ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Розділ 1. Форми мислення в природознавстві

Вступ

 

Актуальність роботи. Сучасна ситуація змушує шукати зовсім інші підходи до розгляду таких кардинальних філософських проблем, як пошук людиною власного місця у світі, смислоутверджуючих орієнтирів ставлення людини до людини, відношення людини й світу тощо. У цьому напрямку дуже значущі кроки зроблені філософією діалогу. Розвиток філософії діалогу в ХХ сторіччі відбувався передусім у сфері гуманітарних наук. І це цілком закономірно, оскільки діалогічний підхід визначається представниками цього напрямку як засіб дослідження самої сутності людини, її реального призначення у житті як досягнення істинної свободи. До найбільш визначних філософів-діалогістів залучають М. Бубера, М. Бахтіна, Е. Левінаса, П. Рікера, Ф. Розенцвейга. Кожен із цих дослідників по-різному визначає саму сутність діалогу (саме поняття діалогу починає застосовуватися у різних смислах, набираючи багатозначущості та охоплюючи різні сфери перебігу людської думки, означаючи як реальний діалог між реальними співбесідниками, так і уявний або внутрішній діалог, що безперервно відбувається в людській свідомості) та стратегію його дослідження, акцентуючи увагу на різних аспектах проблеми. Але спільною для них є передусім відмова від принципу тотальності, оскільки останній не в змозі відобразити істинну сутність буття людини.

Парадигма діалогічності, започаткована у сфері гуманітарних наук як засіб дослідження самої сутності людини, поступово стає визначальною і у сфері природничих наук. Звернення до неї стимульовано утвердженням еволюційного характеру Всесвіту, нелінійної картини світу, яка включає в себе і нелінійність процесу пізнання. Адже природничі науки не можна розглядати лише як проекти панування над природою, вони провадять також з нею діалог, метою якого зовсім не є подолання одного іншим. Таким чином, науки виявили потребу в діалозі з природою, з відкритим світом, метою якого є усвідомлення загальної відповідальності людства і кожної людини зокрема перед Всесвітом.

Набуваючи світоглядного значення, парадигма діалогічності вимагає переосмислення вихідних світоглядних принципів наукового пізнання, притаманних парадигмі монологічності, що до останнього часу була панівною в методологічній культурі природознавства. На сучасному етапі розвитку науки опозиція діалогізм/монологізм є фундаментальною.

У контексті діалогу особливого значення набуває мова як засіб комунікації: для того, хто говорить, акт мови заново репрезентує дійсність, а для того, хто слухає, він цю дійсність відтворює. Саме в мові і через мову людина й суспільство взаємно детермінують одне одного: оволодіваючи мовою, людина входить у суспільство, стає одним із його членів. Кожний, хто говорить, може виступити у ролі суб’єкта, лише протиставляючи себе іншому, який володіє тією самою мовою і притаманними їй засобами – тим самим набором форм, синтаксисом висловлювання і способом організації змісту. Тобто функціонування мови завжди потребує двосторонньої суб’єктивності, опозиції «Я – Ти».

Аналіз парадигми діалогічності в природничо-науковому пізнанні потребує розгляду цілої низки актуальних, обговорюваних у літературі проблем.

Мета роботи. Розгляд форм мислення, які існують в природознавстві, та опозиції діалогізм/монологізм.

Для досягнення поставленої мети нами визначені такі завдання:

- дослідити антропологічний вимір феномену мислення в історії філософської думки;

- розглянути форми й різновиди мислення та визначити їх роль у пізнанні;

- з’ясувати, чому саме діалог на сучасному етапі вважається домінуючою формою мислення;

- проаналізувати проблему істинності наукового знання в ситуації діалогу.

Об’єкт дослідження. Сутність та форми мислення.

Предмет дослідження. Діалог як основна форма мислення.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають принципи і положення, які базуються на філософських, загальнонаукових і спеціальних методах дослідження. Дослідження побудоване на принципі методологічного плюралізму, відповідно до якого при аналізі діалогу як форми мислення в природознавстві необхідно спиратися на цілий ряд наукових методів і підходів, а не віддавати перевагу якомусь одному методу.

Так, за допомогою методу історичного аналізу в роботі був досліджений антропологічний вимір феномену мислення в історії філософської думки та генезис діалогу як форми мислення; за допомогою структурного і функціонального методів наведена класифікація форм та різновидів мислення; за допомогою компаративістського методу визначений характер співвідношення діалогічних і дискурсивних аспектів у процесі природопізнання; за допомогою аналітичного методу була досліджена проблема істинності наукового знання в ситуації діалогу та роль форм мислення у пізнанні.

У даному дослідженні суттєве значення має також метод системного аналізу, який було використано щодо визначення закономірностей розвитку діалогічного мислення.

Структура роботи.Порядок викладення матеріалу визначається послідовністю виконання завдань курсового дослідження. Робота містить вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури.

 

 


Розділ 1. Форми мислення в природознавстві

Висновки до розділу 1

 

На сучасному етапі мислення людини є об’єктом дослідження багатьох наук. Філософський підхід до поняття «мислення» виступає основою для формування інших підходів. Мислення є вищим продуктом розвитку особливим чином організованої матерії – людського мозку.

Мислення є об’єктом дослідження усіх часів. Ще філософи античності почали виявляти неабиякий інтерес до людського мислення та його особливостей. У Новий час феномен мислення привертає увагу через розробку методу (засобу), прийомів пізнання та практичних дій. Філософи вирізняють прояви, рівні а також прояви діяльності мислення. Мислення цікавило багатьох вчених-філософів, серед яких представники різних напрямків – Р. Декарт, Г. Лейбніц, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант та багато інших. Неабиякий інтерес до себе привертає мислення і у наші часи.

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять. Предметом мислення людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістовне підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно-образних і поняттєвих компонентів у їх розв’язанні. Залежно від цього розрізняють три головних різновиди мислення – наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне мислення. Існують й інші класифікації мислення, за якими його поділяють на теоретичне і практичне, продуктивне і репродуктивне і под.

Форми мислення відіграють важливу роль у нашому пізнанні. У них людина відображає універсальну закономірність вічно мінливої природи. За допомогою судження пізнаються різні сторони, властивості, відносини предметів. Величезне значення в процесі пізнання має і умовивід. Шлях до достовірного знання лежить через висловлення гіпотез, припущень, перевірку гіпотез на практиці. За допомогою понять охоплюється безліч різних почуттєва сприйманих речей. Аналізуючи предмета та його складові частини, ми виявляємо найпростіші елементи складного, необхідні у всякому науковому дослідженні, у результаті чого нам стають зрозумілішими істотні сторони досліджуваного явища.


Розділ 2. Діалог як домінуюча форма мислення

Висновки до розділу 2

 

Звернення до ідеї діалогу в природничо-науковому мисленні стимульовано утвердженням еволюційного характеру Всесвіту, нелінійної картини світу, яка містить у собі і нелінійність процесу мислення. Діалог як спосіб пізнання так само притаманний природничому, як і гуманітарному пізнанню. Адже мислення завжди здійснюється в ситуації діалогу, чи то реального, чи то внутрішнього.

У межах парадигми діалогічності в природничо-науковому пізнанні поняття істини суттєво розширюється, включаючи в себе не тільки певні знання про навколишній світ, а й обставини функціонування мови в ситуації комунікації. Адже теорія істини має співвіднести істинність судження з обставинами його вимовляння. Але якщо для побудови теорії істини потрібне явне посилання на тих, хто висловлює ті чи інші судження, та на певні умови, то звідси випливає, що метафізика, або онтологія, покладена в основу теорії істини, виводить на центральне місце ідею людини, локалізовану в буденному просторі й часі. Врахування цих обставин зовсім не означає суб’єктивізації та релятивізації наших знань, оскільки в останніх завжди міститься інваріантний зміст, зумовлений природою речей; він і спричинює саму необхідність комунікації.

Діалог дає змогу позбутися самотності монологізму. Але діалог і комунікація так само, як і будь-які інші способи пізнання, можуть сприяти не тільки успіху, але й викликати невдачі. Адже діалог не можна звести тільки до словесно досягнутої згоди. Навпаки, чим більше надій покладають на діалог на суто доктринальному рівні, не прикладаючи вагомих зусиль для втілення ідеологеми діалогічності в людську практику, тим більшою є дистанція між проголошеною цінністю діалогу і здатністю обстоювати її у повсякчасній практиці життєдіяльності і спілкування. Діалог можливий і плідний тільки тоді, коли він вписаний в уже існуючий порядок речей і здатен відобразити його за одночасного встановлення міжособистісних відносин і мовного вираження намірів учасників. Потрібно зосередити зусилля на розробці засобів переведення проблеми діалогу з рівня словесного дослідження на рівень вироблення діалогічних рішень як засобів вирішення конфліктів та спорів.

Висновки

 

На сучасному етапі мислення людини є об’єктом дослідження багатьох наук. Філософський підхід до поняття «мислення» виступає основою для формування інших підходів. Мислення є вищим продуктом розвитку особливим чином організованої матерії – людського мозку.

Мислення є об’єктом дослідження усіх часів. Ще філософи античності почали виявляти неабиякий інтерес до людського мислення та його особливостей. У Новий час феномен мислення привертає увагу через розробку методу (засобу), прийомів пізнання та практичних дій. Філософи вирізняють прояви, рівні а також прояви діяльності мислення. Мислення цікавило багатьох вчених-філософів, серед яких представники різних напрямків – Р. Декарт, Г. Лейбніц, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант та багато інших. Неабиякий інтерес до себе привертає мислення і у наші часи.

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять. Предметом мислення людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістовне підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно-образних і поняттєвих компонентів у їх розв’язанні. Залежно від цього розрізняють три головних різновиди мислення – наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне мислення. Існують й інші класифікації мислення, за якими його поділяють на теоретичне і практичне, продуктивне і репродуктивне і под.

Форми мислення відіграють важливу роль у нашому пізнанні. У них людина відображає універсальну закономірність вічно мінливої природи. За допомогою судження пізнаються різні сторони, властивості, відносини предметів. Величезне значення в процесі пізнання має і умовивід. Шлях до достовірного знання лежить через висловлення гіпотез, припущень, перевірку гіпотез на практиці. За допомогою понять охоплюється безліч різних почуттєва сприйманих речей. Аналізуючи предмета та його складові частини, ми виявляємо найпростіші елементи складного, необхідні у всякому науковому дослідженні, у результаті чого нам стають зрозумілішими істотні сторони досліджуваного явища.

Домінуючою формою мислення є діалог. Звернення до ідеї діалогу в природничо-науковому мисленні стимульовано утвердженням еволюційного характеру Всесвіту, нелінійної картини світу, яка містить у собі і нелінійність процесу мислення. Діалог як спосіб пізнання притаманний і природничому пізнанню. Адже мислення завжди здійснюється в ситуації діалогу, чи то реального, чи то внутрішнього.

У межах парадигми діалогічності в природничо-науковому пізнанні поняття істини суттєво розширюється, включаючи в себе не тільки певні знання про навколишній світ, а й обставини функціонування мови в ситуації комунікації. Адже теорія істини має співвіднести істинність судження з обставинами його вимовляння. Але якщо для побудови теорії істини потрібне явне посилання на тих, хто висловлює ті чи інші судження, та на певні умови, то звідси випливає, що метафізика, або онтологія, покладена в основу теорії істини, виводить на центральне місце ідею людини, локалізовану в буденному просторі й часі. Врахування цих обставин зовсім не означає суб’єктивізації та релятивізації наших знань, оскільки в останніх завжди міститься інваріантний зміст, зумовлений природою речей; він і спричинює саму необхідність комунікації.

Діалог дає змогу позбутися самотності монологізму. Але діалог і комунікація так само, як і будь-які інші способи пізнання, можуть сприяти не тільки успіху, але й викликати невдачі. Адже діалог не можна звести тільки до словесно досягнутої згоди. Навпаки, чим більше надій покладають на діалог на суто доктринальному рівні, не прикладаючи вагомих зусиль для втілення ідеологеми діалогічності в людську практику, тим більшою є дистанція між проголошеною цінністю діалогу і здатністю обстоювати її у повсякчасній практиці життєдіяльності і спілкування. Діалог можливий і плідний тільки тоді, коли він вписаний в уже існуючий порядок речей і здатен відобразити його за одночасного встановлення міжособистісних відносин і мовного вираження намірів учасників. Потрібно зосередити зусилля на розробці засобів переведення проблеми діалогу з рівня словесного дослідження на рівень вироблення діалогічних рішень як засобів вирішення конфліктів та спорів.


Вступ

 

Актуальність роботи. Сучасна ситуація змушує шукати зовсім інші підходи до розгляду таких кардинальних філософських проблем, як пошук людиною власного місця у світі, смислоутверджуючих орієнтирів ставлення людини до людини, відношення людини й світу тощо. У цьому напрямку дуже значущі кроки зроблені філософією діалогу. Розвиток філософії діалогу в ХХ сторіччі відбувався передусім у сфері гуманітарних наук. І це цілком закономірно, оскільки діалогічний підхід визначається представниками цього напрямку як засіб дослідження самої сутності людини, її реального призначення у житті як досягнення істинної свободи. До найбільш визначних філософів-діалогістів залучають М. Бубера, М. Бахтіна, Е. Левінаса, П. Рікера, Ф. Розенцвейга. Кожен із цих дослідників по-різному визначає саму сутність діалогу (саме поняття діалогу починає застосовуватися у різних смислах, набираючи багатозначущості та охоплюючи різні сфери перебігу людської думки, означаючи як реальний діалог між реальними співбесідниками, так і уявний або внутрішній діалог, що безперервно відбувається в людській свідомості) та стратегію його дослідження, акцентуючи увагу на різних аспектах проблеми. Але спільною для них є передусім відмова від принципу тотальності, оскільки останній не в змозі відобразити істинну сутність буття людини.

Парадигма діалогічності, започаткована у сфері гуманітарних наук як засіб дослідження самої сутності людини, поступово стає визначальною і у сфері природничих наук. Звернення до неї стимульовано утвердженням еволюційного характеру Всесвіту, нелінійної картини світу, яка включає в себе і нелінійність процесу пізнання. Адже природничі науки не можна розглядати лише як проекти панування над природою, вони провадять також з нею діалог, метою якого зовсім не є подолання одного іншим. Таким чином, науки виявили потребу в діалозі з природою, з відкритим світом, метою якого є усвідомлення загальної відповідальності людства і кожної людини зокрема перед Всесвітом.

Набуваючи світоглядного значення, парадигма діалогічності вимагає переосмислення вихідних світоглядних принципів наукового пізнання, притаманних парадигмі монологічності, що до останнього часу була панівною в методологічній культурі природознавства. На сучасному етапі розвитку науки опозиція діалогізм/монологізм є фундаментальною.

У контексті діалогу особливого значення набуває мова як засіб комунікації: для того, хто говорить, акт мови заново репрезентує дійсність, а для того, хто слухає, він цю дійсність відтворює. Саме в мові і через мову людина й суспільство взаємно детермінують одне одного: оволодіваючи мовою, людина входить у суспільство, стає одним із його членів. Кожний, хто говорить, може виступити у ролі суб’єкта, лише протиставляючи себе іншому, який володіє тією самою мовою і притаманними їй засобами – тим самим набором форм, синтаксисом висловлювання і способом організації змісту. Тобто функціонування мови завжди потребує двосторонньої суб’єктивності, опозиції «Я – Ти».

Аналіз парадигми діалогічності в природничо-науковому пізнанні потребує розгляду цілої низки актуальних, обговорюваних у літературі проблем.

Мета роботи. Розгляд форм мислення, які існують в природознавстві, та опозиції діалогізм/монологізм.

Для досягнення поставленої мети нами визначені такі завдання:

- дослідити антропологічний вимір феномену мислення в історії філософської думки;

- розглянути форми й різновиди мислення та визначити їх роль у пізнанні;

- з’ясувати, чому саме діалог на сучасному етапі вважається домінуючою формою мислення;

- проаналізувати проблему істинності наукового знання в ситуації діалогу.

Об’єкт дослідження. Сутність та форми мислення.

Предмет дослідження. Діалог як основна форма мислення.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають принципи і положення, які базуються на філософських, загальнонаукових і спеціальних методах дослідження. Дослідження побудоване на принципі методологічного плюралізму, відповідно до якого при аналізі діалогу як форми мислення в природознавстві необхідно спиратися на цілий ряд наукових методів і підходів, а не віддавати перевагу якомусь одному методу.

Так, за допомогою методу історичного аналізу в роботі був досліджений антропологічний вимір феномену мислення в історії філософської думки та генезис діалогу як форми мислення; за допомогою структурного і функціонального методів наведена класифікація форм та різновидів мислення; за допомогою компаративістського методу визначений характер співвідношення діалогічних і дискурсивних аспектів у процесі природопізнання; за допомогою аналітичного методу була досліджена проблема істинності наукового знання в ситуації діалогу та роль форм мислення у пізнанні.

У даному дослідженні суттєве значення має також метод системного аналізу, який було використано щодо визначення закономірностей розвитку діалогічного мислення.

Структура роботи.Порядок викладення матеріалу визначається послідовністю виконання завдань курсового дослідження. Робота містить вступ, два розділи, висновки, список використаної літератури.

 

 


Розділ 1. Форми мислення в природознавстві

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти