ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Парадокси розвитку глобальних ринків

Результати проведених досліджень, що були присвячені про­блемам глобальної фінансової системи, дозволяють сумніватися в реальному зростанні міжнародного руху капіталів під впливом глобалізації. Такий висновок можна зробити на базі трьох пара­доксів розвитку глобального ринку:

=> парадоксу «внутрішнього зрушення»;

=> парадоксу Фельдштейна-Хоріоки;

=> спостережень, що показали досить низький рівень чистих міжнародних потоків капіталу.

Розглянемо значені парадокси детальніше.

Парадокс «внутрішнього зрушення». Загальновідомим є той факт, що диверсифікація інвестиційного портфеля дозволяє підвищити прибуткованість даного портфеля при збереженні рівня загального ризику. В цьому аспекті фінансова глобалізація пропонує майже безмежні можливості для формування високоприбуткових інвестиційних портфелів шляхом міжнародної диверсифікації ризику.

Але дослідження реальних портфелів інвесторів показують,що значна частка ресурсів у них всупереч моделям оптимізації інвестиційного портфеля інвестована в національні,
а не у іноземні активи. Так, результати аналізу міжнародних інвестиційних


портфелів інвесторів у США, Великій Британії та Японії показали, що, наприклад у складі американських портфелів національні цінні папери складають 94 %, а японські інвестори тримають до 98 % своїх активів в японських цінних паперах. У той же час французькі, німецькі та канадські інвестори інвестували в японські льше 1 % своїх активів (табл. 4.1).

Подібний суттєвий дисбаланс у розміщенні фінансових ресурсів суперечить концепції міжнародної диверсифікації портфелів. Прое навіть у середині 90-х років, коли в США почали свою діяльність глобальні інвестиційні фонди перерозподілу ресурсів, великої користі зарубіжним активам це не принесло.

 

Таблиця 4.1

Частка інвестицій з Великої Британії, Японії і США у структурі портфельних інвестицій в економіки розвинутих країн світу

Країна США Японія Велика Британія
США 0,938 0,0131 0,059
Японія 0,031 0,9811 0,048
Велика Британія 0,011 0,0019 0,820
Франція 0,005 0,001 0,032
Німеччина 0,005 0,001 0,035
Канада 0,010 0,011 0,006

 

Інший парадокс, що отримав назву парадоксу Фельдштейна-Хоріоки, стосується розподілу заощаджень та інвестицій у світовій економіці. Якщо взяти до уваги зростаючу інтеграцію фінансових ринків і відповідно все зростаючу мобільність капіталу, то розподіл
інвестицій в світі має відбивати співвідношення ставок дохідності в різних країнах. При цьому прямого взаємозв'язку між внутріш­німи заощадженнями та інвестиціями в країні не повинно бути, оскільки додатковим джерелом інвестицій в даному випадку виступає міжнародний ринок капіталу. Проте практика свідчить, що країни, які мають високу норму заощаджень, мають одночасно й високу норму внутрішніх' інвестицій, тобто існує тенденція внутрішнього поглинання заощаджень у країнах світу.

Щодо міжнародних потоків капіталу, то вони є одним із най­важливіших індикаторів глобалізації фінансових ринків. У системі національних рахунків рахунок поточних операцій відповідає


різниці між валовими національними заощадженнями та інвес­тиціями. Дефіцит даного рахунку відбиває нестачу внутрішніх за­ощаджень, що фінансується припливом чистих іноземних заощад­жень. Подібна структура платіжного балансу дозволяє розглядати динаміку сальдо рахунка поточних операцій як міжнародну мобіль­ність капіталу. Згідно з проведеними дослідженнями, середній розмір чистих міжнародних потоків капіталу розвинених країн світу, виражений у процентному співвідношенні до номінального ВВП, на­передодні Першої світової війни становив близько 3%. У деякі періоди даний показник сягав 4-5%, в 20-30-ті та 50-60-ті роки він знижувався. З моменту введення Ямайської валютної системи і пере­ходу до плаваючих валютних курсів цей показник досяг 3% і зали­шається незмінним донині. Така динаміка пояснюється змінами ор­ганізації макроекономічної політики вказаних вище країн світу.

Як відомо, з трьох головних цілей макроекономічної політи­ки (стабільність валютного курсу, внутрішня економічна стабіль­ність чи вільний рух капіталу) країна може одночасно досягти лише двох. До 1914 року індустріальні країни були орієнтовані на стабільність валютних курсів і вільний рух капіталу в умовах золо­того стандарту. Саме тому за цей період міжнародні фінансові рин­ки показали досить високу мобільність. Під час функціонування Бреттон-Вудської системи міжнародна мобільність капіталу була дуже низькою, адже макроекономічна політика спрямовувалася насамперед на внутрішню стабільність і фіксовані курси валют. Після переходу на плаваючі валютні курси головними орієнтирами стали стабільність економіки і вільний рух капіталу, внаслідок чо­го мобільність фінансових ресурсів почала збільшуватися. Проте незмінність рівня мобільності капіталу на сучасному етапі супере­чить концепції зростаючої фінансової глобалізації.

Пояснення вказаних парадоксів є досить суб'єктивними. Так, парадокс внутрішнього зрушення частково пояснюється, напри­клад, тим, що інвестори обмежують ступінь ризику, вкладаючи ко­шти переважно в іноземні боргові зобов'язання, а не в пайові цінні папери. Парадокс Фельдштейна-Хоріоки пояснюють впливом еко­номічної політики держави, яка спрямована на ліквідацію значно­го дисбалансу рахунка поточних операцій.

В будь-якому випадку поява даних явищ свідчить, що гло­балізацію фінансових ринків стримують певні бар'єри на шляху міжнародних інвестицій. Ці бар'єри можна порівняти зі своєрідними фільтрами. Операції, що відбиваються у платіжному балансі країни,

 

 


як правило, пов'язані зі значними трансакційними витратами (їх існування обумовлене існуванням вказаних бар'єрів) та є менш при­вабливими для інвесторів, ніж позабалансові операції (операції з де-ривативами тощо), які пропонують аналогічні розміри капіталу при нижчих втратах на їхнє здійснення (дія бар'єрів на них практично не розповсюджується). Саме тому спостерігається такий стрімкий роз­виток світового ринку похідних фінансових інструментів, хоча об'єктивні тенденції взаємозближення економік різних країн та інте­грації як товарних ринків, так і ринків факторів виробництва дають серйозний поштовх до розвитку також і балансових операцій.

Факторами, що можуть пояснювати недостатній рівень міжна­родної диверсифікації інвестиційних портфелів, є різноманітні види додаткових витрат та ризиків міжнародних трансакцій. Ці витрати та ризики можуть бути класифіковані за чотирма категоріями:

1) такі, що можна порівняно легко прийняти за умов подаль­шого розвитку систем управління і мінімізації ризиків. До цієї кате­горії належать, наприклад, валютні ризики;

2) такі, що зменшуються із розвитком ринку. До цієї категорії можна віднести ризики, що виникають внаслідок нестачі інформації про ринкову кон'юнктуру. Збільшення попиту на певні види фінан­сових послуг дещо нівелює ці ризики, оскільки воно дозволяє фінан­совим агентам оперувати на більшому часовому і просторовому го­ризонті і сприяє створенню професійних інформаційних систем;

3) такі, що поступово зменшуються під виливом розвитку ринкової інфраструктури фінансових операцій. Сюди можна вклю­чити ризики, що виникають при укладенні договорів між еко­номічними суб'єктами — резидентами різних країн внаслідок розбіжностей в законодавстві;

4) такі, що зменшуються під безпосереднім впливом гло­балізації. Подібними ризиками є насамперед ті, що пов'язані з адміністративними обмеженнями міжнародного руху фінансових ресурсів, а також з іншими факторами. Саме сукупність даних ри­зиків і пов'язаних з ними витрат формує бар'єри для руху капіталу.

Додатковим фактором, що стримує міжнародну диверсифі­кацію інвестиційних портфелів, є певний консерватизм з боку окре­мих приватних фінансових організацій та фінансових менеджерів.

Слід також вказати на те, що реальні вигоди від міжнародно­го інвестування певно є не настільки великими, як традиційно вва­жається, і є неспроможними врівноважувати зростання ризику при здійсненні цих операцій.

 


Аналізуючи особливості розвитку світових фінансових ринків, слід також зупинитись на географічній структурі потоків капіталу та її змінах протягом останніх десятиліть.

Загальна динаміка міжнародних фінансових потоків показа­на в табл. 4.2.

Таблиця 4.2

Вхідні потоки капіталу по регіонах та усього,

1978-1995рр., 100 млн. доларів США

 

  1978-1981 1981-1990 1990-1995
Загальні фінансові вкладення
ВСЬОГО
Розвинені країни
Країни, що розвиваються
Латинська Америка -9
Східна Азія
Південнва Азія
Африка
Прямі іноземні інвестиції
ВСЬОГО
Розвинені країни
Країни, що розвиваються
Латинська Америка
Східна Азія
Південнва Азія
Африка
Портфельні інвестиції
ВСЬОГО
Розвинені країни
Країни, що розвиваються
Латинська Америка -1
Східна Азія
Південнва Азія
Африка

 


Продовження табл. 4.2

 

Інші фінансові потоки
ВСЬОГО
Розвинені країни
Країни, що розвиваються
Латинська Америка -15 -5
Східна Азія
Південнва Азія
Африка

 

Виходячи з даних останньої таблиці можна зробити наступні висновки:

=> за останні 20 років загальний обсяг вхідних фінансових потоків збільшився в 2,36 рази і до 1995 р. становив 106,3 мир і парів США, причому частка розвинених країн світу складала стабільно 80-85%;

=> серед країн, що розвиваються, найбільшими реципієнтами іноземного капіталу за період 1990-1995 рр. є Латинська Америка та Східна Азія (до 90% від загальної частки цієї групи країн) Це пояснюється тим, що країни саме цих регіонів є найбільш привабливими в інвестиційному плані, а макроекономічна ситуація в них є достатньо стабільною для забезпечення прийнятного для інвесторів рівня ризику;

Прямі іноземні інвестиції складають до 20% від загального обсягу фінансових потоків, причому 30% з них припадають на країни, що розвиваються. Що стосується портфельних інвестицій, то ці показники складають відповідно 44% та 11%. Таким чином, прямі іноземні інвестиції відіграють більш важливу роль у країнах,
розвиваються, а портфельні — навпаки мають найменшу вагу за часткою впливу. Це може пояснюватися тим, що прямі інвестиції відображають сучасний процес переміщення виробництва з дорогими факторами виробництва до країн, де вони є більш дешевими, та проникнення на нові ринки збуту шляхом створення закордонних виробничих підрозділів. З іншого боку портфельні інвестиції в цінні папери потребують розвинутої інфраструктури фондового ринку, наявності великої кількості реальних

об’єктів інвестування, досконалої системи правового регулювання


цієї сфери та ін. Ринки країн, що розвиваються на відмінку від ринків розвинених країн, як правило не відповідають ним ним повною мірою, що призводить до неприйнятного для багатьох інвесторів збільшення ризикованості цих операцій. Проте слід відмітити бурхливе зростання обсягів портфельних інвестицій за останні 10 років, що є результатом лібералізації фінансових операцій і розвитком фінансових інновацій;

=> зменшення ролі інших фінансових потоків, що складаються здебільшого з банківського кредитування (якщо на початок 1980-х вони складали 80%, то в середині 1990-х рр. -35%). Причиною цього с очевидна нездатність багатьох країн, що розвивають ся, виконувати свої зобов'язання за раніше залученими позиками міжнародних фінансових організацій та приватних кредиторів, що підтверджується досвідом останніх 20 років. Це призвело до різкого зниження обсягів кредитування урядів країн, що розвиваються.

Що стосується залежності між вхідними фінансовими потоками та лібералізацією операцій з переміщення капіталу через національні кордони, то тут результати досліджень є досить, неоднозначними. Найчастіше використовується щорічний показник відкритості рахунку руху капіталу, що публікується МВФ для всіх його країн-членів. З теоретичної точки зору, чим більш лібералізо­ваними є операції по рахунку руху капіталів, тим більше іноземних інвестицій має отримувати країна. Проте реальні обсяги інвесту­вання свідчать про те, що багато країн з обмеженнями цих опе­рацій отримують більше інвестицій, ніж країни, в яких рух капіта­лу лібералізований. Це явище пояснюється тим, що лібералізація фінансових операцій сама по собі не є стимулом для інвестицій, а також його можна пояснити особливостями розрахунку показни­ка МВФ, який вимірює контроль за операціями резидентів країни з капіталом, а не можливість купівлі активів всередині країни нерези­дентами.

Але особлива роль у схемі міжнародного руху капіталу в 1990-х роках відводиться США. Політика Федеральної резервної системи щодо підтримання низької процентної ставки по коротко­строковим запозиченням спричинила величезне зростання обсягів інвестицій в Азію та Латинську Америку, причому в Азії переважа­ли прямі інвестиції, а в Латинській Америці — портфельні. Завдяки залежності валют багатьох країн, що розвиваються, від долара США, частина вхідних потоків капіталу поверталася до США, оскільки уряди вказаних країн використовували іноземний капітал


Для підтримання своїх доларових резервів шляхом інвестування в облігації, деноміновані доларах США.

Серед європейських інвесторів у середині 1990-х років почала зростати популярність американських облігацій пайових цінних і що відбулося через наступні причини:

=> підготовка до введення єдиної європейської валюти, яка і ще у 1996—1997 роках, спричинилася до зниження темпів зростання європейських економік. І відповіддю європейських урядів на це стала лібералізація фінансової сфери;

=> невизначеність майбутніх результатів валютної інтеграції. За цих обставин відбулося зростання інвестицій в американську економіку з боку європейських і японських інвесторів, що сприяло посиленню позицій долара на світовій арені, встановленню низьких процентних ставок за облігаційними позиками та зростанню цін на американські цінні напери. Інвестори США, в свою чергу, спрямо­вуванії цей капітал в економіки азійських і латиноамериканських Країн, ЧИЇ валюти були пов'язані з доларом. Цю ситуацію ілюструє . груктура інвестицій банків США в різні регіони світу (табл. 4.3).

Таблиця 4.3

Структура інвестицій банків США в різні регіони світу

 

 

Баланс активів США у регіонах світу
  1 994  
  млрл $ млрл $ млрд5 млрд $ млрд 5 %
Америка, в т.ч. 64,1 70,9 84,7 100,1 105,9 14,6
Північна Америка 28,4 27,6 30,2 31,1 31,2 4,3
Латинська Америка 35,7 43,3 54,5 69,0 74,7 10,3
Азія, в т.ч. 99,3 124,5 134,2 134,1 135,5 18,7
Японія 21,1 28,5 23,7 28,6 25,8 3,6
ПІК 55,5 66,6 76,4 69,5 75,1 10,3
АСЕАН 12,3 18,2 22,7 22,9 20,5 2,8
Китай 1,8 2,5 3,2 4,2 0,6
Інші 9,3 9,4 8,9 9,9 9,9 1,4
Австралія 15,4 16,4 24,0 23,1 23,2 3,2
Нафтодобуваючі країни Середнього Сходу 15,1 13,3 10,7 14,4 14,3 2,0

 


Продовження табл. 4.3

 

Європа, в т.ч. 192,0 204,1 237,3 278,9 262,3 36,1
Західна Європа 189,3 199,9 230,4 239,8 252,4 34,8
Східна Європа 2.7 4,2 6,9 9,1 9,9 1,4
Африка 3.6 3,8 4,8 5,7 7,8 1,1
Офшорні зони 42.8 61,1 90,1 100,8 80,5 11,1
Інші 67,0 57,8 59,5 98,8 96,6 13,3
Всього 499,5 551,9 645,3 725,9 726,1 100,0


В наслідок постійного притоку капіталу країни Азії й Латись­кої Америки були в змозі фінансувати свій дефіцит рахунку поточ­них операцій без введення жорсткої монетарної політики, утриму­вати свої валютні резерви та стимулювати економічне зростання без змін внутрішніх процентних ставок, тобто до 1995 р. США та країни доларової зони мали стійке економічне зростання завдяки лібералізації фінансової сфери в Японії та Європі.

Натомість у 1996 р. відбулося стрімке зростання інвестицій в країни, що розвиваються. Після мексиканської кризи 1994 р. портфельні інвестиції в Латинську Америку почали знов зростати, а потоки капіталу в азійські економіки, що до 1994 р. являли собою переважно прямі інвестиції, диверсифікувалися, тобто почали роз­виватися такі напрямки як банківське кредитування і портфельні інвестиції. Останні форми інвестицій є більш мінливими та не­стабільними і саме їх надмірне зростання було однією із причин фінансової кризи 1997 р.

Поміж інших тенденцій слід, також, назвати зростання інвес­тицій в офшорні зони, що за період з 1994 по 1997 рр. зросли більш ніж удвічі і досягли 100 млрд. доларів США.

Що стосується майбутнього глобалізаційних процесів у фі­нансовій сфері, то воно залежить не в останню чергу від того, як бу­де змінюватись ризикованість міжнародних фінансових операцій.

До причин зменшення рівня ризику слід безумовно віднести прогрес у технологіях управління ризиком та в телекомунікаційних системах, які дозволяють мінімізувати ризик і скасувати частину витрат, пов'язаних безпосередньо з виконанням міжнародних опе­рацій. Серед технологій управління ризиком слід окремо зупини­тись на хеджуванні ризиків за допомогою похідних фінансових

 

 


інструментів, їх бурхливий розвиток в останні десятиліття сприяв ускладненню цих інструментів і розширенню спектру ризиків, що можуть ними покриватись. Так, в найближчому майбутньому мо­жуть з'явитися деривативи, які дозволятимуть страхуватись від ма-кроекономічних коливань.

Також, іще одним фактором є постійне поглиблення міжнарод­ного поділу праці. І у контексті даного процесу розвиток фінансових ринків сприяє реорганізації фінансових центрів, поглибленню їх спеціалізації па певних видах операцій. В галузях банківських інвес­тицій страхування спостерігається розвиток міжнародної кооперації.

Поряд із цим розвитку міжнародних інвестицій сприяє діяльність інституційних інвесторів. Натомість відмінності у право­вих та облікових системах різних країн, а також їх культура впли­вають на інституційних інвесторів значно менше, ніж на індивіду­альних, що сприяє мінімізації пов'язаних з цим ризиків.

На даному етапі розвитку має місце тенденція до скорочення кількості міжнародних фінансових установ, що виявляється у збільшенні обсягів операцій із їх поглинання та ліквідації. Дана тенденція має двоякий вшив на міжнародний фінансовий ринок, оскільки, з одного боку, інтегровані міжнародні фінансові устано-ви зможуть досягти максимальної ефективності операцій завдяки створенню ефективної структури управління фінансовими ресурса­ми га ризиком, а з іншого — надмірне укрупнення міжнародних фінансових установ призведе до втрати кожним із операторів міжнародного фінансового ринку свободи у прийнятті рішень і ви-борі партнерів, що негативно вплине на їх мотивацію.

І все ж таки у будь-якому випадку ринок фінансових послуг стає все більш конкурентним, причому зростання конкуренції спо­стерігається на багатьох сегментах цього ринку, що сприяє посту­повому зниженню вартості фінансових операцій.

Додатково слід вказати на те, що фактором, який сприяє зни­женню втрат, є зростаюча конвергенція інфраструктури фінансово­го ринку. Зокрема, десять років тому для обміну платежами з дея­кими країнами було потрібно кілька днів або навіть тижнів. Із роз­питком глобалізації "міжнародні системи укладання угод та здійснення платежів були уніфіковані та прийняті до використання великою кількістю країн, а час, потрібний для здійснення тих чи інших операцій, значно скоротився. Іншим кроком стало прийнят­тя єдиних стандартів бухгалтерського обліку фінансових операцій та відображення їхніх результатів у фінансових документах фірм.

 

 


Це має велике значення, оскільки за цими стандартами досягнення фірми в сфері оптимізації інвестицій та фінансування мають бути відображені безпосередньо в фінансовій звітності фірми, що є важ­ливим для зовнішніх користувачів цією інформацією.

Також на систему регулювання фінансової сфери вплинула конвергенція. Були ліквідовані обмеження на інвестиції в іноземні ак­тиви тощо. У 1988 р. були прийняті єдині вимоги щодо діяльності міжнародних банків, що дозволило стандартизувати процедури пере­вірок і контролю за їхніми операціями та фінансовими результатами. Важливим кроком уперед може стати, також, уніфікація по­даткового законодавства різних країн, проте поки що це лише май­бутня перспектива.

Таким чином, динаміка глобалізаційних процесів є наступ­ною. З одного боку, різноманітні законодавчі обмеження, витрати та нестача інформації поруч із певною інерцією мислення і консер­ватизмом менеджерів обумовлюють ще досить незначну міжнарод­ну диверсифікацію інвестиційних портфелів. А з іншого — розви­ток міжнародних фінансових операцій та інтеграція фінансових ринків спонукають поглиблення міжнародного поділу праці в фінансовій сфері та їхню конвергенцію, що сприяє зниженню ви­трат. Зменшення витрат у свою чергу спонукає подальше зростан­ня обсягів міжнародних операцій, тобто глобалізація сама приско­рює свій розвиток. Поки що перша тенденція є більш впливовою, проте подальший розвиток фінансової глобалізації залежить від майбутніх змін у динаміці міжнародних фінансових потоків. в інфраструктурі світового фінансового ринку тощо.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти