|
Ставлення суспільства до розтину
Навіть у сучасні часи можна зустріти опору переважно до розтину частиною суспільства. Таке ставлення має в основі забобони або омани, оскільки жодна з основних релігій (винятком з індуїстської) не накладає абсолютну заборону на посмертні дослідження. Вчений того часу пише: коли причину хвороби незрозуміло, і є заперечення розтину, тіла приречені стати харчування для хробаків, а ви не тільки не зробили нічого, щоб допомогти млявій плоті, але викликали величезний збиток для решти людства, тому що перешкодили придбанню медичних знань, це може бути необхідним, щоб допомогти людям, які страждають від цього ж захворювання. Однаково негідне були дуже чутливі , ліниві або вирішили залишитися в темряві невігластва, а не ретельно і старанно шукати правду; вони не розуміють, що, роблячи таким чином,можуть стати винними перед Богом, собою і суспільством в цілому. Трансплантологія охоплює низку прав і свобод людини, головним з яких є право на життя, яке є об’єктом кримінально-правової охорони. У практиці трансплантології, як і в будь-якій іншій галузі медицини, злочини, вчинені лікарями, не є чимось абсолютно неможливим. Об’єктивна сторона складів злочину, передбачених ст. 143 КК України, характеризується діянням (дією чи бездіяльністю), що виражається в порушенні встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин. Порядок застосування трансплантації як методу лікування визначається Законом України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» та нормативно-правовими актами Міністерства охорони здоров’я України. Умовами правомірності трансплантації органів або тканин людини є:
Деколи трансплантація є останньою надією для хворого, і він не замислюється над тим, які наслідки матиме така операція, скільки коштуватиме післяопераційне лікування. Тому слід враховувати, що шкода, завдана здоров’ю живого донора, має бути меншою, ніж небезпека для життя, що загрожує реципієнтові. Недотримання особою, яка здійснила пересадку реципієнту органів або тканин, будь-якої із зазначених умов правомірності проведення трансплантації є порушенням встановленого законом порядку трансплантації, що є кримінально караним діянням (ч. 1 ст. 143 КК України) Визначкі б хотіли ще пожити, але водночас не хочуть бути "марним і тяжким тягарем" для суспільства. Тлумачення поняття трансплантації міститься в Законі України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині» . Трансплантацією визнається спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці реципієнту органа або іншого анатомічного матеріалу, взятих у людини чи у тварини. . У переліку анатомічних утворень тканин, їх компонентів, фрагментів і фетальних матеріалів, дозволених до вилучення у донора-трупа і мертвого плоду людини, затвердженого наказом МОЗ № 226 від 25 вересня 2000 р. виокремлюють такі види тканин: 1) м’які тканини; 2) тканини опорно-рухового апарату; 3) судини і клапани; 4) інші тканини (слухові кісточки, барабанна перетинка, кістковий мозок, шкіра, рогівка, зуби, трахея); 5) фетальні матеріали (після абортів і пологів). До фетальних матеріалів належать амніотична оболонка, пуповина, плацента і фетальні клітини. Іншим прикладом порушення встановленого законом порядку трансплантації є застосування останньої без встановлення показання до трансплантації у реципієнта саме консиліумом лікарів акредитованої державної або комунальної установи охорони здоров’я. Умовами правомірності трансплантації є також наявність письмової заяви про згоду бути донором, а у разі надання для трансплантації фетальних матеріалів – згода жінки, що прийняла остаточне рішення стосовно штучного переривання вагітності (аборту), та виконання умови збереження конфіденційності відомостей про таку жінку. У зв’язку з цим не-абиякого значення набуває вирішення питання щодо регулювання можливості і меж допустимості використання ембріона людини в наукових дослідженнях. Принциповим при цьому є визначення часу, з якого зародок вважатиметься особою з усіма правовими наслідками, що витікають із цього. Вирішальним тут є момент, з якого особа має право на життя. За чинним законодавством початковим моментом життя є початок фізіологічних пологів, у тому числі передчасних чи штучно викликаних. Саме з цього моменту посягання на життя буде кваліфікуватися як вбивство. Згідно з чинним законодавством людський ембріон не користується кримінально-правовою охороною. У трансплантації органів і тканин до донора мають ставитися такі вимоги:
Перша успішна трансплантація нирки була здійснена в 1954 році з використанням органу від живого донора. Перші успішні трансплантації трупних органів належать до 60-х років минулого століття. В 1963 році було виконано трансплантацію легені, в 1967 році – трансплантація печінки. В тому ж році Крістіан Бернард здійснив першу в світі пересадку серця. Зараз існує дві основні моделі правомірності вилучення органів померлих людей для трансплантації:
1. Презумпція незгодина вилучення органів і тканин померлої людини для трансплантації. Розрізняють два варіанти цієї моделі:
При першому варіанті вилучення органів із тіла померлої людини відбувається на підставі вираженої згоди, тобто документально підтвердженого волевиявлення людини, вираженого нею ще за життя. Це може бути заповіт, складений прижиттєво про надання свого тіла (частин тіла) в розпорядження вчених для проведення експериментів, або дозвіл на вилучення органів і тканин після смерті для трансплантації. При другому варіанті моделі презумпції незгоди, у випадку відсутності документально підтвердженого прижиттєвого волевиявлення людини, вилучення органів із тіла померлої людини відбувається на підставі наданої письмової згоди законних представників (родичів, опікунів та ін.) у формі запитаної згоди. Презумпція згодипомерлої людини на використання її органів і тканин для трансплантації. Ця модель правомірності вилучення органів померлих людей для трансплантації представлена трьома варіантами:
При першому варіанті вилучення органів і тканин для трансплантації здійснюється у певної групи громадян. При другому варіанті вилучення органів після смерті здійснюється у всіх громадян без винятку. При третьому варіанті вилучення органів померлої людини відбувається у випадку відсутності:
На думку головного позаштатного трансплантолога Міністерства охоро-ни здоров’я України, директора Запорізького центру трансплантології Олександра Никоненка нормально розвиватися вітчизняній трансплантології заважає насамперед відсутність державного фінансування – 10 % від передбаченого та, ухвалений Верховною Радою у 1999 році, закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини». Через його недосконалість, пошуки донорських органів розтягуються на роки. Багато реципієнтів помирають, так і не дочекавшись «свого» серця. Згідно зі ст. 16, вилучення органів чи тканин для трансплантації у померлого забороняється, якщо він за життя висловив незгоду бути донором або якщо проти його рідні. У разі загибелі потенційного донора швидко вмовити його рідних віддати органи майже неможливо. Зазвичай, убиті горем рідні просто не переймаються зайвими клопотами, бо щоб оформити донорство треба заповнювати анкети, надавати численні підтвердження того, що вони справді родичі загиблого тощо. А потрібний орган має бути вилучений і пересаджений за лічені години після смерті. Хірурги свідчать: потрібний орган з’являється раз-два на тиждень, а операції з пересадки виконують – лише одиниці на рік . Після розпаду СРСР в Україні законодавчо була введена в дію модель «презумпції незгоди», зокрема, перший її варіант – «визначено виражена згода», після чого трансплантологія в цій країні, з давніми традиціями в цій галузі, фактично припинила своє існування. Одиничні операції – результат категоричної відмови населення, переважно православного віросповідання, від надання згоди на вилучення органів померлих родичів. Неможна недооцінювати і вплив церкви на розвиток трансплантології. Так, в 1993 році, на одному з конгресів трансплантологів Папа Римський заявив: «Душу – Богу, органи – трансплантологу». Католицькі країни активно відгукнулись на цей заклик, перш за все консервативні Іспанія, Португалія зайняли лідерські позиції серед європейських країн в галузі трансплантології . Зазвичай, укранїці не схильні за життя розмірковувати над майбутнім свого тіла. Тож пропонується законодавчо запровадити поняття «презумпція згоди». Автор останнього законопроекту про зміни до трансплантаційного закону Тетяна Бахтєєва (фракція «Регіони України», Комітет ВР з охорони здоров’я) пропонує доповнити ст. 16 такою нормою: «Вилучення органів та інших анатомічних матеріалів у померлої особи не допускається, якщо заклад охорони здоров’я, що його здійснює, на момент вилучення повідомлено про те, що ця особа, її близькі родичі, які проживали з нею до смерті, або її законні представники заявили про свою незгоду на вилучення її органів після смерті для трансплантації реципієнту». Тобто в законі пропонується замінити «презумпцію незгоди» (за відсутності згоди донора чи родичів вважається, що вони проти трансплантації) на «презумпцію згоди» (родичі згодні, якщо відсутні їхні заперечення). Тоді лікарям не доведеться в трагічний момент утрати близької людини звертатися до родичів по дозвіл. Кожен громадянин вирішує для себе, чи згоден він після смерті стати донором органів. У разі відмови він інформує про це спеціальним телефоном або надсилає повідомлення електронною поштою. Його відмову заносять до реєстру. А якщо відмови немає, то померлий автоматично розглядається як донор органів. Такий закон є в Австрії, Іспанії, Польщі . Офіційна статистика в Україні невтішна. Приблизна щорічна потреба в трансплантації в Україні становить: нирки – 2 500; печінки – 1 500; серця – 1 500 . В країнах з високим розвитком медицини кількість донорів становить 20–40 осіб на 1 млн населення. Кількість операцій із трансплантації нирок не перевищує 50–70 у всіх центрах трансплантації разом узятих, і з кожним роком зменшується, а серце і печінку в Україні не пересаджують зовсім. Не тому, що не уміють, немає донорського матеріалу. На штучній нирці живуть близько 1 600 людей із кожного мільйона населення . У ряді країн використовуються різноманітні способи стимулювання громадян до участі в програмах трансплантації як посмертних донорів. Наприклад, у Сінгапурі для тих, хто не заперечує проти вилучення органів після смерті, передбачено у випадку необхідності першочергове надання донорської нирки. В свою чергу ті, хто відмовились від своєї неучасті в програмах трансплантації, отримують доступ до банку донорських нирок через два роки після визнання презумпції згоди. Члени сім’ї донора органів отримують 50 % знижки на лікування в державних лікарнях протягом 5 років після вилучення органів з тіла їх померлого родича. Слід зазначити, що прийнятий у Сінгапурі закон про трансплантацію людських органів, який затвердив юридичну модель презумпції згоди, діє виключно для немусульманського населення. Систему стимулювання відкриває додаткові можливості для забезпечення трансплантології донорськими органами. Зокрема Peters (1991) пропонує виплачувати утримання членам сім’ї посмертного донора для заохочування потенційних донорів. Brams (1977) пропонує компенсувати родичам покійного витрати на поховання, їх медичне обслуговування, а також знижувати податки для тих, хто за життя надав згоду на використання органів після своєї смерті. . Оскільки потреби та інтереси особистості визнаються вищим критерієм, змістом соціального розвитку суспільства, то людина вільна в реалізації своїх прав стосовно власного організму, вільна в прийнятті рішення про відчуження своїх органів або тканин, правомірна розпоряджатися фрагментами свого організму і, таким чином, вільна у виборі їхнього покупця. Такий підхід визнає можливість комерціалізації трансплантології. Він засновується на ставленні до трансплантатів як до речей, а людина має право розпоряджатися ними на свій розсуд як товаром. Під цю точку зору підводиться і економічне обґрунтування причин виникнення і розвитку нелегального ринку трансплантатів: заборона продажу органів і тканин не може знецінити їх товар, але заважає людям – власникам органів (живим або сім’ям померлих донорів) дізнатись про їх реальну економічну цінність. У результаті багато людей змушені або обходитись без легальних трансплантатів і звертатись до ділків чорного ринку, або залишатись без перспектив на вилучення і продовження життя. Відсутність легального ринку трансплантатів з цієї точки зору призводить до багатоміліардних втрат як у потенційних донорів, так і в реципієнтів. Прихильники такого підходу пояснюють своє ставлення до цієї проблеми турботою про десятки тисяч людей, які стоять в черзі на трансплантацію. Проблеми трансплантології в Україні та шляхи їх вирішення Незважаючи на позитивні зрушення у вирішенні клінічних проблем пересадження органів, останніми роками загострився ряд нових медичних, біологічних і насамперед організаційних та економічних питань, які заважають розвитку трансплантології в Україні Трансплантація є ефективним, але дуже трудомістким, багатоетапним і дорогим методом лікування термінальних стадій захворювань життєво важливих органів. Її здійснення потребує координації зусиль організаторів охорони здоров’я, лікарів багатьох спеціальностей, відповідної підготовки пацієнтів, їх близьких та суспільства в цілому. Наявна інформація дозволяє констатувати, що потенціал трансплантології в останні роки значно зріс. За аналітичними прогнозами 50 % операцій у XXI столітті будуть пов’язані з пересадкою органів, в 1999 році прийнято закон «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині». Проблеми, які стримують подальший розвиток цієї справи в Україні, взаємопов’язані і можуть бути умовно класифіковані таким чином:
Аналіз публікацій у засобах масової інформації та анкетні опитування показали, що громадська думка стосовно трансплантології в Україні або не сформувалась або має негативний характер. Причинами скептичного ставлення суспільства до трансплантологічної хірургії є недостатня чи перекручена інформація, а також недоступність та низька якість лікування. відповідними знаннями не володіють насамперед лікарі, в тому числі організатори охорони здоров’я, недотримання стандартів у діагностиці, лікуванні і профілактиці відторгнення трансплантата, запобігання інфекційним та іншим ускладненням після операційного періоду Велику роль у формуванні громадської думки щодо трансплантації органів (як позитивної, так і негативної) відіграють засоби масової інформації. Наприклад, після Всесвітніх трансплантаційних спортивних ігор у Манчестері в 1995 році, за якими спостерігали 160 млн глядачів, кількість тих, хто погодився на донорство у Великобританії збільшилось на 36 %, у країнах Західної Європи 37 % громадян погоджуються віддати свої органи для трансплантації після смерті з релігійних міркувань. А ось в українських друкованих виданнях питання трансплантації органів, як правило, подаються у вузькокримінальному «донорському» контексті, наслідком чого і є відмова рідних потенційного донора від органного донорства у випадку його смерті. З іншого боку, до трансплантаційних центрів постійно звертаються дезінформовані громадяни, які бажають продати свої органи. . Ще однією проблемою, яка стримує розвиток трансплантології, є недостатнє фінансування. Розрахунки вартості гемодіалізу і трансплантації нирки, інших операцій, маніпуляцій та досліджень проводилися з урахуванням трудових витрат, забезпечення обладнанням, зносу приміщень, м’якого інвентаря, цін на медикаменти і реактиви. Мінімальна вартість трансплантації нирки з урахуванням програмного гемодіалізу, що їй передує, і наступної інтенсивної терапії становить в середньому 10 000 доларів США і може бути значно збільшена залежно від рівня гарантій, що вимагаються. В законі про трансплантацію оговорено, що фінансування цього розділу здійснюється за рахунок держбюджету України та місцевих бюджетів, додаткове фінансування може проводитися за рахунок добровільних внесків юридичних і фізичних осіб та інших не заборонених законодавством надходжень. У законі не визначено, якою повинна бути питома вага надходжень із державного, місцевого бюджетів, і як це повинно співвідноситись із позабюджетним фінансуванням Тема клонування людини і наукові розробки в цій галузі набувають дедалі більшої соціальної значущості. Наполегливі заяви вчених про те, що вже в найближчі роки стане технічно і методологічно можливим клонування людини в тому або іншому варіанті, виділили цю тему з розряду вузькоспеціальних у ряд животрепетних соціальних проблем, які мають глибокий смисл. Уже сьогодні ясно: клонування людини та його можливі соціальні наслідки за своїми масштабами будуть настільки значними, що можуть змінити весь соціум, його традиційні підвалини, багато світоглядних установок і уявлень, наукову парадигму в цілому . Все це, по суті, може призвести до виникнення іншої цивілізації. Етичні розмірковування на тему про "бідну" овечку, в якої тепер з'явилося багато "непрямих родичів", викликають в уяві - як відповідне філософське поняття-застереження - міфологічний образ "троянського коня", котрий, як відомо, був внесений у місто самими жителями неприступної Трої, що призвело в результаті до її загибелі. І, як попередження - а чи не станеться чогось подібного з нами, - постає питання про оцінку зрілості досягнутого рівня розвитку цивілізації для вирішення питань подібної складності. Чи виявляться достатньо відповідальними суспільство в цілому, його інститути і регулятиви, ухвалюючи рішення або відмовляючись від його прийняття? .
Питання, пов'язані з клонуванням живих організмів, і людини зокрема, тобто відтворенням у клонах абсолютно точного генома батьківського організму, викликали величезний суспільний резонанс в усьому світі. В соціумі триває напружений діалог з приводу клонування і ставлення до нього. Прихильники та опоненти виступають досить активно. Причому, якщо вчені, фахівці в цій галузі вбачають в тій же овечці Доллі втілення успіху науки у розв'язанні найскладніших проблем біомедицини (таких, наприклад, як пошук органів для пересадки тощо), то представники багатьох громадських організацій, релігійні діячі часто займають різко негативну або консервативну позицію. Штучне запліднення
Першій дитині, яка народилася в Україні завдяки штучному заплідненню вже виповнилося 13 років. Трапилося це у Харкові завдяки видатному українському репродуктологу Федору Дахну. Дуже багато людей зараз не довіряє ще медицині настільки, щоб використати цей спосіб народження, тому що переживають про порушення при цьому функцій організму жінки Але є дані, що після народження дитини таким методом, чимало жінок вагітніли вдруге самостійно. Загальносвітовий відсоток успіху при цьому методі складає -25-30 відсотків. Це стільки, як і при запліднені природнім шляхом.. Тобто зі ста пар, які прагнуть зачати дитину, вагітністю лише 25-30. У наш час багатьох віруючих людей лякає цей метод і вони не наважуються на такий крок, попри сильне бажання стати батьками. Йдеться про моральну сторону штучного запліднення. Насамперед медичні аргументи. Йдеться про надурочні, або «зайві» ембріони. Штучне запліднення , як і гетерологічне , так і гомологічне , завжди пов’язане з абортом, тобто знищенням ембріонів, які залишилися невикористаними. Раніше, чи пізніше на якомусь етапі їх знищать: або викидають непотрібні з оргонізму жінки , або заморожують, а потім знищують. І ще звертається увага на психічний розвиток дитини після народження. Багато психологів висловлювались з приводу цього. Адже штучне запліднення розриває тісний зв’язок між дитиною і батьками, бо це не вони самостійно породили дитину, а з допомогою інших осіб. Наслідки цього проявляються і на дитині, яка буде змушена прийняти цю ненормальну ситуацію. При заплідненні в пробірці, навіть тоді ,коли воно є гомологічним, порушуються об’єднавчо-емоційний, фізичний та дітородний аспекти подружнього життя. А при сурогатному материнстві відбуваються великі порушення в організмі як дитини, так і цієї матері. Адже дитина, яка запліднена двома людьми, виношується в організмі третьої, живиться її кров’ю, забирає в себе частинку її, а потім виховується зовсім в іншому місці. А у самої сурогатної мами може виникнути деяка прия’язаність, до дитини, якої важко позбутися, на основі чого можуть з’явитись неврози. Церква забороняє категорично штучне запліднення. Вона вважає, що воно стало причиною легковажного ставлення до ембріонального життя і до життя взагалі. «Лікарі, котрі практикують метод in vitro, роблять помилку: вони ніби крадуть у Господа Бога право давати життя. Бо , якщо людина знайде, як давати життя, то почне його відбирати і не бачитиме святості життя, його непорушності.» - стверджує церква. Проте є й інші думки: людина забирала життя в іншої людини ще в далекі часи, коли не було цього методу, тому штучне запліднення аж ніяк не сприяє тенденції до маніпулювання життям, воно надає можливість до породження нового життя. Попри всі наведені аргументи метод штучного запліднення зараз є надзвичайно популярним. А це і не дивно тому, що він зробив щасливими багатьох батьків, які хотіли мати дітей. Завдяки йому було збережено багато родин, у яких були проблеми, через неможливість до зачаття в одного з партнерів. Загалом ставлення до методу штучного запліднення є глибоко індивідуальним поняттям. Кожна людина у такому разі повинна керуватись своїми переконаннями, а також зважувати їх з прагненнями, а тоді щось вирішувати.
В Україні спостерігається катастрофічне зниження народжуваності. Суттєвий вплив на її рівень має безпліддя подружніх пар, кількість яких постійно зростає. В лікуванні безпліддя в Україні з 1987 року почали застосовуватись нові репродуктивні технології. На сьогодні діє 5 лабораторій, які їх використовують. Даний вид медичної допомоги передбачений законом, але ряд питань на законодавчому та інших рівнях залишаються не вирішеними. Умови та порядок штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) розроблені відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров’я. Штучне запліднення здійснюється виключно в акредитованих для цього закладах охорони здоров’я за дозволеними МОЗ методами. Питання про застосування методів вирішується на прохання дієздатної жінки, з якою проводиться ця дія, після оформлення заяви-зобов’язання подружжям та після його відповідного обстеження. Вік жінки, якій здійснюється штучне запліднення, не повинен перевищувати 40 років. Подружжя має право на інформацію про: • процедуру штучного запліднення та медичні і правові аспекти її наслідків; • результати медико-генетичного обстеження донора, зовнішні його дані, національність (якщо для запліднення використовується сперма донора). Інформація надається лікарем, який здійснює медичне втручання. Відомості про проведення штучної інсемінації, про особу донора складають лікарську таємницю. Для штучної інсемінації використовується як сперма чоловіка, так і донора. Сперма донора використовується тільки кріоконсервована і не раніше 3-х місяців після забору і повторного обстеження крові донора на СНІД. Добір пацієнтів та обсяг обстеження для проведення штучної інсемінації проводиться лікарем-акушером-гінекологом жіночої консультації або центру "Планування сім’ї". Отож, штучне запліднення потрібне і у 21-му столітті цим методом у світі та Україні користується все більше людей. Завдяки йому багато безплідних пар змогли відчути радість батьківства. |
|
|