ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Антропологічний вимір феномену мислення в історії філософської думки

Загрузка...

 

Мислення постає одним з найфундаментальніших понять у концептуальних системах філософів. Традиційно в різноманітних філософських системах мислення розглядається в двох основних розрізах: логічному та антропологічному. Перший напрям – формальна логіка – вивчає мислення в контексті трьох його основних форм: поняття, судження, умовивід. Другий напрям досліджує та виокремлює сутнісні характеристики мислення як фундаментальної людської риси.

На сучасному етапі мислення людини є об’єктом дослідження багатьох наук: філософії, психології, логіки, кібернетики, теорії штучного інтелекту тощо. Воно є фундаментальним у концептуальних системах знання філософів минулого та сучасності, оскільки філософія історично перша звернулась до аналізу поняття мислення, науковий доробок з цього приводу в даній галузі є найбільш розгалуженим та ґрунтовним. Також можна зазначити, що філософський підхід до поняття «мислення» виступає основою для формування інших підходів, зокрема психологічного. Підхід логіки до визначення поняття мислення невіддільний від філософського підходу та складає його органічну частину [9].

Не дивлячись на те, як вирішували науковці питання про субстанційність як свідомості, так і мислення, стосовно протікання мислення як процесу, вони завжди були єдині – це активна здатність мозку сприймати та відображати об’єктивний світ, інтерпретувати відображене, узагальнювати, з формуванням подальших теоретичних уявлень, абстрактних понять, категорій тощо.

Мислення є вищим продуктом розвитку особливим чином організованої матерії – людського мозку. Біологічним субстратом мислення визнається високий рівень розвитку головного мозку, але, як відомо, мислення не може бути пояснене виключно функціонуванням фізіологічного апарату. Мислення опосередковано процесами відчуття та сприйняття, минулим досвідом, пізнанням та аналізом сприйнятого з подальшим формуванням причинно-наслідкових зв’язків та інших уявлень, що не дані людині для сприйняття при безпосередньому досвіді.

В Новий час феномен мислення привертає увагу через розробку методу (засобу), прийомів пізнання та практичних дій. Філософи вирізняють прояви мислення – відчуття, споглядання, уява, рефлексія; рівні мислення – розсудок, розум; прояви діяльності мислення – сумнів, віра, задум, прийняття рішень, розуміння, уявні операції. В епоху Нового часу та Просвітництва процесуальне мислення як особлива діяльність, яка підлягає нормуванню та організації та вимагає до себе технічного ставлення, постає об’єктом формалізації, проектування чи моделювання стає центром філософської думки. За великим рахунком, все, що лягло потім в основу філософських трактувань категорії мислення, було розроблене науковцями цих періодів.

Р. Декарт, основоположник раціоналізму – концепції абстрактно-теоретичного мислення, висунув розум та мислення на перше місце. Розум здатний пізнати світ, але потребує правильного застосування – методу, оскільки недостатньо просто мати добрий розум (esprit), але головне – це добре його застосовувати.

Б. Спіноза визнає мислення невід’ємним атрибутом субстанції. Субстанція має внутрішню властивість – необхідність свого існування. Виявлення цієї властивості відбувається через мислення (атрибут субстанції). Мислення Спіноза розглядає як властивість тіла мати непросторові атрибути.

Г. Лейбніц розробляв поняття мислення, ґрунтуючись на власній субстанційній концепції «монад». Монади мають три головні різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма характеризується «перцепцією» (духовно пасивною здатністю сприйняття). Вищі монади здатні мати чуття та чіткі уявлення. Монади найвищого ступеня здатні до «аперцепції» (свідомості). Монади не мають просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. Їх дано лише розумові. Людина уособлює собою таку сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні усвідомлювати.

Емпірична ж філософія в особі Ф. Бекона, Т. Гоббса, Дж. Локка та інших, з точки зору гносеології вважає, що людина здійснює пізнання головним чином завдяки чуттєвому сприйняттю. Тут, чуттєве сприйняття – це отримання органами чуття сигналів з оточуючого світу та їх наступна трансформація [2, c. 157].

Причинно-наслідкові зв’язки та логічне мислення стають головним об’єктом атаки у роботах Д. Юма, зокрема в його есе «Дослідження стосовно людського пізнання». Згідно з версією Д. Юма, раціональність, а також причина, наслідок, а головне – розум – це всього-на-всього химера створена рядом постійних співпадінь у морі світового хаосу. Звичайно ці співпадіння дуже стійкі і деякі з них повторюються вже не одну тисячу років, що дає нам всі підстави вважати, що за однією дією слідуватиме інша та використовувати це для свого блага, проте крім цієї нестовідсоткової вірогідності співпадінь, немає нічого, що дозволяло б нам стверджувати, що між двома подіями у всесвіті існує будь-яка раціональна каузальність та необхідність.

Велику увагу людині, її мисленню, здатності до пізнання приділили філософи Просвітництва. Матеріалістичний напрямок філософії Просвітництва представлений насамперед французьким матеріалізмом XVIII ст. (Ж.О. де Ламетрі, Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, К. Гельвецій) розглядає людську душу як здатність мислити та відчувати в прямій залежності від тілесної організації, діяльності органів чуття, нервів та мозку.

Так, матеріальною основою душі людини Ж.О. де Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок – необхідна, але не достатня передумова людської свідомості. Людина, за Ж.О. де Ламетрі, – це, особлива машина, яка здатна відчувати, мислити, розрізняти добро і зло [6, c. 43].

Представник деїзму Ж.-Ж. Руссо розуміє людину як природну істоту, всі здібності та здатності якої обумовлені природою. Перевагу серед них він віддає почуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця.

Філософ-матеріаліст К. Гельвецій, як і інші філософи-просвітителі, розглядає людину як частину природи, проте враховує, що суттєві її характеристики неможливо пояснити лише природною організацією. Так, розглядаючи проблему походження свідомості, він наголошує на зв’язку розвитку свідомості не просто з суспільним життям, а насамперед з трудовою діяльністю, з виготовленням та застосуванням знарядь праці.

У концептуальних системах представників німецької класичної філософії (І. Кант, Й.Г. Фіхте, Ф.В. Шеллінг, Г.В.Ф. Геґель) мислення розглядається як акт самодіяльності суб’єкта, що породжує різні інтелектуальні, уявні феномени – поняття, принципи, закони, ідеї, ідеали – тобто знання.

І. Кант відзначав спонтанність актів мислення, апріорний характер його діяльності, спрямованість на пізнання за допомогою понять, вирізнив рівні мислення – інтуїція, розсудок, розум; типи і види мислення – формально-логічне (розсудливе) і діалектичне (розумне), конкретне і абстрактне, практичне і теоретичне. І. Кант визначив односторонність, обмеженість розсудку і антиномічність розуму, встановив зв’язки «чистого» мислення з чуттєвістю, з зовнішнім світом.

Питання, що таке мислення, постає перед Й. Фіхте з усією гостротою. Для Фіхте мислення – це діяльність, що творить весь світ уявлень, весь світ духовної культури. Ця діяльність не носить ані природного, ані божественного походження, адже є суто людською діяльністю.

Г.В.Ф. Гегель визначає мислення як діяльність суб’єкта, яка спрямована на пізнання світу в формі понять (категорій). Вищою формою пізнання є наука (філософія), яка пізнає Абсолютний дух. Мислення є пізнанням в поняттях (категоріях) Абсолютного духу, внаслідок чого формується всезагальне знання. Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики – таким за Гегелем є діалектичний шлях пізнання об’єктивної реальності.

У К. Маркса ж – це реальна влада людини над природою, збагачена уроками свого теоретичного осмислення, аналізу своїх успіхів та невдач. У руслі марксистської теорії відображення розвивалась концепція вторинної, похідної природи продуктів інтелектуальної діяльності.

ХІХ ст. принесло філософію марксизму з відповідним відмінностями тлумачення категорії мислення. ХХ ст. породило безліч новітніх філософських течій, які, в свою чергу, також мають специфічне бачення цього питання. Велику увагу категорії мислення приділяли новітні філософські напрямки, такі як екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика, позитивізм, аналітична філософія тощо [14, c. 133].

Екзистенціалізм, з огляду на свою специфіку, розглядає мислення в контексті людського буття, існування. В такому сенсі, відповідно, мислення є іманентною рисою екзистенції і розглядається з позицій трансцендентального суб’єктивізму.

Трансцендентальна феноменологія Е. Гуссерля та М. Хайдеггера концентрувала свою увагу коло такого явища як людська свідомість. М. Хайдегером розробляється концепція Dasein-мислення, тобто мислення «сьогодні і зараз». В цьому контексті герменевтико-екзистенційна модель мислення як процесу, що не може протікати відірвано від контексту існування людини, протистоїть рефлексивній моделі, яка пропонує відсторонене усвідомлення людиною цього процесу.

Відправним пунктом філософської герменевтики Ґ. Гадамера стає критична оцінка європейського раціоналізму в його спробі розвинути далі основи грецької думки, що були виражені поняттями «логос» та «нус». При цьому під егідою «логосу» ніби єднаються ті форми мислення, які з одного боку, мають на увазі дослідження чисел, пропорцій, співвідношень, а з іншого боку, приписують певні властивості логосу самому світу та його динамічному началу, маючи на увазі те, завдяки чому все відбувається.

Позитивістський підхід до проблеми мислення, виражений в ідеях неопозитивізму та аналітичної філософії, висуває на перший план формально-логічні аспекти мислення, ігноруючи дослідження змістовних моментів теоретичної діяльності. Позитивістському підходу, в цьому сенсі, протистоять феноменологічні та екзистенціалістські концепції мислення.

Ретельну увагу проблематиці мислення приділяє синергетична парадигма, що як теорія складних систем не зводиться до звичних у філософії односторонніх матеріалістичних, ідеалістичних чи дуалістичних позицій. Такий підхід є міждисциплінарною методологією дослідження нелінійних складних систем, якою і визнається людський мозок. Таким чином, синергетика та підхід, оснований на складних системах приводить до вирішення проблеми «розум-тіло», що знаходиться поза традиційними філософськими відповідями, представленими в концепціях матеріалізму, ідеалізму, дуалізму тощо [8, c. 118].

Класична соціальна філософія в своєму розумінні мислення стоїть на позиціях діалектичного історичного матеріалізму, і стверджує, що мислення виникло в процесі колективної трудової діяльності та має суспільну природу за особливостями свого виникнення і функціонування.

Тож, мислення як складова духовності у ході історичного розвитку духовність за змістом стає більш соціальним. Соціальне підпорядковує всі, навіть найвіддаленіші і найнепомітніші зв’язки людського духу з аналогічними властивостями матерії. Постає очевидним, що, не дивлячись н матеріальне походження мислення, люди сприймають світ інакше, аніж весь тваринний світ. Але людська духовність певним чином переломлює єдині закономірності, притаманні всій живій матерії як цілісності.

 

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти