ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Мистецтво Росіі 19-20 ст Передвижники, Модерн

Загрузка...

 

Перша половина 90-х рр. — час широкого розповсюдження стилю модерн в російському живопису. Як і імпресіонізм, стиль модерн в російському живопису набув "стертого", певиявленого характеру, не подав такої стильової єдності, як в інших країнах. Головна причина цієї невизпачепості містилась в тій особливій ситуації, що виникла наприкінці XIX — початку XX ст. як наслідок того, що російське мистецтво за короткий термін проходило різні етапи. Тоді одночасно існували різноманітні художні напрямки: а) в 90-ті роки І. Рєпіп, В. Суриков та інші майстри передвижництва розвивали свої особисті принципи реалізму; б) багато живописців продовжували засвоювати імпресіонізм (К. Коровій) і саме в 90-ті роки досягли серйозних результатів, створивши свій національний варіант цього живописного методу; в) великим успіхом у широкого загалу користувався академічний живопис. Ці різні напрямки впливали один па одного. Стиль модерн, формуючись, брав участь у їх взаємодії. В потоці різноманітних рухів модерн не зміг набути домінуючої позиції, але це ніяк не знижує якості творів, що несуть у собі модерні риси. Якщо ж говорити про кількість таких творів, то їх небагато. Незважаючи на наявність різноманітних вихідних точок руху до стилю модерн, у цьому русі є загальна закономірність. Починаючи з натурного сприйняття світу, розвиваючи пленер, більшість живописців, як правило, не доводячи цю тенденцію до повного вираження, звертаються до різноманітних форм живописної умовності.

 

В цьому відношенні показовий шлях В. Сєрова. Учень Рєпіна, він увібрав традиції реалістичного портрету 80-х рр., але в ранні роки був захоплений і імпресіонізмом. Багато з його робіт 80-х рр. ("Дівчинка з персиками", "Портрет Маші Симонович") можна вважати імпресіоністичними. Однак далі його імпресіонізм стає стриманим, однокольоровим, а в 90-ті рр. в його творчості з'являються риси модерну. Найбільш повно штрихи стилю відображались в роботах В. Сєрова "Портрет Іди Рубінштейн" та "Викрадення Європи".

 

В. Сєров писав Іду Рубінштейн в Парижі під час "Російських сезонів", де акторка танцювала в "Шахеризаді" Фокіна, а Сєров виготовляв спеціальну завісу до цієї вистави. Образ, створений Сєро-вим, був виключений з буденного, побутового, повсякденного. Це був образ людини-артиста та мистецтва одночасно. Живописно-графічний образ Іди Рубінштейн склався не лише завдяки екстравагантній позі (художник посадив її на своєрідний поміст-постамент, розгорнув корпус на давньоєгипетський манір і оточив блакитним та зеленим драпуванням), не лише завдяки зухвало-страждальному виразу обличчя, але й через особливості лінійних контурів, точні співвідношення кольорових плям. Виник дуже складний образ, в якому вигадливо сплелися риси монументальності та модерністський гротеск, наявна значна психологічна виразність. Модерн у творчості В. Сєрова зберігав неповторний досвід живописного реалізму і ніби шукав собі виправдання в життєвій правді.

 

Після подорожі до Греції 1907 р., В. Сєров звернувся до історико-міфологічного жанру ("Викрадення Європи", "Одіссей та Навзікая"). У "Викраденні Європи" В. Сєров дивовижним чином поєднав божественно-людський порух та погляд бика Зевса з живим пейзажем та зворушливо-безпосереднім жестом дівчини-Європи, яка балансує на могутній спині свого викрадача.

 

Іншою відправною точкою руху художників до стилю модерн буди пошуки монументально-декоративної мови в живопису. Цим шляхом до модерну прийшли М. Врубель, В. Васнєцов, М. Нестсров. Як художник-мовументаліст М. Врубель сформувався у Києві, коли на прохання Прахова вивчав та реставрував фрески Кирилівської церкви, а пізніше створював ескізи розписів Володи мирського собору. М. Врубель тяжів до філософськи поглибленого, цілісного ставлення до світу, відволікаючись від конкретно-історичного та соціального заради вічного, духовного. Він завжди намагався зазирнути у середину речей, в їх будову, природу, осягпути їх душу. Ескізи розписів Володимирського собору в Києві були настільки незвичайними, нетрадиційними, новаторськими, що для розписів було запрошено В. Васнецова та М. Нестерова.

 

Особливістю російського модерну виявилося те, що на нього практично не вплинули Японія та Китай, як це було в європейських країнах. Роль Сходу в Росії відігравав Кавказ, куди з давніх-давен спрямовувалися погляди багатьох російських поетів та художників. Схід присутній в Росії в самій її історії, він був органічною частиною її культури. Старе російське мистецтво: архітектура, одяг, побутові речі — вже самі по собі були азіатськими (хоча б з погляду Європи) і цілком відповідали стилістичним принципам модерну. В цьому розумінні собор Василія Блаженного з його "пряничною" орнаментальною, багатоколірною та водночас і "органічною" красою — це модерн. А старі російські тереми з декоративністю їх вбрання! Навіть звичайна російська хата з дерев'яним різьбленням віконниці, дверей та ґанку була здатна надихнути будь-якого архітектора модерну, а що вже казати про лубок, народні розписи, іграшки. Художникам та архітекторам, представникам російського модерну, які згрупувались навколо княгині М. Тенішевоі в Талашкіно або навколо С. Мамонтова в Абрамцево, не доводилось нічого вигадувати, нічого запозичати з інших культур. Вони просто дещо трансформували народне мистецтво — і отримали російський модерн. Терем в Талашкіно — це не стільки стилізація, скільки варіант хати, хати, так би мовити, "авторської", "професійної" на відміну від численних "народних", "неавторських" хат. С. Малютін проектував будинки у казково-російському стилі та створював цілі ансамблі інтер'єрів, де за його проектом було виконано всі меблі. Балалайка, що її розписав М. Врубель, — це авторська балалайка на відміну від незліченних речей сільського побуту, мальованих невідомими майстрами.

 

Російський модерн не вирізняється такою чистотою стилю, як європейський. В. Сєров, незважаючи на свою модерністську "Іду Рубінштейн" та "Викрадення Європи", належить все ж до звичайного реалізму. Геніальний М. Врубель, здавалося б, класичний представник модерну, що стоїть біля його витоків, — ширший від стилістичних рамок модерну.

 

Щодо книжкової та журнальної графіки — то тут російські художники були значно ближче до класичного модерну (І. Білібін, О. Бенуа, Є. Лансере, М. Якунчикова, М. Добужинський, Л. Бакст). Велику роль у формуванні "мови модерну" в книжковій графіці відіграв журнал "Мир искусства", що його видавали з 1899 по

 

1904 p. Журнал знайшоп свій неповторний стиль: чудовий, соковитий друк тексту та ілюстрацій; незвичайно високий художній рівень графіки — віньєток, заставок, кінцівок, великих літер, мальованих шрифтів, конструктивна побудова аркуша, обгорток. Класикою книжкової графіки стали ілюстрації О. Бенуа до "Мідного вершника", що їх було вміщено в останньому номері журналу.

 

По-справжньому російський модерн засяяв у театрі, що обминули художники Європи. В амплуа театральних художників Л. Бакст, О. Бенуа, М. Добужинський, О Головін, М. Реріх не мали собі рівних серед сучасників.

 

Модерн і театр співпали в своїх основних принципах, у своїй глибинній суті. Театр просто потребував модерпу, а модерн потребував театру. Модерн наскрізь театральний, якщо під театральністю розуміти ілюзію життя. І театр, в свою чергу, — Це завжди гра — те, що лежить в основі модерну. Модерн первісно тяжів до видовищного, декоративного в розумінні багатства та різноманітності форм, ліній, кольорів. Обидва вони — і театр, і модерн — схильні до романтизму, демократичні, тобто вимагають масового глядача, а не поодинокого спостерігача, вони синтетичиі. Театр поєднує музику, живопис, актора, а модерн намагався з'єднати архітектуру, живопис і декоративно-прикладне мистецтво.

 

Вершиною досягнення російського модерпу стали "Російські сезони" в Парижі 10-х p. XX ст. — цей тріумф театру, музики, образотворчого мистецтва Росії, що сколихнули європейські смаки. Яскраві досягнення російської культури часів її "срібного віку" багато в чому пов'язані з "міріскусниками", які були людьми добре освіченими та глибоко мислячими. Сучасність вони сприймали не "миттєво", а в могутньому контексті історичної свідомості. Такий концептуальний підхід допоміг їм вивести вітчизняне мистецтво на арену Європи та створити йому нечуваний раніше міжнародний авторитет.

 

Об'єднання художників "Мир искусетва" виросло з гімназичного, а потім студентського гуртка, що групувався навколо молодшого сина відомого в свій час архітектора М. Бспуа — Олександра Бенуа. До нього входили Д. Філософов, В. Нувсль, К. Сомов, Л. Бакст, С. Дягілев, Є. Ланссрс, пізніше приєднався М. Добужинський. Для цього об'єднання властиві:

 

а) намагання прилучитися до світового художнього процесу. У 1895—1996 pp. О. Бенуа, Є. Ланссре, Л. Бакст, К. Сомов та інші навчаються живопису в приватних закладах Європи. Популярними в той час були паризькі студії Уїстлера, Кормопа, Жюльєна, а також школи Лшбс та Холоши в Мюнхені. З 1897 р. "міріскусники" влаштовують численні виставки англійських, німецьких, французьких та скандинавських художників, знайомлять російську інтелігенцію з сучасними досягненнями західноєвропейських країн;

 

б) тяжіння до синтетичного осягнення явищ культури, вивчення не лише живопису, але й літератури, музики, театру, історії релігій. Ця широчінь осягнення мистецтва надалі виявиться в діяльності журналу "Мир искусства", в "Російських сезонах" в Парижі, в проектах монументально-декоративних розписів спільно з архітекторами;

 

в) зверненість здебільшого до минулого, за що художники цього об'єднання отримали назву "ретроспективні мрійники". Але, натхненні минулими епохами (О. Бенуа — часом Людовіка XIV та Петровською епохою в Росії; Є. Лансере — добою Петра І та Єлизавети Петрівни; К. Сомов був зачарований XVIII ст.; М. Добужинський оспівував старий Петербург; Л. Бакст надавав перевагу античним мотивам), ці художники вкладали в свої роботи почуття і роздуми людини початку XX ст. та користувалися сучасними живописними прийомами.

 

Якщо О. Бенуа був ідейним керівником руху, то С. Дягілеву випала роль накопичувача, організатора художніх сил. Саме йому належать ідеї "Російських сезонів" в Парижі.

 

У 1906 р. "міріскусники" виходять на міжнародну арену. С. Дягілев з властивою йому енергією влаштовує грандіозну виставку російського мистецтва в Парижі та Берліні, вирішує стисло та яскраво показати історію розвитку образотворчого мистецтва в Росії від ікон до сучасних художників: М. Врубеля, В. Серова, К. Коровіна, Л.Бакста тощо. Взагалі на виставці було більше ніж 700 творів. Вона користувалася надзвичайним успіхом.

 

У 1907 р. в Єлисейському палаці було зіграно 5 концертів російської музики від Ф. Глінки до Скрябіна за участю Римського-Кор-сакова, Рахманінова, Глазунова. Наступного року С. Дягілев привіз опери "Борис Годунов" з Ф. Шаляпіним, "Псковитянку", "Золотого півника", "Князя Ігоря" в постановці О. Саніна — людини, чиє ім'я таке ж визначне в історії "Російських сезонів", як і будь-кого а балетмейстерів.

 

У 1909 р. починаються сезони російського балету, в яких завоювали успіх Т. Карсавіна, В. Ніжинський. А. Павлова, С. Федорова, М. Мордкін та В. Караллі. Еталоном балету стали "Лебідь" Павлової, "Примара троянди" Ніжинського та Карсавіної. Роботи Л. Бакста, О. Бенуа, О Головіна, М. Реріха у постановках "Російських сезонів" — одна з найяскравіших сторінок в історії "Мира искусства".

 

Час модерну як великого стилю тривав недовго. Його стильові форми легко розмінювалися на дрібну монету, набували прикрашального характеру, поверховості. Вони перекочували на афіші, реклами, поштові картки, журнальні ілюстрації. Але потяг до краси, гармонії людини і природи, до пошуків монументально-декоративних форм, здатних естетизувати, перетворювати саме людське середовище на шляхетніше, поетично-цілісний погляд на світ, відкрите протиставлення техніцизму, що зароджувався, надавали цьому стилю привабливості та неповторності, зробили його загадкою, що вабить художників XX ст.

 

21. Європейське мистецтво 19-20 ст модерн(символізм, кубізм...)

Ірраціоналізм був стрижнем культурного розвитку кінця XIX — початку XX ст. Оскільки розчарування в силі розуму пізнати дійсність було однією з основних причин виникнення на початку XIX ст. романтизму, то подібні духовно-культурні процеси кінця XIX—початку XX ст. іноді називають неоромантизмом. Неоромантизм намагався синтезувати і переосмислити європейську культуру, знайти ідейні й психологічні орієнтири для її розвитку в умовах занепаду художньої культури, свідомості й моралі. Діячі культури цього періоду називали себе декадентами, тобто людьми, які творять культуру занепаду.

 

Авангардизм (фр. avant-gardisme - перед і варта) - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Одні теоретики і практики авангардизму декларують створення елітарного мистецтва, далекого соціальним задачам, інші, навпаки, шукають принципово нові виразні засоби для передачі настроїв соціального протесту, революційного змісту. Виділився головним чином не в закінчених формах, а в тенденціях до витиснення традиційних тим, сюжетів і принципів композиції, гіпертрофії умовності, сильної (звуковий, колірний, пластичної й інший) експресивності. Характеризується також руйнуванням об'єктивно обумовлених границь між видами і жанрами (проникнення поезії і музики в прозу і "прозаїзація" поезії, перенесення принципів музичної композиції на літературу й образотворче мистецтво).

 

Суперечлива природа авангардизму позначилася в тяжінні одних його напрямків до формалізму (перемога словесної образності і символіки над змістом у поезії і прозі, акцентация колориту, композиційної структури і безсюжетність у живописі, атональность і какофонія в музиці), а інших, навпаки, - до заперечення эстетической суті мистецтва й утилітаризму (злиття мистецтва з виробництвом, побутом і політичною публіцистикою). У своїх крайніх формах стуляється з декадентством, модернізмом, абстрактним мистецтвом. Талановиті представники авангардизму нач. 20 століття (футуризму, імажинізму, конструктивізму й ін.), що послідовно дотримували прогресивного світогляду, змогли перебороти вузькі рамки цих напрямків і збагатили культуру новими художніми цінностями.

 

У межах епохи неоромантизму розвивається естетична і літературно-художня течія — символізм. Визнаним лідером символізму був відомий французький поет кінця XIX ст. Малларме. Для символізму головним було непізнане в навколишньому світі й людській душі, яке можна було виразити лише туманними символами, подібних яким не існує в природі. Об'єкт зображення — світ таємниць й мрій. У їхній творчості дивовижно поєднувалося реальне й таємниче, міфологічне й містичне.

 

Ірраціональні засади символізму особливо помітні в поезії, живописі, театральному мистецтві. Корифеєм символізму вважається видатний німецький композитор Р. Вагнер, який у своїх «музичних драмах» поєднав музику, поезію, живопис, архітектуру, танок і режисуру. Лідером німецьких символістів був відомий поет С. Георге. У Франції послідовником Малларме став поет П. Фор, який у 1890 р. заснував у Парижі Художній театр і в різноманітних виставах — від п’єс-феєрій до літературних композицій — втілював естетичні принципи символізму. В Росії цю течію представляли поети О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий, композитор А. Скрябін.

 

В Англії символісти групувалися навколо журналу «Жовта книга». Послідовним символістом в англійському мистецтві був видатний режисер Г. Крег, постановник відомої опери «Дідона і Еней». Близьким до символізму був і письменник О. Уальд.

 

Стиль модерн у мистецтві

 

На межі століть склався новий стиль модерн — новий, сучасний, який знайшов своє вираження в усіх видах мистецтва.

 

Стиль модерн прийшов на зміну занепадаючому в останній третині XIX ст. імпресіонізму — течії в образотворче мистецтві, яка намагалася узагальнити, синтезувати сприйняття об'єкта через розкладання фарб на окремі елементи. Уже в творчості французького художника П. Сезана помітний відхід від імпресіоністського бачення природи і простору. Крім оживлення кольору і світла в зображенні, Сезан ніби «розсуває простір, переносячи в нього глядача. Крім Сезана, до художників-постімпресіоністів належать також В. ван Гог, П. Гоген.

 

П. Гогена вважають лідером неопримітивістів, оскільки він у пошуках нового художнього синтезу, повернення людини до гармонійного злиття з природою вважав за необхідне доторкнутися до стародавніх архаїчних культур Сходу. В цьому синтезі Гоген відкидав непотрібні деталі, спрощував модель для більшої виразності. Спрощення включало деяку деформацію, порушення пропорцій, що визначалося художніми завданнями і повинно було розкрити внутрішній зміст зображеного, його сутність.

 

Постімпресіонізм започаткував нові художні течії, для як головним стала відмова від простого відтворення видимої поверхні реальних об'єктів і бажання проникнути в суть явищ, виразити внутрішній світ, характер людини. Нове мистецтво було названо авангардизмом. В ньому виділялися абстракціонізм і експресіонізм.

 

Різновидом абстракціонізму був кубізм. Засновниками його вважають іспанського художника П. Пікассо. який з 1900 року працював у Парижі, і французького художника Ж. Брака.

 

Кубісти відмовилися від властивих імпресіоністам форм передачі кольору й світла і намагалися створити нові форми багатовимірної перспективи, розкладаючи об'єкт на геометричні форми (кола, півкола, трикутники, куби). При цьої об'єкт зображувався з різних боків, навіть невидимих, що давало змогу зрозуміти його внутрішній зміст. Прикладом кубізму можуть бути картини П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» «Скрипка», Ж. Брака — «Будинок в Естаці».

 

Дещо виходив за межі кубізму французький художник Р. Делоне. На відміну від Пікассо і Брака, які головну увагу приділяли малюнку, композиції, що передбачала геометричну деформацію з незначним використанням кольору, Делоне підходив до створення геометричних зображень як колорист. За допомогою кольорових плям, розташованих у певному ритмі, він намагався посилити емоційний вплив своїх полотен. Найвідоміша його картина — «Симультанні вікна» (1912).

 

Абстракціоністом був і відомий російський художник В. Кандинський, який майже все своє життя прожив на Заході й упродовж багатьох років перебував під впливом німецького експресіонізму — течії в мистецтві початку XX ст., і повним завданням якої було вираження духовного світу художника.

 

На противагу кубістам, які прославляли сучасне місто, розвиток техніки, експресіоністи вбачали в сучасній їм урбанізоній цивілізації зло, що породжує бездуховність. Жах перед майбутніми природними і соціальними катастрофами — головний лейтмотив експресіоністів, який знайшов своє вираження у поєднанні хаотичності й безпредметності. Для композицій, імпровізацій Кандинського характерним було нагромадження кольорових плям довільної конструкції, уламків кривих ліній, що підпорядковувалися якомусь нечіткому ритму. «Сама форма, — писав Кандинський, — навіть якщо вона цілком абстрактна й подібна до геометричної, має своє внутрішнє звучання, є духовною істотою...» Перша найвідоміша абстрактна картина Кандинського — «Абстрактна акварель» (1910).

 

Найбільшої слави з-поміж художників-абстракціоністів зажив А. Матісс.

 

Для втілення свого задуму художник обирав яскраві, чисті кольори, поєднуючи їх у несподіваних сполуках, зображував предмети не у тих кольорах, в яких вони існують насправді, сміливо деформував людське тіло, використовував площинне зображення. В найвідоміших картинах «Танок» і «Музика» — Матісс досяг ідеального вираження своїх творчих установок. Він створив ідеальну триєдину декоративну гармонію: головних основ (неба, землі і людини), трьох кольорів (голубого, зеленого й оранжевого), трьох станів (статики, динаміки та їх поєднання у танку).

 

Представниками абстрактного живопису в Росії були К. Малевич, М. Шагал, М. Ларіонов, П. Філонов та ін. Так, найвідоміші картини Шагала («Я і село», «Над Вітебськоом») позначені ірреальним простором, примітивізацією форм і яскравими барвами. Темою жанрових картин Ларіонова були провінційні містечка, їх побут. Його форми, площинні й гротескні, ніби навмисно стилізовані під дитячий малюнок.

 

Стиль модерн набув свого розвитку не лише в живописі та скульптурі, а й у мистецтві меблів, тканин, предметів побуту, кераміки, вітражів, мозаїки тощо. Його можна впізнати всюди за витягнутими контурами і лініями, особливою колоритною гамою блідих, пастельних тонів тощо. Різномаїття форм у мистецтві початку ХХ ст. відображало складну духовну атмосфери в тогочасному європейському суспільстві.

 

Із встановленням в Росії більшовицького режиму виникають художні об’єднання “Буття” і “НОЖ”, які вели пошуки в жанрі пейзажу і натюрморту. Найвпливовішою мистецькою організацією була АХРР (Асоціація художників революційної Росії.) назви робіт: “Життя і побут робітників” (1922), “Життя і побут Червоної армії” (1923) тощо.

 

У 20-х роках на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходить – сюрреалізм, який розглядав світ як нагромадження кошмарів. Визнаним лідером сюрреалізму є С. Далі. Відомі його картини “палаюча жирафа” (1935), “Постійність пам’яті” (1931). П. Пікассо – композиція “Герніка” (1937).

Модернізм. Течії

Основні напрями в мистецтві модернізму

2.1 Фовізм

Першою художньою течією, яка збагатила культуру XX сторіччя, був фовізм. Його назва відбулася від французького слова fauve – «дикі», а з'явилося воно після Осіннього салону 1905 р., де представили свої роботи Анрі Матісс, Андре Дерен, Моріс де Вламінк, Жорж Руо, Кес ван Донген, Альбер Марці і інші художники. Критик Луї Воксель, описуючи враження від їх робіт, відмітив, що статуя, що опинилася в тому ж залі, яка була виконана в стилістиці італійського Відродження, вражає своєю наївністю, немов «Донателло серед диких звірів». Визначення, підхоплене Матіссом, прижилося. Через короткий час «дикими» почали називати себе і росіяни, і німецькі художники – прихильники нового мистецтва.

Осінній салон викликав справжню сенсацію: раніше невідомий фовізм раптом виявив ознаки течії, що цілком склалася. До цього майстрів не об'єднували ні теоретичні платформи, ні спільна виставкова діяльність. Не було і групи як такої. Проте загальне прагнення до нової живописної мови – емоційному, яскравому – на деякий час зробило їх дуже схожими. У них було багато загального коріння – захоплення живописом Гогена і Ван Гога, творчістю дівізіоністів і їх теорією чистого кольору, східним і примітивним мистецтвом.

Фовісти не зважали ні на які встановлені в європейському живописі закони: перспективи, світлотіні, поступового згущування або пом'якшення кольору, першості малюнка в структурі картини.

Імпресіонізм, навколо якого ще вчора ламалося стільки копій, поряд з полотнами фовістов виглядав цілком традиційним, реалістичним мистецтвом. «Уявити мир таким, яким нам хочеться» – під цими словами Дерена могли б підписатися багато художників, що засвоїли відкриття імпресіонізму, але не задоволені ними і що прагнули до самовираження. Кожен з них, володіючи яскравою індивідуальністю, створював власний світ. Тому після короткого сумісного звучання їх хор розпався на окремі голоси – фовізм як течія проіснував всього декілька років.

2.2 Експресіонізм

На початку XX в. у Германії виник рух проти академізму, що панував в живописі. Його ініціаторами були студенти архітектори Е. Кирхнер, Ф. Брейль, Е. Хеккель, К. Шмідт-Ротлуфф і ін., що об'єдналися в 1905 р. в Дрезденеі в групу «Міст». Ніхто з них не мав досвіду в живописі, і їх художні експерименти привели до народження експресіонізму як нового художнього напряму. Це напрям в мистецтві і літературі, що виразило в період Першої Світової війни і революційних потрясінь, що послідували, відчуття кризи буржуазного миру. Експресіонізм – відгук на щонайгостріші суперечності епохи, плід суспільного розчарування, вираз індивідуалістичного протесту проти тотального відчуження. Назва йому була дана не учасниками, а критикою, що охарактеризувала його за домінантною ознакою – підвищеною, напруженою емоційністю, експресивністю. Термін (від франц. еxdivssion – вираз) вперше використаний в 1911 р. видавцем журналу експресіоніста «Штурм» (Берлін) Р. Вальденом. Термін повинен був визначати суть мистецтва, протилежного по своїм завданням і методам що вже вичерпав свої можливості напрямам – натуралізму і імпресіонізму. У експресіонізмі мистецтво нібито далі відходить від зображення об'єктивної дійсності: головним проголошувався вираз суб'єктивних представлень автора. Кричуще «Я» художника витісняє факт; «зображення» замінюється «виразом». У експресіонізмі панує прагнення художника виразити себе, свій внутрішній світ з максимальною голою і гостротою. Часто внутрішній світ експресіоніста предстає в його творах як хворобливо суперечливий, такий, що протистоїть об'єктивній дійсності, яку він зображає в різко деформованому вигляді. Це може поєднуватися з щирим прагненням художника утвердити гуманістичні цінності, засудити мілітаризм, суспільну несправедливість і так далі.

Твори експресіоністів у всіх пологах мистецтва відрізняються нервовою дисгармонією, неприродністю пропорцій. У музиці (А. Шебнерг, А. Берг) експресіоністи виходять за межі ладу, мелодії, шукають і створюють нові звукові системи (атональність). У театрах (спектаклі режисерів Д. Мартін, Л. Йеснера) експресіоністів актори часто грали на похилих сценічних майданчиках; промінь прожектора виривав з темноти героя, що звертався прямо до залу до глядачів. У літературних творах експресіоністів були відсутні живі характери. Не випадково головними жанрами літератури були лірична поезія і публіцистична драма, що перетворювалася під пером експресіоністів в пристрасний монолог автора. Характерно, що в образотворчих мистецтвах експресіонізм найповніше проявив суть свого методу в графіці (сатиричні малюнки Р. Гросса, офорти Фотелера): мир бачився в зіткненні контрастів (чорне-біле), в перебільшеній різкості зламаних ліній, що заміщали реальне різноманіття деталей і фарб. У живописі до експресіоністів зазвичай зараховують Ван-Гога і, з найбільшою підставою, – Е. Кирхнера («Американські танцівники»), О. Кокошку («Етюд пером», «Портрет Вальдена»), Мунка, Марка, Пехштейна, в картинах яких ясно відчуємо графічний скелет, контур сприймається як головний елемент композиції, а колірну пляму створює різкий емоційний акцент. Експресіонізм став першим художнім напрямом в історії кіномистецтва, приніс небувалі можливості для створення фантастично деформованого образу миру. Експресіонізм в кіно виробив свої образні і технологічні засоби виразності, високу пластичну культуру, але основним результатом цього стали «фільми жахів», які Ейзенштейг вважав самознищенням здорового початку в кіномистецтві.

Особливу увагу необхідно звернути на творчість німецьких художників-експресіоністів. Німецькі живописці до і особливо після Першої Світової війни з величезною силою виражали відчуття відчаю і незгоди, протесту проти дійсності, що оточує їх, доходило до повного трагізму в украй гострих формах. Великий вплив на німецьких художників надала творчість норвежця Е. Мунка, швейцарця Ф. Ходлера. Німецькі експресіоністи для найбільшого «виразу» почали використовувати спрощені, примітивні і підкреслено грубі форми. Вони демонстрували «інстинктивне перебільшення форми в плотському сприйнятті, імпульсно переносиме на площину». Таке мистецтво художників груп «Міст» (1906) і «Синій вершник» (1911). Відштовхуючись від творчості Ван-Гога і зробивши рішучий крок від «зображення до виразу», експресіоністи стверджували, що мистецтво «є абсолютна свобода, подолання всіх забобонів і умовностей, в першу чергу моралі, натуралізму і ідеалізації дійсності, а значить, і штучного розділення зовнішньої і внутрішньої реальності: реальність має тільки ту форму, яку їй додає суб'єкт, що відчуває». Експресіоністи бачили людину задавленим бездушним механізмом капіталістичного світу. У роки Першої Світової війни головною темою був сміливий антивоєнний протест. У творах лівого «активістського» крила експресіонізму з незаперечною правдою особистого свідоцтва передана характерна межа часу – зіткнення «кінця» і «початку», неминучості краху старого світу, оновлююче дихання революції. Але революція розумілася як раптове прозріння, духовне оновлення натовпу, пробужденной прикладом героїчної особи. Межі суб'єктивного мистецтва опинялися в експресіонізмі широко розсуненими: вони включали узагальнений образ повсталої людини і протестуючої маси, що йдуть назустріч майбутньому. Сучасність часто зображалася як грандіозний хід людства до світла. Одним з безумовних художніх завоювань лівого експресіонізму були його вражаючі масові сцени: нехтуючи створенням характеру, експресіоністи уміли передати динаміку що охопила сотні людей пориву, виразність одночасного жесту тисяч рук. Мистецтво лівого експресіонізму по самій своїй суті плакатний і імітаційний: метою була не повнокровна, втілена у відчутних образах картина дійсності, а граничний гострий вираз важливої для автора істини, досягнутий шляхом будь-яких перебільшень, концентрації тіні і світла.

Що стосується лірики експресіоністів, то в ній явно відбивається протест, як природна реакція людини на безумство і жорстокість світу, який приймає глобальний масштаб. Ціле світовідчування зводиться до протесту, бо у всьому, що оточує, експресіоністи не бачили ні єдиного позитивного моменту: мир був для них осереддям зла, де немає місця красі і гармонії. Все прекрасне здається фальшивим, віддаленим від реальності. Тому експресіоністи відкидають всі класичні канони, не приймають красиво звучні рими, витончені порівняння. Вони розривають всякі смислові зв'язки, спотворюють окремі враження, перетворюючи їх на щось огидливе, відштовхуюче. Наприклад, назву вірша А. Ліхтенштейна «Світанок» готує до сприйняття картини, передавальної певний настрій. Перша строфа частково підтверджує подібне очікування. Проте потім слідує серія не зв'язаних один з одним картин, які стають все безглуздішими.

Оскільки мир представав перед експресіоністами позбавленим гармонії, незрозумілим і безглуздим, то вони відмовляються від його зображення у такому вигляді. За всім безглуздям миру вони намагалися побачити дійсний сенс речей, всеосяжні закони, тобто прагнули до узагальнення. Дійсність малюється у величезних картинах, за якими зникають природні і конкретні риси. Експресіоністи намагалися показати не саму дійсність, а лише абстрактне уявлення про те, що складає її суть.

Експресіонізм в цілому не вносить до мистецтва чого-небудь раніше йому невластивого: він лише доводить до крайності, деколи до «крику» ту експресію, яка властива всякому твору будь-якого виду мистецтва. З цієї точки зору правомірно, коли майстрів мистецтва минулого, для творчості яких характерний високий емоційний тонус, загострена експресія, суб'єктивізм, називають попередниками експресіонізму.

Теоретик і художник експресіонізму Ф. Марк висунув тезу, що зуміти знов стати чистими перед лицем сьогоднішнього сум'яття розумів можна тільки за допомогою повної ізоляції власного життя і власної справи. Цим експресіонізм прокладав дорогу беспредметнічеству абстракціонізму і ідеям принципової самоти особи, лежачим в основі екзистенціалізму.

2.3 Кубізм

Живопис модерністів услід за літературою, рухомий внутрішньою гармонією і що уникає естетізма, будується «від зворотного», здійснюючи шлях, протилежний загальноприйнятим канонам художньої творчості: починаючи із закінченої роботи, і поступово досягає незавершенності, нескінченності, залишаючи простір припущенням і уяві глядача. Подібна естетика найповніше відбилася в програмних установках французьких художників, яких прозвали з легкого жарту А. Матісса кубістами.

Кубізм (від франц. «cube» – куб) – течія в європейському образотворчому мистецтві початка XX с., головним чином французькому живопису, частково скульптури, в якому вирішувалися завдання виявлення геометричної структури видимих об'ємних форм. Звідси назва, – розкладання на елементи, що становлять, і організації цих елементів в нову образотворчу форму з урахуванням специфіки передачі просторово-часових відносин на площині картини або в об'ємі скульптури.

Поява кубізму була природною реакцією на натуралізм імпресіонізму і закономірним етапом розвитку аналітичних тенденцій постімпрессіонізму. Не випадково його провісником став один з найглибших художників рубежу XIX і XX сс. П. Сезанн. Безпосереднім поштовхом в становленні образотворчого методу кубізму послужила виставка картин Сезанна в «Осінньому салоні» в 1904 р. в Парижі. Те, що зробили з живописом імпресіоністи, замінивши форму і композицію грою світла, кольору і рефлексів, не задовольняло багатьох. Сезанн перший відчув, що цей шлях веде в безвихідь безпредметності і суб'єктивізму.

Формуванню кубізму як певної течії в мистецтві сприяла і перша виставка фовістів в 1905 р. У 1907 р. молодий П. Пікассо написав свою знамениту картину, один з програмних творів кубізму «дівчата Авіньонськие», що викликала гучний скандал (критики назвали її «вивіскою для борделя»). Образно кажучи, якщо раніше будівля споруджувалася за допомогою лісів, то П. Пікассо і його однодумці почали доводити, що художник може залишити ліси і прибрати само будівлю так, що при цьому в лісах збережеться вся архітектура. Іншою відмінною рисою кубізму стало створення нового поняття краси. «Змучити» красу, щоб вона не була досконалістю, за якою можна лише вічно достигати, так ніколи і не досягнувши – такий був естетичний принцип кубістів. Нова краса, проголошена ними, позбавлена гармонії і ясності. Вона є результатом зв'язку несоєдінімого: високого і низького.

Н. Бердяєв побачив в кубізмі Пікассо жах розпаду, смерті, «зимовий космічний вітер», що змітає старе мистецтво і буття. І все-таки, «распластованіє» колишнього гармонійного космосу, побудованого вперше еллінами, в мистецтві не було тільки запереченням, тільки знаком кінця. Як не простою втечею в минуле піддавався і пристрасний інтерес кубістів до архаїки, «варварства», африканської маски, первісного ідола. Вектор цього руху: крізь майбутнє – в минуле. Через кубізм в різний час пройшли такі художники як Ф. Леже, Р. Лелоне, А. Дерен, А. Глез і ін.

Досягнувши своєї формальної межі, аналітична стадія розвитку кубізму змінилася «синтетичним кубізмом» (1913–1914), в якому більш цілеспрямовано велися пошуки «нової естетичної цілісності» знайдених аналітичним шляхом формальних елементів. Найбільш відомі живописці цієї течії Ж. Брак, Х. Гріс.

 

2.4 Абстракціонізм

Інший помітний напрям модерністського живопису, архітектури і т. д. – абстракціонізм (абстрактівізм, абстрактне мистецтво – від латин. abstraktio – відвернення). Абстрактівізм – тенденція художнього мислення до абстрагування, відвернення образотворчих образів від конкретних матеріальних об'єктів. Примітно, що перша повністю абстрактна картина, наскільки відомо, з'явилася ще в XIX с. У 1883 р. французький художник А. Альфонс показав роботу «Дівчини під снігом», що є натягнутим на підрамник листом

Загрузка...

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти