Самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Значення принципів підприємницької діяльності полягає в їх здатності в інтегрованій формі відображати основні ідеї, закладені в правову норму, що сприяє і правильному застосуванню цих норм і усуненню прогалин у правовому регулюванні. Таким чином, принципи підвищують вплив правового регулювання та сприяють його стабілізації.

Стаття, що коментується, деталізує зміст конституційного права громадян на підприємницьку діяльність, не заборонену законом.

Свобода вибору виду підприємницької діяльності дістає вияв у праві підприємця, самостійно, без обмежень, приймати рішення щодо вибору тієї сфери підприємницької діяльності, яку він вважає найбільш привабливою для вкладення капіталу та реалізації власних підприєм­ницьких здібностей. Обмеження цієї свободи стосуються лише деяких видів діяльності, підприємництво в яких заборонено згідно із законом, а також певного кола осіб, якім на законодавчому рівні теж заборонено підприємництво (див. коментар до ст. 43).

Ще один принцип підприємницької діяльності визначає межі незалежності підприємницької ініціативи. Враховуючи творчий характер підприємницької діяльності, який дістає зияв у пошуку нових можливостей, орієнтації на нововведення, підприємець самостійно формує програму власної діяльності (стратегічні (перспективні), тактичні (середньострокові), поточні, оперативні та інші плани). їх реалізація передбачає залучення певних ресурсів матеріально-технічних, фінансових, трудових, сировинних тощо), які за вибором підприємця можуть бути як власними, так і запозиченими. Для залучення ресурсів, використання яких обмежено законом (земля, ліс, надра тощо), передбачається особливий порядок.

Свобода вибору контрагентів (споживачів та постачальників) дозволяє підприємцю формувати оптимальне коло «бізнес-спілкування», яке, у свою чергу, надає можливості найбільшою мірою реалізувати мету діяльності.

Вирішення питань кадрового забезпечення власної діяльності також віднесено до виключних прав підприємця. У межах цього права він самостійно визначає доцільність залучення найманих працівників, їх кількість, штатний розпис, функціональні обов'язки кожної категорії працівників. Загальні обмеження даного права пов'язані з обов'язком дотримання положень КЗпП щодо прав та гарантій працівникам.

Досягненню мети підприємництва слугує й цінова політика підприємця. Свобода у визначенні ціни може бути обмежена лише у випадках, передбачених законом. Такі обмеження мають як прямий (встановлення державних (комунальних) фіксованих цін на окремі види продукції), так і непрямий (обмеження рентабельності, визначення граничних рівнів цін, зведення процедури обов'язкового декларування змін ціни) характер. Суттєвим фактором, що обмежує вільні ціни, є конкуренція.

Тісно пов'язаним з принципом вільного (самостійного) встановлення цін на продукції є принцип комерційного розрахунку та власного комерційного ризику. Сутність комерційного розрахунку як методу ведення господарства полягає у співставленні у вартістній (грошовій) формі витрат і результатів господарської діяльності. Мінімізація витрат та оптимізація прибутку можуть бути досягнуті шляхом скорочення витрат виробництва, адекватного нормування трудових та інших ресурсів, зваженої цінової політики тощо.

Однією з ознак підприємництва є його ризиковий характер. Під власним комерційним ризиком розуміють можливі негативні майнові наслідки підприємницької діяльності, що виникають у процесі її здійснення і не пов'язані з будь-якими упущеннями з боку підприємця. Причинами таких наслідків можуть стати зміни в законодавстві, порушення обов'язків контрагентами, зміни умов підприємницької діяльності тощо.

Свобода здійснення підприємництва передбачає й свободу розпорядження її результатами, незалежно від того, на території якої держави вони отримані. Відправним моментом визначення маси прибутку, який залишається у повному розпорядженні підприємця, є сплата передбачених законом податків, зборів та інших обов'язкових платежів.

Стаття 45. Організаційні форми підприємництва

Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених законом, на вибір підприємця.

Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємництва окремих організаційних форм визначається цим Кодексом та іншими законами.

Щодо громадян та юридичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, положення цього Кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.

1. Норми чинного законодавства передбачають різні організаційно-правові форми суб'єктів підприємницької діяльності — колективні утворення (підприємства, господарські товариства, об'єднання підприємств), а також одноособове зайняття підприємництвом без створення юридичної особи (громадяни-підприємці). Підприємцю надається право вибору оптимальної для нього організаційної форми діяльності з видів, запропонованих законодавством.

2. Правове регулювання діяльності суб'єктів підприємництва на всіх етапах, з моменту створення до ліквідації, здійснюється згідно з коментованим Кодексом і законами, що прийняті на його підставі, і є спеціальними стосовно тієї чи іншої стадії «життєвого циклу» підприємницької діяльності.

Порядок створення суб'єктів підприємницької діяльності регулюється ГК (див. коментар до статей 56—57) і нормами законів, які регламентують особливості здійснення підприємництва окремими суб'єктами господарювання (закони України «Про господарські товари­ства» від 19 вересня 1991 р., «Про страхування» від 7 березня 1996 р., «Про банки і банківську діяльність» від 22 грудня 2006 р., «Про промислово-фінансові групи в Україні» від 21 листопада 1995 р. тощо).

Порядок державної реєстрації суб'єктів підприємництва визначено також у ГК (див. коментар до ст. 58) та Законі України «Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб — підприємців» від 15 травня 2003 р.

3. Суб'єкти господарювання, метою основної діяльності яких не є отримання прибутку, для фінансового забезпечення виконання своїх статутних завдань мають право вчиняти господарські операції, які за своєю природою є підприємницькими. Звичайно, це не перетворює їх у підприємців, оскільки ця діяльність має виключно допоміжний характер. Але слід мати на увазі, що в аспекті правового регулювання така допоміжна діяльність є підприємницькою, а отже, у даному випадку норми законодавства про підприємництво підлягають застосуванню без будь-яких обмежень.

Стаття 46. Право найму працівників і соціальні гарантії щодо використання їх праці

Підприємці мають право укладати з громадянами договори щодо використання їх праці. При укладенні трудового договору (контракту, угоди) підприємець зобов'язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, оплату праці не нижчу від визначеної законом та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України.

Використання найманої праці при здійсненні підприємницької діяльності передбачає обов’язок підприємця дотримуватися положень КЗпП незалежно від форми власності, організаційно-правових форм діяльності. Найважливішими аспектами правового захисту найманого працівника при залученні його праці у процес підприємницької діяльності є вимоги щодо легальності праці, її безпеки, гарантія отримання винагороди та соціальні гарантії.

Легальність праці передбачає укладення трудових договорів або контрактів з найманим працівником, які є єдиним підтвердженням наявності трудових відносин роботодавця та працівника. Зміст трудового договору (контракту) має відображати найбільш важливі аспекти цих відносин (посаду працівника, його службові обов'язки, вимоги щодо трудової дисципліни, строк існування відносин, розмір заробітної плати тощо).

Стаття 42 Конституції України визнає право працівника на належні, безпечні умови праці, не допускаючи будь-яких винятків із цього правила. Це норма прямої дії, на підставі якої працівник має право висувати до власника відповідні вимоги, в тому числі й в судовому порядку. Спеціальне правове регулювання питань безпеки праці встановлено у Законі України Про охорону праці» від 21 листопада 2002 р. Звичайно, створити цілком безпечне виробництво з об'єктивних причин неможливо. Тим не менш, підприємець повинен застосовувати заходи щодо нейтралізації впливу шкідливих умов праці на здоров'я людини, дотримуватися встановлених гранично допустимих обсягів концентрації шкідливих речовин, інших граничних параметрів умов праці, а також відшкодовувати матеріальну та моральну шкоду, заподіяну працівникові під час виконання ним трудового обов'язку.

Розмір оплати праці найманого працівника встановлюється за домовленістю між ним та роботодавцем з урахуванням специфіки праці, рівня кваліфікації працівника, графіка та обсягів роботи. У будь-якому разі він не може бути меншим встановленого Законом України Про мінімальну заробітну плату».

До соціальних гарантій працівника слід віднести його право на обов'язкові види страхування: пенсійне (закони України «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 р., «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р.); у зв'язку з тимча­совою втратою працездатності (Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 р.); на випадок безробіття (Закон України Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 p.), від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань (Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 13 вересня 1999 p.); а також: встановлення пільгового режиму для працівників, які навчаються у навчальних закладах без відриву від виробництва; запровадження обмежень на використання праці певних категорій працівників (жінок, неповнолітніх, інвалідів) на небезпечних роботах; право на оплачувані відпустки (Закон України «Про відпустки» від 15 листопада і 996 р.) та інші гарантії та компенсації, передбачені КЗпП.