ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Системи лічби часу: всесвітній, поясний і декретний час

Різні обставини життя і діяльності людей примушували не тільки користуватися різними одиницями часу, але спонукали ввести і різні системи лічби часу.

Всесвітнім, або світовим, часом називається місцевий середній час грінвічського меридіану. Позначається він через Т0 . Ним користуються для обчислення моментів початку і закінчення важливих астрономічних явищ і даних, які потрібні в астрономічній практиці, геодезії, мореплавстві та авіації. Вони публікуються в астрономічних календарях, астрономічних щорічниках і довідниках.

Місцевий час зв’язаний з всесвітнім часом формулою

Тм = Т0 + λ (5),

де λ - довгота, визначена відносно грінвічського меридіану.

Поясний час.У 1885 р. Міжнародна конференція 26 держав прийняла систему поясного часу. За нею всю земну кулю було поділено на 24 годинні пояси з нумерацією від нуля до XXIII. Годинний пояс простягається по довготі на 150. Місцевий час середнього меридіана поясу, яким користуються в усьому поясі, називається поясним часом. Межі поясів проходять по державних кордонах, по межах великих адміністративних областей та з урахуванням фізико-географічних об’єктів (гірських хребтів, великих рік і т.п.)

Літній час був введений з метою раціональної організації виробничого і суспільного життя великих індустріальних і адміністративних центрів, рівномірного використання потужностей електростанцій протягом доби, денного освітлення для роботи і т. п. 16 червня 1930 р. Декретом Ради Народних Комісарів стрілки годинників в усіх годинних поясах СРСР були переведенні на одну годину вперед.

Календар

Система відліку великих проміжків часу (літочислення) з поділом на окремі періоди — роки, місяці і доби — називається календарем. За основу календарних одиниць лічби часу взято природні одиниці часу: сонячний рік, синодичний місяць і сонячну добу.

Ці одиниці часу між собою несумірні, а тому узгодження їх ускладнювало побудову календарів і породжувало плутанину в літочисленні різних народів, усуненню якої астрономи приділяли великої уваги.

Незалежність основних одиниць часу зумовлювала існування трьох типів календарів: сонячний, місячний і місячно-сонячний. У сонячному календарі основною одиницею часу є тривалість тропічного року (365,2422 середньої доби). Сучасний календар належить до сонячних. В основу місячного календаря покладено тривалість синодичного місяця (29,5 доби). Рік у ньому дорівнює 354 або 355 середнім сонячним добам, тобто 12 місяцям по 29,5 доби. Місячно-сонячний календар — це комбінація сонячного і місячного календаря.

Порядкові номери років у календарях ведуться від умовного початку, що називається ерою. Відомо понад 200 різних ер. Єгиптяни рахували ери по рокам початку правління фараонів, китайці – початки правління фараонів, римляни, наприклад, лічили спочатку за іменами консулів, далі — "від заснування Риму" (відповідає 753 р. до н. е.). У християнській релігії введено початок від "створення світу" (5508 р до н. е.), але в VI ст. прийнято нову еру — від народження Христа, якою користуються у багатьох країнах

Сучасний календар складається з основних елементів сонячного римського календаря, який був розроблений олександрійським астрономом Созігеном і введений в 45 p. до н. е. Юлієм Цезарем. Рік у ньому становив 365,25 сонячної доби, причому для зручності лічби запропоновано вважати три роки по 365 діб, а кожний четвертий рік по 366 діб. Роки з 365 добами названо простими, а з 366 — високосними. Всі роки, номери яких діляться на 4, вважались високосними

Рік складався з 12 місяців, тривалість і назви яких зберігалися в європейському і російському календарях; в тому числі і назви — "июль" та "август" на честь Юлія Цезаря і імператора Августа. Дійшов до нашого часу і вавілонський семиденний тиждень.

У юліанському календарі різниця між календарним і тропічним роком дорівнює 0,0078 доби або 11m14s; за 128 років вона збільшується до 1 доби. На кінець XVI ст., відставання становило вже 10 діб. Італійський професор математики Луїджі Ліліо Гараллі .запропонував проект нового календаря, який і був затверджений папою римським Григорієм XIII у 1582p.

Новий календар став називатися григоріанським, або "новим стилем", на відміну від юліанського календаря, або "старого стилю". У папській буллі наказувалось вважати наступний після 4 жовтня 1582 p. день не 5, а 15 жовтня. Так було ліквідовано 10 днів відставання. Щоб надалі не допускати відставання, домовились з кожних 400 років вважати високосними не 100, як в юліанському календарі, а 97 років і вважати простими ті вікові роки, в яких число сотень не ділиться на 4 без остачі, наприклад 1700, 1800, 1900. У Радянській Росії щоб ліквідувати відставання в 13 діб, день після 31 січня 1918 p. стали вважати не 1, а 14 лютого.

Всесвітній календар

Григоріанський календар має ряд недоліків: неоднакова тривалість місяців, різна кількість робочих днів на місяць, дні тижня припадають з року в рік на різні числа місяця. Вони породжують незручності в житті людей, ведуть до великих невиправданих витрат, тому що ускладнюють обчислення процентів по банківських операціях, по страхових розрахунках, по виплатах робітникам і службовцям з фондів соціального страхування і т.п.

Новий проект під назвою Всесвітнього календаря було схвалено лише у 1954 p. Економічною і Соціальною радою ООН. Структура Всесвітнього календаря така: у році 12 місяців з тими самими назвами; тиждень залишається семиденний; рік поділено на 4 квартали по 91 дню; кожний квартал складається з трьох місяців; перший місяць має 31 день, два наступних — по 30 днів; 1 січня завжди припадає на неділю; квартали починаються з неділі і закінчуються суботами. Кількість робочих днів на місяць — 26

Отже, 4 квартали у Всесвітньому календарі мають 364 дні, тобто на один день менше від простого року у григоріанському календарі. Цей день рекомендовано вважати міжнародним святом — Днем миру і дружби народів, або днем Нового року. Встановлюється він між 30грудня і 1 січня. У високосному році слід додати ще один неробочий день поза датами місяця — (після 30 червня) — День високосного року.

Проект Всесвітнього календаря, схвалений більшістю країн, проте не прийнятий, бо США і Англія не погодились з ним "з політичних і релігійних міркувань". Переваги Всесвітнього календаря очевидні. Прогресивні суспільні сили продовжують роботу з метою введення Всесвітнього календаря.

Закони Кеплера.

І. Кожна планета обертається по еліпсу, в одному з фокусів якого знаходиться Сонце.

Найвіддаленіша від Сонця точка траєкторії планети називається афелієм (А), а найближча – перигелієм (П).

ІІ. Радіус – вектор планети за рівні проміжки часу описує рівні площі.

Швидкість планет постійно змінюється: з наближенням до Сонця швидкість планети зростає (υпериг > υафел )

ІІІ. Квадрати зоряних періодів обертання планет відносяться як куби великих півосей їх орбіт:

Закон дозволяє встановити відносну відстань планети від Сонця в порівнянні з радіусом земної орбіти.

 

Контрольні питання

1. Дайте визначення місцевому часу. Чим він відрізняється від поясного?

2. Чим відрізняються різні типи календарів? В чому їх недоліки?

3. Як пов’язані між собою одиниці вимірювання часу та астрономічні явища?

 

Література

1. Климишин І.А., Крячко І.П. Астрономія: Підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Знання України, 2002р, §6, 9-10.

Тема: Фази місяця. Затемнення. Небесна механіка.

План

1. Видимий рух Місяця. Фази Місяця.*

2. Місячні та сонячні затемнення.*

3. Рух супутників.**

 

1. Видимий рух Місяця. Фази Місяця.

Зоряний (сидеричний) місяць – проміжок часу, за який Місяць, описуючи повне коло на небесній сфері, повертається до тієї самої точки (27 1/3 доби).

Місяць – джерело відбитого світла.

Фаза – зміна зовнішнього вигляду Місяця для спостерігача на Землі.

Розрізняють чотири найголовніші фази: новий місяць – 1, перша четверть – 3, повня (повний Місяць) – 5, третя (остання) четверть – 7.

Синодичний місяць – проміжок часу між двома однойменними фазами Місяця.

2. Сонячні та місячні затемнення.

Сонячне затемнення відбувається тоді, коли тінь від Місяця потрапляє на поверхню Землі.

Місячне затемнення відбувається тоді, коли Місяць потрапляє в конус тіні, відкинутої Землею.

Оскільки під час затемнення Місяця насправді позбавляється сонячного світла, то місячне затемнення видно на всій нічній півкулі землі і для всіх точок цієї півкулі починається і закінчується водночас.

 

3. Рух супутників.

 

(1)

(2)

Коло Парабола Гіпербола

Контрольні питання:

1. Що таке наша ера?

2. Які ви знаєте закони Кеплера?

3. Що таке календар? Які типи календарів розроблено в минулому, де і які використовуються в наш час?

4. Чому на картах зоряного неба не вказують шлях Місяця серед зір, а лише Сонця?

5. З якою середньою кутовою швидкістю Місяць рухається по небесній сфері відносно Сонця?

6. Чому сонячні затемнення відбуваються не в кожну фазу нового місяця?

 

Література:

1. Климишин І.А., Крячко І.П. Астрономія: Підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Знання України, 2002р, §8-10.

 

Тема: Планети земної групи

План.

1. Загальна характеристика планет

2. Меркурій

3. Венера

4. Марс

5. Цікаві факти**

Планети земної групи – чотири планети Сонячної системи: Меркурій, Венера, Земля та Марс[1]. По структурі та складу до них можуть бути віднесені і деякі астероїди, наприклад, Веста.

Основні характеристики.

Планети земної групи мають високу густину та складаються переважно з силікатів та металізованого заліза (на відміну від газових гігантів та льодових карликових планет, об’єктів пояса Койпера та хмари Оорта). Найбільша планета земної групи — Земля, більше ніж у 14 разів уступає в масі найменшому газовому гіганту — Урану, але при цьому у 400 разів масивніша найбільшого об’єкта поясу Койпера.

Планети земної групи складаються переважно з кисню, кремнію, заліза, магнію, алюмінію та інших важких елементів.

Всі планети земної групи мають наступну будову:

- у центрі планети залізне ядро з невеликою кількістю нікелю;

- мантія складається з силікатів;

- кора, яка виникла через часткове плавлення мантії складається також з силікатних порід. З поміж планет земної групи тільки у Меркурія немає кори, оскільки вона була розбита в результаті метеоритних бомбардувань. Земля відрізняється від інших планет групи наявністю великої кількості гранітів у корі.

Дві планети земної групи (Земля та Марс) мають супутники і жодна зі всіх чотирьох планет групи не має кілець.

Меркурій

На Меркурії великі перепади температур, оскільки атмосфера надто розріджена і не може утримати тепло. Вдень температура піднімається до 430°C, а вночі падає до -180°C.

Меркурій настільки близький до Сонця, що період його обертання невеликий. Повний оберт навколо Сонця він здійснює за 88 діб, натомість Земля — за 365 діб. Та він повільно обертається навколо своєї осі; доба на ньому триває 58,6 земної доби.

Меркурій має невеличкі полярні крижані шапки, але це не вода, а змерзла кислота.

Венера

Завдяки щільній атмосфері Венера добре відбиває сонячне світло і блищить як зоря. Але оскільки вона розміщена близько до Сонця, її можна бачити тільки ввечері перед заходом Сонця. Тому вона й названа вечірньою зорею. Її називають іще вранішньою зорею, бо Венеру можна побачити безпосередньо перед сходом Сонця. У давнину її навіть сприймали за два різних світила.

Атмосфера Венери смертельна для людини. Оскільки шар атмосфери товстий і щідбний, тиск на поверхні планети дуже високий. Атмосфера складається в основному з вуглекислого газу, в якому плавають отруйної сірчаної кислоти, викинутої в результаті вулканічної діяльності.

Марс

Найвищий вулкан Сонячної системи — Гора Олімп (27 км) — розташований на Марсі, утричі вищий зв Еверест. Ще одне цікаве геологічне утворення — каньйон Долина Марінера завдовжки 4000 км і в чотири рази глибший за Великий Каньйон.

Жодна з космічних експадицій на Марс не виявила найменших слідів життя. Проте у 1996 р. Учені НАСА виявили щось схоже на залишки мікроорганізмів у скелях в арктичних районах Марса. Тому пошуки тривають. У 2003 році до Марса вирушило три дослідницьких апарати.

Цікаві факти :

Меркурій – найближча від Сонця точка орбіти Меркурія (перигелій) — 45,9 млн км, а найдальша (афелій) — 69,7 млн км.Діаметр Меркурія 4878 км, а маса в 20 разів менша, ніж у Землі.

Венера – перигелій Венери 107,4 млн км, а афелій — 109 млн км. Діаметр Венери 12 102 км,а її мса становить 4/5 зеиної.

Марс – віддаленість Марса Від Сонця 227,9 млн км. Діаметр Марса 6786 км, а його маса майже в 10 разів менша, ніж у Землі.

 

Контрольні питання

1. Чому Меркурій не має атмосфери?

2. З чим пов’язаний „парниковий ефект” на Венері?

3. Чому Марс називають космічним двійником Землі?

4. Які спільні особливості рельєфу мають всі планети земної групи?

Література

1. Климишин І.А., Крячко І.П. Астрономія: Підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Знання України, 2002р, § 13-14..

 

Тема: Планети – гіганти та їх супутники.

План.

1. Загальна характеристика планет – гігантів.

2. Особливості планет – гігантів.*

3.Супутники та кільця планет.*

 

Відмінність планет – гігантів від планет земної групи:

ü Істотно більші розміри;

ü Менші густини планет;

ü Всі мають потужні водневі – гелійові з домішками аміаку і метану (до 0,1%) атмосфери;

ü Швидкість обертання їх навколо осі набагато більша.

Газові планети (планети-гіганти, газові гіганти) — планети, які майть у своєму складі значну частку газу (водень та гелій).

В Сонячній системі це Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун. Найбільш велика наразі відома газова планета TrES-4b (сузір'я Геркулес).

Згідно гіпотези походження Сонячної системи, планети-гіганти утворились пізніше за планети земної групи, коли температура навколосонячної туманності опустилась до точки кристалізації газу. В цей час всі тугоплавкі елементи вже були в твердій формі в складі більш близьких до Сонця планет.

Гіпотези про внутрішню будову газових планет припускають існування декілької шарів. На певній глибині тиск в акмосфері газових планет досягає значення достатнього для переходу водню в рідкий стан. Також, якщо планета досить велика, то можливе існування шару металічного водню (стану, де протони і електрони існують окремо), потоки електронів в якому породжують потужне магнітне поле планети. Також можливе існування невеликого кам'яного чи металічного ядра.

Період обертання газових планет навколо своєї осі становить 9—17 годин.

В атмосфері газових планет дують потужні вітри, та гіганські вихори (Велика червона пляма на Юпітері, Велика Біла пляма на Сатурні, Велика Темна пляма на Нептуні).

Газовими можуть бути тільки великі планети, які можуть втримати гелій та водень. Більшість виявлених екзопланет теж є газовими.

Як показали виміри апарата «Галілео», тиск та температура швидко ростуть вже в верхніх шарах газових планет. На глибині 130 км в атмосфері Юпітера температура становить 145 °C , тиск — 24 атмосфери.

Особливості планет-гігантів.

З чотирьох гігантських планет найкраще вивчено Юпітер — найбільшу планету цієї групи і найближчу з них до нас і Сонця. Вісь обертання Юпітера майже перпендикулярна до площини його орбіти, тому сезонних змін умов освітлення на ньому немає.

У всіх планет-гігантів обертання навколо осі досить швидке, а густина мала. Внаслідок цього вони значно стиснуті.

Усі планети-гіганти оточені потужними, великих розмірів атмосферами. І ми бачимо тільки, що в них плавають хмари, які внаслідок швидкого обертання витягнулися паралельними екватору смугами.

Смуги хмар видно на Юпітері навіть у слабкий телескоп . Юпітер обертається зонами — чим ближче до полюсів, тим повільніше. На екваторі період обертання 9 год 50 хв, а на середніх широтах на кілька хвилин триваліший. Аналогічно обертаються й інші планети-гіганти.

Оскільки планети-гіганти дуже віддалені від Сонця, їх температура (принаймні над їхніми хмарами) дуже низька: на Юпітері —145 °С, на Сатурні —180 °С, на Урані й Нептуні ще нижча.

Атмосфери планет-гігантів містять переважно молекулярний водень, а також метан СН4 і, мабуть, багато гелію, а в атмосфері Юпітера і Сатурна виявлено ще й аміак NН3. Відсутність смуг NН3 у спектрах більш віддалених планет пояснюється тим, що він там вимерз. При низькій температурі аміак конденсується, і з нього, очевидно, складаються видимі хмари Юпітера.

Інтенсивні рухи, що охоплюють хмарний і сусідні з ним шари атмосфери, мають стійкий характер. Зокрема, таким стійким атмосферним «вихором» є знаменита Червона пляма, яку спостерігають на Юпітері вже понад 300 років.

Завдяки магнітному полю Юпітер має пояси радіації, подібні до земних, але значно більші від них. Його магнітосфера простягається на мільйони кілометрів, охоплюючи чотири найбільших супутники. Юпітер – джерело радіовипромінювання. Космічні апарати зареєстрували на ньому могутні спалахи блискавок.

З інших даних про планети варто згадати особливість осьового обертання Урана, що, як і у Венери, відбувається в напрямі, протилежному тому, в якому обертаються всі інші планети. Крім того, він обертається ніби лежачи на боці, тому протягом року значно змінюються умови освітлення поверхні планети.

Найвіддаленіший Плутон, не є планетою-гігантом. Це дуже невелика і майже не вивчена холодна планета, рік на якій триває близько 250 земних років.

Супутники і кільця планет.

У Меркурія і Венери супутників немає. Земля має один природний супутник — Місяць. Він менший від Землі за діаметром лише в 4 рази. У Плутона виявлено єдиний супутник — Харон, який за розмірами вдвічі менший від самої планети. У Марса — два супутники — Фобос і.Деймос (мал. 53). В інших планет супутників багато, але вони незмірно менші від своїх планет. Майже кожний космічний апарат, що пролітає поблизу планет-гігантів, виявляє в них невідомі раніше супутники невеликого розміру. Так, в Урана останнім часом відкрито ще 8 супутників.

Найбільші супутники — Титан (супутник Сатурна) і Ганімед (третій супутник Юпітера). Вони в 1,5 раза більші від Місяця за діаметром і трохи.більші від Меркурія. Титан — єдиний супутник з потужною атмосферою, як здебільшого складається з азоту.

За допомогою автоматичних міжпланетних станцій удалося одержати з близької відстані чіткі фотографії супутників Марса й багатьох супутників планет-гігантів. На них добре видно численні деталі поверхні: кратери, тріщини, нерівності. Супутники Юпітера і більш віддалених планет укриті шаром льоду з пилом завтовшки десятки кілометрів. На супутнику Юпітера — Іо було сфотографовано кілька діючих вулканів. Кратерами, головним чином ударного (метеоритного) походження, вкриті всі супутники, навіть дуже малі, як супутники Марса розміром близько 20 км.

Багато супутників, як і Місяць, повернуті до своєї планети завжди одним і тим самим боком, їхні зоряні періоди обертання дорівнюють періодам їх обертання навколо своїх планет.

Багато супутників планет цікаві своїм рухом; наприклад, Фобос обертається навколо Марса втричі швидше, ніж сама планета обертається навколо осі. Тому для спостерігача на Марсі він двічі на добу сходить на заході й двічі повністю змінює усі фази, проносячись по небосхилу назустріч добовому обертанню зір. Супутники Марса близькі до його поверхні. Фобос знаходиться від поверхні Марса на відстані, меншій за діаметр планети.

Для планет-гігантів характерна наявність не тільки великої кількості супутників, а й кілець. Однак із Землі в телескоп можна побачити лише' яскраве кільце завтовшки не більш як кілька сотень метрів, що оточує Сатурн

Система кілець Сатурна або виникла внаслідок руйнування супутника планети, що колись існував (наприклад, при його зіткненні з іншими супутником чи астероїдом), або є залишком тієї речовини, з якої в далекому минулому утворилися супутники Сатурна і яка через припливну дію планети не змогла «зібратися» в окремі супутники.

Супутники Марса, далекі й малі, супутники планет-гігантів, мабуть, були астероїдами, які ці планети захопили своїм притяганням.

Нещодавно було виявлено дуже слабкі й тонкі кільця навколо Урана і Юпітера. Ці кільця значно поступаються за яскравістю кільцям Сатурна. Існування кілеьь навколо великих планет раніше передбачив радянський учений С. К. Всехсвятський.

  Період обертання Відстань від Сонця Маса Тяжіння Доба Температ. атмосфери
Юпітер 11,86 5,2 а.о. 318 2,5 237 К 1,3
Сатурн 29,5 9,5 а.о. 95 1,12 90 К 0,7
Уран 84 19,2 а.о. 14,6 - 1,19
Нептун 164,8 30 а.о. 17 - 1,66
Плутон 248,4 39,4 а.о. 0,5 - - -

 

Фізичні характеристики планет Сонячної системи

Планета
Меркурій 0,055 0,39 47,87 0,986 0,383 0,24
Венера 0,815 0,72 35,02 0,950 0,950 0,62
Земля 1,000 1,00 29,79 1,000 1,000 1,00
Марс 0,107 1,52 24,13 0,714 0,532 1,88
Юпітер 317,89 5,20 13,06 0,241 11,19 11,86
Сатурн 95,17 9,54 9,65 0,128 9,41 29,46
Уран 14,6 19,18 6,80 0,286 4,11 84,01
Нептун 17,2 30,06 5,43 0,417 3,81 164,79
Плутон 0,0025 39,52 4,7 0,880 0,39 247,70

· - планета обертається в протилежному напрямку

 

Контрольні питання

1. Чим схожі між собою планети- гіганти?

2. Що уявляє собою Велика Червона пляма на Юпітері?

3. Яка природа кілець Сатурна?

4. Укажіть особливості супутників Юпітера.

 

Література

1. Климишин І.А., Крячко І.П. Астрономія: Підручник для 11 класу загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Знання України, 2002р, § 15.

Тема: Гіпотези про формування Сонячної системи. Сонце.

План

1. Загальні характеристики планет і фізична обумовленість їхньої природи.

2. Гіпотези.*

3. Сонце – наша зірка:

· Сонце як зірка.

· Будова Сонця.*

· Сонячна атмосфера та сонячна активність.**

· Спостереження Сонця. *

· Цікаві факти.***

 

1.Загальні характеристики планет і фізична обумовленість їхньої природи:

ü Планети мають найбільшу масу;

ü Планети обертаються з певним періодом навколо Сонця і навколо осі нахиленої до площини планетної орбіти;

ü Розмір та маса планети силу тяжіння ( );

ü Планети з великою силою тяжіння мають (утримують) атмосферу, густина атмосфери залежить від маси планети (у Марса – розріджена, у Юпітера – густа);

ü Температура планети залежить від відстані до Сонця і наявності атмосфери;

ü Різна густина планет свідчить про різницю хімічного складу і агрегатного стану речовини.

2.Гіпотези:

ü Канта XVII ст. (на основі знання всесвітнього тяжіння) – із хмари холодних пилинок, що рухаються хаотично;

ü Лапласа XVIII ст. – із газової туманності, що оберталася;

ü Шмідта XX ст. – із великого холодного газа пилової хмари, що обертається навколо раніше сформованого молодого сонця (5 млрд. років назад);

Гіпотеза Шмідта дозволяє пояснити відмінність складу планет земної групи і планет гігантів: сильне нагрівання поблизу Сонця привели до того, що водень та гелій перемістилися у центра околиці з низькою температурою, де перетворилися на тверді частинки, а потім з них утворилися планети-гіганти. Так як об’єм і маса цієї частини хмари була великою, планети гіганти мають більшу масу.

Астероїди утворилися із планети (між Марсом та Юпітером), яка розпалася (розкололася). Форма астероїда не кульова.

Комети мають ядра, які утворилися із замерзлих газів, парів і дрібних частинок, що з’явилися під час розпаду планети. Отримавши різну швидкість, вони далеко відійшли від Сонця (мають витягнуті орбіти).

Сонце як зірка.

Сонце — центральне і наймасивніше тіло Сонячної системи. Його маса приблизно в 333 000 раз більша за масу Землі та у 750 разів перевищує масу всіх інших планет, разом узятих. Сонце — потужне джерело енергії, яку воно постійно випромінює в усіх ділянках спектра електромагнітних хвиль — від рентгенівських і ультрафіолетових променів до радіохвиль. Це випромінювання сильно впливає на всі тіла Сонячної системи: нагріває їх, позначається на атмосферах планет, дає світло й тепло, необхідні для життя на Землі.

Водночас Сонце — найближча до нас зоря, в якої, на відміну від усіх інших зірок, можна спостерігати диск, і за допомогою телескопа вивчати на ньому дрібні деталі, розміром до кількох сотень кілометрів. Це типова зоря, тому її вивчення допомагає зрозуміти природу зірок взагалі. За зоряною класифікацією Сонце має спектральний клас G2V. У популярній літературі Сонце досить часто класифікують як жовтий карлик.

Видимий кутовий діаметр Сонця дещо змінюється через еліптичність орбіти Землі. У середньому він становить близько 32' або 1/107 радіана, тобто діаметр Сонця дорівнює 1/107 а.о., або приблизно 1 400 000 км.

Будова Сонця

Як і всі зорі, Сонце — розжарена газова куля. Хімічний склад (за кількістю атомів) визначено з аналізу сонячного спектра:

- водень складає близько 90%,

- гелій — 10%,

- інші елементи — менше 0,1% .

Речовина на Сонці дуже іонізована, тобто атоми втратили свої зовнішні електрони й разом з ними стали вільними частинками іонізованого газу — плазми.

Середня густина сонячної речовини ρ ≈ 1400 кг/м³. Це значення близьке до густини води та в тисячу раз більше густини повітря біля поверхні Землі. Однак у зовнішніх шарах Сонця густина в мільйони разів менша, а в центрі — у 100 раз більша за середню.

Обчислення, які враховують зростання густини й температури до центра, показують, що в центрі Сонця густина становить близько 1,5×105 кг/м³, тиск — близько 2×1018 Па, а температура — близько 15 000 000 К..

Потік енергії, що виникає в надрах Сонця, передається в зовнішні шари й розподіляється на дедалі більшу площу. Внаслідок цього температура сонячної плазми знижується з віддаленням від центра. Залежно від температури й характеру процесів, що нею визначаються, Сонце можна умовно поділити на 4 частини:

- внутрішня, центральна частина (ядро), де тиск і температура забезпечують перебіг ядерних реакцій; вона простягається від центра на відстань приблизно 1/3 радіуса;

- промениста зона(відстань від 1/3 до 2/3 радіуса), в якій енергія передається назовні внаслідок послідовного поглинання і випромінювання квантів електромагнітної енергії;

- конвективна зона — від верхньої частини «променистої» зони майже до видимої поверхні Сонця. Тут температура швидко зменшується з наближенням до видимої поверхні світила, внаслідок чого збільшується концентрація нейтральних атомів, речовина стає прозорішою, променисте перенесення стає менш ефективним і тепло передається здебільшого за рахунок перемішування речовини (конвекція), подібно до кипіння рідини в посудині, яка підігрівається знизу;

- сонячна атмосфера, що починається відразу за конвективною зоною і сягає далеко за межі видимого диска Сонця. Нижній шар атмосфери — фотосфера, тонкий шар газів, який ми сприймаємо як поверхню Сонця. Верхніх шарів атмосфери безпосередньо не видно через значну розрідженість, їх можна спостерігати або під час повних сонячних затемнень, або за допомогою спеціальних приладів.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти