідальності. Розраховують цей коефіцієнт так:

Кі = (3/Н) · 10000 (або 100000),

де 3 — кількість злочинів; Н — чисельність населення регіону віком старше 14 років (вік, з якого настає кримінальна відповідальність).
Коефіцієнт злочинної активності населення відображує частоту вчинення кримінальних правопорушень мешканцями регіону, іншими словами, це кількість виявлених осіб, що вчинили злочини, з розрахунку на 10000 або 100000 населення регіону, яке досягло віку кримінальної відповідальності, тобто

Ка = (Оз/ Н) · 10000 (або 100000),

де О3 — кількість виявлених осіб, що вчинили злочини.
Наприклад, щоб визначити в яких областях України рівень злочинності найвищий, необхідно розрахувати відповідні коефіцієнти інтенсивності злочинності й порівняти їх. Рівень зло-чинності різних груп населення в певних регіонах можна визначити за допомогою коефіцієнтів, які розраховують стосовно відповідної групи і порівнюють з рівнем злочинності в регіоні загалом. Наприклад, можна визначити коефіцієнти інтенсивності злочинності серед неповнолітніх, чоловіків і жінок, міських і сільських мешканців, серед осіб, що раніше були засуджені.
До кількісних показників злочинності можна зарахувати і так звану ціну злочинності.
Ціна злочинності — це економічні, соціальні, моральні, фізичні й інші шкідливі наслідки вчинених злочинів. Обчислюється цей показник за кількістю вбитих і покалічених потерпілих, пограбованих, обкрадених і принижених внаслідок вчинення злочинів; розмірами матеріальної шкоди, завданої злочинами, і витратами держави на лікування потерпілих і поновлення їх здоров’я; витратами на утримання відповідних установ і правоохоронних органів, що здійснюють боротьбу із злочинністю. Ціну злочинності необхідно визначати для характеристики її суспільної небезпечності, а також для розрахунку бюджетних асигнувань на боротьбу із злочинністю. Без відповідного фінансового забезпечення програми попередження злочинності неможливо реалізувати.
Структура злочинності є її якісним показником. Сутність структури злочинності полягає в описі співвідношення між групами й видами злочинів, вчинених різними категоріями правопорушників. Цей показник відображує співвідношення часток цілого. Найпоширенішими підставами для виокремлення певних груп злочинів у структурі зл<

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти