ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Криза класичної концепції раціональності як криза парадигми монологізму

Загрузка...

 

Пошуки людиною раціонального пояснення світу на зорі людської цивілізації зумовлені прагненням звільнитися від жаху перед незрозумілими явищами навколишнього світу. Щоб досягнути цієї мети, людина вступає з природою в діалог, мета якого – запитувати природу і отримувати певні відповіді на свої запитання.

Культура Нового часу вбачала мету наукового пізнання в здобуванні знань про природні процеси та закони і вираженні їх в універсально-понятійній формі, абсолютно позбавленої суб’єктивних нашарувань. Так поставлена і осмислена в культурі Нового часу мета наукового пізнання зумовила його розуміння як монологу. Адже припущення, що творче мислення здійснюється у формі безперервного внутрішнього діалогу, означає наявність двох різних систем аргументації. Щоб запобігти цьому, потрібно з двох уявних «співбесідників» усунути одного як такого, що мислить неправильно, помиляється. Мислений, внутрішній діалог є прихованим навіть від самого суб’єкта, який виступає щодо об’єкта пізнання як цілісний, абсолютний суб’єкт, що не знає сумнівів і помилок. Втілення цього підходу базувалось на класичній концепції раціональності, визначальними в якій є:

1) принцип або постулат автономності, суверенності наукового мислення: мислення є універсальною сферою, абсолютно незалежною від інших форм свідомості і діяльності. За своєю суттю він утверджує трагічну розірваність між наукою і культурою. Автономність, абсолютна суверенність мислення обертається своїм іншим боком – абсолютною відмежованістю науки від інших сфер духовної діяльності людини;

2) принцип абсолютної розмежованості суб’єкта і об’єкта пізнання. Пізнавальне відношення до реальності формується мірою того, як людина відділяє її від себе не тільки фізично, але й подумки як таку, що існує самостійно і незалежно як раціонально збагненний Об’єкт. Носій цього знання, відрізняючи себе від перетворюваного світу, постає як Суб’єкт. Завдання пізнання полягає в тому, щоб постульовану з самого початку розірваність об’єкта і суб’єкта пізнання зняти в самому акті пізнання, здійснивши для цього відповідні процедури та від найшовши опосередковуючі ланки;

3) принцип об’єктивності знання, який класична концепція раціональності
витлумачує як необхідність елімінації будь-яких суб’єктивних елементів з результатів пізнання і здобуття в кінцевому підсумку абсолютної істини, існування котрої добре узгоджується з розумінням наукового пізнання як монологу [19, c. 143-144].

Та передусім слід з’ясувати, що означає науково сприймати світ? В першу чергу необхідно створити таке поняття про навколишній світ, у якому власна природа речі має бути трансформована через включення її в певне впорядковане ціле, в якому діє принцип відповідності та доцільності. Це ціле наука Нового часу визначає поняттям «природа», яке охоплює все суще в безкінечному розмаїтті своїх проявів, що підлягає раціоналістично-досвідному поясненню.

Сама поява терміна «природа» і вироблення його змісту відбуваються в культурі Нового часу в процесі становлення наукового сприймання світу. Створена тогочасною наукою математично обґрунтована картина світу ґрунтується на припущеннях про: абсолютний характер простору і часу; всезагальний характер руху; причинно-наслідковий зв’язок всіх явищ у світі. Розгляд предметів як причинно пов’язаних є способом конкретного розгляду таких предметів на деякому рівні аналізу.

Такий рівень уособлюють категорії «природа», «об’єкт», «причина», «наслідок», «простір», «час», які стають тією метапарадигмою, що передує становленню конкретних наукових знань і дає змогу зобразити у загальних рисах сферу природного буття. Адже в будь-якому конкретному акті завдання дослідника полягає саме у вияві конкретних форм існування об’єктів, причинних закономірностей або просторово-часових відношень.

Надзвичайно велику роль у науковому сприйманні світу відіграє проблема існування фізичних об’єктів. Адже наукова істина у класичній концепції раціональності характеризує не те, що існує емпірично, а те, що відповідає науковому поняттю «існування». Постановка і вирішення проблеми існування пов’язані з формулюванням деякого принципу, який постулює існування об’єкта дослідження. У цьому принципі поєднуються два аспекти: а) філософський, згідно з яким здійснюються постановка і вирішення проблеми «існування»; б) природничо-науковий, що відповідає на питання, якими є характеристики існуючого [11, c. 158].

Інтерес до проблеми існування пронизує всю історію філософської думки. Класична наука базується на понятті існування, найбільш чітко і докладно дослідженому і сформульованому І. Кантом за допомогою так званих аналогій досвіду, які становлять певні закони, що роблять «природу можливою». Як відомо, під природою І. Кант розуміє зв’язок існування явищ за необхідними правилами.

Визначаючи критерії існування явищ у часі, Кант вирізняє три аналогії досвіду:

1) основоположення про постійність субстанції: за всякої зміни явищ субстанція є постійною, і кількість її у природі не збільшується і не зменшується. Саме постійність субстанції є спосіб, яким ми уявляємо існування речей (у явищі);

2) основоположення про часову послідовність згідно з законом причинності: всі зміни відбуваються за законом зв’язку причини і дії. За Кантом, принцип причинного зв’язку може бути застосованим до всіх предметів досвіду, але не до самої субстанції, оскільки вона не виникає: можливі тільки зміни субстанції, а не виникнення з нічого. Якщо виникнення (явища) розглядається як дія чужої йому причини, то воно має назву творення. Як подія серед явищ останнє можливе, тому що вже сама можливість його порушила б єдність досвіду. Отже, пізнання, за Кантом, може розкрити нам необхідність певних станів речей, а не самих речей;

3) основоположення про одночасне існування згідно з законом взаємодії або спілкування: всі субстанції, оскільки вони можуть бути сприйнятими у просторі як такі, що одночасно існують, перебувають у повній взаємодії [1, c. 94].

Оскільки реальна практика наукового пізнання суперечила цьому підходу, реформація кантівської гносеології у марбурзькій школі неокантіанства пішла шляхом логічного обґрунтування науки. Шляхом надання проблемі існування логічного статусу пішов і неопозитивізм. У зв’язку з цим найбільш адекватним логічним критерієм існування визнано критерій Куайна, згідно з яким квантифікація змінних відповідної категорії означає прийняття онтології об’єктів, що виступають значенням зв’язних перемінних.

Логічний критерій існування в кінцевому підсумку зводиться до даності предмета в мисленні: буття – це те, що стосується кожного терміна, кожного можливого об’єкта мислення, – всього, що може з’являтися в будь-якому судженні і до всіх таких суджень. Прийняття суджень, в яких іде мова про предмет як існуючий, обґрунтовується їх відповідністю вихідним положенням і правилам деякої системи тверджень.

Проблема співвідношення реального і мисленого буття лишається поза межами інтересів класичного природознавства. Хоча вивчаючи реальні предмети, вчений фіксує незбіг їх з мисленою моделлю, проте ця нетотожність не стає спеціальним предметом дослідження. Більше того, її можуть абсолютно ігнорувати, тобто теоретичну модель реальності ототожнити з реально існуючим, оскільки з реальним буттям дослідник має справу лише на «вході» в наукову теорію, де воно відразу перетворюється в мислене буття і заміщується ним. Ототожнення абстрактних ідеальних об’єктів з емпірично існуючими фізичними тілами сприяло онтологізації теоретичних уявлень механіки. Це створювало передумови монологічного способу мислення в природознавстві, коли суб’єкт постає у вигляді цілісної, нерозчленованої свідомості, а теоретичний об’єкт розуміється як ідентичний реальному об’єкту. Завдання пізнання при цьому зводиться до побудови теорії, яка повинна дати повне уявлення про нього.

Постає питання: які серйозні причини змусили спотворити реальну картину процесу пізнання як діалогу, замінивши її на абсолютно протилежну – монологічну? Головна причина цього полягає у специфіці розуміння мети і завдань наукового пізнання, сформульованих у культурі Нового часу.

Наука Нового часу спочатку притінює, а опісля зовсім витісняє двоїстий, багатоликий образ суб’єкта, заміщуючи його мірою того, як відбувається формалізація вихідних засад теорії суб’єктом Декарта як особливою думаючою машиною, пристосованою до пасивного відтворення та найкращого застосування правил наукового методу. Таке розуміння суб’єкта пізнання визнавалось протягом тривалого часу важливим здобутком класичного пізнання [23, c. 79].

Перед нами парадокс: чим активнішим є суб’єкт пізнання, тим менше він має шансів пізнати світ «речей у собі», оскільки останні виштовхуються з пізнавального процесу, заміщуючись ідеалізованими предметами. Разом з «речами в собі» за межі науки потрапляють і такі: як можливе буття, у чому причина існування явища та ін.

Водночас із роздвоєнням світу на світ «речей у собі» і світ ідеалізованих предметів роздвоюється не тільки реальна людина на суб’єкта життя і суб’єкта пізнання, а й сам суб’єкт пізнання, що втілюється в класичному розумі, – на «природничо-науковий» розум і розум «філософський».

Сам філософський розум започатковується як антиномічний. Розум, досліджуючи такі об’єкти, неминуче натрапляє на діаметрально протилежні системи доведення, сформульовані в тезах і антитезах кантівських антиномій. Отже, філософування – безперервний процес діалогу (правильніше – полілогу), оскільки філософські системи міцно пов’язані з іменами своїх творців. Вони не надбудовуються одна над одною, створюючи єдину ієрархічну систему, а існують кожна у своїй цілісності, водночас безперервно дискутуючи одна з одною, погоджуючись з одними твердженнями та критикуючи інші.

Зовсім іншу ситуацію маємо у сфері природничо-наукового знання. Тут будь-яка наукова теорія, хоч і має свого творця, поступово в процесі вдосконалення відділяється і віддаляється від нього і живе власним об’єктивованим життям. Теоретик-природознавець спрямовує свою пізнавальну діяльність на здобуття такого знання, з результатів якого він має бути цілком елімінованим. Тобто мають бути створені не тільки мислительні форми осягнення світу, але й способи вилучення суб’єкта з результатів пізнання. Сконструйований образ суб’єкта розрахований на здобуття деіндивідуалізованого знання як підсумку монологічного відношення до природи [18, c. 46].

Кардинальна зміна гносеологічної ситуації у науковому пізнанні змусила переглянути основні засади цієї концепції, зокрема роль суб’єкта. У сучасній фізико-космологічній науці, зорієнтованій на дослідження такого глобального еволюціонуючого об’єкта, як Всесвіт, суб’єкт постає вже не як абсолютно суверенний, різко відмежований від об’єкта, а як підсистема цього об’єкта. Останній стає важливою умовою існування самого суб’єкта. Ця теза має нині назву «принципу інтроспективності», тобто принципового включення, «усерединного розташування» суб’єкта в структурі досліджуваного об’єкта. У космології вона набрала конкретизації у антропному принципі, згідно з яким фундаментальні властивості Всесвіту є такими, що й зумовили на певному етапі його еволюції появу людини. При цьому ніякі процедури об’єктивації не здатні «виштовхнути» назовні суб’єкт пізнання.

Враховуючи цей факт, новий тип раціональності ставить та розв’язує завдання введення пов’язаних із свідомістю явищ у наукову картину світу. Після встановлення незаперечного включення суб’єкта пізнання як підструктури в цілісну структуру пізнаваного об’єкта нова концепція раціональності ставить за мету не відчленування суб’єктивного моменту в процесі сприйняття дійсності, а знаходження об’єктивного в цілісному акті пізнання. Через існування точок біфуркації еволюція Всесвіту постає як нелінійний процес, який неможливо повернути до попереднього стану тому, що перехід через поріг є ймовірним, а це призводить до різкої зміни побіжних процесів, а в остаточному підсумку – до руйнування попередньої організації системи. Отже, і сам процес пізнання, як частина спільної еволюції людини і Всесвіту, є незворотним.

Властива класичному способу мислення теза, що суб’єкт може в будь-який момент повернутися в будь-яку точку безпосереднього сприймання дійсності і без втрат відтворити його в акті рефлексії, втрачає своє онтологічне підґрунтя. Ідеал наукового пізнання як безперервне лінійне сходження до якоїсь недосяжної, але потенційно існуючої абсолютної істини внаслідок цього перестає виконувати методологічну та світоглядну функції у науковому пізнанні. Поява цілої сукупності теорій там, де в класичному природознавстві на роль істинної могла претендувати лише одна, існування поліфонії відношення до світу зумовлюють конкуренцію в боротьбі за визначення своєї моделі реальності як «нормативної», «еталонної» [21, c. 68]. Але сама неможливість досягти такого визначення та стан нечіткості, аморфності, множини дискурсивних практик диктують більш лояльне ставлення до неформалізованих, неточних, ймовірнісних форм знання, оскільки саме в них можуть міститися геніальні прозріння, котрі не піддаються спробам виразити їх у формалізований, несуперечливий спосіб.

Започаткована як монологічна, культура Нового часу не полишає своїх позицій аж до ХХ ст., коли культурно-історичні, соціальні та гносеологічні обставини змушують по-іншому розглядати процес пізнання в природознавстві. Виникнення конкуруючих теорій на місці, де на статус абсолютної об’єктивної істини претендувала лише одна, засвідчило можливість різних систем аргументації, які починають дискутувати одна з одною. Визнання принципової незвідності відносин між науковими теоріями до жорсткої конкуренції, яка примушує їх вишикуватися в послідовний лінійний ряд, надає ідеї діалогу в природничо-науковому пізнанні прав громадянства: діалог як спосіб пізнання тією ж мірою притаманний природничому, як і гуманітарному пізнанню, оскільки мислення завжди здійснюється у ситуації діалогу, чи то реального, чи то внутрішнього.

Отже, виникають передумови для осмислення наукового пізнання як сукупності певних дискурсивних практик, серед яких суб’єкт здійснює свій вибір, тобто реалізує себе як свідомий суб’єкт, який може протистояти будь-яким намаганням нав’язати йому той чи інший набір смислів для освітлення певної теми.

 

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти