ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Діалог людини і світу на рівні онтологічного і теоретичного відношень

Загрузка...

 

Осмислення наукового пізнання як діалогу можливе лише в світлі некласичного ідеалу раціональності, який розглядає науку не як абстраговану від інших сфер діяльності людини, де вилучено всі життєві установки, а панує лише чиста гносеологічна ситуація, коли свідомість людини постає як сконцентрована лише на одному акті – акті пізнання, ізольованому від інших впливів. Саме некласичний ідеал раціональності руйнує базову для класики жорстку дихотомію суб’єкта і об’єкта, що дає змогу розглянути світ людини як цілісний, а не розірваний на різні світи.

Розширення людської діяльності до планетарних, космічних масштабів внесло корінні зміни у відношення людини з природою. Раніше поле діяльності людини збігалося з полем емоційних переживань нею результатів цієї діяльності. Незважаючи на те, що ефективність її дій – позитивна для неї і водночас негативна для природи – була досить великою, все ж змінюючи і певним чином деформуючи природу, людина лишала її цілісною і, отже, здатною до самовідтворення. Але, озброєна знаннями, вона поступово порушує співмірність власних дій і їх наслідків; природа починає втрачати цілісність та само відтворюваність [11, c. 159].

На сучасному етапі культурно-історичного процесу, коли людська діяльність поширюється на глобальні об’єкти (під глобальним об’єктом розуміємо складну систему, яка саморозвивається за своїми власними законами і містить багато підсистем зі своїми порівняно самостійними законами функціонування та саморегулювання), наука зіткнулась із ситуацією, коли щодо такого об’єкта суб’єкт постає вже не як автономний, суверенний, а як підсистема самого об’єкта, який не тільки не є різко відмежованим від суб’єкта, а, навпаки, – являє собою неодмінну умову його існування. У цій ситуації більше не можливо ігнорувати наслідки людської діяльності.

На онтологічному, буттєвому рівні природа, відповідаючи на непродумані, не досить виважені дії людини глобальними екологічними кризами, сама вступає в діалог з нею. Тому, щоб запобігти екологічним кризам та убезпечити власне існування, людина має кардинально змінити своє ставлення до природи.

У науці практичне ставлення до світу реалізується в експерименті як специфічній формі пізнавальної діяльності в умовах спеціального відтворення закономірностей природи. Експеримент органічно поєднує в собі теоретичне і практичне відношення до дійсності. Сама праця в експерименті підкорена інтересам пізнання, а засоби і об’єкт емпіричної діяльності усвідомлюються в термінах прийнятої системи теоретичного знання. Як засіб зіставлення теоретичних моделей з реальними фізичними процесами експеримент забезпечує емпіричну осмисленість фізичних величин, що задають абстрактний об’єкт теорій, а тим самим – їх пізнавальну значущість [20, c. 112].

Цінність наукового експерименту забезпечувалась застосуванням принципу
відтворюваності або повторюваності досліду, який означав, що, будучи проведений у різні моменти часу за однакових умов, він має дати один і той самий результат. Протягом усього періоду існування фізики принцип відтворюваності експерименту відігравав роль фундаментального постулату фізичного дослідження, визначаючи саму суть цієї науки і можливість існування як фундаментальної. Мета науки – досягнення об’єктивного знання – потребувала такої об’єктивації досвіду, щоб у ньому не залишалось місця для історичних, змінних моментів. Об’єктивність досвіду гарантувалась його відтворюваністю для всіх і кожного у будь-який момент часу.

Принцип відтворюваності експерименту може бути проінтерпретований як принцип незмінності фізичних законів, що припускає відсутність у часі виділених точок, у яких би міг змінюватися характер законів. Ця нормативна установка осмислена у фізиці як принцип однорідності часу. Та визнання еволюції Всесвіту призвело до усвідомлення того, що за незвичайних умов розширення Всесвіту властивості простору й часу суттєво змінюються. У часі з’являється виділена точка, існування якої порушує принцип однорідності часу. З цієї точки починаються відлік часу в Метагалактиці та формування тих фізичних законів, які діють на сучасному етапі еволюції Всесвіту.

На рівні пізнавального, або теоретичного, відношення до світу останній на сучасному етапі цікавить людину передусім як світ у людській перспективі. Діалогічний характер пізнавального процесу суттєво змінює світоглядні засади відношення людини зі світом. У парадигмі монологічності природа незалежна не тільки від Бога, а й від людини: щоб пізнавати природу, людина як суб’єкт має перебувати за її межами, протистояти їй як об’єктові пізнання. Саме це різке розмежування суб’єкта і об’єкта пізнання, людини і природи є визначальною рисою класичної концепції раціональності: суб’єкт і об’єкт пізнання завжди автономні один щодо одного, різними можуть бути форми їх зв’язку, які кожна філософська течія трактує по-різному. Європейській ментальності протягом довгого часу загалом було притаманне чітке розмежування функцій об’єкта (бути пізнаваним, залежним від активності суб’єкта) і суб’єкта (бути активним, пізнаючим).

Тому факт незбігу моделей реальності з самою реальністю набирає надзвичайної ваги. Подальший розвиток фізичної науки, вихід на рівень пізнання об’єктів мега- та мікросвітів сприяв введенню у теоретичні системи таких гіпотетичних об’єктів, емпіричний статус яких намагаються встановити post factum. «Дивний» характер багатьох теоретичних об’єктів сучасної фізики в поєднанні з їх неспостережуваністю зумовив глибокий інтерес фізиків і філософів до проблеми їх існування. Коли потрібно здійснити пошук реальних еквівалентів абстрактним гіпотетичним об’єктам теорії, тоді філософські вимоги встановлення критеріїв фізичного існування актуалізуються у всій своїй значущості. На рівні концептуальних систем фізики вони конкретизуються в положеннях, що регулюють введення абстрактних об’єктів як на рівні предикації їх експериментально спостережуваних властивостей, так і на рівні теоретичного, доекспериментального їх постулювання.

Абстрактні об’єкти теоретичної фізики, претендуючи на онтологічний статус, на відміну від конструктів, що виконують роль лише засобів опису, мають задовольняти трьом основним критеріям:

1) теоретично постульовані об’єкти не повинні суперечити онтологічним та теоретичним передпосилкам сучасної фізики, тобто порушувати фізичні закони, яким вони підпорядковуються;

2) гіпотетичні об’єкти повинні задовольняти основоположним філософським передпосилкам фізичного пізнання, що визначають необхідні умови об’єктивного існування предметів;

3) гіпотетичні сутності, постульовані на теоретичному рівні фізичного опису, щоб претендувати на статус структурних елементів реальності, повинні отримати експериментальне підтвердження [18, c. 61].

Проте сучасна фізика не задовольняється визнанням теоретичного статусу доекспериментально введених об’єктів і переводить проблему в іншу площину: чи може реально існувати об’єкт, який не реєструється жодними експериментальними засобами? Саме так ставиться питання про існування кварків. В основі експериментальних пошуків їх лежить завдання виокремити їх з речовини у вільному стані і потім підтвердити задані теоретично специфічні властивості цих частинок. Вони здійснюються в декількох напрямках:

1) пошуки стабільних кварків чи частинок з нецілим зарядом у метеоритах, планетах, земній корі, згідно з припущенням, що кварки є результатом космологічного «Великого Вибуху»;

2) пошуки кварків у космічних променях. Щоправда, інтенсивність частинок у цьому разі є дуже малою, але доступна енергія може бути досить високою, що дає можливість дослідити великі значення маси кварків;

3) пошуки зі застосуванням протонних пришвидкувачів. При цьому труднощі полягають у тому, що якщо маса кварків є значно більшою від 3 ГеВ, енергії існуючих прискорювачів може бути замало для утворення кварків [10, c. 8].

Наведена ситуація потребує пошуку нового діалогу людини з природою. Проблема конечності і безконечності часу потребує для свого вирішення застосувати всі теоретичні і емпіричні засоби, які має наука на даний момент, та обов’язково їх філософськи осмислити. Релятивістська космологія припускає чотири типи моделей Всесвіту, який може бути: безконечним у просторі й часі; безконечним у просторі, але конечним у часі; конечним у просторі й часі; конечним у просторі, але безконечним у часі.

У більшості з них часоподібні лінії є незамкнутими. Ідея замкнутості часу поєднується з ідеєю його відносності, конечності та безконечності. Важливу роль відіграє нове поняття часу – внутрішній час, який суттєво відрізняється від зовнішнього чи астрономічного часу. Внутрішній час залежить від глобальної топології системи і являє собою оператор, аналогічний операторам у квантовій механіці.

Впровадження внутрішнього часу дає змогу здійснити перехід від внутрішньо випадкових систем, тобто таких, для яких перехід від динаміки до ймовірностей є можливим, але необов’язковим, до внутрішньо необхідних. Завдяки необоротності можна перейти від динамічного опису системи до термодинамічного і відтак об’єднати динаміку й термодинаміку, що здійснюється за допомогою спеціального перетворення, котре порушує часову симетрію. Об’єднання термодинаміки і динаміки сприяє новому підходові до вирішення такої актуальної проблеми, як «теплова смерть» Всесвіту. Зростання ентропії у процесі фізичної еволюції Всесвіту означає невідворотне зменшення теплової енергії, в результаті чого в майбутньому існує загроза теплової смерті Всесвіту, а отже, і про конечність його існування в просторі й часі.

Усвідомлення необоротності фізичного часу вводить фізику до кола історичних наук, які утверджують глобальність еволюційного світового процесу. Визнання фізичної еволюції суттєво змінює фізичну картину світу. Зі світу стабільної незмінної матерії ми потрапляємо у світ змінний, несталий, у якому малі причини викликають дуже значні наслідки. Але цей світ не є довільним: навпаки, в ньому причини посилення малих подій мають універсальний характер. Космічна еволюція постає як породження «порядку з хаосу». Сам термін «хаос» виявляється значно складнішим, ніж традиційне його розуміння в класичному природознавстві [13, c. 52].

У зв’язку з усвідомленням необоротності фізичного часу особливої ваги набирає розуміння відношення людини і природи як взаємного діалогу. На людському рівні необоротність набуває глибокого смислу, невіддільного від смислу нашого існування. Необоротний характер процесів, що відбуваються у світі, робить наше існування співмірним існуванню світу, підвладному еволюційній парадигмі. З’ясувалось, що природу більше неможливо описувати з позиції стороннього спостерігача. Опис природи є завжди живим діалогом з нею, оскільки ми є макроскопічними істотами, зануреними в реальний фізичний світ, тож і описувати цей світ можемо лише у відповідності з певними обмеженнями, а не як абсолютно незалежні від світу спостерігачі. Цю ситуацію умовно можна образити у вигляді такої діаграми (рис. 2.1).

Рис. 2.1. Діалог людини з природою у рамках її опису

 

Сучасна наука розпочинає новий діалог з природою, в якому, на відміну від класичного підходу, природа постає не як автомат, а як наділена внутрішньою активністю, невід’ємною рисою якої є здатність до запитування. Цією особливістю сучасного діалогу з природою зумовлена і основна відмінність сучасної тенденції, порівняно з класичною. Але це означає не поразку людського розуму, а більшу складність взаємин людини з пізнаваними об’єктами.

Природа сама по собі безмовна: щоб вона заговорила, потрібен співбесідник, який змусив би її відповідати на запитання. Здатність людини вжитись, «втілитись» у явище природи чи об’єкт мистецтва дістала в зарубіжній психології назву «емпатія». Нерідко механізм емпатії як перевтілення, як ідентифікації себе з іншим розглядають як специфічну ознаку саме художньої творчості і сприймання мистецтва. Ототожнюючи себе зі світом тварин або фізичним світом, людина неодмінно наділяє їх власними рисами і характеристиками. Тому завдання вченого полягає, усвідомивши ризикованість цього явища, докласти зусиль до мінімізації антропоморфних факторів.

У діалог зі світом людина ніколи не вступає наодинці, ніколи не лишається з ним «віч-на-віч». Вона завжди є озброєною попередньо здобутими знаннями, створеними до неї логічними і теоретичними засобами пізнання. Тому діалог її з природою – це діалог людини з людиною про природу. Особистісний аспект діалогу неминуче вимагає єдності формальних і неформальних методів пізнання, єдності логіки і творчої інтуїції.

Діалогізація у природничо-науковому мисленні заново відкриває процес пізнання як особливе мистецтво «запитування» природи, яке протягом віків набирало різних форм. Сучасна наука є певною ланкою у нескінченному ланцюгу взаємовідносин людини і природи. Відмова від сліпої віри в раціональність як дещо замкнуте і завершене і усвідомлення відкритості науки до всього нового і несподіваного допомагає збагнути те, що, ми є не тільки глядачами спектаклю, а й діючими особами драми. Отже, доцільно говорити не про картину природи як таку, а про картину наших відношень з природою.

Діалог у науці може відбуватися у різних формах: у формі реального діалогу з реальними співбесідниками і у формі внутрішнього діалогу, коли «Я»-творця роздвоюється, розтроюється і навіть прибирає більше іпостасей, які ведуть між собою полеміку, зіштовхуючи різні, навіть полярні думки і аргументації з тим, щоб вибрати поміж них ті, які, на думку суб’єкта, є найбільш істинними. У внутрішньому діалозі з самим собою суб’єкт творчої діяльності «розводить» протилежні положення, доручаючи їх різним особам, що містяться в одному «Я» [22, c. 148].

Відзначимо рівні, на яких може відбуватися діалог у науці: 1) зіткнення наукового і ненаукового способів мислення; 2) зіткнення різних наукових способів пояснення реальності, наявних у різних культурах; 3) зіткнення різних наукових уявлень у межах однієї науки, однієї культури.

Отже, можна вважати обґрунтованою тезу, що наукове пізнання, як і будь-який творчий процес, відбувається у вигляді діалогічних колізій між розсудком і розумом, розумом і інтуїцією, науковими і ненауковими способами мислення, між різними науковими концепціями тощо. Але сам процес діалогу лишається поза межами наукових теорій, замаскований формою об’єктивно-наукової істини. Тому його можна розкрити лише за допомогою історико-наукової реконструкції перебігу наукового пізнання.

Але виявлення діалогічного характеру наукового пізнання зовсім не означає усунення труднощів у цьому складному процесі. Діалог як форма пізнання містить у собі небезпеку реального конфлікту та насильства над одним учасником діалогу з боку іншого, на що вказують багато дослідників. Він не може відігравати роль панацеї від усіх теоретичних та практичних проблем. Водночас усвідомлення конфліктності структури діалогу як форми спілкування та способу мислення має сприяти не відмові від діалогу на користь монологу, оскільки це просто неможливо, а пошукам шляхів позитивного вирішення конфлікту. Тут може стати в нагоді створена і відпрацьована у кібернетиці теорія управління, яка вирізняє в будь-якій діяльності «вирішальний» голос, що бере на себе управління тим чи іншим процесом. Такий розподіл ролей у процесі внутрішнього діалогу в науковому пізнанні, де різні іпостасі «Я» освітлюють об’єкт дослідження у різних проекціях, допомагає зрозуміти, як творець тих чи інших наукових теорій доходить сприйняття тих чи інших наукових тверджень як істинних.

Від самого початку наукове пізнання здійснюється у формі діалогу. Щоправда, саме усвідомлення діалогічності – набуток ХХ ст., яке, зазнавши лихоліття війн та глобальних катастроф, усвідомило всю безперспективність, небезпечність та загрозливість відношення людини до людини та людини до природи як «Я – Воно» та необхідність заміни його відношенням «Я – Ти». Саме останнє взаємно доповнює та гармонізує протилежні начала буття.

Пізнавальний акт у науці можливий лише за умови вступу нового знання у процес діалогу зі старим знанням. Мета наукового діалогу – не відкидання старого, а прирощення нового, включення його в цілісну структуру, що сприяє збагаченню і знаходженню нових смислів у раніше набутому знанні і водночас встановленню нових, чітких меж його функціонування.

 

 

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти