ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Сучасні концепції еліти. Еліта та демократія.

Сучасні класичні концепції еліт сформульовані та розроблені в кінці XIX - на початку XX століть в працях соціологів Гаетано Моска і Вільфредо Парето, а також Ро-берта Міхельса, Макса Вебера, В'ячеслава Ліпинського, Гарольда Лассуелла та ін.. Сучасні теорії еліт різноманітні. Можна виділити ряд напрямків. Історично першою групою теорії еліт, стали концепції макіавеллістської школі (Моска, Парето, Міхельс, Гелбрейт, Дюверже, Ліпинський та ін.). Виниклі вже в XX ст. ціннісні теорії еліт намагаються подолати слабкості теорій еліт макіавеллістської школи. Концепції множинності, плюралізму еліт істотно збагачують і розвивають деякі демократичні настанови ціннісних теорій еліт. Соціологи Отто Штаммаєр, Давід Рісмеп, Сеймур Келлер, Роберт Даль та інші розцінюють концепції множинності еліт як заперечення елітарної теорії. Вплив кожної з еліт обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя. Плюралізм еліт визначається складним суспільним розподілом праці, різноманітністю соціальних структур. Співвідношення еліти і демократії розглядається не тільки в спектрі протиставлення їх одна одній. Відсутність у західному суспільстві раціональної еліти розглядається як одна з головних причин кризи демократії. Необхідність елітарного правління зумовлюється самою демократією. Для збереження і зміцнення демократії вважається необхідним відродження консенсусу, для чого слід відновити авторитет еліти. Тому постійно уточнюється зміст понять еліта і демократія. Поєднання елітаризму з демократією вважається природним уже тому, що еліта, яка управляє, керує визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного. Елітарна демократія передбачає плюралізм еліт, що забезпечує дисперсію, тобто розклад влади на основі протиборства і балансу політичних сил, наведених різноманітними елітами. Йде конкуренція еліт у боротьбі за владу. Маси, вибираючи між елітами, що конкурують, мають можливість повністю виливати на політику, виявляти свою волю і почуття. І взагалі, елітарна демократія не відкидає ідеї народного суверенітету -управління еліти в ім'я добра народу, суспільства.

63. Елітаризм в українській політичній думці ( В. Липинський, Д. Донцов)

В Україні завжди існувала проблема національної політичної еліти, здатної розв'язувати складні державотворчі завдання у конкретній історичній ситуації. Такі визначні постаті української політичної думки, як В. Липинський, Д. Донцов, пояснювали причини поразок українських національно-визвольних змагань відсутністю національної політичної еліти.

Революції XX ст. припинили еволюційний розвиток еліти не лише в Росії. Для України ж вони були просто фатальними, оскільки не тільки зупинили існування панівної еліти, а й підірвали підвалини, і так доволі мізерні, власне національної еліти, яку було просто винищено. Українська еліта зустріла революції непідготовленою, адже була неорганізована і нечисленною (напередодні 1917 р. вона налічувала не більше 3 відсотки загалу).

Д. Донцов у своїй теорії еліт розрізняє "ініціативну меншість" (еліту) і "пасивного чинника нації" (народ). У книзі "Націоналізм" (1926) він пише, що еліта як найактивніша група в суспільстві формує певну ідею, робить ЇЇ доступною масі й, зрештою, мобілізує народ на втілення її. Д. Донцов, як і Ф. Ніцше, вважав, що лише "сильна людина", "чинний націоналіст" може здійснити державотворчу й національну ідею. Політична еліта здатна збудити приховану енергію нації, виховувати маси й наснажувати для участі у тих чи інших політичних акціях. І для досягнення національної державності годяться будь-які засоби й дії політичної еліти. Отже, Донцова з його елітарною теорією з повним правом можна віднести до макіавеллістської школи.

Досить цікавою і самобутньою в історії української суспільно-політичної думки є елітарна концепція В. Липинського. Передумовою провідної ролі національної аристократії є, на його думку, її прагнення до влади і готовність боротися за неї. Елітаризм Липинського ґрунтується на трьох вихідних посиланнях: 1) тезі про початкову нерівність людей;2) розумінні структурованості суспільних одиниць, колективів на елементи пасивні (статичні) та активні (динамічні), що перебувають у співвідношенні "більшість –меншість" відповідно; 3) визнанні того, що активна меншість черпає свою активність і силу зі свого внутрішнього державного потенціалу, і що поведінка решт членів суспільства залежить від цієї внутрішньої сили. Еліта чи аристократія, провідна верства, в розумінні Липинського – творча меншість, активна суспільна верства, єдина здатна до конструктивної державотворчої діяльності.

Отже, В. Липинський, на відміну від Д. Донцова, не розглядав еліту (аристократію) як замкнену суспільну верству або касту. Він вважав, що національна еліта — це та активна меншість, яка об'єднує найкращих і найактивніших членів усіх класів, творить матеріальні та духовні цінності — власність усього суспільства.

64. Політичне лідерство: суть, типологія, основні концепції.

Політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому. Політичний лідерце особа, яка займає перші позиції у політичних структурах: державній владі, органах місцевого самоврядування і політичних партіях, групах тиску тощо.

Класичною є типологія політичного лідерства М. Вебера, яка грунтується на трьох типах легітимності політичного панування. За цією ознакою виокремлюються відповідно три типи політичного лідерства — традиційне, харизматичне й раціонально-легальне.

Авторитет традиційного лідеравизначається уявленням про спадкоємність влади. Такий тип лідерства характерний для династичних монархій, в яких особа визнається лідером не завдяки визначним якостям, конституції, а лише через те, що вона є представником правлячої династії.
Раціонально-легальний тип лідерстваґрунтується на визнанні особи лідером завдяки певній державній посаді, перед баченій конституцією, як, скажімо, президент.
Харизматичне лідерствозасноване на вірі в талант лідера, його месіанську роль у політичному процесі. Такий тип лідера передбачає некритичне ставлення мас до нього. Проте у випадку невдач такого лідера маси глибоко розчаровуються в ньому, авторитет лідера різко падає.

Є різні теорії та концепції, які намагаються пояснити феномен політичного лідерства:

1)Теорія риснаголошує на тому, що лідер повинен мати сукупність визначних рис. Представник цієї теорії Е. Богардусстверджує, що лідер виділяється з оточення людей енергією, розумом і характером, а також до необхідних рис лідера треба віднести почуття гумору, а також здатність привертати до себе увату.

2) Різновидом теорії рис є факторно-аналітична концепція, відповідно до якої розрізняють індивідуальні якості лідера, що виявляються в спілкуванні в повсякденному житті, і якості, пов'язані з досягненням певних політичних цілей. Між цими двома групами якостей може бути істотна різниця.

3) Ситуаційна концепція (Р. Согдилл, Т. Хілтон, А. Голдієр) обґрунтовує і розвиває ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов.

4) Психологічні концепції - витоки лідерства знаходяться в людській психіці

Політичні конфлікти.

Політичний конфлікт — зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов´язані насамперед із боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства. Специфіка політичного конфлікту проявляється у тому, що його учасники мають організаційну оформленість. Сторонами конфлікту виступають політичні партії, організовані групи тиску, громадські рухи, інститути державної влади, парламентські фракції, ЗМІ, міжнародні організації і держави. В політиці конфліктне протистояння часто набуває форми протилежності: правляча влада - опозиція.

Політичні конфлікти типологізують за різними ознаками. Зокрема виділяють вертикальні та горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки у горизонтальних конфліктах є розподіл владних повноважень між різними політико-державними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів. Результатом цих конфліктів можуть бути кадрові переміщення в органах влади і управління, корегування політичного курсу, прийняття нових нормативних актів, що збільшують або скорочують об'єм повноважень окремих суб'єктів влади. До горизонтальних відносять:

- конфлікти між основними гілками влади.

- конфлікти всередині інститутів влади.

- конфлікти між партіями і суспільними рухами з різними ідеологічними орієнтаціями;

- конфлікти між різними ланками управлінського апарату.

В основі вертикальних політичних конфліктів лежить різний доступ соціальних груп до управління, різні можливості впливу на прийняття рішень. Влада як предмет конфлікту виступає засобом доступу цих груп до економічних і соціальних благ.

До вертикальних конфліктів відносять статусно-рольові конфлікти. Їх джерелом є нерівність політичних статусів, нерівний об'єм політичних і громадянських прав, дискримінація за ознакою раси, етносу, статі, віросповідання

Існують і інші типології конфліктів, а саме:

· конфлікт інтересів - пов’язаний із зіткненням різних, насамперед політичних і соціально-економічних, інтересів.

· конфлікт цінностей - зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві — праві, ліберали — консерватори, та ін.)

· конфлікт ідентифікації - виявляється як суперечність щодо вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської належності.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти