ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Особливості розвитку освіти Лівобережної і Правобережної України у 2 пол. XVII – 1 пол. XVIII ст.

Друга половина XVII ст. визначила нові напрямки у розвитку освіти на українських землях. За результатами Переяславської угоди 1654 р. майже всі вони на засадах автономії ввійшли до складу Росії. Але після російсько-польської війни 1660–1667 рр. відбувся територіальний поділ України.

Під польську сферу впливу відійшли західноукраїнські землі (Східна Галичина і Волинь) та Правобережжя. За Росією закріплювались Лівобережжя з Києвом, території Запорізької Січі, Слобідська Україна. Закарпаття залишалось під мадярами, а Північна Буковина – під турками. Протягом майже 300 років Україна залишалась розділеною. У розвитку освіти на територіях Правобережної і Лівобережної України виникли значні відмінності.

Освіта Правобережної та Західної України з другої половини XVII ст. розвивалась під впливом Польщі в умовах занепаду української культури. Посилення колоніального гніту українського народу польською шляхтою і католицькою церквою привели до зменшення кількості православної шляхти і втрати міщанством свого значення. Це також не сприяло формуванню української національної інтелігенції.

У зв’язку з цим православні братські школи поступово ліквідовувались, а на їх місці відкривались католицькі для польських і українських магнатів. Найбільш поширеними тут були католицькі навчальні заклади, серед яких особливо виділялись єзуїтські колегіуми. Найдовше проіснувала Львівська братська школа. 1708 року львівське братство змушене було прийняти унію.

Розширювалась мережа уніатських шкіл, які почали діяти ще після Брестської унії 1596 р. Вони певною мірою сприяли збереженню українських традицій, хоч і орієнтувались на західну педагогіку. Спочатку ці школи давали непогані знання, але у XVIII ст. в умовах польського панування рівень освіти в них суттєво знизився, оскільки греко-католицьке духовенство знаходилось у дуже тяжких умовах і було малограмотним. Відповідно, в уніатських (особливо сільських) школах здебільшого вчили лише читати і писати по-польськи, а в кращому випадку вчили ще й рахунку та початків латині.

Ченцями греко-католицького ордену Василіан, що розвинув свою діяльність після Брестської унії 1596 р., відкривались василіанські школи. Часто це були великі для свого часу (до 100–150 учнів) шестикласні школи. У XVIII ст. досить відомими стали школи Василіан у Любарі, Бучачі, Володимирі-Волинському, Умані, Шаргороді, Львові та інших містах.

Уряд зовсім не дбав про українські школи, не виділяв для цього ніяких коштів. Все це привело до того, що в краї систематично організованого народного шкільництва не було.

Початок XVIII ст. характеризується занепадом шкільної справи на західноукраїнських землях, особливо в Східній Галичині.

Місцями працювали поширені у XVIII ст. на всіх українських землях школи мандрівних дяків. Школи-дяківки не мали єдиного плану, а вся їх діяльність зводилась до вивчення церковної грамоти.

Учителями шкіл-дяківок були в одних випадках учні братських шкіл (до початку XVIII ст.) або Києво-Могилянської Академії, які з тих чи інших причин не могли продовжувати своє навчання (брак коштів, неуспішність і т. д.). В інших випадках це були дрібна українська шляхта, ремісники, купці та інші, хто, як і учні братських шкіл, наймались вчителями по селах з метою певного заробітку. У народі таких учителів називали дяками. Дяк – той, хто вміє читати, писати, співати псалми і погоджується навчати дітей.

Вища освіта на західноукраїнських землях у визначений період була представлена Львівським університетом, заснованим 1661 року. Це був перший вищий навчальний заклад у західній Україні, який пройшов складний шлях розвитку й перетворень в умовах Речі Посполитої (до 1772 р.), а згодом – Австрійської монархії. До закриття 1773 року він розвивався як єзуїтська академія (з правом викладання всіх університетських дисциплін і присудження наукових ступенів) у складі трьох факультетів: філософський, юридичний і богословський. З 1784 року заклад відновлений як австрійський світський університет з викладанням латинською мовою. На філософському і богословському факультетах було дозволено кафедри з українською мовою (з 1787 до 1804 рр.).

Шляхи розвитку освіти Лівобережної України у цей період визначались входженням даної території до складу Росії. Особливістю шкільництва тут було те, що воно розвивалося як одна із складових частин загальнодержавної російської освітньої системи.

Одна з характерних рис освіти в Росії в кінці XVII і особливо у XVIII ст. – це поступовий перехід до загальнодержавної системи народної освіти, поява якої була зумовлена суспільно-історичним розвитком країни і стала можливою лише в кінці XVIII ст. Зміст, характер і методи навчання і виховання у школах цього періоду визначалися загальнодержавними чинниками економічного, політичного і культурного розвитку країни.

Уже в другій половині XVIII ст. на школи України поширюється русифікаторська політика царського уряду, яку підтримувало лише вище українське духівництво і козацька старшина, що була зарахована царським урядом у дворянство і прагнула будь-якими засобами, у тому числі й засобами освіти й виховання, зрівнятися з російським дворянством.

Найпоширенішою формою навчання дітей по всій території України у цей час були початкові школи.

До другої пол. XVIII ст. на території Лівобережної України діяв полковий адміністративно-територіальний устрій на чолі з гетьманом. Тут були поширені полкові і гарнізонні початкові школи. Дітей у них навчали читати, писати і рахувати. Полкові школи існували на кошти батьків.

Початкова світа була представлена також цифірними школами, які відкривалися згідно петровських реформ на початку XVIII ст. по Лівобережній Україні (як і по всій Росії). Це були школи з математичним ухилом. Вони призначались для дітей різних станів, за їх допомогою Петро I хотів реалізувати свою ідею про обов’язкову загальну початкову освіту для російського населення. Цифірні школи існували до середини XVIII ст., коли вони поступово об’єднались з полковими і гарнізонними, що призначались для солдатських дітей.

Дальшого розвитку у середині XVIII ст. набула початкова освіта в Запорізькій Січі. Крім загальноосвітніх на Січі існували і спеціальні школи (школа для підготовки полкових старшин, військових канцеляристів та ін.).

Існувала також Головна Січова школа, яка за змістом і характером навчання прирівнювалась до кращих братських шкіл. Тут вивчали піїтику, риторику, математику, географію, астрономію, військову справу.

Важливу роль у поширенні грамоти в Україні у XVII–XVIII ст. відігравали народні школи грамоти (школи мандрівних дяків). Вони існували при православних церквах і призначались для дітей селян. Навчались тут рідною мовою і паралельно читали церковнослов’янські тексти. Зміст навчання був обмеженим: лічба, читання, письмо. Діти виховувались засобами народної мудрості, їм прищеплювалися любов до рідної землі, здорова народна мораль тощо.

З посиленням закріпачення селян і козаків, втратою Україною автономії і зруйнуванням Січі у другій половині XVIII ст. школи грамоти, полкові і запорізькі школи перестають існувати.

Діяльність мандрівних дяків на Лівобережжі мала місце до 1786 р., коли у Росії пройшла шкільна реформа. За цією реформою школи-дяківки або закривалися, або перетворювались у церковнопарафіяльні.

Своєрідною формою поширення початкової освіти на Лівобережній Україні було домашнє навчання і виховання дітей панівної верхівки. Для цього запрошували або вихованців Києво-Могилянської академії чи якоїсь колегії, або вчителів-іноземців.

Прогресивну роль у розвитку освіти на Україні, у підготовці педагогічних кадрів відігравали колегії – нові навчальні заклади середнього типу, що почали виникати на початку XVIII ст. Робота у них організовувалась за зразком Києво-Могилянської академії, адже в усіх існуючих на той час середніх навчальних закладах вчителями працювали її вихованці, переносячи в колегії стиль і методику освітньої роботи, традиції Київської академії.

Навчальні програми колегій передбачали підготовку службовців державних установ, учителів початкових шкіл, музикантів. Найбільш відомими були колегії у Чернігові, Переяславі, Харкові. Зміст навчання у тогочасних середніх закладах був переважно загальноосвітнім. Але навчальні програми передбачали також підготовку службовців для державних установ, учителів початкових шкіл, музикантів. Провідну роль у розвитку вітчизняної культури і науки відігравала Харківська колегія, яка стала центром освіти на Слобідській Україні аж до відкриття у Харкові 1805 року університету.

З виникненням на Україні і в Росії університетів та середніх спеціальних закладів (медичних, вчительських та ін. семінарій) колегії втратили своє загальноосвітнє значення і поступово перетворились у духовні семінарії.

Вища освіта у другій пол. XVII-XVIII ст. на Лівобережжі була представлена лише Києво-Могилянською Академією. У цей час зростає її роль як культурного і освітнього центру України.

Українська молодь із заможних верств населення – вищого духівництва, багатих міщан, князів, дворян здобувала освіту у закордонних університетах, часто там і залишаючись. Наприклад, Юрій Дрогобич став доктором філософії і медицини Болонського університету.

Протягом всього XVIII ст. українське дворянство, козацька старшина порушували клопотання про відкриття університету на Україні. Створювались проекти університетів у Батурині, Києві, Чернігові, Катеринославі, Сумах, Новгороді-Сіверському, Харкові. Проте жоден з них у XVIII ст. реалізований не був.

У XVIII ст. в Україні виникають спеціальні школи. Серед них музична школа, відкрита 1738 року у Глухові, яка пізніше була переведена до Переяслава, а потім – до Києва. Вона готувала співаків, скрипалів, бандуристів, музикантів для хорових оркестрів. Школа проіснувала близько 40 років.

Серед інших фахових шкіл діяли медико-хірургічна академія в Єлисаветграді, сільськогосподарська школа в Миколаєві, музична школа в Катеринославі та ін.

Загалом українське шкільництво на Лівобережжі протягом XVIII ст. занепадає, що входило у плани уряду Катерини II.

Розвиток педагогічної думки

Українська педагогічна думка епохи українського відродження відображалася у статутах братських шкіл, у навчальній літературі, що з’являлася у той час, у літературно-художніх, полемічних, історичних творах письменників, просвітителів і, передусім, діячів братських шкіл Л. Зизанія і С. Зизанія, у творах І. Вишенського, К. Ставровецького, І. Борецького, П. Беринди, у трактатах професорів і вихованців Києво-Могилянської колегії Є. Славинецького, С. Полоцького і ін.

Важливою подією, що сприяла розвитку педагогічної думки та розповсюдженню навчальної літератури в Україні, став початок вітчизняного книгодрукування, основоположником якого є відомий просвітитель XVI ст. Іван Федоров (1510–1583 рр.). Він заснував у Львові першу в Україні типографію. Тут 1574 року видав "Апостол", у післямові до якого пише про те, як його прогнали з Москви і як він не знайшов підтримки серед львівських багатих міщан. У Львові 1574 року Федоров видав першу друковану східнослов’янську навчальну книгу "Азбука", а 1578 року – нове видання цієї книги під такою самою назвою. Це було зроблено в Острозі, де він заснував свою наступну типографію.

Букварі, видані Федоровим, виконували крім навчальної і виховну функцію, оскільки їх зміст був спрямований проти католицизму, уніатства, соціального і національного поневолення. Видана ним навчальна література є неоціненним скарбом у розвитку педагогічної справи в Україні. Цими книгами Федоров прагнув захистити дітей від вседозволеності батьків, закликав виховувати "в милості", благорозумними, в терпінні "приемлюще друг друга і прощение дарующе".

У книгах Федорова чітко звучать мотиви морального виховання, що ґрунтується на патріотизмі, чесності, справедливості, мудрості, любові до людини, турботі про інших. Моральне виховання, на його думку, нерозривно пов’язане з освітою, а саму освіту треба здобувати не лише для себе, але й передавати знання іншим.

1609 року Львівським Ставропігійським братством надруковано книгу невідомого автора "О воспитании чад". Це був перший друкований педагогічний твір в Україні. У книзі обґрунтовується думка, що позитивні і негативні якості людини не вроджені, а є результатом виховання. Автор також вказує на відповідальність батьків за виховання і навчання дітей, про їх обов’язок віддати дитину в "науку", висуває ідею, що виховання слід починати з раннього віку.

Стефан і Лаврентій Зизанії (Кукіль) – талановиті вчені, просвітителі, вони були серед засновників Львівської братської школи, працювали там учителями. Лаврентій Зизаній відомий як педагог, працював крім Львівської у братських школах Бреста, Вільно. Педагогічні погляди Лаврентія Зизанія викладені у його полемічних і навчальних творах, серед яких слід відзначити "Граматику словенську" (1569 р). Це була друга після "Адельфотесу" (1591 р.) слов’янська граматика. Заслуга автора полягає у тому, що він висунув твердження про можливість пізнання всього союзу наук слов’янською мовою через створення її граматики. Граматика – ключ до знань, вона сприяє вивченню інших наук. Книгами Лаврентія Зизанія користувалися вчителі братських шкіл, а також навчальних закладів Російської держави. Його брат Стефан Зизаній також відомий як педагог, письменник-полеміст, виступав проти соціальної несправедливості, проти національного і релігійного гноблення українського народу.

Кирило Ставровецький Транквіліон – відомий український письменник, педагог. Його педагогічна діяльність проходила у Львівській братській школі та братській школі Вільно. Педагогічні думки К. Ставровецького відображені у творах "Зерцало богословіі", "Євангеліє учительноє", "Перло многоценное". Він висунув ідею загальної рівності людей. Причину існуючого зла в суспільстві вбачав у приватній власності, у багатстві. У творах закликає до гуманності й добра, до діяльності. Прагнення до знань – природна властивість людини, тому кожен повинен збагачувати свої знання і передавати їх іншим людям. У поширенні знань велику роль відводив учителю, до якого ставив високі вимоги: не лінуватися у навчанні інших, бути наполегливим, терпеливим, сприяти розвитку талантів.

Герасим Смотрицький – перший ректор Острозької академії, український і білоруський письменник, талановитий полеміст, громадський діяч. Був надзвичайно освіченою людиною. Г. Смотрицький є автором гостро полемічного твору "Ключъ царства небеснаго", де він гостро критикує єзуїтів, виступає проти католицької експансії, закликає до боротьби з нею. Політику католицького духівництва він також засуджує у своєму творі "Календарі римському новому". Г. Смотрицький є прихильником доступності загальної освіти як для чоловіків, так і для жінок.

Іов Борецький – ректор Львівської, потім Київської братських шкіл, навчався в Острозькій школі, згодом – у Краківській академії. Прекрасно володів слов’янською, грецькою, латинською й польською мовами. 1620 року, коли Київське братство здобуло право ставропігії, тобто автономії щодо вищих церковних властей, Івана Борецького під іменем Іова було обрано київським митрополитом. Вся його діяльність підпорядковувалась визволенню Вітчизни від чужоземного гніту, багато дбав про національну освіту і школи. З його ініціативи Київський собор рекомендував створювати по Україні братства і школи при них. Його зусиллями були відкриті братські школи в Луцьку, Немирові, Рогатині. І. Борецький – автор багатьох творів. Вони проникнуті почуттям любові до рідної землі, народу. Йому приписують твір "О воспитании чад". Відомий його гострополемічний твір "Пересторога", спрямований проти католицизму і унії. У ньому автор критикує тих, хто перейшов на бік католицизму, вказує на велике значення освіти та цілеспрямованого виховання в усвідомленні народом своєї ролі у боротьбі з католицизмом. Але Борецький виступає проти латинської системи освіти.

Мелетій Смотрицький – син Г. Смотрицького, ректор Київської братської школи. Працював викладачем у Києво-Могилянській академії. Написав 18 творів, де звучать ідеї патріотичного виховання, боротьби проти національного і соціального гноблення, поширення освіти серед народу.

Найбільше значення серед його праць має "Граматика словенська". За цим підручником навчався М. Ломоносов, ним користувалися у Московській Слов’яно-греко-латинській академії, у школах України та Білорусії. "Граматика словенська" – це не лише визначний підручник для навчання грамоти, а серйозна наукова робота. Автор вніс великі зміни у ряд граматичних правил слов’янської мови, зокрема, встановив систему її відтінків, вказав на зайві букви, що не відповідають типовим звукам слов’янської мови, дав цінні вказівки щодо віршування. Все це сприяло зближенню слов’янської і народної української мов, внаслідок цього виникла книжна українська мова. Тут також дано ряд рекомендацій щодо свідомого засвоєння навчального матеріалу. "Граматика..." Мелетія Смотрицького – третя друкована східнослов’янська граматика після "Адельфотесу" (1591, Львів) та "Граматики..." Л. Зизанія.

Памва Беринда освіту здобув у Львівській братській школі, потім працював у друкарнях м. Стрятина поблизу Бережан, Львова, Перемишля, а також – у друкарні Києво-Печерської Лаври. Найбільш відомою працею П. Беринди є словник "Лексікон словено-руський і імен толкованіє", виданий у Києві в типографії Лаври (1627 р.). Його використовували у братських школах як навчальний посібник. Словник містив 7000 слів, серед яких багато термінів, присвячених педагогічній темі, що дає змогу проаналізувати педагогічну і психологічну термінологію XVII ст. Наприклад, науку про виховання Беринда називає "пестунство", "педагогія"; є тлумачення слів "освіта", "вчитель", "вихователь" і ін. Все це дає підставу вважати, що в Україні вже на початок XVII ст. сформулювалось чітке поняття про педагогіку як науку про виховання.

Іван Вишенський – видатний український полеміст, демократ, борець проти національного і соціального гноблення. Йому належать твори "Викриття диявола-самодержавця", "Послання князю Острозькому", "Суперечка мудрого латинника з немудрим русином", де автор розглядав проблеми освіти і виховання у взаємозв’язку з іншими соціальними і політичними проблемами. Він пропагандист ідеї рівності всіх людей, доводив, що і бідний, і багатий мають від природи однакову будову тіла, дихають тим самим повітрям. Вишенський піддає різкій критиці єзуїтську систему виховання, виступає проти латинської системи освіти, вказує, що освіта повинна здобуватись рідною мовою і ґрунтуватися на традиціях рідної культури і народного виховання. На його думку, слов’янська мова у повній мірі може бути мовою науки.

Єпіфаній Славинецький – видатний український діяч, перекладач навчальної літератури з медицини, географії, мистецтва, автор багатьох підручників. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Працював у Москві: виконував доручення царя по перекладанню іноземної літератури на слов’янську мову (виправляв помилки перекладачів). Був дуже освіченою людиною. Серед його праць найбільший інтерес для педагогіки становить твір "Громадянство звичаїв дитячих". Це збірник правил, що визначають поведінку у школі, вдома, в церкві, на вулиці, під час обіду, в грі, а також вимог до мови, до зовнішності і одежі дитини тощо (всього 164 правила). Твір написаний у катехізичній формі (у формі запитань і відповідей). Дослідники вказують на подібність цього твору до "Правил поведінки..." Я. Коменського.

Феофан Прокопович – український церковний, громадський і державний діяч, письменник, учений, педагог, викладач і певний час ректор Києво-Могилянської академії. Закінчив Києво-Могилянську та Римську католицьку академії. За викликом Петра І виїхав до Петербурга, де був радником з питань освіти, науки та культури та главою Російської православної церкви.

У своїй діяльності виступав як палкий прихильник петровських реформ, боровся за народну освіту, вважаючи, що суспільний прогрес залежить передусім від поширення освіти. Про це писав у багатьох своїх творах. Зокрема, у творі "Володимир" та інших доводить перевагу знань над "темнотою". П’єса "Володимир" – зразок шкільної драми. Твір намітив тенденцію зближення шкільної академічної піїтики з народним життям.

Просвітительську діяльність Ф. Прокопович вважав найважливішою і не шкодував для неї ні енергії, ні коштів. У своєму будинку він відкрив школу для дітей-сиріт і бідняків, дбав про їхню освіту.

Ф. Прокопович – один з найосвіченіших людей свого часу. Мав гострий розум, феноменальну пам’ять, володів поетичним, педагогічним і артистичним хистом. Про це свідчать передусім його твори.

Ще будучи професором і ректором Київської академії, він написав твори "Поетика" та "Риторика". Ці праці справили помітний вплив на розвиток змісту і методики навчання в академії. Вони свідчать про широкий світогляд автора, його педагогічні знання. Велику увагу в них приділено практичним заняттям студентів. Ф. Прокопович є автором першого математичного курсу в академії.

Цінними для педагогіки є думки, висловлені Ф. Прокоповичем у книзі "О риторическом искусстве" щодо ораторського хисту вчителя, який розповідаючи про будь-який предмет повинен, передусім, впливати на почуття своїх слухачів, зачіпати найтонші струни серця людини так, щоб образ з’явився перед очима слухачів. Збереглися згадки, що риторичний клас, який вів Ф. Прокопович, студенти відвідували дуже охоче. Це, звичайно, зумовлювалося і його особистісними якостями.

У розвитку вітчизняної педагогіки, освіти і школи помітну роль відіграв "Духовний регламент" Ф. Прокоповича. У ньому автор ставив питання про відкриття духовних шкіл, шкіл для простого народу, дав розгорнутий план організації академії і духовних семінарій, висловив передові думки щодо методів навчання, режиму учнів. Актуальні для того часу педагогічні ідеї Ф. Прокопович пропагує у написаному ним букварі "Первое учение отрокам".

Ф. Прокопович був прихильником прогресивних методів навчання. Ввів новий науково-історичний метод викладання богословської науки, що полягав у вивченні історії релігії. Подібно до Я. А. Коменського він вимагав свідомого, наочного, доступного, систематичного вивчення матеріалу. Вважав, що підручники і книги для широкого загалу читачів повинні бути написані простою, доступною мовою.

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти