ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Проблема істинності наукового знання в ситуації діалогу

Загрузка...

 

Визнання діалогу як загальноцивілізаційної цінності, як важливого фактору вдосконалення людства нині перебуває на абстрактному рівні без відповіді на питання: що є метою і результатом діалогу, чи відбувається він заради самого себе чи заради іншої мети? Цінність діалогу полягає в тому результаті, якого ми досягаємо, отже, він – це, передусім, спосіб або засіб досягнення цього результату. В цьому – основна відмінність між діалогом і звичним спілкуванням, або комунікацією. Якщо останнє може здійснюватися заради самого факту спілкування, то кожний конкретний діалог має свою певну мету, а успішність його визначається рівнем її реалізації.

У сфері наукового знання такою метою є досягнення наукової істини, без якої саме існування науки як специфічної сфери діяльності людського духу втрачає сенс. Пізнання завжди спрямоване на пошук істини як чогось такого, що є життєво насущним для людини як мислячої істоти, без якого її доля не може здійснитися і вона сама не може стати собою.

Проблема істинності наукового знання постала водночас зі становленням науки в умовах гострої боротьби з теологією. У сфері пізнавальних інтересів людини світ у різні культурні епохи трансформувався в її свідомості в різні образи, різні «моделі», суть і специфіка яких зумовлена культурними реаліями свого часу. Культура античності має підґрунтям нерозривний зв’язок двох складових єдиного космосу – phusic (природа, чуттєво різноманітний світ) та logos (міра, закон, гармонія, структура).

Антична людина органічно вписана в світ, де діють єдині закони для ідеального і матеріального, а сама їх розбіжність не доведена до повного дуалізму. У культурі середньовіччя онтологічний статус світу радикально змінюється. Світ постає як інша іпостась Бога, отже, як несуверенний, як такий, що не містить у собі причин власного існування, а тому пізнання і не може відкрити їх людині. Наука запозичує у теології не тільки деякі онтологічні уявлення про Всесвіт (образ триєдиного Бога як прообраз кеплерівської геліоцентричної картини Всесвіту), а, насамперед, саму ідею раціонального устрою світу, хоча вкладає в неї зовсім інший зміст [16, c. 23].

Щоб здобути собі місце в культурі і життєдіяльності суспільства, наука в свою чергу мусила відтіснити з чільного місця теологію, поставивши перед собою мету – звільнити людину від сліпої віри в Бога та наділити її знанням дійсності як умовою владарювання над силами природи. Але щоб пізнати богорівну природу, вона сама має стати подібною до Бога, який споглядає природний світ. Культура Нового часу формує поняття людини як самочинної особи, як творця, співвіднесеного з суб’єктивністю Всесвіту – світовим духом. Знання, які може надати наука, мають зрівнятися у правах з можливостями, наданими людині релігією. Прагнучи до повної перебудови людського світобачення, заміни релігійних поглядів науковими, наука запозичує у теології поняття «істина», сповнюючи його нового змісту відповідно до власних цілей, проте зберігаючи його основні характеристики.

Наріжне поняття раціоналістичного пояснення світу у теології – істина Одкровення – наділена певними атрибутами, що робить її всезагальною, – ясністю, абсолютністю і самодостатністю. Щоб наукове пізнання світу могло претендувати на однаковий статус з божественним провидінням, воно також має наділити наукову істину цими самими властивостями. У культурі Нового часу статус істин розуму істотно змінюється.

Поступово релігійний відблиск і релігійне обґрунтування людської здатності до пізнання слабшають і згодом зовсім зникають у гносеології Нового часу. Зате атрибути абсолютності, універсальності і аподиктичності наукових істин набувають статусу невіддільності від них, визначаючи саму сутність поняття «наукова істина».

Класична наука спирається на постулат досягнення істини, формулюючи при цьому різні концепції істини: істина як незмінна і абсолютна властивість ідеальних об’єктів (Платон), як узгодження мислення з самим собою (теорія когеренції) чи з його апріорними формами (Кант), чи як відповідність знань пізнаваному об’єкту (матеріалізм). Завдання суб’єкта за такого розуміння полягає у віднадходженні цієї наперед заданої, існуючої істини, абсолютно незалежної від умов її здобування і висловлення [13, c. 57].

Але кардинальна зміна характерної для класичного природознавства гносеологічної ситуації зумовила потребу по-новому розглядати проблему істинності наукового знання. Специфіка сучасної гносеологічної ситуації, що полягає в принциповому усвідомленні діалогічного характеру наукового пізнання, відмові від ідеї жорсткої конкуренції теоретичних конструкцій, відсутності беззаперечних критеріїв визначення та оцінювання знань як істинних, зумовила нагальну потребу у формуванні нового розуміння істинності наукового знання.

При цьому стає очевидним, що між світом і теоріями, або, ширше, між світом і мовою, немає незамінних, «магічних» зв’язків. Тобто немає жодних підстав вважати, що світ неодмінно репрезентує себе саме в цій мові і в цій теорії. Люди формують знання, за допомогою якого вони розуміють світ як власні світи-версії, а це надає ідеї множинності світів прав громадянства. Ми всі говоримо на різних мовах, отже, світ існує не лише у одному варіанті. Сучасна філософія, почавшись з кантівської заміни структури світу структурою духу, дійшла врешті-решт заміни структури понять різноманітними структурами символічних систем науки, філософії, мистецтв, сприймання і буденної мови. Рух відбувався від однієї-єдиної істини і одного наперед даного світу до процесу породження розмаїття правильних і при цьому конфліктуючих варіантів або світів.

Визнання еволюції Всесвіту сприяло усвідомленню того, що за незвичайних умов розширення Всесвіту властивості простору і часу змінюються. У часі з’являється виділена точка – так звана точка сингулярності, з якої починаються відлік часу в Метагалактиці та формування фізичних законів, що діють на сучасному етапі еволюції Всесвіту. Незворотний характер процесів, що відбуваються в еволюціонуючому Всесвіті, переконливо спростовує уявлення про нього як гігантський механізм, підпорядкований чітко детерміністським законам. З огляду на існування точок біфуркації еволюція Всесвіту постає як нелінійний процес, котрий неможливо повернути до попереднього стану.

Наука як форма осягнення нелінійного процесу також має нелінійний характер, тобто її не можна більше розглядати як послідовне сходження щаблями нагромадження знання. З цього випливає, що ідеал наукового знання як поступове сходження до абсолютної істини втрачає свій сенс. І не тому, що він не може бути реально досягнутий ( це довела ще наукова революція на початку XX ст.), а тому, що визнання нелінійності процесу пізнання не лишає місця для абсолютної істини.

В межах парадигми діалогічності в природничо-науковому пізнанні поняття істини суттєво розширюється порівняно з парадигмою монологічності. Воно містить у собі не тільки певні знання про навколишній світ, але й про обставини функціонування мови в ситуації комунікації. Так, учений у сучасному світі спрямовує свою діяльність не лише на пошук істини, але й на вчасне виявлення породженого нею ризику.

Подолання ризиків потребує зняття усталених меж між теорією і практикою, об’єднання зусиль учених, філософів, політиків. Наука при цьому опиняється в складній ситуації: вона не може відмовитися від монополії на істину наукових суджень, оскільки в противному разі втрачає свій особливий статус у культурі, але разом з цим не може ігнорувати майбутні наслідки своїх досліджень. Вести мову про свободу пізнання, не обмежену ніякими факторами, сьогодні означає провокувати конфлікт між ідеалом науки (потяг до істини понад усе) – і моральними цінностями (життя людини понад істину). Цей конфлікт не може бути вирішеним усуненням однієї зі сторін, оскільки наука не може відмовитися від своєї мети – здобуття істинного знання про світ, але й ігнорувати моральні цінності в разі реальної загрози існуванню людства більше неможливо. «Свобода пізнання» стає небезпечною не тільки для існування інших типів свободи, але й для самої себе, оскільки зникнення людини автоматично означає зникнення однієї з її іпостасей – людини пізнаючої.

Подолання конфлікту між науковою істиною і моральними цінностями можливе в процесі створення нової картини світу та нової наукової раціональності, яка визнає потребу у фундаментальних обмеженнях на будь-яку діяльність, що загрожує існуванню людства в усіх його проявах. У новій картині світу наука є складовою частиною культури, яка наділена такими самими правами, як і будь-яка інша форма людської діяльності, і так само обмежена, як вони. Це означає, що наукове відношення до світу має бути не абсолютно автономним, а моментом цілісного сукупного відношення. Зміст знання при цьому не повинен залежати від побутуючих моральних цінностей та норм, оскільки б це призводило до втрати критеріїв істинності та об’єктивності, але межі наукового підходу невіддільні від моральних міркувань [7, c. 12].

У ситуаціях, коли наукова діяльність загрожує існуванню людини, виникає потреба морально оцінювати не тільки здобутки, але й засоби й методи досліджень ще у вихідному пункті. Людство повинне застосовувати всі засоби наукового аналізу, всю наукову аргументацію не тільки на користь того чи іншого дослідження, але й для оцінювання можливих його результатів не тільки з боку їх наукової значущості, а й з боку їх загрози людській цивілізації.

Здійснюваний наукою аналіз власних засад виявляє всі складнощі та суперечності, які мають місце у взаємовідносинах між різними науками. Їх усунення потребує зламу традиційних міждисциплінарних меж і створення нових відносин між галузями пізнання й практикою. У процесі цього розвитку наука відкриває для себе нові сфери впливу та застосування. Вона здатна створити пізнавальний інструментарій для виявлення соціальних проблем і загроз і, в кінцевому підсумку, створити передумови для подолання тих загроз, що виникли з її власної вини.

Отже, дослідження вже з самого початку має бути залучене в загальну наукову рефлексивність, що може забезпечити соціальну та екологічну сумісність його результатів. Але у зв’язку з цим знову постає питання про можливості і межі наукового пізнання, але під іншим кутом зору. При цьому важливо не припуститися крайнощів. Адже в ситуації надзвичайної складності та невизначеності критеріїв перевірювання наукових результатів виникає небезпека нав’язування науці з боку соціальних та політичних інститутів свого уявлення про те, що вважати істиною.

Науковий розвиток відбувається шляхом пошуку і розробки таких варіантів, які лишають вільний простір для помилок і їх виправлення. Вміння вчитися на своїх помилках робить можливим створення іншої теорії пізнання, яка б давала змогу ці помилки усунути та створити нову модель взаємовідношення між теорією та практикою, коли змінюються не просто самі межі практичного й теоретичного, а практичне та теоретичне по суті взаємопроникають одне в одного. Така теорія пізнання потребує відмовитись від монологічного ідеалу привілейованої системи пізнавальних координат, вихідні установки якої санкціоновані авторитетом безперечних критеріїв, і спрямувати зусилля на пошуки в діалозі наукових парадигм нових, розумних засад освоєння світу.


Висновки до розділу 2

 

Звернення до ідеї діалогу в природничо-науковому мисленні стимульовано утвердженням еволюційного характеру Всесвіту, нелінійної картини світу, яка містить у собі і нелінійність процесу мислення. Діалог як спосіб пізнання так само притаманний природничому, як і гуманітарному пізнанню. Адже мислення завжди здійснюється в ситуації діалогу, чи то реального, чи то внутрішнього.

У межах парадигми діалогічності в природничо-науковому пізнанні поняття істини суттєво розширюється, включаючи в себе не тільки певні знання про навколишній світ, а й обставини функціонування мови в ситуації комунікації. Адже теорія істини має співвіднести істинність судження з обставинами його вимовляння. Але якщо для побудови теорії істини потрібне явне посилання на тих, хто висловлює ті чи інші судження, та на певні умови, то звідси випливає, що метафізика, або онтологія, покладена в основу теорії істини, виводить на центральне місце ідею людини, локалізовану в буденному просторі й часі. Врахування цих обставин зовсім не означає суб’єктивізації та релятивізації наших знань, оскільки в останніх завжди міститься інваріантний зміст, зумовлений природою речей; він і спричинює саму необхідність комунікації.

Діалог дає змогу позбутися самотності монологізму. Але діалог і комунікація так само, як і будь-які інші способи пізнання, можуть сприяти не тільки успіху, але й викликати невдачі. Адже діалог не можна звести тільки до словесно досягнутої згоди. Навпаки, чим більше надій покладають на діалог на суто доктринальному рівні, не прикладаючи вагомих зусиль для втілення ідеологеми діалогічності в людську практику, тим більшою є дистанція між проголошеною цінністю діалогу і здатністю обстоювати її у повсякчасній практиці життєдіяльності і спілкування. Діалог можливий і плідний тільки тоді, коли він вписаний в уже існуючий порядок речей і здатен відобразити його за одночасного встановлення міжособистісних відносин і мовного вираження намірів учасників. Потрібно зосередити зусилля на розробці засобів переведення проблеми діалогу з рівня словесного дослідження на рівень вироблення діалогічних рішень як засобів вирішення конфліктів та спорів.

Висновки

 

На сучасному етапі мислення людини є об’єктом дослідження багатьох наук. Філософський підхід до поняття «мислення» виступає основою для формування інших підходів. Мислення є вищим продуктом розвитку особливим чином організованої матерії – людського мозку.

Мислення є об’єктом дослідження усіх часів. Ще філософи античності почали виявляти неабиякий інтерес до людського мислення та його особливостей. У Новий час феномен мислення привертає увагу через розробку методу (засобу), прийомів пізнання та практичних дій. Філософи вирізняють прояви, рівні а також прояви діяльності мислення. Мислення цікавило багатьох вчених-філософів, серед яких представники різних напрямків – Р. Декарт, Г. Лейбніц, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, Вольтер, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант та багато інших. Неабиякий інтерес до себе привертає мислення і у наші часи.

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять. Предметом мислення людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістовне підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно-образних і поняттєвих компонентів у їх розв’язанні. Залежно від цього розрізняють три головних різновиди мислення – наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне мислення. Існують й інші класифікації мислення, за якими його поділяють на теоретичне і практичне, продуктивне і репродуктивне і под.

Форми мислення відіграють важливу роль у нашому пізнанні. У них людина відображає універсальну закономірність вічно мінливої природи. За допомогою судження пізнаються різні сторони, властивості, відносини предметів. Величезне значення в процесі пізнання має і умовивід. Шлях до достовірного знання лежить через висловлення гіпотез, припущень, перевірку гіпотез на практиці. За допомогою понять охоплюється безліч різних почуттєва сприйманих речей. Аналізуючи предмета та його складові частини, ми виявляємо найпростіші елементи складного, необхідні у всякому науковому дослідженні, у результаті чого нам стають зрозумілішими істотні сторони досліджуваного явища.

Домінуючою формою мислення є діалог. Звернення до ідеї діалогу в природничо-науковому мисленні стимульовано утвердженням еволюційного характеру Всесвіту, нелінійної картини світу, яка містить у собі і нелінійність процесу мислення. Діалог як спосіб пізнання притаманний і природничому пізнанню. Адже мислення завжди здійснюється в ситуації діалогу, чи то реального, чи то внутрішнього.

У межах парадигми діалогічності в природничо-науковому пізнанні поняття істини суттєво розширюється, включаючи в себе не тільки певні знання про навколишній світ, а й обставини функціонування мови в ситуації комунікації. Адже теорія істини має співвіднести істинність судження з обставинами його вимовляння. Але якщо для побудови теорії істини потрібне явне посилання на тих, хто висловлює ті чи інші судження, та на певні умови, то звідси випливає, що метафізика, або онтологія, покладена в основу теорії істини, виводить на центральне місце ідею людини, локалізовану в буденному просторі й часі. Врахування цих обставин зовсім не означає суб’єктивізації та релятивізації наших знань, оскільки в останніх завжди міститься інваріантний зміст, зумовлений природою речей; він і спричинює саму необхідність комунікації.

Діалог дає змогу позбутися самотності монологізму. Але діалог і комунікація так само, як і будь-які інші способи пізнання, можуть сприяти не тільки успіху, але й викликати невдачі. Адже діалог не можна звести тільки до словесно досягнутої згоди. Навпаки, чим більше надій покладають на діалог на суто доктринальному рівні, не прикладаючи вагомих зусиль для втілення ідеологеми діалогічності в людську практику, тим більшою є дистанція між проголошеною цінністю діалогу і здатністю обстоювати її у повсякчасній практиці життєдіяльності і спілкування. Діалог можливий і плідний тільки тоді, коли він вписаний в уже існуючий порядок речей і здатен відобразити його за одночасного встановлення міжособистісних відносин і мовного вираження намірів учасників. Потрібно зосередити зусилля на розробці засобів переведення проблеми діалогу з рівня словесного дослідження на рівень вироблення діалогічних рішень як засобів вирішення конфліктів та спорів.


Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти