Тривалий час Україна була не самостійною, незалежною державою, а входила до складу певних держав, тому історія становлення господарських судів України не існує окремо від історії становлення аналогічних судів цих держав. Попередником сучасних господарських судів у Російській імперії, до складу якої входила більша частина України, були комерційні суди, які розглядали торговельні й вексельні справи, справи про торговельну неспроможність. На території України відлік створення господарських судів у сучасному розумінні ведуть із започаткування комерційного суду в м. Одесі 1807 року. Пізніше було засновано комерційний суд у Феодосії— 1819 р. та Ізмаїлі—1824.

У перші роки після Жовтневої революції 1917 р. в умовах відсутності або незначного розвитку товарно-грошових відносин, судові спори між казенними установами не дозволялись. Розбіжності між підприємствами і організаціями вирішувалися в адміністративному порядку вищими органами управління.

У період воєнної інтервенції та громадянської війни керування господарством здійснювалося військово-адміністративними методами і було суворо централізованим. Підприємства, не маючи господарської самостійності, не укладали господарських договорів і не здійснювали навіть грошових розрахунків між собою. Спори, що виникали між ними, вирішувались спеціальними головкомами.

Після закінчення громадянської війни і переходу до нової економічної політики (неп) умови діяльності господарських організацій суттєво змінилися. Господарською реформою, що розпочалася у 1921 p., було впроваджено комерційні розрахунки, підприємствам надано певну оперативну і майнову самостійність, взаємовідносини між підприємствами та іншими господарськими організаціями почали базуватися на договірних засадах. На зміну майже повній натуралізації приходять товарно-грошові відносини. За цих умов назріває необхідність у створенні спеціальних органів для врегулювання спорів і протиріч, що виникають у взаємовідносинах підприємств і організацій.

Такими органами в Україні стали створені в 1924 р. арбітражні комісії — Вища арбітражна комісія при Українській економічній Раді та арбітражні комісії при губернських економічних Радах. Поряд із державними арбітражними комісіями створювалися відомчі арбітражні комісії, які вирішували майнові спори між підприємствами й установами одного й того самого відомства.

За характером діяльності арбітражні комісії нагадували суди. Провадження в них велося за правилами цивільних процесуальних кодексів союзних республік, але з деякими відхиленнями, зумовленими особливостями підвідомчих арбітражним комісіям справ. Останні розглядались колегіально головуючим і двома членами арбітражної комісії. Один з арбітрів мав бути юристом, другий — господарником. Рішення місцевих арбітражних комісій можна було оскаржити у Вищій арбітражній комісії при економічній Раді союзної республіки.

Подальший розвиток арбітражу пов'язаний із запровадженням госпрозрахункових відносин і оформленням господарських зв'язків на договірних засадах. Постановами ВЦВК і РНК СРСР від 1931 р. усі державні, господарські й кооперативні органи і підприємства були зобов'язані оформлювати свої взаємовідносини по поставках товарів, виконанню робіт і наданню послуг шляхом укладання договорів і нести за їх невиконання встановлену законом відповідальність. ЦВК і Раднарком УРСР 5 червня 1931 року прийняв постанову «Про Державний арбітраж УРСР». На підставі цього був утворений Державний арбітраж при Раді Народних Комісарів та міжрайонні органи Державного арбітражу в містах Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську та Донецьку. До компетенції Державного арбітражу були віднесені не лише майнові спори між установами, підприємствами та організаціями усуспільненого сектора в УРСР, а з 1934 року і спори, що виникають під час укладання договорів. Органи державного арбітражу діяли у порядку встановленому Положенням «Про державний арбітраж», затверджений постановою ЦВК і РНК СРСР від 3 травня 1931 р. Раднарком УСРС ЗО травня 1945 р. постановою затвердив таке положення. Цим законодавчим актом було встановлено, що органами Державного арбітражу УРСР є Державний арбітраж при Раді Народних Комісарів УРСР та державні арбітражі при виконкомах обласних Рад депутатів трудящих.

Протягом існування державного арбітражу з 1931 до 1991 pp. радянською державою постійно робилися спроби модернізувати його структуру та діяльність, пристосувати до економічних умов, які змінювались, підвищити його роль у народному господарстві. На арбітраж покладалися нові й нові завдання. У 1960 р. Рада Міністрів СРСР відмінила Положення «Про державний арбітраж» 1931 року і затвердила нове Положення «Про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР».

У серпні 1970 р. Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову «Про підвищення ролі органів державного арбітражу і арбітражів міністерств й відомств у народному господарстві», відповідно до якої арбітраж мав сприяти підвищенню ефективності суспільного виробництва, раціоналізації господарських зв'язків, зміцненню господарського рахунку, посиленню ролі договору у господарських відносинах.

До 1974 року нижчі арбітражі не підпорядковувались вищим, а формувалися при виконавчих органах, тобто система була неспівпорядкованою. У січні 1974 р. Держарбітраж СРСР був перетворений в союзно-республіканський орган і було затверджено нове Положення «Про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР».

Останній етап розвитку держарбітражу пов'язаний із прийняттям законодавства про нього після прийняття Конституції СРСР 1977 р., в якій арбітраж було визнано конституційним органом.

Організація і порядок діяльності органів державного арбітражу вперше визначались Законом СРСР «Про Державний арбітраж СРСР», прийнятим Верховною Радою СРСР у листопаді 1979 р. Відповідно до цього закону були прийняті Положення про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР та Правила розгляду господарських спорів державними арбітражами. Відповідні акти законодавства були прийняті в Україні та інших союзних республіках.

Інститут державного і відомчого арбітражу, створений 1922 року, був пристосований для вирішення спорів між різноманітними частинами єдиної, централізованої державної структури господарювання. Економічна система країни функціонувала на засадах адміністративного регулювання, тому господарська самостійність товаровиробників була мінімальною. Вони взаємодіяли між собою відповідно до розпоряджень директивного планування; договір не завжди підтверджував товарно-грошові відносини. За цих умов вчені і практики, цілком логічно, відносили державні і відомчі арбітражі до органів державного управління або господарського керівництва, хоча, треба зазначити, що питання про природу їх юрисдикції при цьому залишалося дискусійним.

Варто визнати, що правовий статус держарбітражу поступово підвищувався. Спочатку він був підпорядкований уряду і виконавчим органам на місцях, а потім Верховній Раді та її Президії. Однак навіть у законі 1979 року, державний арбітраж не визнавався судовою установою. Стосовно відомчого арбітражу, то він взагалі діяв на правах структурного підрозділу певного міністерства, державного комітету. Такий статус державного, а тим більше відомчого арбітражу не надавав йому необхідних гарантій незалежності. При вирішенні господарських спорів арбітраж повинен був керуватися не стільки законами, скільки підзаконними актами й вказівками керівників вищих органів державного управління. Пряма адміністративна залежність і підпорядкованість державного і відомчого арбітражу об'єктивно зумовлювалися пануванням командно-адміністративних методів керівництва економікою і майже абсолютною монополією державної форми власності.

Зміна системи арбітражів арбітражними судами визначалася новими економічними умовами переходу до ринкових відносин, появою різних форм власності. Вирішення спорів між рівними суб'єктами господарювання засобами і методами адміністративно-командної системи стало неможливим. Тому арбітраж було перетворено в суд, діяльність якого з розгляду і вирішення спорів здійснюється в арбітражній процесуальній формі, яка створює сталі гарантії захисту прав рівною мірою суб'єктам державної і недержавної форми власності.

Закон України «Про арбітражний суд» від 4 червня 1991 р. вперше започаткував здійснення правосуддя у господарських відносинах спеціалізованими судовими установами. У цьому акті були закріплені прерогативи арбітражного суду саме як самостійної ланки судової влади. Закон «Про арбітражний суд» від 4 червня 1991 р. і Арбітражний процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. визначали систему арбітражних судів і процесуальну форму їх діяльності. Арбітражні суди становили дволанкову систему: перша ланка— арбітражний суд Автономної Республіки Крим, арбітражні суди областей, міст Києва і Севастополя, друга — Вищий арбітражний суд України. Розгляд справ у першій інстанції, перегляд справ у порядку нагляду здійснювали суди першої ланки і Вищий арбітражний суд України.

Конституція України від 28 червня 1996 р. встановила конституційні принципи правосуддя в Україні, яке здійснюється виключно судами (ст. 124 Конституції України). Судочинство здійснюється Конституційним Судом Україні та судами загальної юрисдикції. Стаття 125 Конституції України передбачає побудову системи судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації.

21 червня 2001 р. було прийнято низку законів з питань формування суддів загальної юрисдикції України відповідно до Конституції України. Були внесені зміни до Законів України «Про судоустрій України», «Про статус суддів», «Про органи суддівського самоврядування», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України», «Про арбітражний суд» та інші, а також до Цивільного процесуального, Арбітражного процесуального та Криминально-процесуального кодексів України.

Законами України «Про внесення змін до Закону України "Про арбітражний суд"» та «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 р. самостійну ланку арбітражних судів було перетворено у господарські суди — спеціалізовані суди в системі судів загальної юрисдикції, та відповідно змінено процесуальну форму їх діяльності. Господарські суди стали трьохланковою системою судів — місцеві господарські суди, апеляційні господарські суди, Вищий господарський суд України, які здійснювали відповідно розгляд справ по першій інстанції та їх перегляд у апеляційній та касаційній інстанціях. До того ж змінено назву зазначених правових актів на Закон України «Про господарські суди» і на Господарський процесуальний кодекс України. З набранням чинності Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. втратили чинність Закони України «Про господарські суди», «Про органи суддівського самоврядування», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України». Сьогодні Закон України «Про судоустрій України» визначає правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, систему господарських судів — як спеціалізованих судів загальної юрисдикції, які здійснюють господарське судочинство.

Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 Следующая