ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Роль форм мислення у пізнанні

Загрузка...

 

Форми мислення є одним з найважливіших моментів, засобів пізнання, у них людина відображає універсальну закономірність вічно мінливої природи. Логічний процес створення наукової картини світу здійснюється в судженнях, умовиводах, гіпотезах, теоріях, поняттях, категоріях і т.д.

Центральною проблемою діалектичної логіки є вивчення утворення та розвитку форм мислення, з’ясування ролі практики в русі форм мислення. Діалектика всебічно досліджує форми мислення, розкриває їх об’єктивний зміст, показує їх взаємозв’язок у процесі досягнення істинного знання про світ.

Однією з форм мислення є судження, за допомогою якого пізнаються різні сторони, властивості, відносини предметів. У ньому відображається діалектика одиничного і загального. У процесі пізнання відбувається перехід від одного судження до іншого, від одного рівня пізнання до іншого, більш високого. Різні форми судження – окремі ланки, моменти цього процесу.

Пізнання йде від одиничного через особливе до загального. По такому шляху йде і розвиток суджень: від судження одиничності через судження особливості до судження загальності.

У судженні одиничності встановлюється зв’язок яких-небудь явищ. Подальший розвиток пізнання приводить до формулювання судження, у якому відбивається закон зв’язку деяких особливих форм руху (судження особливості), і, нарешті, у судженні загальності ми пізнаємо загальний закон розвитку.

Так, спочатку наука встановила, що атоми окремого елемента, наприклад радію, здатні розпадатися на більше прості складові частини; це – судження одиничності. Потім було сформульоване судження особливості: ціла група найважчих з відомих нам елементів має властивість природної радіоактивності. Сьогодні наука досягла такого рівня, при якому можна сформулювати судження загальності: кожен хімічний елемент за певних умов може бути перетворений в інший елемент.

Величезне значення в процесі пізнання має умовивід. Наприклад, людина безпосередньо не вимірювала відстань від Землі до інших небесних тіл, однак вона знає ці відстані на основі умовиводу. Об’єктивною основою можливості переходу від відомого до невідомого є закономірність у природі і суспільстві. Закономірний зв’язок явищ носить загальний характер, тому на основі знання його можна робити висновки про явища, безпосередньо не спостережуваних, але підкорених дії відомих законів. Людина почуттєво не сприймає атомів, але вона на підставі умовиводів з пізнаних законів знає, що всі атоми мають електрони, протони і нейтрони [15, c. 270].

Форми умовиводу різноманітні: одні дають достовірні висновки, інші – у більшому або меншому ступені ймовірні. В історії філософії були спроби представити який-небудь один тип умовиводу єдино надійним і цінним способом одержання нових результатів. Так, емпірики (Бекон, Локк та ін.) таким способом вважали індукцію, у якій процес умовиводу йде від часткового до загального, від окремих фактів до загального висновку. Раціоналісти (Декарт та ін.), навпаки, перебільшували роль дедукції, або умовиводу від загального до приватного, коли загальне положення поширюється на окремі приватні випадки. Погляд тих і інших однобічний. Немає такої галузі науки, у якій умовиводи здійснювалися б за допомогою тільки індукції або тільки дедукції.

Діалектична логіка показує зв’язок, єдність різних форм умовиводу в процесі пізнання дійсності. Індукція і дедукція взаємно доповнюють один одного.

У процесі пізнання людина спостерігає окремі приватні випадки, потім узагальнює їх, формулює загальне положення. Це – індуктивний процес. Отримане узагальнення вона поширює на нові явища, факти, випадки. Це – дедукція. Наприклад, Менделєєв, вивчаючи окремі хімічні елементи, знайшов зв’язок між атомною вагою елементів і їх хімічними властивостями. Це привело до формулювання періодичного закону. Із цього закону він зробив ряд приватних висновків (дедукція) для окремих елементів: пророкував властивості нових, ще не відкритих елементів, виправив атомні величини деяких мало вивчених елементів і т.д. [2, c. 245] Так відбувається розвиток знань шляхом взаємозв’язку і взаємодоповнення індукції і дедукції.

Дедукція не може обійтися без індукції: щоб виводити із загального, треба це загальне отримати. Вроджених знань людина не має. Індукція зі своєї сторони припускає дедукцію. На основі однієї індукції не можна отримати достовірного знання. Просте спостереження повторюваності якої-небудь властивості у ряду предметів ще не є доказом необхідності, закономірності цієї властивості для всіх предметів даного класу. Отримане в результаті індукції узагальнення треба перевірити, вивести з нього наслідки, перевірити ці наслідки на практиці. Тому тільки взаємозв’язок індукції, дедукції і практики веде до достовірного знання.

Наука не відразу приходить до достовірного знання сутності, закону розвитку явищ. Шлях до достовірного знання лежить через висловлення гіпотез, припущень, перевірку гіпотез на практиці. Вивчаючи які-небудь явища, вчений дає їм пояснення (висловлює припущення про закономірний зв’язок явищ). Подальше вивчення приводить до відкриття нових фактів, причому серед них можуть зустрітися й такі, які суперечать висловленій гіпотезі. Тоді виникає потреба в новому способі пояснення (у новій гіпотезі). Так, переходячи від одного пояснення до іншого, більш точного, вчений приходить до відкриття закону.

У 1896 р. Беккерель відкрив факт радіації в урані і його сполуках. Слідом за цим була виявлена радіація у солей інших елементів і виділений новий елемент – радій. Ці факти, незрозумілі спочатку, не могли бути пояснені з раніше відомих причин. У зв’язку із цим Резерфорд і Содді висловили гіпотезу про те, що атоми всіх радіоактивних елементів вибухають, розпадаючись на частині; радіоактивні промені – це осколки, що утворюються під час такого вибуху. Гіпотеза радіоактивного розпаду послужила початком для нових досліджень. Перевірка її привела до відкриття нових явищ, серед яких були й такі, які не укладалися в цю гіпотезу. Виникли нові гіпотези, що доповнюють і виправляють гіпотезу Резерфорда і Содді, поки, нарешті, не була створена наукова теорія.

Гіпотеза виступає як форма розвитку наукового знання на шляху до об’єктивної істини. До певного періоду на положенні наукової гіпотези були теорії Коперника, Дарвіна, періодичний закон Менделєєва. Потім практика підтвердила об’єктивну істинність їх, перетворила ці гіпотези на достовірні наукові теорії. Сучасна природнича наука оточена безліччю гіпотез.

Недооцінка творчої ролі гіпотези в пізнанні завжди була супутником обмеженого емпіричного підходу до вивчення дійсності. Позитивісти, які заперечують можливість проникнення науки в сутність явищ, вважають гіпотезу отрутою науки, чумою розуму. На їх думку, не треба будувати гіпотези про закономірності руху явищ, – наука повинна тільки протокольно реєструвати факти.

У дійсності ж гіпотези роблять дослідження предмета цілеспрямованим і приводять до відкриття законів природи та суспільства. Ломоносов порівнював гіпотези з поривами, що дають можливість досягти знань, до яких ніколи не доходять розуми. Експериментуючи або спостерігаючи нові факти, дослідник керується гіпотезою. При спостереженні треба знати, куди дивитися, що шукати. Гіпотеза і указує цей напрямок. Багато гіпотез не підтвердилися фактами, але це не може служити аргументом проти застосування гіпотез у пізнанні. Померлі гіпотези відіграли величезну роль у науці, вони проклали шлях до істини.

На прикладі гіпотези добре видно зв’язок емпіричного і теоретичного в пізнанні: ми виходимо з фактів, спостережень і сходимо до абстрактного мислення, узагальнюємо, будуємо гіпотезу, а для перевірки гіпотези знову звертаємося до фактів, до спостережень і експериментів. Коли гіпотеза доведена, вона перетворюється в достовірну наукову теорію, що складається із системи пов’язаних між собою, об’єднаних загальним принципом понять [8, c. 121].

Поняття як форма мислення відбиває сутність явищ. Загальне, відображене в наших поняттях, не виводиться з розуму, а існує об’єктивно в одиничних явищах, речах. За допомогою понять охоплюється безліч різних почуттєва сприйманих речей. Тому, щоб виробити поняття, треба досліджувати масу одиничних явищ, речей. Утворення поняття є результат тривалого процесу пізнання, підведення деякого підсумку його розвитку.

Процес утворення понять містить у собі не тільки порівняння різних сприйняттів і виділення в предметах загальної, подібної ознаки. Виділення просто загального не приведе до утворення наукового поняття. Наприклад, шляхом порівняння процесів орання ниви, кування заліза і відлову риби та знаходження в цих процесах такої загальної ознаки, як «застосування фізичного зусилля», не можна утворити наукове поняття праці. Ця загальна ознака не є істотно загальною для праці. Тварини добувають їжу теж за допомогою фізичних зусиль. Праця – це доцільна діяльність суспільної людини по зміні предметів природи за допомогою знарядь. Сутність предмету розкривається шляхом всебічного визначення його зв’язків і опосередкувань, з’ясування його місця і ролі в тій або іншій системі.

Для утворення поняття використовуються усілякі прийоми наукового дослідження: спостереження, експеримент, різні форми умовиводу у їх єдності, побудова та перевірка гіпотез і т.д. Важливе місце в цьому процесі займає аналіз і синтез.

Аналіз, або уявне розчленовування предмета на його складові частини з метою виявлення найпростіших елементів складного, необхідний у всякому науковому дослідженні. Аналіз дає можливість виділити та зрозуміти істотні сторони досліджуваного явища. Якщо ми не будемо знати, з яких елементів складається суспільство, то ми ніколи не зрозуміємо і його сутності, не з’ясуємо відношення різних елементів у ньому. Але вивчення предмету не обмежується аналізом. Перебільшення ролі аналізу, перетворення його в єдиний спосіб вивчення веде до метафізичного погляду на світ, до розчленовування предметів на окремі, ізольовані, нібито не пов’язані один з одним елементи. Поняття, отримані в результаті одного аналізу, носять однобічний, неглибокий характер. Наукове мислення припускає єдність аналізу і синтезу, за допомогою якого відбувається відтворення конкретного в мисленні.

Єдність аналізу і синтезу – одна з найважливіших вимог діалектичного методу мислення. Синтез дає знання про об’єкт як єдине ціле. Але це знання, по-перше, досягається на основі попереднього аналізу, по-друге, у думці варто поєднувати тільки те, що поєднано в дійсності, об’єктивно.

Наукове поняття не включає у свій зміст всі приватні ознаки предмета. Разом з тим воно не відірване від багатства індивідуального та особливого. Поняття осягає одиничне, приватне шляхом всебічного і глибокого відображення закономірностей його розвитку. Якщо б поняття прагнуло охопити всі приватні, одиничні ознаки предмету, воно не пішло б далі відчуттів і сприйняттів у пізнанні сутності. Рух, розвиток дійсності можна відобразити тільки в поняттях, що розвиваються.

Процес розвитку понять відбувається у двох напрямках: 1) колишні поняття заглиблюються, уточнюються і піднімаються на більш високий рівень абстракції; 2) виникають нові поняття. Люди не відразу розлучаються з колишніми, звичними поняттями. Ламання старих понять нерідко приводить вчених до розгубленості та навіть до ненаукових поглядів [9].

Зміна змісту старих понять і виникнення нових приводить до того, що між різними поняттями, а також усередині одного й того ж поняття намічаються розбіжності, протиріччя.

При цьому необхідно строго розрізняти протиріччя в поняттях, що є відбиттям об’єктивних протиріч, від протиріч, які є наслідком плутанини, нездатності тієї або іншої людини послідовно і логічно мислити. Перші ведуть до розвитку знання, другі заважають істинному пізнанню.

Найбільш загальні поняття, у яких відбиваються найважливіші властивості, закономірності світу, називаються категоріями. Кожна наука має свої категорії. Категорії діалектики відображають найбільш загальні закони і властивості явищ природи, суспільства та мислення. Тому вміння правильно застосовувати категорії діалектики необхідне для дослідження будь-якого предмета.

Категорія – поняття надзвичайно великої спільності. Кожна категорія охоплює величезне коло явища. Наукові категорії, узяті у взаємному зв’язку одна з одною, дають глибоке і всебічне відображення найважливіших закономірностей розвитку природи, суспільства і людського мислення.

Будучи відомим підсумком пізнання, відбиваючи найважливіші властивості і закономірності зовнішнього світу, категорії є щаблями в розвитку знання. У них узагальнено весь попередній досвід пізнання.

Людина використовує знання, що містяться в категоріях, для висловлення нових суджень, умовиводів, понять. Без категорій людина не зможе пов’язати два простих факти. Категорії, на основі яких ми пов’язуємо дані почуттєвого споглядання, самі виникли як узагальнення почуттєвого досвіду. Потрібно навчитися правильно оперувати категоріями, використовувати їх для наукового пізнання світу.


Висновки до розділу 1

 

На сучасному етапі мислення людини є об’єктом дослідження багатьох наук. Філософський підхід до поняття «мислення» виступає основою для формування інших підходів. Мислення є вищим продуктом розвитку особливим чином організованої матерії – людського мозку.

Мислення є об’єктом дослідження усіх часів. Ще філософи античності почали виявляти неабиякий інтерес до людського мислення та його особливостей. У Новий час феномен мислення привертає увагу через розробку методу (засобу), прийомів пізнання та практичних дій. Філософи вирізняють прояви, рівні а також прояви діяльності мислення. Мислення цікавило багатьох вчених-філософів, серед яких представники різних напрямків – Р. Декарт, Г. Лейбніц, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант та багато інших. Неабиякий інтерес до себе привертає мислення і у наші часи.

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять. Предметом мислення людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістовне підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно-образних і поняттєвих компонентів у їх розв’язанні. Залежно від цього розрізняють три головних різновиди мислення – наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне мислення. Існують й інші класифікації мислення, за якими його поділяють на теоретичне і практичне, продуктивне і репродуктивне і под.

Форми мислення відіграють важливу роль у нашому пізнанні. У них людина відображає універсальну закономірність вічно мінливої природи. За допомогою судження пізнаються різні сторони, властивості, відносини предметів. Величезне значення в процесі пізнання має і умовивід. Шлях до достовірного знання лежить через висловлення гіпотез, припущень, перевірку гіпотез на практиці. За допомогою понять охоплюється безліч різних почуттєва сприйманих речей. Аналізуючи предмета та його складові частини, ми виявляємо найпростіші елементи складного, необхідні у всякому науковому дослідженні, у результаті чого нам стають зрозумілішими істотні сторони досліджуваного явища.


Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти